пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200811
21.04.2008 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Конституційні наголоси

   

З Конституційним Судом України я маю особливі порахунки. Дев’яносто сьомого чи дев’яносто восьмого року кучміним указом (як дехто, можливо, пам’ятає, тоді Леонід Данилич мав вициганене для себе право видавати укази з економічних питань, не врегульованих, мовляв, законами) було заборонено здійснювати абсолютно легальний правочин – уступку вимоги і я переконав керівництво контори, де тоді працював, знайти для буйного «регулятора» гамівну сорочку через КСУ. Невдовзі після надсилання відповідного конституційного звернення мене, як автора, телефонічно попросили приїхати до Києва. І приємним сонячним днем, у мальовничому тихому закуточку біля старої будівлі храму конституційного судочинства миршава людина з металевим конем на вилозі піджаку та з помітно вібруючими руками, розповівши мені про те, яке гарне, просто чудове звернення ми склали, попросила у мене, як представника згаданої комерційної контори, дрібничку – машину типу «коневоз», вартістю п’ятдесят тисяч зелених. Бо, бачте, є такий собі гарнюній кінний клуб, де «вони» з діточками гарцюють, але при тому, не сумнівайтеся, тлумачення Основного закону від перевезення скакунів ніяк не залежить і теє прохання – єдино у порядку заклику до доброчинности. Пославши тоді конячого лобіста якнайдалі, ми з конторою отримали, ясна річ, ухвалу про відсутність підстав для відкриття провадження. Коней, до речі, шкода. Коні, як відомо – не винні.

Після того я перетинався з у КСУ у минулому та позаминулому роках, коли він двічи майстерно відфутболив мої конституційні звернення – щодо тлумачення норм, дотичних до т.зв. «політреформи» (блискучий текст того звернення на 99% склав не я), та про роз’яснення низки каламутних питань інформаційного законодавства.
Маючи таку історію взаємин з високоповажними тлумачами Конституції, я щиросердно визнаю, що моє вкрай негативне ставлення до змісту значної частини продукованих КСУ рішень може бути принаймні частково упередженим.

І саме тому, після такої ліричної частини чи то пак увертюри мені особливо приємно констатувати наявність у мене підстав віртуально потиснути натружені у конституційній праці руки суддів (про пані Станік не будемо, врешті, вона взяла самовідвід) – Рішення № 6-рп від 16.04.2008 у «справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі» – то витвір мистецтва. Специфічного та правдиво єзуїтського, але менше з тим. Як сказати «так» і «ні» водночас? КСУ знає. Як відвісити всім «політичним гравцям» по-аптекарськи точну рівну міру копняків та поглажувань? КСУ вміє (якщо хоче). А що цього разу Суд ще і перекинув м’яч на половину громадянського суспільства, то, попри ймовірність не намірно точного пасу, а банальної обрізки – взагалі cуцільний дзен.

По-перше, Суд ще раз наголосив, що «процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з’ясування волі Українського народу щодо необхідности прийняття нової Конституції України» що є, безперечно, доречним запобіжником для убезпечення перманентного переформатування конституційного ладу «згори» з мотивів ситуативної «доцільности», як там, «нагорі» її, стражденну, розуміють. Таким чином, не надто помітно, але «політикуму» вказано на його місце стосовно народної волі, і хоча б з дидактичних міркувань це правильно і корисно.

По-друге, КС врешті висловився, хоча і езоповою мовою та без прямих юридичних наслідків, щодо т.зв. «політреформи» 2004-го року (котру і зараз дехто пропонує «продовжувати», а я вважаю за злочин, хоча і мало кого це гребе), сказавши про «установчу» владу як ексклюзивне і суверенне право народа на прийняття Конституції, і про те, що народ «тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття». Зверніть увагу – «одноразово». Тобто – 1996 року. Тому, приймаючи у 2004-му «політреформу» і без врахування вектору народного волевиявлення і без дотримання процедури, ВРУ вочевидь вийшла за межі делегованих «одноразових повноважень».

Відповідно, по-третє, КС, декларувавши на продовження, що «установча влада є виключним правом народу» («Конституція України як основний закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу» – Рішення №4-зп від 03.10.97), заздалегідь делегітимізував і колишні, і поточні, і майбутні спроби заміни Конституції (себто прийняття нової Конституції) без референдуму.

Натомість (і це – по-четверте), КС унеможливив затвердження Основного Закону референдумом «тут і зараз», обумовивши це регламентацією відповідних «способу і форм» у тій таки ж Конституції і законах.

Відтак по-п’яте, таким своїм висновком – «серединним», поміркованим, рівновіддаленим від устремлінь «радикалів» отримати «все і негайно» (як закликала одна варіювата газета на початку дев’яностих), КС перековбасив плани бліцкригів у взаємному поборюванні (є точніше слово – «борюканні») угруповань – тих, хто за реальне усвідомлене волевиявлення народу прагнув видати референдум, проведений у стилі «п’ятирічку – за три дні» та тих, хто таке волевиявлення взагалі бачив у носі, збираючись за звичкою роздерибанити конституційний процес на 450 депутатського поголів’я. Погодьтеся, спроба такого бліцкригу однієї з приблизно рівнонеспроможних сторін за умов колосальної відірваности держави від суспільства, нездорової економіки та політичного убозства на конструктив могла відчутно вдарити по країні, зокрема – по її зовнішньополітичних перспективах.

Залишившись без перспектив отримати омріяну «канхветку дуже класну» у вигляді швидкої і тотальної перемоги, політики (такими вони себе вважають) змушені будуть домовлятися, або принаймі робити вигляд. Це добре саме по собі, бо проблиски політики у традиційних розбірках «по-понятіям» і без оних можуть виявитися лише за умов хоч найменшого прагнення домовитись, а не надурити чи то пак «розвести». Але найголовніше – «вони» змушені будуть звертатися до народу – і задля отримання попередньої принципової «санкції» на зміну Конституції і – на підсумковому референдумі. Спроби уникнення цього дорівнювали б відвертій спробі узурпації влади – з усіма можливими практичними висновками і наслідками. Більш того, на мій погляд всі «політичні гравці» мають за таких умов бути вельми зацікавленими у максимальній легітимізації своїх устремлінь шляхом їх узгодження з громадською думкою, суспільними інтересами.

Водночас, з нашого (громадянського) боку було б великою, мало не блаженною, наївністю очікувати від «них» милости, замість рішуче вимагати те, що нам (суверену) належить за правом: запровадження чіткої, прозорої конституційної процедури перетворення суспільних інтересів на політику, закріплення ефективного механізму захисту прав і свобод (як на мене, то за умови існування прозорої управлінської процедури та реального правосуддя питання хто у цей момент біля керма – «несуни», «тюльки», «голубки» чи то дідько лисий тощо, перетворюється на другорядне). Причому – домогтися прямої, безпосередньої, реальної, не побоюся цього слова – вирішальної участи громадськости у конституційному процесі. На практиці це означає розробку і схвалення нового Основного Закону спеціальним органом – конституантою.

Як відомо, десь у загумінках Верховної Ради причаївся законопроект №2245 «Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України», що його «утнули на трьох» нардепи Стецьків, Стретович, Томенко, котрий передбачає скликання Указом Президента Конституційної Асамблеї (триста «народних обранців») для розробки і подальшого винесення проекту Основного Закону на референдум. З урахуванням вердикту КСУ про неуникненну на сьогодні участь ВРУ її оптимальна роль, як на мене, може полягати в ухваленні подібного (але кращого) закону, що уможливив би скликання конституанти, та формальне затвердження розробленого і схваленого конституантою проекту перед винесенням на референдум. І то по всьому.

Максималістично? Так. Але ми маємо на те суверенне право. Локомотивом просування і ідеї і практичного втілення може стати проведення, після широкого обговорення у краях, представницького громадянського зібрання на продовження і розвиток минулорічної Громадської асамблеї України. Це не тільки забезпечить суспільну актуалізацію проблематики з потужним лобістським ефектом, але і дозволить дати громадянську відповідь на основні питання:

– принципова наявність суспільної волі на «переформатування» держави та правил взаємовідносин «громадянин-держава»;

– формат конституційного процесу;

– принципові положення, що мають знайти своє втілення у новій Конституції.

Щоби це найкраще зрозуміла політична верхівка з її специфічною мовно-понятійною традицією, поясню простіше – йдеться про «пред’яву» політикам від громадянського суспільства, про пропозицію, від якої неможливо буде (принаймні – без втрати залишків підтримки) відмовитися.

20-04-2008

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори