пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200811
16.04.2008 | Галя Койнаш

Одчайдушна слава

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Районна газета “Край”. Городенка, Івано-Франківська область — проблеми роздержавлення преси

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

   

Майже 100 літ тому з’явилися хіба не найсильніші вірші, будь-коли написані про трагедію війни. Написав їх англієць Вильфред Оуен (Wilfred Owen) – не за столом, а в окопах «Великої війни». Ми всі знаємо, раз говоримо про «Другу світову війну», що була й Перша, але мало хто справді знає, за що воювали. Серед 8 мільйонів загиблих пав й Оуен, написавши про «дітей, прагнучих якоїсь одчайдушної слави». Майже всі останні солдати тої «Великої війни» відійшли з життя, мак цвіте на полях, де їх товариші загинули, а що це була за війна, ми так і не знаємо.

Україна теж наповнена могилами, спогадами й часто, на жаль, гіркими запитаннями. Згадуємо Другу світову війну, війну наших батьків, дідів, і знаємо, що лютувало страшне зло, з яким треба було боротися. На більше консенсусу немає.  Воюють емоції та наша впевненість: ми не сумніваємось, що точно знаємо, за що наші рідні воювали, хто був найлютішим ворогом – або ворогами – України. 

Вкрай важливо досліджувати ті часи, розкрити всі білі плями, відповісти на всі запитання, які нас непокоять. Необхідно, щоб як в Україні, так і в світі, знали про страшний вибір, який стояв перед людьми в полоні двох жахливих режимів.  Краще би ту болісну тему залишити історикам, але це теж важко. Адже ми своїх рідних згадуємо, підсвідомо захищаємо. Один хлопець мав всі підстави ненавидіти комуністів і ненавидів, але пішов боротися з німецьким окупантом.  Для другого, як нацисти, так і радянська влада були окупантами на його землі.  Безумовно, треба слухати та записувати спогади всіх тих, хто так чи інакше брав участь у тих подіях.

На тлі спроб в сусідній Росії створити історичний міф про суцільні перемоги російської держави, важко було не насторожитися минулого тижня, коли повідомили про плани Українського інституту національної пам`яті підготувати нові підручники з вітчизняної історії. «з метою сприяння вихованню молодого покоління в дусі усвідомлення своєї національної ідентичності, поваги і любові до Батьківщини». Шкільний підручник має максимально ясно та об’єктивно викладати історичні факти: більше навряд чи входить до його компетенції.

Боюся, що будь-які спроби представити тих, хто воював або в Радянській армій, або в УПА як героїв, лише втягнуть підручники в небезпечну ідеологічну кампанію, яка може тільки розколювати, а не об’єднувати українців. Жодного оціночного судження тут немає, і я в жодному випадку не заперечую героїзм, самовідданість і патріотизм тих, хто воював за свободу своєї країни так, як уважали за потрібне. Можливо, майбутні покоління зможуть спокійніше та об’єктивніше оцінити ті часи. Затяті дискусії і емоційно зафарблені звинувачення дають підстави сумніватися, що нам це вдасться.

Останнім часом стало модним говорити про потрібність у «героях», які, нібито, послужать прикладом для молоді та об’єднають всіх українців.  Спробую висловити деякі міркування з приводу самого поняття національних героїв, але разом з тим хотіла би нагадати про деяких українців, чий моральний вибір в складні часи, відданість свободі и своїй країні просто зобов’язують нас поширити інформацію про них, як в Україні, так і за її межами.

Герой герою різниця.

Радянська влада нав’язувала своїх «героїв», про що свідчать численні пам’ятники та назви вулиць. Це в цілому ідеологічні герої, нав’язані людям, які знали, що краще не сперечатися.  Деяких моментально відкинули – адже хто ж міг вважати Павлика Морозова, який доніс на свого батька, героєм?  З іншими значно важче розлучатися  – так само болісно, як розстатися з дитячими ілюзіями.

З розвалом Радянської імперії з’явилася спокуса відреагувати спрощеними штампами: відкидаємо «Їх» героїв, а новими нехай будуть їх закляті вороги. Це особливо кидається у вічі там, де націоналістів представляли як кровожерливих мракобісів і вбивць, на відміну від «радянських героїв».

Усе це до болю знайоме, а хто з нас не шукає орієнтирів в цьому вкрай складному житті? Небезпека, тим не менш, залишається.  Надто легко було за радянської влади «творити» героїв. Адже промивали мозок з раннього дитинства, а за відверте небажання віддавати дань карали.

В демократичній країні все не так просто. Якщо герої не загальновизнані, то неминуче з’являться заперечення, якщо хоча на крок відійдемо від сухого викладу фактів. В більшості європейських країн зовсім нелегко назвати сучасних «героїв».

Це часто пов’язано з тим, що той, кого одні вважають героєм, для інших є «зрадником». Один знайомий з Ірландії назвав своїм героєм Джона Хюма, лауреата Нобелівської премії миру за свій внесок в мирні переговори в Північній Ірландії.  А якби дітям цього знайомого дали підручник, представляючи одну чи іншу сторону конфлікту в ролі героїв, він би одразу забрав дітей з тої школи.

Не думаю, що цей ірландець дотримується повного нейтралітету, та й нам необов’язково. Навіть більше: було би несправедливо щодо багатьох людей, які проявили справжній героїзм під час війни. Але очікувати, що шкільні програми або президентські укази згладять гострі розбіжності відносно того, кого треба вважати героєм, абсолютно нереально.

Герої не можуть бути нав’язані. Польські діти знають, хто такий Януш Корчак – лікар, педагог і письменник, який загинув в Треблинці разом з дітьми, яким він віддав усе життя. Їм не треба пояснювати, за що маємо вшановувати таку людину. Та й нам можна не тлумачити.

Ті, хто вважає, що можна подолати всі емоційні (часто й ідеологічні) бар’єри, аби у української молоді було кого шанувати, невиправдано забувають про інших українців. Даремно не згадують Петра Григоренка, який за всіма правилами розсудливої доцільності міг мовчати, а зручне життя та слава були би йому забезпечені. Але промовчати він не зміг – ані про гірку долю Кримськотатарського народу, ані про порушення прав людини в своїй країні. Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко знали, що поплатяться життям за своє невміння мовчати. Вони на це пішли. Оксана Мешко була вже немолодою, коли в 1976 р. стала одною з десяти членів-засновників Української Гельсінської групи. Всі знали, що розправа з боку влади неминуча.  Можливо, влада вважала, що в порівнянні з рештою, Оксані Мешко «пощастило». У віці 75 років її засудили «лише» на 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання.

Соромно тільки деякі імена назвати. Адже їх було багато. Ніяк не більшість населення – так не буває, але багато. Мужні українці, які знали, що по голівці не погладять за інакодумство, за відданість свободі, а не могли інакше. Будемо сподіватися, що перед підростаючим поколінням ніколи не постане такий моральний вибір, але випробування неминуче будуть.

Насправді відбулися вже такі випробування. В 2004 році українці вийшли на майдан, мирно але твердо відстоюючи своє право на людську гідність і на демократичний вибір. Світові ЗМІ, й навіть деякі світові лідери трубили про розкол держави, про громадянську війну та кровопролиття. Нічого такого не відбулося. Як й їх попередники, в тому числі й згадані вище, українці викрили моральне банкрутство радянської та пострадянської брехні, і відстояли своє право та право своєї країни на свободу.

Нам є чим пишатися. І у нас є обов’язок про це не забувати. 

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Районна газета “Край”. Городенка, Івано-Франківська область — проблеми роздержавлення преси

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори