Концепція державної політики запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (Проект)

Україна є одним із найстарших членів Організації Об’єднаних Націй, членом Ради Європи і учасником численних міжнародних договорів, положення яких передбачають обов’язки держави щодо заборони катувань та поганого поводження і запобігання ним. Зокрема, Україна є членом Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року,  Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1988 року та Європейської конвенції запобігання катуванням та поганому поводженню 1989 р., а також Факультативних протоколів до них. Ці договори у низці положень передбачають специфічні зобов’язання держави у забезпеченні безумовної заборони катувань та поганого поводження. Вони заборонені статтею 28 Конституції України.

Розвиток практики міжнародних інституцій, особливо Європейського суду з прав людини, діяльність Комітету ООН проти катувань, Європейського комітету із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню, створили і продовжують створювати нові, все більш жорсткі стандарти щодо діяльності держави у цій сфері.

Проблема подолання катувань та поганого поводження вимагає системного підходу і кардинальної зміни практики у багатьох сферах діяльності держави.

Розділ 1. Мета за завдання Концепції

Розділ 2. Основні проблеми у сфері попередження катувань та поганого поводження

2.1. Застосування катувань під час розслідування

2.2. Використання доказів, отриманих за допомогою поганого поводження

2.3. Погані умови утримання та перевантаженість закритих установ

2.4. Відсутність ефективного розслідування повідомлень про погане поводження

2.5. Застосування сили у місцях позбавлення волі

Розділ 3. Шляхи вирішення проблем у сфері попередження поганого поводження

3.1. Органи кримінальної юстиції

3.1.1. Створення атмосфери нетерпимості до застосування катувань

3.1.2. Зміни у принципах роботи

3.1.3 Зміни у підборі та оцінці кадрів

3.1.4 Посилення гарантій від довільного затримання

3.1.5 Гарантії прав затриманих

3.2. Судова система

3.2.1 Посилення впливу судової влади

3.2.2 Створення правил допустимості доказів

3.2.3 Розширення повноважень судів щодо контролю за діями органів кримінальної юстиції

3.2.4 Створення системи періодичних переглядів підстав для позбавлення свободи

3.3 Місця позбавлення волі

3.3.1 Перегляд нормативного регулювання

3.3.2 Регулярні відвідування місць позбавлення волі

3.3.3 Підтримання дисципліни

3.3.4 Правова допомога

3.3.5 Кореспонденція

3.4 Координація роботи державних органів у виконанні рекомендацій міжнародних органів

3.5. Створення ефективного механізму розслідування

3.6 Роль лікарів

3.7 Доступ до медичної інформації

3.8 Висилка та екстрадиція

3.9 Освіта

3.10 Створення координаційного органу та його завдання

Розділ 1.  Мета та завдання Концепції

Мета Концепції – створення системи запобігання катуванням та поганому поводженню в Україні.

Завданням Концепції є розробка науково обґрунтованої методологічної основи, визначення змісту та напрямів державної політики запобігання катуванням та поганому поводженню, а саме:

визначення основних проблем у сфері попередження катувань та поганого поводження;

розробка основних засад для зміни законодавства та практики;

створення системи регулярних відвідувань місць позбавлення волі для нагляду за діяльністю державних органів на засадах незалежності та компетентності;

закладення основ для залучення громадянського суспільства до участі в відвідуваннях місць позбавлення волі та в інших формах громадського контролю.

Розділ 2.  Основні проблеми у сфері попередження катувань та поганого поводження

2.1.  Застосування катувань під час розслідування

Система кримінальної юстиції є сферою, де ризик катувань та інших форм поганого поводження залишається високим. Це відзначалося у доповідях Уповноваженого Верховної Ради України, а також у доповідях авторитетних міжнародних інституцій, таких як Комітет ООН проти катувань, Комітет ООН з прав людини, Європейський комітет із запобіганням катуванням та поганому поводженню.

За оцінками експертів, практика застосування катувань та інших форм незаконного насильства доволі поширена в органах міліції. Це значною мірою зумовлюється всією системою кримінального судочинства та доказування, яке суттєво будується на визнанні обвинувачених у скоєнні злочину.

Оцінка роботи працівників органів розслідування за «показниками розкриття злочинів» залишається найбільш значущою. Це ще більше спонукає їх до використання будь-яких засобів для отримання високих показників, що також створює сприятливе тло для поширення поганого поводження.

Розвиток такої системи призвів до того, що органам правопорядку були надані широкі повноваження затримувати і тримати у під своїм контролем будь-яку особу, якщо це може бути корисним для ефективного розслідування злочину, за відсутності суттєвих гарантії від застосування поганого поводження. Такі широкі повноваження органів правопорядку залишаються настільки глибоко вкоріненими у практику кримінального переслідування, що навіть чіткі положення статті 29 Конституції, яка у переважній більшості випадків вимагає для затримання обов’язкової санкції суду, до цього часу не змогли змінити існуючу практику кримінального судочинства. Особи затримуються та тримаються під вартою без доставляння до судді та, часто, без зв’язку із зовнішнім світом якомога довше, як правило, до спливу максимального терміну, передбаченого законом. Більше того, набула поширення практика використання для мети кримінального судочинства так званого «адміністративного затримання» або затримання «як підозрюваного у бродяжництві», що дозволяє утримувати особу без судового контролю від 3 до 30 днів. Поширеною практикою є відсутність записів про дійсний час затримання. Через невизначений статус осіб, що перебуваюсь під контролем органу правопорядку, але щодо яких не складений протокол затримання, вони не мають доступу до правової допомоги.

Поширеність невиправданих затримань, відсутність негайного судового контролю, недостатність гарантій для затриманих, довгий час перебування під контролем міліції сприяють застосуванню катувань з метою отримати викривальні докази і дозволяють уникати відповідальності тим, хто застосовує погане поводження. Це створює атмосферу безкарності та заохочує працівників органів правопорядку до застосування недозволених методів розслідування, включаючи застосування катувань.

2.2.  Використання доказів, отриманих за допомогою поганого поводження

Конституція України та Кримінально-процесуальний кодекс України забороняють використання доказів, що отримані «з порушенням кримінально-процесуального закону». Однак у практиці кримінального судочинства використання показів, добровільність яких викликає обґрунтовані сумніви, залишається поширеним. Комітет ООН проти катувань у Висновках та рекомендаціях від 18 травня 2007 року відзначав, що він «занепокоєний існуючою системою розслідування, у якій для прокуратури головною формою доказів слугують зізнання, що створює умови, сприятливі для застосування катувань до підозрюваних та поганого поводження з ними» (п.11).

Суди часто не виконують свою роль «вартових свободи» і уникають використання своєї влади для впливу на діяльність органів правопорядку. Законодавство України та судова практика не надають суддям будь-яких надійних критеріїв та процесуальні можливості для з’ясування допустимості доказів, зокрема, добровільності показів, а також для їх виключення з процесу доказування. Наявність та послідовне застосування чітких та заздалегідь визначених правил допустимості доказів є однією із складових, які сприяють запобіганню катуванням та поганому поводженню.

Європейський суд з прав людини у справах Ялох (Jalloh) проти Німеччини (рішення від 11 липня 2006 року) та Гьочмен (Göçmen) проти Туреччини (рішення від 17 жовтня 2006 року) вирішив, що використання у судовому розгляді доказів, що отримані насильницькими методами, зокрема, визнань, що, можливо, отримані завдяки катуванням, порушує право обвинувачуваного на справедливий судовий розгляд. Суди мають враховувати такі висновки Європейського суду.

2.3.  Погані умови утримання та перевантаженість закритих установ

Незважаючи на те, що останніми роками були виділені значні матеріальні ресурси для поліпшення умов утримання у місцях, де перебуваюсь особи, позбавлені волі, ситуація до цього часу залишається незадовільною.

Державна політика до цього часу не враховує, що погані умови утримання лише частково залежать від забезпечення матеріальними ресурсами. Вирішення проблеми залежить також від змін у кримінальній політиці та, зокрема, ставленні судів і правоохоронних органів до застосування різних форм позбавлення волі. Слід відзначити, що кримінальна система до цього часу зловживає позбавленням волі для вирішення проблем кримінального судочинства та кримінальної політики. Зокрема, до цього часу надто поширеною практикою залишається тримання обвинувачених під вартою, що, крім погіршення становища у відповідних установах, завдає значної шкоди як обвинуваченому, так і його близьким, руйнуючи життя особи, вина якої не доведена.

Погані умови утримання є також проблемою інших місць позбавлення волі, таких як лікарні або лікарняні відділення, які призначені для примусового утримання осіб, інтернати для неповнолітніх, будинки престарілих, центри для утримання мігрантів та інші.

Відсутні розгалужена система інших заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, а також організація забезпечення виконання цих альтернативних заходів, що спонукає суддів та інші державні органи до надмірного використання покарання, яке передбачає позбавлення волі. Державні органи до цього часу не сприймають кримінальну політику як частину соціальної політики держави і не впроваджують у правову систему підходи, спрямовані на підтримання або поновлення інтеграції у суспільство.

Відсутність у законодавстві обмеження терміну тримання під вартою, відсутність доступу обвинувачених до суду для періодичного перегляду обґрунтованості їх тримання під вартою, відсутність критеріїв та досвіду оцінки факторів, що можуть вплинути на призначення покарання, намагання запобігти будь-якому, навіть мінімальному ризику, призводять до того, що у великій кількості випадків особи утримуються у місцях позбавлення волі невиправдано. З одного боку, це збільшує фінансовий тягар держави, з іншого – призводить до порушення прав осіб через нездатність держави фінансово забезпечити гідні умови тримання під вартою.

Умови тримання під вартою до вироку суду більш жорсткі, ніж умови у кримінально-виконавчих закладах, що суперечить статусу невинуватої особи. Таке становище справляє враження, що тримання під вартою є одним із засобів змусити особу до визнання своєї вини.

Рішення Європейського суду з прав людини у справах Невмержицького проти України від 5 квітня 2005 року, Кучерука проти України від 6 вересня 2007 року, Яковенка проти України від 24 жовтня 2007 року виявили проблеми, пов’язані із медичним забезпеченням та медичним втручанням, які потребують негайного вирішення.

2.4.  Відсутність ефективного розслідування повідомлень про погане поводження

Прокуратура України не показала здатності створити систему ефективного розслідування заяв про застосування катувань та жорстокого поводження. Міжнародні органи, зокрема, Комітет ООН проти катувань, відзначають низьку ефективність її роботи прокуратури у цьому напрямку. У Висновках та рекомендаціях від 18 травня 2007 року Комітет висловив стурбованість тим, що «розслідування скарг на катування і погане поводження не ініціюється вчасно та не проводиться об’єктивно та ефективно, зокрема, із-за подвійної ролі Генеральної прокуратури, що відповідає за: (1) обвинувачення та (2) контроль за правильним проведенням розслідування» (п.10).

Європейський комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню неодноразово відзначав відсутність ефективного розслідування щодо випадків, які викликали його стурбованість (див. доповіді Комітету щодо візитів до України: з 9 до 21 жовтня 2005 року, § 25; з 24 листопада до 6 грудня 2002 року, § 90)

Європейський суд з прав людини у справах Полторацький проти України від 23 квітня 2003 року, Афанас’єв проти України від 5 квітня 2005 року, Гонгадзе против України від 8 листопада 2005 року, Сергій Шевченко проти України від 4 квітня 2006 року, Кучерук проти України від 6 вересня 2007 року та Яковенко проти України від 2 жовтня 2007 року відзначив відсутність ефективного розслідування з боку органів прокуратури, що призвело до порушення зобов’язань України за Європейською конвенцією захисту прав людини та основоположних свобод.

Відсутність системи ефективного розслідування заяв щодо катувань та інших форм поганого поводження також відзначалась у звітах вітчизняних правозахисних організацій.

Головними проблемами, що перешкоджають здійсненню ефективного розслідування, є відсутність функціональної незалежності та конфлікт інтересів прокуратури, відсутність будь-якої форми суспільного контролю щодо розслідування,  невизначеність правового статусу та незахищеність осіб, що потерпіли від поганого поводження, від тиску і загроз з боку тих, хто його спричинив, відсутність навичок розслідування заяв про погане поводження та достатніх знань щодо стандартів захисту від нього, відсутність системи безоплатної правової допомоги для потерпілих від поганого поводження.

2.5.  Застосування сили у місцях позбавлення волі

Відсутність детальної правової регламентації умов застосовування сили, недостатні навички у використанні найменш шкідливих і небезпечних засобів, недостатня розвиненість методик розв’язання ситуацій несиловими методами призводять до того, що час від часу сила, а іноді смертельна сила, застосовується невиправдано.

Особливе занепокоєння викликає проблема підтримання порядку у місцях позбавлення волі. Традиції закритих установ, що залишилися від радянської практики  побудови та функціонування кримінально-виконавчої, психіатричної та інших систем, надають перевагу застосуванню насильства та залякуванню перед іншими способами підтримання дисципліни. Хоча адміністрація має можливості і обов’язок вживати заходів, щоб звести необхідність застосування сили у місцях позбавлення волі до мінімуму, таке застосування сили залишається поширеним засобом підтримання порядку. Не відкидаючи усі складності підтримання дисципліни у закритій установі, слід створити систему, у якій застосування сили стане виключенням, і будь-який випадок застосування насильства стане предметом дисциплінарного провадження, спрямованого на з’ясування обґрунтованості такого заходу у кожному випадку.

Розділ 3.  Шляхи вирішення проблем у сфері попередження поганого поводження

3.1.  Органи кримінальної юстиції

3.1.1. Створення атмосфери нетерпимості до застосування катувань

У органах правопорядку має бути створена атмосфера нетерпимості до застосування катувань та поганого поводження. У повноваження керівників підрозділів мають бути чітко включені визначені обов’язки щодо забезпечення безпеки осіб, які знаходяться під контролем підлеглих такого керівника. У ході розслідування заяви про катування та погане поводження орган розслідування має ретельно вивчати обставини, які можуть свідчити про прямі або непрямі вказівки з боку керівника особи, що підозрюється у поганому поводженні, або про інші форми пособництва, включаючи мовчазну згоду на застосування такого поводження, та притягати відповідних керівників до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині.

Суди повинні зайняти більш принципову позицію щодо оцінки способів отримання доказів, пам’ятаючи про свою виключно важливу роль у суспільстві та безпосередню відповідальність за кінцевий результат розгляду справи. Суди мають більш активно використовувати практику міжнародних інституцій, зокрема Європейського суду з прав людини, для створення системи доказового права, що дозволить уникнути використання доказів, отриманих із застосуванням катувань та інших видів поганого поводження. Позиція судів має визначальне значення для формування культури нетерпимості до таких форм поводження у інших органах державної влади.

3.1.2. Зміни у принципах роботи

Робота органів правопорядку у сфері боротьби із злочинністю має бути побудована на нових принципах, закладених у «Концепції реформування кримінальної юстиції України». Оцінка діяльності органів правопорядку має здійснюватися за реалістичними критеріями. Слід припинити практику визначення нереалістичних показників розкриття злочинів.

Виправдувальні вироки, припинення кримінального провадження не повинні сприйматися як ознака неефективності роботи системи кримінальної юстиції, оскільки вони є звичайним результатом роботи такої системи. Робота прокурорів, працівників правоохоронних органів має оцінюватися, виходячи із професійності докладених зусиль, а не з кінцевого результату кримінального розслідування.

3.1.3. Зміни у підборі та оцінці кадрів

При відборі кандидатів до роботи в органах правопорядку питання психологічної витримки та ставлення до будь-яких форм жорстокого поводження мають отримати пріоритетний порядок. Система заохочень та просування по службі у органі правопорядку має залежати від фактів, які стосуються виконання обов’язків щодо запобігання поганому поводженню.

Має бути переглянута система оцінки ефективності роботи працівників органів правопорядку, побудована на сучасних уявленнях про роль таких органів у демократичному суспільстві.

3.1.4. Посилення гарантій від довільного затримання

Затримання особи має проводитися лише на підставі судового рішення, прийнятого після розгляду доказів, що дають підстави для такого заходу, як того вимагає частина 2 статті 29 Конституції України. Випадки затримання без судового рішення мають бути ясно визначені у законодавстві і не виходити за межі повноважень держави, окреслених у частині 3 статті 29 Конституції.

У законодавстві повинні бути сформульовані чіткі санкції за порушення права людини на свободу. У разі незаконного затримання особі без зволікання має виплачуватися компенсація.

3.1.5. Гарантії прав затриманих

Необхідно розробити та запровадити заходи, що виключають будь-яке позбавлення волі без відповідної реєстрації та повідомлення третіх осіб за вибором особи, позбавленої волі.

Будь-яка особа, позбавлена волі, має негайно доставлятися до судді, який мусить перевірити законність та обґрунтованість позбавлення волі, а також забезпечити належне поводження із нею. Будь-яке зволікання із доставлянням до судді, повідомленням третіх осіб про затримання має вважатися суттєвим порушенням закону і тягти відповідні наслідки для осіб, причетних до такого порушення, і для держави.

Особі, позбавленій волі, мають бути надані особливі гарантії щодо доступу до адвоката та лікаря. Доступ до адвоката має бути позбавлений будь-яких зайвих формальностей, не викликаних потребами забезпечення безпеки. У будь-якому разі доступ до адвоката не має зумовлюватися дозволом будь-якого державного органу, і необхідні формальності мають бути такого характеру, щоб їх можна було виконати за хвилини. Крім того, оскільки переважна кількість осіб, позбавлених волі, не має достатніх коштів для оплати праці адвоката, повинна функціонувати система безоплатної правової допомоги, що створюється згідно із «Концепцією формування безоплатної правової допомоги», затвердженою Указом Президента № 509/2006 від 09.06.2006 року.

3.2.  Судова система

3.2.1. Посилення впливу судової влади

Необхідно посилити роль судової влади у забезпеченні прав та свобод осіб, зокрема, права на захист від катувань та жорстокого поводження. Для підсилення впливу судів на державну політику у галузі прав людини має бути пришвидшено виконання заходів для забезпечення доступу до суду, гарантій справедливої судової процедури, правової визначеності та послідовності судових рішень у відповідності до «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів», затвердженої  Указом Президента України від 10 травня 2006 року №361.

3.2.2. Створення правил допустимості доказів

У межах реалізації «Концепції реформування кримінальної юстиції України» слід створити положення доказового права, що виключали б можливість використання заяв, зроблених внаслідок застосування катувань та жорстокого поводження. Такі правила мають надавати судді широкі повноваження з дослідження обставин отримання таких заяв та перекладення тягаря доведення добровільності зізнання на обвинувача.

Крім того, державні посадові особи, у тому числі прокурори, не повинні використовувати докази, отримані за обставин, що можуть свідчити про застосування катувань або поганого поводження, крім як для доведення факту застосування такого поводження та притягнення винних до відповідальності. Використання таких доказів державною посадовою особою має розглядатися як порушення стандартів професійної поведінки і підлягати розгляду у дисциплінарному провадженні.

3.2.3. Розширення повноважень судів щодо контролю за діями органів кримінальної юстиції

Судам мають бути надані повноваження вимагати негайного доставлення будь-якої особи, що утримується у місці позбавлення волі, для вирішення питання щодо законності її утримання та вжиття необхідних дій для запобігання поганому поводженню. Неприпустимо, коли повноваження суду у розгляді таких питань залежать від розсуду виконавчої влади.

Необхідно посилити відповідальність за невиконання або неналежне виконання рішень суду, особливо щодо посадових та службових осіб.

3.2.4. Створення системи періодичних переглядів підстав для позбавлення свободи

Позбавлення волі, крім випадків відбування покарання, має підлягати періодичному перегляду судом за ініціативою особи, що позбавлена волі, згідно з вимогами частини 4 статті 5 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод і частини 4 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Судам мають бути надані широкі повноваження щодо оцінки обставин, які свідчать за або проти позбавлення волі, і тягар доведення необхідності позбавлення або продовження позбавлення свободи має належати державі.

3.3.  Місця позбавлення волі

3.3.1. Перегляд нормативного регулювання

Слід переглянути нормативну основу функціонування місць позбавлення волі. Поряд із достатнім фінансуванням таких місць, слід переглянути самі принципи державної політики з метою, щоб позбавлення волі з будь-яких підстав стало виключенням. Для цього слід переглянути підстави для позбавлення волі, створити розгалужену систему заходів, альтернативних позбавленню волі

3.3.2. Регулярні відвідування місць позбавлення волі

Має бути створена система регулярних відвідувань незалежними експертами місць, у яких можуть знаходитися особи, позбавлені волі. Створення такої системи є не тільки потребою держаної політики, але й одним із міжнародних зобов’язань України, яке передбачене Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання. Цей Протокол був ратифікований Україною 21 липня 2006 року. До цього часу Україна не створила системи, яку можна розглядати як національні превентивні механізми у значенні статті 17 цього Протоколу.

Щоб система регулярних відвідувань була ефективною, вона має сприйматися громадянським суспільством, державними органами та міжнародними органами з довірою. Важливо, щоб сам процес утворення такої системи був прозорим та відкритим для участі якомога більшої кількості зацікавлених сторін. До обговорення побудови та принципів роботи такої системи мають бути залучені представники державних органів, які мають відношення до організації діяльності місць позбавлення волі, парламентський Уповноважений з прав людини, представники держави у міжнародних органах, національні неурядові організації, професійні самоврядні організації, науковці, представники Верховної Ради.

Створювана система має стати частиною безперервного процесу аналізу всіх аспектів системи позбавлення волі з погляду дотримання прав осіб, що позбавлені волі, особливо щодо попередження поганого поводження. Система має залучати незалежних експертів різних спеціальностей та досвіду, які матимуть змогу отримувати інформацію безпосередньо під час відвідувань із вивчення дійсного стану справ та документів, бесід віч-на-віч із особами, позбавленими волі, та працівниками адміністрації, та виявляти ті складові системи позбавлення волі, які можуть призвести до таких умов, або поводження, яке може вважатися поганим поводженням. Незалежні експерти мають співставляти наявні умови позбавлення волі та діючі процедури із міжнародними та національними стандартами, та виробляти практичні рекомендації для органів та посадових осіб, від яких залежить їх виконання.

3.3.3. Підтримання дисципліни

Підтримання дисципліни і порядку у місцях позбавлення волі має здійснюватися за допомогою несилових методів та гнучкої системи заохочень. Сила може застосовуватися лише у випадку, коли застосування інших заходів неможливе або такі заходи буди застосовані безрезультатно. Будь-який випадок використання сили персоналом місця тримання під вартою має підлягати обов’язковій перевірці з погляду законності та виправданості його використання.

Органи, які відповідають за місця позбавлення полі, не повинні мати силових підрозділів. Будь-яке введення підрозділів, що не належать до персоналу місця позбавлення волі, має здійснюватися лише у виняткових випадках і з дозволу вищого керівництва такого органу, а також прокурора. У разі неможливості попередження або припинення бунту, захоплення заручників або інших насильницьких дій з боку осіб, позбавлених волі, за рішенням Міністра внутрішніх справ, погодженим із Генеральним прокурором України, можуть використовуватися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ.

Після використання сил спеціального підрозділу у місці позбавлення волі таке місце позбавлення волі має бути негайно перевірене незалежними експертами відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

3.3.4. Правова допомога

Особи, позбавлені волі, повинні мати можливість безперешкодно отримувати правову допомогу, у тому числі за рахунок держави у разі нестачі коштів. Безперешкодний доступ до правової допомоги має розглядатися як одна із складових системи запобігання катуванням та поганому поводженню.

3.3.5. Кореспонденція

Листування осіб, позбавлених волі, не повинно зазнавати втручання з боку адміністрації установи, крім як на підставі судового рішення, прийнятого щодо певного відправлення. Мають бути встановлені суворі покарання за втручання у свободу кореспонденції осіб, позбавлених волі, особливо щодо листування із адвокатом, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, прокурором та Європейським судом з прав людини.

3.4.  Координація роботи державних органів у виконанні рекомендацій міжнародних органів

Виконання рекомендацій міжнародних інституцій ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших має стати одним із постійних пріоритетів у діяльності державних органів. Слід забезпечити своєчасне інформування відповідних державних органів про рекомендації, зауваження та інші висновки таких інституцій, їх участь в опрацюванні методів вирішення відповідних проблем, контроль за виконанням, участь у підготовці звітів. Органи державної влади та їх посадові особи, які за міжнародним договором звітують перед міжнародною інституцією або представляють інтереси держави у такій міжнародній інституції (як, наприклад, Урядовий уповноважений у Європейському суді з прав людини) мають відповідати за підготовку подальших заходів загального характеру, спрямованих на попередження встановлених порушень у майбутньому. Робота із запровадження висновків та рекомендації міжнародних інституцій у національну практику має носити систематичний характер. Головною метою цієї роботи має стати не «збереження обличчя» держави у міжнародній інституції, а дійсна і системна робота щодо впровадження міжнародних стандартів із забезпечення прав людини у національну практику, створення послідовної державної політики, яка забезпечить додержання інтересів держави без шкоди для додержання прав людини. Для координації роботи із виконання міжнародних зобов’язань держави доцільно створити координаційний центр, що відповідатиме за цілеспрямовану та послідовну політику у цій сфері, розробку відповідних рекомендацій, підтримання зв’язків із відповідними державними органами та неурядовими організаціями, задіяними у цій сфері, Верховною Радою. На першому етапі роль такого координаційного центру має бути доручена Національній Комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

3.5.  Створення ефективного механізму розслідування

Запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження практично стає неможливим, якщо посадові особи, які мають відповідати за подібні зловживання, уникають відповідальності за свої дії. Після того, як державі з будь-якого джерела стало відомо про погане поводження, має слідувати швидка та дієва реакція, без чого ті, хто схильний до застосування незаконного насильства, матимуть підстави вважати, що вони можуть чинити так безкарно. Будь-які інші зусилля, спрямовані на подолання катувань, будуть знецінені, якщо у державі не буде створений дієвий механізм розслідування заяв про погане поводження.

Для того, щоб розслідування справи про можливе жорстоке поводження було ефективним, важливо, щоб особи, які відповідають за проведення такого розслідування, були незалежними від тих, хто, можливо, є причетним до поганого поводження. В Україні єдиним органом, який може порушити кримінальну справу і провести розслідування щодо застосування поганого поводження державними посадовцями, є прокуратура. Однак для того, щоб діяльність цього органу із розслідування могла вважатися ефективною, необхідно здійснити реформу органів прокуратури, аби ліквідувати очевидний конфлікт інтересів, коли один і той же орган здійснює розслідування щодо заяви про погане поводження та підтримує обвинувачення, яке ґрунтується на доказах, отриманих завдяки такому поводженню. Цей конфлікт інтересів відзначався і міжнародними органами (див., наприклад, Комітет ООН проти катувань. Висновки та рекомендаціях від 18 травня 2007 року, п.10). Під час обговорення будь-якої реформи прокуратури України необхідно враховувати забезпечення незалежності та ефективності розслідування щодо заяв про погане поводження.

Розслідування також має бути повним і всебічним. Таке розслідування може здійснюватися лише у межах кримінальної справи. Тому необхідно переглянути практику відмов у порушенні кримінальної справи за заявою про погане поводження. Хоча обов’язок здійснити ефективне розслідування не передбачає обов’язку досягнути певного результату, а лише докласти зусиль для встановлення дійсних обставин справ, але усі висновки щодо наявності чи відсутності поганого поводження мають робитися у межах кримінальної справи, а не до її порушення.

Розслідування має бути порушене негайно і незалежно від формальної заяви потерпілого від поганого поводження. Підставою для порушення розслідування мають бути будь-які повідомлення, які дають підстави підозрювати, що мало місце погане поводження. Мають бути усунуті будь-які перешкоди для здійснення ефективного розслідування. Особам, які є можливими потерпілими від поганого поводження, має негайно надаватися відповідний статус з метою реалізації ними необхідних процесуальних можливостей, що також складає елемент розслідування справи про можливе погане поводження. Крім того, посадовці, які здійснюють розслідування, мають забезпечити, щоб особи, що є можливими потерпілими від поганого поводження, були захищені від репресій. Для цього необхідно переглянути підходи щодо застосування заходів, передбачених Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у  кримінальному  судочинстві», а також створити систему, що забезпечує ефективність, дієвість та практичну доступність відповідних заходів.

Необхідно також провести широке обговорення можливості створення окремого ефективного та незалежного механізму, який би забезпечив своєчасне, об’єктивне та ефективне розслідування усіх заяв щодо катувань та поганого поводження під час кримінального розслідування, де конфлікт інтересів прокуратури виявляється найбільш гостро.

3.6.  Роль лікарів

Лікарі, які працюють в місцях позбавлення волі, мають бути незалежними від адміністрації установи, де утримуються позбавлені волі, і керуватися принципами лікарської професії, що випливають із Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, декларацій та інших документів Всесвітньої медичної асоціації, Всесвітньої психіатричної асоціації та інших.

Ставлення лікарів до осіб, позбавлених волі, не повинно відрізнятися від ставлення до будь-якого пацієнта. Будь-який висновок лікаря має залежати лише від професійної оцінки фактів та медичної необхідності і не зважати на будь-які потреби, не пов’язані із піклуванням про здоров’я пацієнта, що позбавлений волі.

Слід створити правила, які зобов’яжуть будь-якого лікаря або представника медичного персоналу (за відсутності лікаря) провести якісне обстеження та скласти повний опис отриманих ушкоджень, якщо особа заявляє про погане поводження з боку представників державної влади, або інші обставини дають підстави припускати таке поводження. Втручання у виконання цього обов’язку лікарем з боку будь-кого має кваліфікуватися як кримінальний злочин. З іншого боку, невиконання або неякісне виконання лікарями та іншим медичним персоналом цих правил має тягнути за собою застосування суворих дисциплінарних санкцій.

Методи, що використовуються медиками, слід переглянути на відповідність сучасним медичним стандартам. Мають бути виключені ті методи, що за сучасними правовими підходами можуть вважатися поганим поводженням, яке суперечить міжнародним зобов’язанням України.

3.7.  Доступ до медичної інформації

Слід усунути будь-які перешкоди для отримання особою медичної інформації, яка стосується отриманих ним ушкоджень. Така особа повинна мати пріоритетне право на доступ до такої інформації перед іншими суб’єктами, у тому числі перед органами, що проводять розслідування. Будь-яка особа має отримати можливість незалежно від рішення будь-якого державного органу звернутися до експерта за власним вибором для отримання висновку щодо отриманих нею ушкоджень та іншого погіршення стану здоров’я, який може використовуватися як доказ у суді. Для забезпечення цих завдань слід переглянути положення законодавства щодо судової експертизи.

3.8.  Висилка та екстрадиція

За жодних обставин Україна не повинна повертати або видавати особу до країни, якщо є суттєві підстави вважати, що ця особа може бути піддана там катуванням або іншим видам поганого поводження. Необхідно створити законодавство, яке забезпечить виконання зобов’язань за статтею 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання та статті 2 та 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Інтереси міжнародного співробітництва та захисту інтересів держави від нелегальної імміграції не повинні переважати зобов’язання держави забезпечувати захист від поганого поводження. Кожного разу, коли постає питання про висилку або видачу особи в іншу країну, державний орган, який приймає рішення, має вивчити усі обставини, які можуть свідчити про наявність ризику для особи бути підданим поганому поводженню у цій країні. Цей орган не повинен обмежуватися вивченням лише формальних підстав для видачі або висилки, а має ретельно перевірити дійсність загрози поганого поводження у відповідний час, зважаючи на безумовний характер заборони поганого поводження.

Особі має бути забезпечене право оскаржити до суду рішення органу, що прийняв рішення про висилку чи видачу особи до іншої країни. Обсяг судового розгляду має надавати суду можливість вивчити всі обставини щодо можливої загрози катувань та інших видів поганого поводження у цій країні, ґрунтуючи свої висновки не лише на відомостях із офіційних джерел, але й на будь-яких матеріалах, які суд вважає вартими довіри.

Передача особи до іншої країни не повинна відбуватися до закінчення усіх процедур оскарження рішень про видачу чи висилку.

3.9.  Освіта

Поширення серед суддів та інших державних службовців інформації щодо міжнародних стандартів України у цій сфері є нагальною необхідністю. Ця інформація повинна включати не лише тексти відповідних міжнародних договорів, але також і практику міжнародних органів у цій сфері.

Для цього потрібно негайно на виконання статті 6 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» розпочати офіційну публікацію рішень Європейського суду з прав людини. Також необхідно створити систему постійного інформування щодо нових рішень Європейського суду за допомогою як друкованих видань, так і електронних систем, включаючи поширення через всесвітню електронну мережу Інтернет.

Необхідно запровадити вивчення стандартів у цій сфері в навчальні програми середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, що готують персонал для діяльності, яка пов’язана із ризиком поганого поводження. Перш за все це стосується вищих навчальних закладів, які готують юристів, лікарів, працівників кримінально-виконавчої системи, соціальних служб. Знання стандартів у сфері попередження поганого поводження повинно стати однією із головних кваліфікаційних вимог для цих професій.

3.10.  Створення координаційного органу та його завдання

З метою реалізації державної політики у сфері запобігання поганому поводженню у складі Національної Комісії із зміцнення демократії і утвердження верховенства права створюється Комітет із координації роботи щодо створення системи запобігання катуванням та поганому поводженню.

Комітет має зібрати відомості про існуючі в Україні місця позбавлення волі у значенні статті 4 Факультативного протоколу.

Комітет має провести аналіз функцій та ефективності органів, що вже здійснюють відвідування та нагляд щодо таких місць. За наслідками аналізу має бути підготовлений звіт, у якому знайдуть відображення такі аспекти:

які місця відвідує той чи інший орган, з якою частотою, якими повноваженнями володіє під час відвідування;

наскільки незалежним від органів державної влади є той чи інший орган за об’єктивними критеріями і з погляду осіб, які тримаються у відповідних місцях позбавлення волі, та громадської думки;

які методи використовує той чи інший орган під час візитів та на які питання звертає увагу;

наскільки доступними є звіти за результатами візитів;

які наслідки виявлення тих чи інших недоліків під час відвідування або інших форм перевірки.

Одночасно Комітет також має провести аналіз законодавства та підзаконних актів з метою виявлення перешкод для ефективного відвідування місць позбавлення волі та запропонувати відповідні зміни до нормативних актів, а також підготувати проект Національного плану дій щодо запобігання катуванням та поганому поводженню.

Комітет також має виробити пропозиції щодо оптимальних моделей організації системи регулярних відвідувань та розпочати розробку практичних рекомендації щодо методології роботи майбутньої системи, ґрунтуючись на досвіді як національних органів, так і міжнародних організації.

Комітет має розробити пропозиції щодо реформи системи розслідування заяв про катування та погане поводження.

З метою створення умов для ефективної роботи Комітету у цих напрямках члени Комітету тимчасово, до створення системи регулярних відвідувань, наділяються повноваженнями робити відвідування місць позбавлення волі у значенні статті 4 Факультативного протоколу, отримувати від адміністрації цих установ відомості щодо порядку та умов утримання осіб, зустрічатися віч-на-віч із особами, що утримуються в цих установах. Також члени Комітету наділяються повноваженнями отримувати від органів державної влади інформацію, що має значення для виконання завдань Комітету.

Комітет має право:

залучати представників виконавчої влади,  експертів,  науковців  (за  погодженням  з їх керівниками) до опрацювання окремих питань;

запрошувати на засідання та заслуховувати інформацію представників міністерств, інших центральних та місцевих органів влади, керівників підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності з питань, що належать до її компетенції;

звертатися до громадськості безпосередньо або через будь-які засоби масової інформації, зокрема, для інформування про свої оцінки й рекомендації;

розвивати зв’язки з неурядовими організаціями, які займаються захистом і заохоченням прав людини.

Комітет має публікувати звіти щодо відвідування місць позбавлення волі та надавати відповідні рекомендації відповідним органам державної влади. Комітет має організувати широке обговорення моделей та принципів роботи майбутньої системи регулярних відвідувань широким колом громадськості, науковців, представниками державних органів та фахівців у різних галузях практики.

Комітет керується у своїй діяльності Регламентом, якій приймається на засіданні Комітету.

Комітет працює спільно із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.