пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200814
26.05.2008 | Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
джерело: www.umoloda.kіev.ua

12 410 днів Ірининої Голгофи

   

25 травня Україна відзначила День героїв. «Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тілі. Він не спізнав смаку зглевілого хліба і кухля брудної води. Ніколи не їздив у телячих вагонах, де все непристойне. Таких, що паморочиться не лише голова, а й світ...»

Від тих спогадів у неї ще й досі болить голова. У сні й без сну гірше вогню пече зтоптане чобітьми і посічене нагайками тіло. 34 роки, або ж 12 410 днів, Ірина Сенник гнила у тюрмах, губила молодість у сибірських казематах, казахстанських степах та в Мордовії. Стаття — «націоналізм».

 

«У 18 років на допиті мені зламали хребет»

 

Рип–рип... До самого серця доходить тихий скрип сходів у старому будинку Борислава. Там, у квартирі N5, живе Ірина Сенник. Лицар і героїня світу. Це тепер її високими титулами возвеличили. А тоді, коли Ірині було вісімнадцять, у львівських тюрмах вистеляли коридори войлоком — щоб не було чути, як з допитів волочуть.

«Бог покарав мене чи помилував? Маю вірші записувати, книжку укласти, вишиванки недокінчені, листи невідписані, а я — лежу. Я ходитиму і все буде, як дотепер, — ловить мій зажурений погляд пані Ірина. — Був час, три роки з ліжка не вставала: професор вирізав з гомілки кістку і вставив у хребет. Якби не ті «дорогі» чекісти, напевно, до смерті ходила б. У 1945–му хребет зламали — при допиті били нагайкою по голій спині. То був сталевий прут, ще й дротом обкручений. А потім на підлогу і — чобітьми. Свідомість втратиш — крижаною водою обіллють — і знову нагайка свище».

Вона каже: тіло все перетерпить. А душа? Душа рвалася на волю, як зранений дикий голуб, і лягала на папері синім бісером: «Може, востаннє та ніч така чорна? Може, востаннє злітають зітхання? А я така ще молода, а я ще зовсім юна...»

Тюрми, заслання, бараки, нари — Леоніда, сестра Ірини, помре на чужині молодою. І мамина могила на чужині. Й брата Ромчика у 14 років енкаведисти до в’язниці запроторять. І батька Михайла закатують...

 

«Після допитів «націоналістки» не могли самотужки дійти до камери»

 

... 1944–й. Ірина Сенник — зв’язкова сина командувача УПА генерала Чупринки Юрія Шухевича. І — студентка університету. «Хотіла стати журналісткою й знати мови. Вступила на англійську філологію», — пояснює опікунка пані Ірини, дружина її улюбленого племінника Ореста, братового сина, також Ірина, і заварює нам каву. «На засланні так кави хотілося. Йдемо з роботи, змерзлі, виснажені, а Ірка Калинець: «Дівчата, якби покавкати», то щоб Ірка «не кавкала» написала їм вірш про 20 способів приготування кави», — посміхається поетеса.

Їй не судилося стати ані журналісткою, ані філологом. Юначці зі Львова простелив Всевишній іншу дорогу — важку і тернисту. Та вона ніколи не нарікала. Лише коли зраненене тіло боліло вже дуже нестерпно, а серце розривалося від туги, виливала біль у рядки:

Знов прийшла та мучителька ніч,

мені знову не спиться.

Буде смерть заглядати до віч,

реготати буде і злиться.

Поки прийде Аврора сумна,

я очей не закрию нітрошки,

а в гарячці прилине весна

і запахнуть чарівні горошки.

 

Не квіти пахли чарівні, а сніг хрустів під стопами, коли вели її на допит у 1945–му. Слідчий вимагає назвати товаришів з ОУН, явочні квартири, зв’язкових. Ще вчора така сміхотлива юнка — вперто мовчить. З’являється ще один: «Нє знаєш што с такімі сволочамі дєлать?» Вона мовчала, а її кати скаженіли. «Спершу боліло, а потім наче отупіла від ударів. Лише просила Бога, щоб не закричати», — знову вдивляється в сиву пустоту пані Ірина. Де її думки зараз? Може, в тій «камері–одиночці»? Чи в кабінеті НКВС, де тіло припікали розпеченим залізом? Чи знову вона здригається в боксі зі спеціальними отворами в стелі: час від часу бранку і карцер заливали крижаною водою.

...Там Андріїв вечір грає патефон.

В мене збиті плечі, не береться сон.

Там вирують пари, очі в них горять,

а мене примари лізуть цілувать.

 

Тортури зробили свою справу. Ірина горіла в гарячці. До «камери–одиночки» зайшла лікарка: «Помре». Але судилося вижити: хвору і змордовану студентку Сенник перевели до загальної камери. Вдень політув’язненим не давали спати. За цим чітко слідкували наглядачі. А вночі їх забирали на допити. «Мій слідчий Фйодоров був пострахом для в’язнів. Крім нього, був ще один, справжній кат — Солоп. Вони потім добре прилаштувалися. Один із них працював у відділі кадрів Політехнічного інституту у Львові», — розповідає пані Ірина.

Після допитів «націоналістки» не могли йти самі до камер. Їх волокли попід руки просякнутим кров’ю коридорним войлоком. Поверталися з допитів не всі. У камерах слідчого ізолятора не було нар. Жінки спали на голому бетоні, у два ряди, притулившись одна до одної головами. Щоб забути про нічні тортури — вишивали. Хтось й Ірині відрізав маленький шмат полотна зі своєї сорочки, замість голки дав у руки риб’ячу кістку. Нитки витягували з хустин. У неї вдома ще й досі є ті тюремні вишиванки. Нині пані Ірина відома не лише як Героїня і Лицар світу, поетеса і політв’язень, а й як дивовижна вишивальниця. А тоді — бранку з камери N72 виволокли «с вєщамі на виход».

Стаття 54–1 «а», — належність до ОУН: 10 років у концтаборах особливого режиму, п’ять років позбавлення прав та довічне заслання. Ірину Сенник судила «трійка» в тюремній камері. Без останнього слова і адвоката. «Я знала, гірше, як на допитах, вже не буде. Й досі пам’ятаю, як мене в тюрму переводили. Роздягають догола, руки за голову — обмацують тебе, як скотину. Господи, як це було принизливо! Речі — у дезокамеру, а голову обстригають догола. Кусочок мила і кухоль води — баня. Одяг повертають із дезокамери, а він смердючий, вологий і аж кишить вошами».

Двоповерхові нари. Смердючий вагон–телятник. Заґратовані вікна. Місяць напівголодної та спраглої дороги. Особливо небезпечного злочинця, бранку Ірину Сенник — у 7–й Заозерний спецтабір. Тайшетлаг. Колима.

 

«У тайзі непрохідній...»

 

Сибір. Політв’язнів радянська система використовує як дешеву робочу силу: будують дорогу і БАМи. Ці раби вигідні. Їсти дають стільки, аби з голоду не пухли. З одягу — лахміття, тіло прикрити. «Що там казати — на жінках були чужі, засмальцовані кальсони, рвані куфайки. У карцер нас кидали голими на бетон. І в таборах, і на засланні був весь цвіт України. Гуртувалися докупи. Ділилися їжею, одягом. Писали вірші, книги, вишивали, листувалися з цілим світом, проводили українські вечори, на знак протесту проти знущань над в’язнями оголошували голодування. За все це — карцер», — незважаючи на пережитий інсульт, катування, 13 операцій, 34 роки таборів, тюрем і заслань Ірина пам’ятає кожну сторінку зі свого життя.

Вона завжди була відвертою. І Святославу Караванському, політв’язню, який хотів із нею одружитися, колись сказала: «Я ніколи не зможу народити тобі дітей. У мене відбита вся середина». «Багато разів я кохала, а от коханою бути мало судилося. Тюрма не давала. Але маю таку в Бога милість, що й досі моє найбільше кохання в серці живе. І віку не питає», — знову пелена закриває очі.

Ти гуляєш у лісах на Волині...

Ти гуляєш. А може загинув.

І на тобі вже, може, курган.

Вчора вітер до мене прилинув,

шепнув на вушко: «Богдан ...»

Тайшетлаг, Іркутськ, Новосибірськ, Кемерево, Анжеро–Судженськ... Зціпивши від болю зуби, корчувала дерева, будувала дороги, пересівала землю. Якомусь йолопу захотілося серед тайги створити «більшовицький едем».

У 72–му за Іриною Сенник укотре зачинилася тюремна брама. Все знайоме: камера–«одиночка», чорний воронок. У січні 1973–го Івано–Франківський суд назвав поетесу зі Львова «особливо небезпечною рецидивісткою». Вирок — 11 років за її 11 віршів. І знову — смердючі товарняки й етапи, етапи: Мордовія, Казахстан... Тендітна жінка зі Львова дорого заплатила за Україну.

«Василька в тюрмі закатували, Льоня наш в Сибіру лежить, Богдан у лісах Волині згинув, Наталю в Бабинім Яру розстріляно, Славка вбили, Катрусина могила давно квітом звінчена»... Це наша з вами історія. А на столі Ірини Сеник — «Ернесто Карденаль», її улюблена книга: «Мамо, Ернесто каже, що світ прекрасний, а сам від нього втік. Матусю, прийди до мене. Просто так. Про милосердя я просити не посмію».

 

ДОВІДКА «УМ»

8 червня Ірині Сенник виповнюється 82 роки. Поетеса є головою бориславського «Союзу українок», почесною громадянкою Борислава і Львова. У 1997 році львів’яни назвали Ірину Сенник Героїнею України, а в 1998 році в США її визнано однією зі ста героїнь світу (Рочестер, США). Президент України Віктор Ющенко нагородив Ірину Сенник орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори