пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
26.05.2008 | Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
Дисиденти і час
джерело: www.umoloda.kіev.ua

12 410 днів Ірининої Голгофи

   

25 травня Україна відзначила День героїв. «Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тілі. Він не спізнав смаку зглевілого хліба і кухля брудної води. Ніколи не їздив у телячих вагонах, де все непристойне. Таких, що паморочиться не лише голова, а й світ...»

Від тих спогадів у неї ще й досі болить голова. У сні й без сну гірше вогню пече зтоптане чобітьми і посічене нагайками тіло. 34 роки, або ж 12 410 днів, Ірина Сенник гнила у тюрмах, губила молодість у сибірських казематах, казахстанських степах та в Мордовії. Стаття — «націоналізм».

 

«У 18 років на допиті мені зламали хребет»

 

Рип–рип... До самого серця доходить тихий скрип сходів у старому будинку Борислава. Там, у квартирі N5, живе Ірина Сенник. Лицар і героїня світу. Це тепер її високими титулами возвеличили. А тоді, коли Ірині було вісімнадцять, у львівських тюрмах вистеляли коридори войлоком — щоб не було чути, як з допитів волочуть.

«Бог покарав мене чи помилував? Маю вірші записувати, книжку укласти, вишиванки недокінчені, листи невідписані, а я — лежу. Я ходитиму і все буде, як дотепер, — ловить мій зажурений погляд пані Ірина. — Був час, три роки з ліжка не вставала: професор вирізав з гомілки кістку і вставив у хребет. Якби не ті «дорогі» чекісти, напевно, до смерті ходила б. У 1945–му хребет зламали — при допиті били нагайкою по голій спині. То був сталевий прут, ще й дротом обкручений. А потім на підлогу і — чобітьми. Свідомість втратиш — крижаною водою обіллють — і знову нагайка свище».

Вона каже: тіло все перетерпить. А душа? Душа рвалася на волю, як зранений дикий голуб, і лягала на папері синім бісером: «Може, востаннє та ніч така чорна? Може, востаннє злітають зітхання? А я така ще молода, а я ще зовсім юна...»

Тюрми, заслання, бараки, нари — Леоніда, сестра Ірини, помре на чужині молодою. І мамина могила на чужині. Й брата Ромчика у 14 років енкаведисти до в’язниці запроторять. І батька Михайла закатують...

 

«Після допитів «націоналістки» не могли самотужки дійти до камери»

 

... 1944–й. Ірина Сенник — зв’язкова сина командувача УПА генерала Чупринки Юрія Шухевича. І — студентка університету. «Хотіла стати журналісткою й знати мови. Вступила на англійську філологію», — пояснює опікунка пані Ірини, дружина її улюбленого племінника Ореста, братового сина, також Ірина, і заварює нам каву. «На засланні так кави хотілося. Йдемо з роботи, змерзлі, виснажені, а Ірка Калинець: «Дівчата, якби покавкати», то щоб Ірка «не кавкала» написала їм вірш про 20 способів приготування кави», — посміхається поетеса.

Їй не судилося стати ані журналісткою, ані філологом. Юначці зі Львова простелив Всевишній іншу дорогу — важку і тернисту. Та вона ніколи не нарікала. Лише коли зраненене тіло боліло вже дуже нестерпно, а серце розривалося від туги, виливала біль у рядки:

Знов прийшла та мучителька ніч,

мені знову не спиться.

Буде смерть заглядати до віч,

реготати буде і злиться.

Поки прийде Аврора сумна,

я очей не закрию нітрошки,

а в гарячці прилине весна

і запахнуть чарівні горошки.

 

Не квіти пахли чарівні, а сніг хрустів під стопами, коли вели її на допит у 1945–му. Слідчий вимагає назвати товаришів з ОУН, явочні квартири, зв’язкових. Ще вчора така сміхотлива юнка — вперто мовчить. З’являється ще один: «Нє знаєш што с такімі сволочамі дєлать?» Вона мовчала, а її кати скаженіли. «Спершу боліло, а потім наче отупіла від ударів. Лише просила Бога, щоб не закричати», — знову вдивляється в сиву пустоту пані Ірина. Де її думки зараз? Може, в тій «камері–одиночці»? Чи в кабінеті НКВС, де тіло припікали розпеченим залізом? Чи знову вона здригається в боксі зі спеціальними отворами в стелі: час від часу бранку і карцер заливали крижаною водою.

...Там Андріїв вечір грає патефон.

В мене збиті плечі, не береться сон.

Там вирують пари, очі в них горять,

а мене примари лізуть цілувать.

 

Тортури зробили свою справу. Ірина горіла в гарячці. До «камери–одиночки» зайшла лікарка: «Помре». Але судилося вижити: хвору і змордовану студентку Сенник перевели до загальної камери. Вдень політув’язненим не давали спати. За цим чітко слідкували наглядачі. А вночі їх забирали на допити. «Мій слідчий Фйодоров був пострахом для в’язнів. Крім нього, був ще один, справжній кат — Солоп. Вони потім добре прилаштувалися. Один із них працював у відділі кадрів Політехнічного інституту у Львові», — розповідає пані Ірина.

Після допитів «націоналістки» не могли йти самі до камер. Їх волокли попід руки просякнутим кров’ю коридорним войлоком. Поверталися з допитів не всі. У камерах слідчого ізолятора не було нар. Жінки спали на голому бетоні, у два ряди, притулившись одна до одної головами. Щоб забути про нічні тортури — вишивали. Хтось й Ірині відрізав маленький шмат полотна зі своєї сорочки, замість голки дав у руки риб’ячу кістку. Нитки витягували з хустин. У неї вдома ще й досі є ті тюремні вишиванки. Нині пані Ірина відома не лише як Героїня і Лицар світу, поетеса і політв’язень, а й як дивовижна вишивальниця. А тоді — бранку з камери N72 виволокли «с вєщамі на виход».

Стаття 54–1 «а», — належність до ОУН: 10 років у концтаборах особливого режиму, п’ять років позбавлення прав та довічне заслання. Ірину Сенник судила «трійка» в тюремній камері. Без останнього слова і адвоката. «Я знала, гірше, як на допитах, вже не буде. Й досі пам’ятаю, як мене в тюрму переводили. Роздягають догола, руки за голову — обмацують тебе, як скотину. Господи, як це було принизливо! Речі — у дезокамеру, а голову обстригають догола. Кусочок мила і кухоль води — баня. Одяг повертають із дезокамери, а він смердючий, вологий і аж кишить вошами».

Двоповерхові нари. Смердючий вагон–телятник. Заґратовані вікна. Місяць напівголодної та спраглої дороги. Особливо небезпечного злочинця, бранку Ірину Сенник — у 7–й Заозерний спецтабір. Тайшетлаг. Колима.

 

«У тайзі непрохідній...»

 

Сибір. Політв’язнів радянська система використовує як дешеву робочу силу: будують дорогу і БАМи. Ці раби вигідні. Їсти дають стільки, аби з голоду не пухли. З одягу — лахміття, тіло прикрити. «Що там казати — на жінках були чужі, засмальцовані кальсони, рвані куфайки. У карцер нас кидали голими на бетон. І в таборах, і на засланні був весь цвіт України. Гуртувалися докупи. Ділилися їжею, одягом. Писали вірші, книги, вишивали, листувалися з цілим світом, проводили українські вечори, на знак протесту проти знущань над в’язнями оголошували голодування. За все це — карцер», — незважаючи на пережитий інсульт, катування, 13 операцій, 34 роки таборів, тюрем і заслань Ірина пам’ятає кожну сторінку зі свого життя.

Вона завжди була відвертою. І Святославу Караванському, політв’язню, який хотів із нею одружитися, колись сказала: «Я ніколи не зможу народити тобі дітей. У мене відбита вся середина». «Багато разів я кохала, а от коханою бути мало судилося. Тюрма не давала. Але маю таку в Бога милість, що й досі моє найбільше кохання в серці живе. І віку не питає», — знову пелена закриває очі.

Ти гуляєш у лісах на Волині...

Ти гуляєш. А може загинув.

І на тобі вже, може, курган.

Вчора вітер до мене прилинув,

шепнув на вушко: «Богдан ...»

Тайшетлаг, Іркутськ, Новосибірськ, Кемерево, Анжеро–Судженськ... Зціпивши від болю зуби, корчувала дерева, будувала дороги, пересівала землю. Якомусь йолопу захотілося серед тайги створити «більшовицький едем».

У 72–му за Іриною Сенник укотре зачинилася тюремна брама. Все знайоме: камера–«одиночка», чорний воронок. У січні 1973–го Івано–Франківський суд назвав поетесу зі Львова «особливо небезпечною рецидивісткою». Вирок — 11 років за її 11 віршів. І знову — смердючі товарняки й етапи, етапи: Мордовія, Казахстан... Тендітна жінка зі Львова дорого заплатила за Україну.

«Василька в тюрмі закатували, Льоня наш в Сибіру лежить, Богдан у лісах Волині згинув, Наталю в Бабинім Яру розстріляно, Славка вбили, Катрусина могила давно квітом звінчена»... Це наша з вами історія. А на столі Ірини Сеник — «Ернесто Карденаль», її улюблена книга: «Мамо, Ернесто каже, що світ прекрасний, а сам від нього втік. Матусю, прийди до мене. Просто так. Про милосердя я просити не посмію».

 

ДОВІДКА «УМ»

8 червня Ірині Сенник виповнюється 82 роки. Поетеса є головою бориславського «Союзу українок», почесною громадянкою Борислава і Львова. У 1997 році львів’яни назвали Ірину Сенник Героїнею України, а в 1998 році в США її визнано однією зі ста героїнь світу (Рочестер, США). Президент України Віктор Ющенко нагородив Ірину Сенник орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль