пошук  
версія для друку
12.06.2008

Яременко проти України

   

Європейський суд з прав людини

п’ята секція

Яременко проти України

(Заява № 32092/02)

Рішення

Страсбург
12 червня 2008 року

У справі Яременко проти України,

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою у складі суддів:

П. Лоренцен, президент,

Р. Марусте,                                       К. Юнґвірт,

В. Буткевич,                                     М. Віллігер,

М. Лазарова-Трайковська,              З. Каладжієва,

та К. Вестердійк, секретар секції.

Обговоривши за закритими дверима 13 листопада 2007 року та 20 травня 2008 року,

Винесли наступне рішення, яке було ухвалене у останню із згаданих дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була відкрита за заявою (№ 32092/02) проти України, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенції») громадянином України паном Олександром Володимировичем Яременко («заявником») 13 серп­ня 2002 року.

2. Уряд України («Уряд») представляли їхні уповноважені, пані В. Лутковська та п. Ю. Зайцев з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування у міліції і що його скарги про це не були належним чином розглянуті. Він також скаржився, що був позбавлений допомоги адвоката за його вибором протягом частини розслідування і що це порушення мало наслідком несправедливий судовий розгляд.

4. Рішенням від 13 листопада 2007 року Суд визнав заяву прийнятною.

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1976 році і зараз відбуває покарання у тюрмі м. Житомира, Україна.

A. Кримінальна справа щодо заявника

6. 27 січня 2001 року заявник був затриманий за підозрою у вчиненні вбивства водія таксі, М., та кількох інших злочинів, вчинених у 2001 році («злочини 2001 року»), і був поміщений до камери Харківського районного відділу внутрішніх справ міста Києва.

7. Того ж дня заявник запросив пана О. Х. як захисника у справі. Адвокат був допущений і був присутнім під час первісного допиту заявника.

8. 28 січня 2001 року заявник був допитаний у присутності свого адвоката паном Г., слідчим прокуратури Харківської районної прокуратури м. Києва («Харківська прокуратура»).

9. 1 лютого 2001 року п. М., працівник міліції Харківського районного відділу внутрішніх справ міста Києва («районний відділ»), відповідальний за розслідування смерті водія таксі, Х., влітку 1998 року, допитав заявника з метою встановлення його можливої причетності до цього злочину. Злочин було кваліфіковано як умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, для якого участь захисника підозрюваного не є обов’язковою. Заявник підписав відмову від свого права на адвоката. Заявник був допитаний та зізнався, що він та п. С. вбили Х. влітку 1998 року («злочин 1998 року»). Того ж дня справу заявника передали до Харківської прокуратури на підставі того, що дії заявника можуть бути кваліфіковані як вбивство і розслідування такого злочину належить до компетенції прокуратури.

10. 2 лютого 2001 року кримінальні справи щодо злочинів 1998 року та 2001 року були об’єднані.

11. Того ж дня заявник взяв участь у відтворенні на місці обстановки і обставин злочинів 2001 року. Відповідно до протоколу цієї слідчої дії, на якій були присутні заявник, його адвокат, два понятих, слідчий прокуратури Г. та працівник міліції М., який допитував заявника напередодні, заявник дав покази щодо обставин злочинів 2001 року, але заперечив свою причетність до злочину 1998 року.

12. 2 лютого 2001 року, після проведеного відтворення, заявник підписав відмову від адвоката О. Х. на тій підставі, що останній перешкоджав йому зізнатися у злочині 1998 року. За словами заявника, хоча відмова датована 2 лютого 2001 року, насправді вона була підписана пізніше під тиском працівників міліції і слідчого у справі.

13. Після відтворення 2 лютого 2001 року, адвокат заявника, О. Х., намагався зустрітися з ним. Але його усне звернення, а також письмові звернення від 6 та 7 лютого, були залишені без задоволення слідчим прокуратури Г.

14. 7 лютого 2001 року заявник, представлений заново призначеним адвокатом, К., взяв участь у відтворенні на місці обстановки і обставин злочину 1998 року і зізнався, що він вчинив його разом із паном С.

15. 8 лютого 2001 року адвокат О. Х. подав скаргу прокурору В. на те, що слідчий прокуратури Г. не відповів на його клопотання про медичне обстеження заявника, не дозволив йому зустрітися із заявником і намагався примусити заявника клопотати про заміну адвоката.

16. 9 лютого 2001 року О. Х. повідомили, що він відсторонений від справи і надали рішення слідчого про це від 2 лютого 2001 року. У рішенні, між іншим, вказувалося, що заявник зізнався у злочині 1998 року, але пізніше стверджував, що він невинуватий за порадою О. Х. Тому слідчий вирішив відсторонити О. Х. від справи на підставі статей 61 та 130 Кримінально-процесуального кодексу.

17. 9 лютого 2001 заявнику, якого ще представляв інший адвокат, М., висунули офіційне звинувачення у злочинах 1998 та 2001 років, надали постанову про притягнення як обвинуваченого та допитали у якості обвинуваченого.

18. 10 лютого 2001 року прокурор В. повідомив адвокату О. Х., що його клопотання від 2, 6 та 7 лютого не можуть бути задоволені, оскільки він відсторонений від справи заявника.

19. У скарзі від 12 лютого 2001 року (див. §36 нижче), дружина заявника оскаржила, між іншим, незаконне відсторонення О. Х. від справи щодо її чоловіка.

20. 14 лютого О. Х. подав прокурору В. скаргу на рішення про його відсторонення від справи та просив скасувати це рішення. У своїй відповіді від 19 лютого 2001 року прокурор В. інформував О. Х., що його відсторонення від справи є добре обґрунтованим і відповідає статті 61 Кримінально-процесуального кодексу. Він також відзначив, що адвокат порушив професійну етику, порадивши своєму клієнту стверджувати про свою невинуватість та частково відмовитися від попереднього зізнання.

21. У своєму листі від 4 березня 2001 року до Генеральної прокуратури (див. §39 нижче) заявник поскаржився на те, що він підписав відмову від О. Х. рід тиском працівників міліції та слідчого у справі.

22. 6 березня 2001 року О. Х. поскаржився до прокуратури Києва на своє відсторонення. У відповіді від 13 квітня 2001 року прокуратура Києва вказала, що рішення про відсторонення адвоката було обґрунтованим і, більше того, у матеріалах кримінальної справи є відмова від адвоката, підписана заявником.

23. 10 березня 2001 року заявник подав клопотання до слідчого прокуратури Г. з проханням замість адвоката М. призначити О. Х., його першого адвоката у справі, у якості його захисника.

24. 24 квітня 2001 року Харківська прокуратура відповіла на лист заявника від 4 березня 2001 року. Вона повідомила заявника, що за його клопотанням здійснена заміна адвоката, що адвокату О. Х. дозволено повернутися до справи і що не вбачається жодних порушень кримінально-процесуального закону під час розслідування кримінальної справи щодо заявника.

25. 27 травня 2001 року заявник подав клопотання слідчому прокуратури Г. провести очну ставку між ним та співобвинуваченим С., оскільки обвинувачення проти нього головним чином ґрунтується на твердженнях, зроблених паном С.

26. 1 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. відповів, що очна ставка буде проведена після додаткового допиту С. у випадку, якщо виявляться розходження між показами заявника та пана С.

27. 8 червня 2001 року заявника допитали у присутності його першого адвоката О. Х. Він підтвердив усі показання щодо злочинів 2001 року, які він давав під час опитування 27 січня 2001 року. Він також постійно заявляв, що невинуватий у злочині 1998 року, і пояснював, що він був примушений зізнатися у останньому злочині під тиском працівників відділу міліції.

28. 24 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. повідомив заявнику, що його клопотання про очну ставку було відхилено, оскільки жодних суперечностей між показаннями заявника та С. не було виявлено.

29. Того ж дня слідчий прокуратури Г. склав нову постанову про притягнення у якості обвинуваченого, яку вручив заявнику наступного дня.

30. 20 листопада 2001 року Київський апеляційний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та С. винуватими у злочинах 1998 та 2001 року та засудив їх до довічного ув’язнення. Три інші особи були засуджені до строків від трьох до шести років позбавлення волі. Суд не згадав факт відсторонення адвоката від справи у своєму вироку. Суд також не зважив на заперечення заявника та С. щодо їх причетності до злочину 1998 року на тій підставі, що їх визнання під час досудового розслідування були детальними та послідовними.

31. 18 квітня 2002 року Верховний суд України залишив без змін вирок апеляційного суду. У відповідь на скаргу заявника щодо порушення його права на захист Верховний Суд у своїй ухвалі від 18 квітня 2002 року стверджував, що він не встановив доказів порушення права на захист або інших суттєвих порушень кримінально-процесуального закону, які можуть стати підставою для скасування вироку апеляційного суду.

B. Заяви про погане поводження
та їхнє розслідування

32. Після доставлення до Харківського відділку міліції (за словами Уряду — 30 січня 2001 року) заявника обстежив фельдшер, який встановив, що він перебуває у доброму стані здоров’я.

33. За словами заявника, 1 лютого 2001 року його били гумовими палицями по зап’ястях та плечах працівники відділку міліції, які вимагали від нього підписати відмову від його права на адвоката та зізнатися у злочині 1998 року, який він не вчиняв і про який нічого не знав.

34. 2 лютого 2001 року заявник повідомив своєму адвокату О. Х. про події 1 лютого 2001 року. Адвокат порадив заявнику заявити про невинуватість та подати скаргу щодо поганого поводження. Сам адвокат офіційно клопотав перед органами влади про проведення медичного обстеження заявника. Це клопотання було передано до слідчого прокуратури, Г., яки підтвердив його отримання, підписавшись на копії клопотання. У невідому дату прокурор Г. відповів О. Х., зазначивши, що його клопотання не може бути задоволено, оскільки він відсторонений від справи (див. §16 вище).

35. Наприкінці допиту від 9 лютого 2001 року (див. §17 вище) слідчий прокуратури Г. спитав заявника, чи має він будь-які тілесні ушкодження; заявник відповів, що на цей момент в нього нічого немає.

36. 12 лютого 2001 року дружина заявника, пані С., подала скаргу до прокуратури міста Києва («Київська прокуратура») про те, що слідчий прокуратури Г. Харківської прокуратури і (неназваний) працівник відділку міліції піддали заявника поганому поводженню з метою отримати зізнання щодо злочину 1998 року. Вона також писала, що під час слідчої дії 2 лютого 2001 року заявник відмовився від свого зізнання, і що адвокат О. Х. вимагав медичного обстеження заявника. Крім того, вона скаржилася, що слідчий прокуратури Г. також погрожував їй. 14 лютого 2001 року Київська прокуратура передала скаргу до Харківської прокуратури.

37. Тим часом, 13 лютого 2001 року заявника перевели до слідчого ізолятора. При прибутті лікар оглянув заявника і встановив, що він перебуває у доброму стані здоров’я.

38. 28 лютого 2001 року керівник Харківської прокуратури, прокурор В., прийняв постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо заяв про завдання тілесних ушкоджень заявнику. Прокурор відзначив, що заявник заперечував застосування до нього будь-якого фізичного насильства та що не було встановлено жодних доказів незаконних дій з боку працівників міліції. Але він не послався на заяви дружини заявника щодо його підлеглого, слідчого прокуратури Г. Це рішення було направлене пані С. 2 березня 2001 року з супровідним листом, де стверджувалося, що заявник заперечував застосування до нього будь-якого насильства.

39. 4 березня 2001 року заявник написав скаргу до Генерального прокурора України. У своїй скарзі заявник стверджував, що 28 січня 2001 року працівники міліції примусили його зізнатися у злочині 1998 року, який він не вчиняв, і що 2 лютого 2001 року його примусили підписати відмову щодо його адвоката О. Х., і що слідчий прокуратури Г. та працівники з відділку міліції попередили його, що він матиме проблеми, якщо відмовиться співпрацювати. Заявник просив Генерального прокуратура забезпечити об’єктивний розгляд його справи та повернути О. Х. у справу як його захисника. 23 березня 2001 року Київська прокуратура передала цю скаргу до Харківської прокуратури. 26 березня 2001 року скаргу заявника передали до слідчого прокуратури Г. для розгляду у контексті розслідування кримінальної справи щодо заявника.

40. За словами Уряду, заявник не називав імен працівників відділку міліції, які, як він стверджував, погано з ним поводилися до його допиту 8 червня 2001 року.

41. 21, 23 та 24 червня 2001 року слідчий прокуратури Г. опитав трьох працівників міліції, які були названі заявником. Усі три заперечували будь-який примус або інші незаконні дії з їхнього боку.

42. У своєму вироку від 20 листопада 2001 року Київський апеляційний суд зазначив, що відмова заявника від свого зізнання та його заяви про погане поводження були досліджені та визнані необґрунтованими. Суд ґрунтувався на тому, що заявник не скаржився на погане поводження під час розслідування, що перша скарга на погане поводження була подана заявником 4 березня 2001 року, більш ніж через два місяця після його арешту, і що працівники міліції та слідчий прокуратури заперечували заяви щодо поганого поводження. Суд також відзначив, що заявнику повідомили про його право на адвоката.

43. Заявник ставив питання про примус у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду.

44. У своїй ухвалі від 18 квітня 2002 року Верховний суд зазначив, що він не встановив жодних доказів тому, що із заявником погано поводилися.

право

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

45. Відповідні положення Конституції передбачають наступне:

Стаття 28

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню…»

Стаття 59

«Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у ви­борі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

Стаття 63

«Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист…»

B. Кримінально-процесуальний кодекс («КПК»)
(до 29 червня 2001 року)

46. Стаття 4 Кодексу передбачала, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

47. Стаття 22 Кодексу забороняла домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

48. Стаття 4 Кодексу передбачала, що будь-яка особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

49. Стаття 46 Кодексу у формулюванні того часу передбачала, що підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного.

Відмова від захисника не допускалась, якщо відповідна особа не досягла повноліття (18 років), має вади, що не дозволяють їй самій захищати свої інтереси, або не володіє мовою, якою ведеться судочинство.

Відмова не допускалась, якщо коли можливе покарання передбачало смертну кару (пізніше, довічне ув’язнення) або при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.

50. Останній параграф статті 48 КПК передбачав, що слідчий, прокурор або суд не можуть виносити судження щодо позиції захисника у справі.

51. Стаття 61 Кодексу у формулюванні того часу передбачала, що захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі у іншій якості, або є родичем судді, цивільного позивача або потерпілого, або надавала юридичну допомогу іншій особі, інтереси якої суперечать інтересам обвинуваченого, або мала родича, який брав участь у тій же кримінальній справі у офіційній якості.

С таких випадках особа мала відмовитися від призначення або могла бути відсторонена від справи рішенням слідчого, прокурора або судді.

52. Стаття 130 передбачала, що слідчий може виносити процесуальні рішення у справі.

C. Постанова Пленуму Верховного Суду України
від 23 березня 1988 року
«Про застосування судами України
кримінально-процесуального законодавства,
що регулює повернення справ
на додаткове розслідування»
(скасована 11 лютого 2005 року)

53. Відповідна частина Постанови у формулюванні 4 червня 1993 року передбачає:

«7. …Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань.

Коли при судовому розгляді з’ясується, що доводи підсудного про застосування до нього незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не може їх перевірити, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ’єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою про необхідність перевірки такої заяви прокурором».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

A. Стверджуване погане поводження
під час перебування у міліції

54. Заявник скаржився, що він був підданий поганому поводженню під час перебування під вартою. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню».

1. Доводи сторін

55. Уряд стверджував, що на доведення заяв про погане поводження не було жодних доказів. Заявник двічі оглядався лікарем під час періоду, що розглядається, і брав участь у слідчих діях із застосуванням відеозапису разом із понятими та адвокатом. Він не по­скаржився негайно після стверджуваних подій і зробив це лише через місяць. Він також заперечував застосування до нього поганого поводження під час допиту 9 лютого 2001 року.

56. Заявник не погодився. Він стверджував, що лише медичне обстеження негайно після стверджуваного поганого поводження могло довести його заяви. Адвокат заявника О. Х. заявив таке клопотання 2 лютого 2001 року, але йому відмовили на тій підставі, що адвокат був відсторонений від справи.

2. Оцінка Суду

57. Суд зазначав багато разів, що стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства і як така безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання (див., наприклад, Aksoy v. Turkey, рішення 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, p. 2278, §62, та Aydın v. Turkey, рішення 25 вересня 1997 року, Reports 1997‑VI, §81). Суд також зазначав, як це було вирішено у багатьох випадках, що органи влади зобов’язані забезпечити фізичну недоторканість особи під вартою, а оцінюючи докази, Суд тримається стандарту переконання «поза розум­ним сумнівом» (див. Ireland v. the United Kingdom, рішення 18 січня 1978 року, Series A, № 25, сс. 64–65, §161). Таке переконання може випливати із сукупності достатньо сильних, ясних та узгоджених умовиводів або не спростованих фак­тичних презумпцій. Коли події, що розглядаються, цілковито або у значній частині, відомі ви­ключно органам влади, як у випадку, коли особа знаходиться під їхнім контролем у затриманні, виникає сильна фактична презумпція щодо ушкоджень, які виникли під час затримання.

58. Суд відзначає, що заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час тримання у Харківському відділку міліції. На підтвердження цих тверджень заявник послався на те, що клопотання його адвоката про проведення йому медичного обстеження було відхилене і він був примушений відмовитися від свого права на адвоката за своїм вибором та змушений обмовити себе.

59. Суд відзначає, що не було проведено жодного спеціального медичного обстеження за скаргами заявника та його адвоката про погане поводження. Немає жодних доказів, що з заявником дійсно погано поводилися. Суд вважає, що обставини утримання заявника у Харківському відділку міліції, зокрема його раптова відмова від зізнання негайно після прибуття адвоката, викликає певні сумніви щодо фізичного або психологічного тиску на нього на початку лютого, навіть незважаючи на те, що медичне обстеження 13 лютого не встановило будь-яких слідів тілесних ушкоджень. Однак це медичне обстеження, на відміну від справи Алтая (див. Altay v. Turkey, № 22279/93, §§13–14, 22 травня 2001 року), не було спеціально призначене для перевірки заяв про погане поводження. Це був звичайний огляд під час прибуття до пенітенціарного закладу. Крім того, воно було проведене через дванадцять дні після стверджуваного застосування поганого поводження. У будь-якому разі, Суд вважає, що на підставі доказів він не може встановити з необхідним стандартом переконання, що заявник пів підданий поганому поводженню під час перебування під вартою міліції на порушення статті 3 Конвенції.

60. Тому суд не встановлює порушення статті 3 Конвенції у цьому відношенні.

B. Відповідність розслідування

1. Доводи сторін

61. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що органи державної влади не провели ретельного та ефективного розслідування щодо його скарг про погане поводження.

62. Уряд заявив попереднє заперечення щодо не вичерпання національних засобів правового захисту щодо скарги за статтею 3 Конвенції. Вони стверджували, що заявник та його представник не оскаржили рішення прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи протягом семи днів, передбачених законом, і тому заявник не вичерпав правові засоби, доступні йому за національним законодавством, як це передбачено статтею 35 §1 Конвенції. Уряд також вважав, що перша скарга заявника була занадто нечіткою і що він не надав імен працівників міліції, які, за його словами, погано з ним поводилися, аж до червня 2001 року, більш ніж через чотири місяці після того, як стверджувані події відбулися. Якщо б заявник надав імена раніше, відповідні органи могли б краще розслідувати його заяви. Уряд стверджував, що розслідування, проведене за скаргами заявника, відповідало вимогам статті 3 Конвенції.

63. Заявник доводив, що він зробив все, що міг за обставин справи для використання доступних засобів правового захисту. Будь-які недоліки у вичерпанні ним національних засобів правового захисту можна пояснити позбавленням його дійсної правової допомоги та іншими погрозами стверджуваними злочинцями. 2 лютого 2001 року адвокат заявника О.Х просив про проведення медичного обстеження за його заявами про погане поводження, але клопотання залишилося без відповіді. Він стверджував, що після відсторонення його адвоката та подальших погроз з боку слідчих органів він також боявся скаржитися на погане поводження і зробив це лише тоді, коли став почувати себе у відносній безпеці. Коли у березні він поскаржився на погане поводження з ним, органи влади провели розслідування під час кримінального процесу проти нього, тому він поставив питання щодо поганого поводження з ним у суді першої інстанції, якій мав повноваження діяти за цими скаргами. Ця практика була рекомендована постановою пленуму Верховного Суду України (див. §53 вище).

2. Оцінка суду

64. Суд нагадує, що коли особа небезпідставно заявляє, що вона зазнала з боку поліції дуже поганого поводження, яке порушує статтю 3, це положення, якщо розглядати його у сукупності з за­гальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «забезпечити кожно­му у межах її юрисдикції права та свободи, передбачені у цій Конвенції», вимагає за змістом здійснення ефективного офіційного розслідування. Це розслідування, як і розслідування за статтею 2, має надавати можливість встановити та покарати відповідальних (див. Assenov and Others v. Turkey, рішення 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3290, §102, та Labita v. Italy [GC], № 26772/95, §131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти щодо ефективності, визначені практикою Суду, включають також вимогу, щоб розслідування було незалежним, безстороннім та доступним суспільному контролю, та що компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та швидкістю (див., наприклад, Isayeva and Others v. Russia, №№ 57947/00, 57948/00 та 57949/00, §§208–213, 24 лютого 2005 року).

65. Суд відзначає, що у цій справі після скарг заявника до Генеральної прокуратури на початку березня 2001 року (див. §39 вище) розслідування його заяв було проведене у червні 2001 року, коли можливі порушники були допитані. Але жодного окремого процесуального рішення не було прийнято і будь-яке оскарження було неможливе. Тож коли прокурор вирішив провести розслідування заяв заявника під час розслідування кримінальної справи щодо нього (див. §39 вище), заявник не мав іншої можливості, крім як заявити свої скарги про погане поводження під час розгляду у суді першої інстанції.

66. На думку Суду, можна, таким чином, сказати, що заявник сам вдався до достатніх заходів, щоб на його скарги звернули увагу національні органи влади. Більше того, вони були підтримані тими кроками, які зробили його дружина та адвокат О. Х. (див. §34 та 36 вище).

67. Щодо відповідності розслідування скарг заявника про погане поводження, Суд вважає, що воно мало значні недоліки. Він відзначає, зокрема, що не було проведене своєчасне та докладне медичне обстеження заявника, незважаючи на ясне клопотання його адвоката наступного дня після того, як стверджуване погане поводження було застосоване.

68. Суд нагадує, що у відповідь на скаргу дружини заявника прокурор відмовився порушити кримінальну справу щодо згаданих заяв. Здається, що ніяких слідчих дій не було насправді проведено, оскільки ані заявник, ані його дружина не були допитані. Рішення прокурора від 28 лютого 2001 року посилається лише на те, що під час допиту 9 лютого, тобто до скарги його дружини від 12 лютого 2001 року, заявник заперечував наявність в його будь-яких ушкоджень. Більше того, жоден із стверджуваних виконавців злочину не був допитаний на той час. У цьому зв’язку Суд не може погодитися із Урядом, що дружина заявника у лютому 2001 року та сам заявник у березні 2001 року надали настільки загальні відомості, що особи можливих злочинців не могли бути встановлені. У своїй скарзі від 12 лютого дружина заявника посилалась на слідчого прокуратури Г. та неназваних працівників Харківського районного відділку міліції. На думку Суду, ця інформація була б достатньою для незалежного слідчого, щоб визначити відповідних осіб, якщо б до скарг на погане поводження із заявником поставилися б серйозно.

69. Суд також відзначає, що розслідуванню за скаргами заявника бракувало належних незалежності та об’єктивності. Перший допит заявник щодо стверджуваного поганого поводження проводився слідчим прокуратури Г., якого дружина заявника, у її скарзі від 12 лютого, чітко назвала серед тих, що примушував її чоловіка. Більше того, у своїй постанові про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою про погане поводження, прокурор В., керівник Харківської районної прокуратури, навіть не згадав прокурора Г., який був з тієї з самої районної прокуратури. І навіть більше, коли заявник надав імена інших стверджуваних злочинців з Харківського відділку міліції, вони допитувалися їх стверджуваних співучасником — слідчим прокуратури Г.

70. На думку Суду, ці факти надають достатні підстави для висновку, що органи державної влади не виконали їх зобов’язання провести ефективне та незалежне розслідування заяв про погане поводження, як того вимагає стаття 3 Конвенції. Тому він відхиляє попереднє заперечення Уряду і встановлює, що тут було порушення статті 3 Конвенції у цьому відношенні.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 §1 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявник також скаржився, що він був змушений викрити себе і що, таким чином, судовий розгляд щодо нього був несправедливим. Він посилався на статтю 6 §1 Конвенції, яка, у відповідній частині, передбачає:

«Кожен … при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий … розгляд упродовж … судом…».

A. Доводи сторін

72. Уряд стверджував, що українське законодавство передбачає права підозрюваного зберігати мовчання і не викривати себе. Вони також відзначали, що заявнику повідомили про ці права, але він відмовився від них і добровільно погодився зізнатися у злочині, у якому його підозрювали. Вони повторювали, що він порушив питання примусу та заявив про невинуватість лише на більш пізній стадії і що його заяви щодо поганого поводження були необґрунтовані. Тож Уряд не можу відповідати за вільний вибір заявника зізнатися.

73. Заявник не погодився. Він казав, що не пізніше ніж 2 лютого 2001 він відмовився від заяви про свою причетність до вбивства 1998 року, а зізнавався у злочині 1998 року та свідчив про нього лише побіжно та під примусом слідчих.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

74. Суд повторює, що його обов’язок відповідно до статті 19 Конвенції — забезпечити додержання зобов’язань, взятих на себе Договірними Державами до Конвенції. Зокрема, не є його завданням мати справу з помилками факту або права, яких, можливо, припустився національний суд, якщо тільки і лише у тому ступені вони не можуть порушити права та свободи, захищені Конвенцією. Хоча стаття 6 гарантує право на справедливий розгляд, вона не передбачає жодних правил щодо прийнятності доказів як таких, що є в першу чергу питання національного права (див. Schenk v. Switzerland, рішення 12 липня 1988 року, Series A, № 140, p. 29, §§45–46, та Teixeira de Castro v. Portugal, рішення 9 червня 1998 року, Reports 1998-IV, p. 1462, §34).

75. Тож не для Суду визначати, в принципі, чи може бути певний тип доказів — наприклад, докази, отримані незаконно з погляду національного права — прийнятним або, насправді, є заявник винним або ні. Питання, на яке слід відповісти, — чи є процедура в цілому, у тому числі спосіб отримання доказів, справедливою. Це включає перевірку «незаконності», що розглядається, і, якщо йдеться про порушення іншого права за Конвенцією, характеру встановленого порушення (див., між іншим, Khan v. the United Kingdom, № 35394/97, §34, ECHR 2000-V; P.G. та J. H. v. the United Kingdom, № 44787/98, §76, ECHR 2001-IX; та Allan v. the United Kingdom, № 48539/99, §42, ECHR 2002-IX).

76. При розгляді, чи був процес у цілому справедливим, слід зважити також на те, чи поважилися права захисту. Слід вивчити, окрема, чи була заявнику надана можливість спростовувати автентичність доказів і заперечувати проти їх використання. Крім того, якість доказів також слід взяти до уваги, у тому числі, чи не викликають обставини, за яких вони були отримані, сумнівів щодо їх надійності та акуратності. Хоча проблеми із справедливістю не завжди виникають, якщо отримані докази не підтверджуються іншими матеріалами, слід відзначити, що якщо докази є дуже сильними і немає ризику їх ненадійності, необхідність у підтверджуючих доказах є, відповідно, меншою (див., між іншим, Khan, цит. вище, §§35, 37, та Allan, цит. вище, §43).

77. Щодо використання доказів, отриманих на порушення правам на мовчання та привілею проти самовикриття, Суд нагадує, що вони є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать у основі поняття справедливого судового розгляду відповідно до статті 6. Їх сенс полягає, між іншим, у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з боку влади, і тому сприяють уникненню помилок правосуддя та досягненню мети статті 6. Право не викривати себе, зокрема, передбачає, що обвинувачення у кримінальній справі намагатиметься довести своє звинувачення проти обвинуваченого, не звертаючись до доказів, отриманих методом примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див., між іншим, Saunders v. the United Kingdom, рішення 17 грудня 1996 року, Reports 1996-VI,с. 2064, §68; Heaney and McGuinness, цит. вище, §40; J. B. v. Switzerland, № 31827/96, §64, ECHR 2001-III; та Allan, цит. вище, §44).

2. Застосування цих принципів до цієї справи

78. Незважаючи на довід Уряду, що право заявника мовчати була захищено національним правом, Суд відзначає, що адвокат заявника був відсторонений від справи слідчим після того, як порадив своєму клієнту зберігати мовчання і не свідчити проти себе. Ця підстава була чітко зазначена у рішенні слідчого. Вона також була двічі повторена у відповіді прокуратури на скарги адвоката А. Х. У одній з цих відповідей (від 19 лютого) також було зазначено, що адвокат порушив професійну етику, порадивши своєму клієнту заявити про невинуватість і відмовитися від попереднього зізнання.

79. Більше того, Суд вважає вартим уваги, що заявник та п. С., двома роками пізніше, дали дуже детальні свідчення, які, за думкою слідчого, не мали жодних невідповідностей або непослідовності. Такий ступень схожості між свідченнями заявника та його співобвинуваченого породжує підозру, що їхні свідчення були добре узгоджені. Але національні суди вважали ці детальні свідчення незаперечним доказом їх достовірності і поклали їх у основу засудження заявника за злочин 1998 року всупереч тому, що його свідчення було зроблене за відсутності адвоката, було відкликано негайно після того, як заявнику було надано можливість зустрітися з адвокатом за своїм вибором, і не біло підтверджене іншими матеріалами. За таких обставин є серйозні підстави вважати, що покази, підписані заявником, були отримані всупереч волі заявника.

80. У світлі наведених вище міркувань та беручи до уваги, що не було проведено жодного адекватного розслідування заяв заявника про те, що покази були отримані незаконними засобами (див. §§67–70) Суд вважає, що їх використання у судовому розгляді порушило його право мовчати та привілей проти самовикриття.

81. Відповідно, у цьому відношенні була порушена стаття 6 §1 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 §3(С) КОНВЕНЦІЇ

82. Заявник скаржився, що він був позбавлений правової допомоги за своїм вибором під час критичної стадії процесу на порушення статті 6 §3(c) Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права: …

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або, якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;»

A. Доводи сторін

83. Уряд стверджував, що усі адвокати у справі заявника призначалися та відсторонювалися на підставі клопотань заявника. Вони відзначили, що адвокат О. Х. був знову допущений до справи за клопотанням заявника. Вони підкреслили, що первинна скарга заявника щодо порушення його права на захист була нечіткою і була відповідним чином деталізована після спливу значного часу.

84. Заявник стверджував, що його адвокат О. Х. був відсторонений від справи незаконно. Він також стверджував, що два інші адвокати, які представляли його, були присутні лише номінально, оскільки вони бачили заявника по одному разу і лише під час допиту. Він також скаржився, що підписував клопотання про відмову та призначення адвокатів під примусом. Це також підтверджується тим, що він клопотав, щоб його адвоката О. Х. повернули у справу, як тільки зміг це зробити.

B. Оцінка Суду

85. Суд нагадує, що — хоча і не безумовне — право кожного обвинуваченого у кримінальному правопорушенні на ефективний захист адвокатом, призначеним за необхідності офіційно, є одним з основних елементів справедливого судового розгляду (див. Krombach v. France, № 29731/96, §89, ECHR 2001-II). Крім того, стаття 6 може також застосовуватися до того, як справа передана до суду і у тому ступені, у якому справедливості судового розгляду можу бути значно зашкоджено попереднім недодержанням її вимог (див. Imbrioscia v. Switzerland, рішення 24 листопада 1993 року, Series A, № 275, с. 13, §36, та Öcalan v. Turkey [GC], № 46221/99, §131, ECHR 2005‑…). Спосіб, у який стаття 6 §§1 та 3 застосовується під час розслідування, залежить від особливостей процесу та фактів справи. Стаття 6 зазвичай вимагатиме, щоб обвинуваченому було дозволено користуватися допомогою адвоката вже на начальній стадії поліцейського допиту (див. John Murray v. the United Kingdom, рішення 8 лютого 1996 року, Reports 1996‑I, сс. 54–55, §63, та Öcalan, цит. вище, §131).

86. Суд відзначає, що у цій справі засудження заявника за злочин 1998 року ґрунтувалося головним чином на його зізнанні, яке було отримано слідчими за відсутності адвоката і від якого заявник відмовився наступного дня і потім, починаючи з березня 2001 року.

87. Суд також із занепокоєнням відзначає обставини, за яких відбувався первинний допит заявника щодо злочину 1998 року. Як можна побачити з відповідних положень Кримінально-процесуального кодексу, наведених у розділі «Національне законодавство», є обмежений перелік ситуацій, за який правове представництво підозрюваного є обов’язковим. Одна з підстав для обов’язкового представництва є тяжкість злочину, у якому підозрюється особа, і, як наслідок, можливість призначення довічного ув’язнення. У цьому випадку правоохоронні органи, що розслідували насильницьку смерть особи, порушили кримінальну справі за спричинення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, а не за вбивство. Перше є менш тяжким злочином, і, як наслідок, не вимагає обов’язкового юридичного представництва підозрюваного. Негайно після отримання зізнання, злочин було перекваліфіковано, і заявник був звинувачений у вбивстві.

88. Суд вражений тим, що внаслідок методу, використаного органами влади, заявник був позбавлений можливості скористатися вимогою обов’язкового представництва і був поставлений у ситуацію, у якій, як він стверджує, він був примушений до відмови від свого права на адвоката і до викриття себе. Можна згадати, що заявник мав адвоката у існуючому кримінальному процесі, однак відмовився від свого права на представництво під час допиту щодо іншого правопорушення. Ці обставини викликають сильну підозру щодо існування прихованої мети у первинній класифікації правопорушення. Те, що заявник зробив зізнання за відсутності адвоката і відмовився від зізнання негайно у присутності адвоката, свідчить про вразливість його становища і дійсну необхідність у відповідній правовій допомозі, у якій йому було відмовлено 1 лютого 2001 року через спосіб, у який слідчий використав свої повноваження щодо класифікації злочину, що розслідується.

89. Щодо відсторонення адвоката О. Х. 2 лютого 2001 року, довід Уряду, що це було зроблено лише за клопотанням заявника, навряд чи здається вірогідним, оскільки це не було згадано у рішенні про відсторонення, і у своїх відповідях прокуратура посилалась на це як на додаткову підставу для відсторонення адвоката.

90. Суд зазначає, що те, що два інших адвокати, які представляли заявника, бачилися з ним лише по одному разу, під час допитів, і ніколи перед допитом, вказує на номінальний характер їх допомоги. Він вважає, що спосіб та обґрунтування відсторонення адвоката від справи, а також стверджувана відсутність правової підстави для цього, викликає серйозні питання щодо справедливості процесу в цілому. Суд також відзначає, що адвокат був знову допущений до справи у червні 2001 року без жодної вказівка на те, що стверджувані підстави для його відсторонення відпали.

91. Тож тут було порушення статті 6 §3(c) Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

92. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї i якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

93. Заявник не заявив вимог щодо справедливого відшкодування. Тому Суд вважає, що тут немає потреби призначати йому будь-яку суду з цього приводу.

З цих підстав Суд одноголосно

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;

2. Визнає, що тут не було порушення статті 3 Конвенції через стверджуване погане поводження;

3. Визнає, що тут було порушення статті 3 Конвенції через відсутність ефективного розслідування з боку органів влади заявок заявника, що з ним погано поводилися міліція та прокурор;

4. Визнає, що тут було порушення статті 6 §1 Конвенції;

5. Визнає, що тут було порушення статті 6 §3(с) Конвенції;

Зроблено англійською і оголошено письмово 12 червня 2008 року відповідно до правила 77 Регламенту Суду.

 

П. Лоренцен

 

К. Вестердик

 

председатель

 

секретарь

 

 

Ходатайство о пересмотре судебных решений
по делу Александра Яременко
в порядке исключительного производства

Верховний Суд України

Рішення
29 грудня 2008 року

КЛОПОТАННЯ ПРО ПЕРЕГЛЯД СПРАВИ
В ПОРЯДКУ ВИКЛЮЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

— на підставі пункту (2) частини 1 статті 4004 Кримінально-процесуального кодексу України та пунктом (а) частини 2 статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»

1. Попередні рішення у справі

1. Апеляційний суд м. Києва своїм вироком від 20 листопада 2001 року визнав Яременка Олександра Володимировича винним у вчиненні злочинів, передбачених:

— статтею 93 пунктами «а», «е», «і», «з» Кримінального кодексу України (далі — КК) в редакції 1960 року;

— статтею 142 частиною 3 КК в редакції 1960 року;

— статтею 86 частиною 2 КК в редакції 1960 року;

— статтею 215-3 частиною 3 КК в редакції статті від 21.09.2000 року;

— статтею 194 частиною 2 КК в редакції 2001 року;

— статтею 145 частиною 2 КК в редакції 1960 року;

— статтею 101 частиною 3 КК в редакції 1960 року;

— статтею 185 частиною 3 КК в редакції 2001 року.

2. За сукупністю злочинів суд, на підставі статті 42 КК в редакції 1960 року, призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

3. Ухвалою Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року вирок Київського апеляційного суду від 20 листопада 2001 року було залишено без змін.

2. Обсяг перегляду

4. Клопотання стосується перегляду у порядку виключного провадження вироку суду першої інстанції та ухвали касаційної інстанції щодо визнання винним Яременка О. В. у вчиненні разом із Самойленком А. П. 22 серпня 1998 року:

(1)           умисного вбивства Халімана із користі за попередньою змовою групою осіб;

2) розбійного нападу на Халімана;

3) умисному знищенні шляхом підпалу автомобіля, що належав Халіману.

3. Підстави для перегляду

5. 12 червня 2008 року Європейський суд з прав людини (далі — Європейський суд) прийняв рішення за заявою Яременка Олександра Володимировича №32092/02, поданою 13 серпня 2002 року. Рішення набрало чинності 12 вересня 2008 року відповідно до статті 44§2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі — «Конвенція»).

6. Рішенням Європейського суду визнано порушення статті 3 і статті 6§§1 та 3(с) Конвенції, які передбачають:

«Стаття 3. Заборона катування

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

«Стаття 6. Право на справедливий судовий розгляд

1. Кожен … при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий … розгляд упродовж … судом…

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права: …

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або, якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;…»

7. Європейський суд визнав порушення статті 3 Конвенції на тій підставі, що державні органи не здійснили ефективного та незалежного розслідування заяв Яременка О. В. про застосування до нього катування та нелюдського поводження у значенні статті 3 Конвенції.

8. Європейський суд визнав порушення статті 6§1 та статті 6§3(с) Конвенції внаслідок того, що судом першої інстанції на обґрунтування висновку про винуватість Яременка О. А. у вбивстві Халімана були використані письмові показання, підписані ним на досудових стадії кримінальної справи, які були, відповідно:

— отримані внаслідок порушення права обвинувачуваного зберігати мовчання і не свідчити проти себе та за обставин, які давали вагомі підстави вважати, що вони отримані всупереч волі обвинуваченого;

— отримані через порушення права обвинуваченого захищати себе за допомогою обраного ним захисника, а також права на обов’язкову участь захисника.

4. Обставини справи

6. 27 січня 2001 року Яременка О. В. затримали за підозрою у вбивстві 26січня 2001 року таксиста Матвієнка, а також у інших злочинах, вчинених у 2001 році. Того ж дня Яременко О. В. запросив адвоката Хівріча Олексія Володимировича у якості захисника, і у присутності захисника під час допиту зізнався у вчиненні цих злочинів.

8. 28 січня 2001 року слідчий Харківської районної прокуратури м. Києва допитав Яременка О. В. у присутності захисника Хівріча О. В.

9. 1 лютого 2001 року працівник міліції Харківського районного відділу внутрішніх справ міста Києва, який розслідував вчинене у 1998 році вбивство Халімана, допитав Яременка О. В. щодо цього злочину. Під час цього допиту вбивство Халімана було кваліфіковано за частиною 3 статті 101 (умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого). Як згодом вказував Яременко О. В. у своїх скаргах, 1 лютого 2001 року працівники міліції били його гумовими палицями по зап’ястях та плечах, вимагаючи підписати відмову від його права на адвоката та зізнатися у вбивстві Халімана, внаслідок чого Яременко підписав відмову від адвоката і зізнання у тому, що він та Самойленко А. П. вбили Халімана влітку 1998 року.

10. Того ж дня справу щодо вбивства Халімана передали до Харківської прокуратури на підставі того, що злочин можна кваліфікувати як вбивство, а розслідування такого злочину належить до компетенції прокуратури.

11. 2 лютого 2001 року Яременко О. В. розповів своєму адвокату Хіврічу О. В. про події 1лютого 2001 року, і адвокат порадив йому заявити про невинуватість та оскаржити застосування насильства. Того ж дня адвокат заявив клопотання про проведення медичного обстеження Яременка О. В. Це клопотання було передано до слідчого прокуратури, але обстеження так і не було проведене.

12. Того ж дня за участю Яременка О. В та адвоката Хівріча О. В. було проведене відтворення на місці обстановки і обставин злочинів 2001 року. Згідно з протоколом, Яременко дав показання щодо злочинів 2001 року, але заперечив свою причетність вбивства Халімана.

13. За документами справи, того ж дня, 2 лютого 2001 року, Яременко О. В. підписав відмову від адвоката Хівріча О. В., стверджуючи, що останній перешкоджав йому зізнатися у вбивстві Халімана. Але згодом Яременко О. В. неодноразово стверджував, що насправді відмова була підписана пізніше під тиском працівників міліції та слідчого Горбатюка.

14. Наступними днями адвокат Хівріч О. В. марно намагався зустрітися з Яременком О. В.

15. Тим часом Яременку О. В. був призначений інший захисник, і 7 лютого 2001 року під час відтворення на місці обстановки і обставин вбивства Халімана Яременко О. В. у присутності призначеного захисника зізнався, що він разом із Самойленком А. П. вчинив вбивство Халімана влітку 1998 року.

16. Під час допиту 9 лютого 2001 року на запитання слідчого до Яременка О. В., чи має він будь-які тілесні ушкодження, останній відповів, що на цей момент в нього ніяких слідів немає.

17. 9 лютого 2001 року адвокату Хіврічу О. В. повідомили, що він відсторонений від справи, і надали рішення слідчого від 2 лютого 2001 року, де зазначалося, що Яременко О. В. зізнався у вбивстві Халімана, але пізніше за порадою адвоката Хівріча О. В. наполягав на своїй непричетності, тому слідчий вирішив відсторонити адвоката від справи на підставі статей 61 та 130 Кримінально-процесуального кодексу України.

18. Того ж дня, 9 лютого 2001 року, Яременку О. В. у присутності вже іншого призначеного захисника висунули офіційне звинувачення у вчиненні вбивства Халімана та злочинах 2001 років, надали постанову про притягнення як обвинуваченого та допитали у якості обвинуваченого.

19. 12 лютого 2001 року дружина Яременка подала скаргу до прокуратури міста Києва про те, що слідчий і працівники міліції піддали її чоловіка поганому поводженню з метою отримати зізнання у вбивстві Халімана. Вона також писала, що під час слідчої дії 2 лютого 2001 року Яременко О. В. відмовився від свого зізнання, і що адвокат Хівріч О. В. вимагав медичного обстеження Яременка О. В.

20. 14 лютого 2001 року прокуратура м. Києва передала скаргу до прокуратури Харківського району м. Києва.

21. 14 лютого адвокат Хівріч О. В. подав прокурору Харківського району м.Києва скаргу на рішення про його відсторонення від справи. Листом від 19лютого 2001 року прокурор повідомив адвокату, що його відсторонення від справи відповідає статті 61 Кримінально-процесуального кодексу.

22. 28 лютого 2001 року прокурор Харківського району м.Києва відмовив у порушенні кримінальної справи за заявами про завдання тілесних ушкоджень Яременку О. В. Прокурор відзначив, що Яременко О. В. заперечував застосування до нього будь-якого фізичного насильства та що не було встановлено жодних доказів незаконних дій з боку працівників міліції.

23. 4 березня 2001 року Яременко О. В. подав скаргу до Генерального прокурора України, де стверджував, що 28січня 2001 року працівники міліції примусили його зізнатися у вбивстві Халімана, а 2 лютого 2001 року — підписати відмову від адвоката Хівріча О. В, а також що слідчий прокуратури Горбатюк та працівники з Харківського районного відділку міліції попередили його, що він матиме проблеми, якщо відмовиться співпрацювати. Яременко О. В. просив Генерального прокуратура забезпечити об’єктивний розгляд його справи та допустити у справу як його захисника адвоката Хівріча О. В. Скарга була передана до прокуратури м.Києва, згодом — до Харківської районної прокуратури, де її передали слідчому Горбатюкудля розгляду у контексті розслідування кримінальної справи щодо Яременка О. В.

24. 6 березня 2001 року адвокат Хівріч О. В. подав скаргу до прокуратури м. Києва на своє відсторонення. У відповіді від 13 квітня 2001 року прокуратура м. Києва вказала, що рішення про відсторонення адвоката було обґрунтованим, оскільки у матеріалах кримінальної справи є відмова від адвоката, підписана Яременком О. В.

25. 24 квітня 2001 року прокуратура Харківського району м.Києва повідомила Яременку О. В., що за його клопотанням адвокату Хіврічу О. В. дозволено повернутися до справи у якості його захисника.

26. 21, 23 та 24 червня 2001 року слідчий Горбатюкопитав трьох працівників міліції, які були названі Яременком О. В. Усі три заперечували, що вони застосовували до Яременка О. В. будь-який примус або інші незаконні дії. Будь-якого процесуального рішення за результатами цих допитів слідчим прийнято не було.

27. Після розгляду справи, апеляційний суд міста Києва 20 листопада 2001 року визнав Яременка О. В. винним у вбивстві Халімана та злочинах, вчинених у 2001 році, та засудив його до довічного позбавлення волі. Суд поклав у основу свого висновку про винуватість Яременка О. В. у вбивстві Халімана зізнання, отримані від Яременка під час досудового слідства, визнавши за ними «безперечне доказове значення».

28. Суд не прийняв до уваги заяви підсудних Яременка О. В. та Самойленка А. П. щодо недобровільності їх зізнань щодо вчинення ними злочину у 1998 році, пославшись на те, що ці «заяви перевірялись органами прокуратури» і «за результатами перевірки … не було добуто будь-яких даних, що підтверджували б факти порушення закону працівниками органів дізнання та слідства».

29. Суд не згадав порушення права Яременка на захист, особливо в контексті його допиту 1 лютого 2001 року без участі адвоката щодо діянь, які суд у вироку кваліфікував, серед інших, за статтею 93 КК України.

30. 18 квітня 2002 року Верховний суд України залишив без змін вирок апеляційного суду. У відповідь на доводи Яременка щодо порушення його права на захист Верховний Суд у своїй ухвалі від 18 квітня 2002 року зазначив, що він не встановив доказів порушення права на захист або інших суттєвих порушень кримінально-процесуального закону, які можуть стати підставою для скасування вироку апеляційного суду.

5. Істотні порушення кримінально-процесуального закону,
допущені під час винесення вироку

5.1. Використання доказів, отриманих внаслідок порушення
права підсудного не свідчити проти себе

31. Стаття 62 Конституції передбачає, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом…».

32. Стаття 63 Конституції передбачає, що «особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

33. Стаття 19 Конституції передбачає, що «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».

34. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не передбачає прямо право на мовчання та право не свідчити проти себе. Але згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини ці права «є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать у основі поняття справедливого судового розгляду відповідно до статті 6. Їх сенс полягає, між іншим, у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з боку влади, і тому сприяють уникненню помилок правосуддя та досягненню мети статті 6. Право не викривати себе, зокрема, передбачає, що обвинувачення у кримінальній справі намагатиметься довести своє звинувачення проти обвинуваченого, не звертаючись до доказів, отриманих методом примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див., наприклад, Saunders v. the United Kingdom, рішення від 17грудня 1996 року)».

35. Відповідно до статті 22 Кримінально-процесуального кодексу України «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів».

36. Статті 43 та 43-1 КПК України передбачають, що обвинувачений (підозрюваний) «має право … відмовитися давати показання та відповідати на запитання».

37. Стаття 21 КПК України передбачає, що «особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані … надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення…».

38. Статті 73 та 74 КПК України передбачають, що «визнання підозрюваним (обвинувачуваним) своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі».

39. Стаття 370 КПК України передбачає, що «істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

40. У справі за звинуваченням Яременка О. В. у вчиненні вбивства Халімана суди першої та касаційної інстанції поклали в основу своїх висновків показання Яременка О. В., які він давав на досудових стадіях процесу і де він визнавав свою вину у вчиненні цього злочину.

41. Однак, суди першої та касаційної інстанції не зважили на ті докази у справі, які свідчили про те, що ці зізнання були отримані внаслідок відвертого порушення права зберігати мовчання і не викривати себе.

42. Зокрема, примушення до зізнання доводилося тим, що адвокат, який порадив Яременку О. В. скористатися цими правами, захищеними і Конституцією, і законодавством України, був саме за це відсторонений від справи.

43. Також примушування Яременка О. В. до викриття себе у вчиненні злочину не було виключене через те, що під час досудового та судового слідства Яременко О. В. (та його близькі) постійно ствер­джували, що зізнання від нього були отримані внаслідок застосування катування та нелюдського поводження.

44. Наявність таких заяв вимагала від суду ретельно перевірити обставини отримання зізнання.

45. Однак суди першої та касаційної інстанції не звернули увагу на те, що розслідування за заявами про погане поводження не було незалежним, оскільки воно проводилося слідчим Горбатюком, якого Яременко О. В. у своїх заявах називав як особу, що безпосередньо причетна до поганого поводження з ним. Незважаючи на це суди першої та касаційної інстанції визнали задовільним розслідування злочину, яке було проведено одним із можливої спільників цього злочину.

46. Крім того, хоча адвокатом Хіврічем О. В. ще 2 лютого 2001 року було подане клопотання про проведення медичного обстеження Яременка О. В. для належного документування можливих тілесних ушкоджень, обстеження так і не було здійснене. Лише 9 лютого 2001 року Яременку задали запитання щодо наявності в нього тілесних ушкоджень, які до того часу вже зникли. Таким чином, навіть найнеобхідніші дії з розслідування заяв Яременка щодо застосування до нього протизаконного насильства не були зроблені.

47. Європейським судом було встановлено, що через невиконання компетентними органами влади обов’язку розслідувати заяви Яременка О. В. стало неможливо остаточно встановити, чи не були ці показання отримані за допомогою катувань чи нелюдського поводження. Така сукупність обставин привела до висновку, що показання з’явилися в обставинах, які давали вагомі підстави вважати, що вони отримані всупереч волі Яременка О. В.

48. У разі неможливості спростувати поза розумним сумнівом таке протиправне поводження із обвинуваченим (підозрюваним), суди відповідно до статті 62 Конституції мали виключити сумнівні зізнання і не використовувати їх на обґрунтування своїх висновків про винуватість підсудного.

49. Крім того, за висновком Європейського суду, неймовірна схо­жість між свідченнями Яременка О. В. та Самойленка А. П., які вони давали більш ніж через два роки після подій, «породжує підозру, що їхні свідчення були добре узгоджені». Але національні суди вважали цю неймовірну схожість незаперечним доказом достовірності свідчень і поклали їх у основу засудження Яременка за вбивство Халімана.

50. Більше того, всупереч статтям 73 та 74 КПК України зізнання Яременка О. В. та Самойленка А. П. були покладені в основу вироку, незважаючи на те, що вони не були підтверджені жодними іншими доказами.

5.2. Використання доказів, отриманих від підсудного
внаслідок істотного порушення його права на захист

51. Стаття 29 Конституції України передбачає, що «…кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника».

52. Стаття 59 Конституції гарантує, що «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».

53. Стаття 63 Конституції передбачає, що «підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист».

54. Стаття 370 КПК України передбачає, що «… вирок (постанову) в усякому разі належить скасувати, якщо: … 3) порушено право обвинуваченого на захист; …»

55. Стаття 21 КПК України встановлює, що «підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист».

56. Згідно зі статтею 45 КПК України «участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов’язковою: … 4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення; …»

57. Відповідно до статті 46 КПК України:

«Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.

Відмова від захисника у випадках, зазначених у статті 45 цього Кодексу, може бути прийнята лише коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим в порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті».

58. У цій справі захисник, обраний Яременко О. В., був відсторонений від участі у справі, як тільки Яременко А. В. відмовився від свого зізнання у вбивстві Халімана.

59. Більше того, аби отримати можливість допитати Яременка О. В. без захисника, орган досудового розслідування довільно кваліфікував вбивство Халімана за частиною 3 статті 101 Кримінального кодексу України (тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого), а одразу після того, як під час допиту було отримане зізнання у злочині, змінив кваліфікацію злочину на статтю 93 КК України (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах).

60. Внаслідок такого маніпулювання кваліфікацією злочину Яременко О. А. був позбавлений права на обов’язкову участь захисника, гарантованого статтею 45 КПК України, яка — у сукупності із іншими положеннями КПК України — не дозволяла допитувати підозрюваного (обвинуваченого) щодо злочинів, які передбачали у якості покарання смертну кару.

61. У своєму вироку суд не прийняв до уваги доводи щодо порушення права Яременка О. В. на захист внаслідок відсторонення адвоката та допиту без участі адвоката щодо причетності Яременка до вбивства Халімана. Суд навіть не згадав про ці факті у своєму вироку. Суд також не надав значення заявам Яременка О. В. про застосування до нього насильства з метою отримання відмови від адвоката.

62. У своєму рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що він «вражений тим, як внаслідок» такого методу «заявник був по­збавлений можливості скористатися вимогою обов’язкового представництва і був поставлений у ситуацію, у якій, як він стверджує, він був примушений до відмови від свого права на адвоката і до викриття себе» (§88 рішення).

63. Крім того, суди першої та касаційної інстанції не звернули уваги на доводи Яременка О. В. про те, що два інших призначених у справі захисника лише номінально виконували свої функції, оскільки навіть жодного разу не зустрілися із Яременком О. В. наодинці, а бачили його лише під час слідчих дій. За таких обставин не можна казати, що участь інших захисників, призначених слідчим, виправила порушення права Яременка О. В. на захист, спричиненого відстороненням адвоката Хівріча О. В. та наступним допитом без участи захисника.

6. Обсяг вироку, що має бути скасований

64. Вирок апеляційного суду м.Києва від 20 листопада 2001 року має бути скасований у частині засудження та призначення покарання за:

— статтею 93 пунктами «а», «е», «і», «з» Кримінального кодексу України в редакції 1960 року;

— статтею 142 частиною 3 КК в редакції 1960 року;

— статтею 86 частиною 2 КК в редакції 1960 року;

— статтею 145 частиною 2 КК в редакції 1960 року.

65. Яременко О. В. засуджений за пунктами «а», «е», «і», «з» статті 93 Кримінального кодексу України 1960 року за сукупністю двох злочинів, в яких суд його визнав винним:

— вбивства Халімана 22 серпня 1998 року та

— вбивства Матвієнка 26 січня 2001 року.

Таким чином, при кваліфікації вбивства 26 січня 2001 року та призначенні покарання суд виходив з того, що Яременко визнаний винним у вчиненні вбивства 22 серпня 1998 року, і додав у якості обтяжуючої обставину, передбачену пунктом «з», тобто «вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство».

66. Яременко також засуджений за частиною 3 статті 142 Кримінального кодексу України 1960 року за сукупністю злочинів, в яких суд його визнав винним:

— розбійний напад на Халімана 22 серпня 1998 року,

— розбійний напад Матвієнка 26 січня 2001 року, та

— розбійний напад на Козиря 26 січня 2001 року

Суд, призначаючи покарання за частиною 3 статті 142 КК України 1960 року прийняв до уваги вчинення розбійного нападу «особою, яка раніше вчинила розбій», оскільки виходив з того, що Яременко винний у розбійному нападі на Халімана 22 серпня 1998 року.

67. Також суд при призначенні покарання за частиною 2 статті 145 КК України 1960 року прийняв до уваги визнання заявника винним не тільки у знищенні 26 січня 2001 року автомобіля, яким керував Матвієнко, а також і у знищенні 22 серпня 1998 року автомобіля, що належав Халіману.

68. Кваліфікуючи дії Яременка О. В. за частиною 2 статті 86 КК України 1960 року та призначаючи йому покарання, суд врахував, що розбійний напад Матвієнка 26 січня 2001 року з метою заволодіння автомобілем було вчинено «особою, яка раніше вчинила розбій з метою заволодіння … індивідуальним майном громадян», виходячи з ви­знання Яременка винним у розбійному нападі на Халімана.

69. Таким чином, визнання Яременка О. В. винним у вчиненні злочинів, об’єднаних подіями 22 серпня 1998 року, суттєво вплинуло на кваліфікацію інших його дій та на призначене судом покарання. Ступінь цього впливу неможливо визначати на підставі тексту вироку 20 листопада 2001 року.

Прошу на підставі доводів, викладених вище, та керуючись пунктом (2) частини 1 статті 400-4, частиною 2 статті 400-7, статтею 398 КПК України, пунктом (а) частини 2 статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зробити подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд вироку апеляційного суду м. Києва від 20 листопада 2001 року та ухвали Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року.

Прошу суд на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України на підставі доводів, викладених вище, та керуючись статтями 19, 29, 59, 62, 63 Конституції, статтею 6§§1 та 3(с) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтями 21, 22, 43, 43-1, 45, 46, 73, 74, 370, 396, 398 КПК України скасувати вирок апеляційного суду м.Києва від 20 листопада 2001 року та ухвалу Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року в частині засудження Яременка О. В. та призначення йому покарання за:

— статтею 93 пунктами «а», «е», «і», «з» Кримінального кодексу України в редакції 1960 року;

— статтею 142 частиною 3 КК в редакції 1960 року;

— статтею 86 частиною 2 КК в редакції 1960 року;

— статтею 145 частиною 2 КК в редакції 1960 року.

Прошу суд провести засідання за участі засудженого Яременка О. В.

Додаток:

1. Копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

2. Копія довіреності Яременка О. В.

3. Копія рішення Європейського суду з прав людини від 12 червня 2008 року.

4. Переклад рішення Європейського суду з прав людини від 12 червня 2008 року українською мовою.

 

Адвокат

А. П. Бущенко

Определение по делу Яременко А. В.
в порядке исключительного производства

Верховний Суд України

Ухвала
31 липня 2009 року

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії

— під головуванням голови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Короткевича М. Є.

— за участю

— заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В. та захисника адвоката Бущенка А. П.

розглянув 31 липня 2009 року в місті Києві кримінальну справу за клопотанням заступника Генерального прокурора України та захисника Бущенка А. П., внесеними за поданням п’яти суддів, про перегляд у порядку виключного провадження вироку Апеляційного суду міста Києва від 20 листопада 2001 року щодо Яременка О. В. та Самойленка А. П.

Цим вироком засуджено:

Яременка Олександра Володимировича, 21 жовтня 1976 року народження, раніше не судимого на підставі ст. 55 КК України 1960 р.

— за пунктами «а», «e», «і», «з» ст. 93 КК України 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 2 ст. 86 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року (в редакції від 21 вересня 2000 року) на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 2 ст. 194 КК України 2001 року на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 2 ст. 145 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 185 КК України 2001 року на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року Яременку О. В. за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання у виді довічного по­збавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

Самойленка Анатолія Петровича, 6 жовтня 1974 року народження, раніше судимого 28 травня 1999 року за ч. 2 ст. 17 і ч. 2 ст. 140 КК України на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку строком на 2 роки зі сплатою штрафу в розмірі 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

— за пунктами «а», «і» ст. 93 КК України 1960 року на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 2 ст. 145 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі, на підставі ч. 3 ст. 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, Самойленку А. П. призначено покарання у вигляді 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за пунктами «а», «e», «і», «з» ст. 93 КК України 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 2 ст. 86 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року (в редакції від 21 вересня 2000 року) на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

— за ч. 2 ст. 194 КК України 2001 року на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 185 КК України 2001 року на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року Самойленку А. П. за сукупністю злочинів призначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності.

На підставі ст. 43 КК України 1960 року за сукупністю вироків Самойленку А. П. призначено остаточне покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності.

Цим же вироком засуджено до позбавлення волі на певні строки Яременка В. І., Кисіля О. П., Оксентюка А. В., судові рішення щодо яких не оспорюються.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року вирок суду щодо Яременка О. В. і Самойленка А. П. залишено без зміни.

Яременка О. В. та Самойленка А. П. визнано судом винними і засуджено за злочини, вчинені ними за таких обставин.

У ніч на 22 серпня 1998 року вони за попередньою змовою між собою в селі Бортничі міста Києва з метою заволодіння майном вчинили напад на водія Халімана В. В. та умисне вбивство останнього. При цьому Самойленко А. П. ножем завдав удари в голову та шию Халіману В. В., а Яременко О. В. — удари викруткою потерпілому по тулубу.

Побачивши, що Халіман В. В. подає ознаки життя, Самойленко А. П. з багажного відділення автомобіля дістав ключ, яким завдав потерпілому не менше 5 ударів по голові. Від отриманих тілесних ушкоджень Халіман В. В. помер на місці вчинення злочину. Після вбивства засуджені заволоділи грішми та набором ключів у кейсі потерпілого, а потім з метою приховання слідів злочину автомобіль спалили.

У ніч на 26 січня 2001 року Яременко О. В., Самойленко А. П. та Яременко В. І. вчинили крадіжку майна громадянина Шкари Г. М. на загальну суму 2081,50 грн., яке перевезли автомобілем-таксі до Яременків додому, де воно зберігалося до вилучення їх працівниками міліції. Залишивши в автомобілі-таксі частину металевого посуду, Яременко О. В. та Самойленко А. П. запропонували водію за додаткову плату підвезти їх до місця прийому кольорових металів у с. Бортничі. Маючи умисел на заволодіння майном водія таксі Матвієнка А. В., Яременко О. В. та Самойленко А. П. домовились вчинити розбійний напад на Матвієнка А. В. та вбити його. 26 січня 2001 року близько 4-ої годині прибувши в безлюдне місце в селі Бортничі, вони напали на потерпілого: згідно з розподілом ролей Самойленко А. П. накинув водію на шию мотузку та почав душити і бити Матвієнка А. В. по тулубу, намагаючись таким чином подолати його опір, а потім разом з Яременком О. В. перекинули тіло водія з переднього сидіння на заднє, після чого Самойленко А. П. пересів за кермо автомобіля і вони виїхали в район вулиці Березневої с. Бортничі. Прибувши на пустир, засуджені витягнули Матвієнка А. В. із автомобіля, знайшли у нього 170 грн. і таксометром «Елтакс-01 ФТ» вартістю 1200 грн., якими заволодів Яременко О. В.

З метою приховання слідів злочинів, Самойленко А. П. та Яременко О. В. поклали Матвієнка А. В. у салон автомобіля і спалили його разом з автомобілем. Знищенням автомобіля ТОВ «Касан-Авто» заподіяно майнової шкоди на суму 28 897,07 грн.

26 січня 2001 року близько 0 годин Оксентюк А. В. та Кисіль О. П. на ґрунті виниклих особистих неприязних стосунків спричинили тяжкі тілесні ушкодження потерпілому Козиру В. В., який після побиття пішов від місця події. Близько 1-ої години його зустріли Яременко О. В. та Самойленко А. П., які оцінили стан Козира В. В. і вчинили на нього напад з метою заволодіння майном. При цьому, Яременко О. В. зі значною силою ліктем правої руки ударив потерпілого в праву частину обличчя, від якого останній упав на землю, а Самойленко А. П. — ударив потерпілого ногою в область голови. Спільними діями Оксентюка А. В., Кисіля О. П., Яременка О. В. та Самойленка А. П. Козиру В. В. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

У клопотанні про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України, заступник Генерального прокурора України вказує на те, що за рішенням Європейського суду з прав людини від 12 вересня 2008 року (далі — рішення) у справі за обвинуваченням Яременка О. В. констатовано порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) — засуджений Яременко О. В. був позбавлений можливості здійснювати захист своїх прав і законних інтересів за допомогою захисника, обраного на власний розсуд, при написанні явки з повинною та під час дачі ним показань 2 лютого 2001 року в якості підозрюваного. Тому просить судові рішення змінити, виключити із мотивувальної частини судових рішень посилання як на докази винуватості Яременка О. В. за епізодом вбивства Халімана В. В. — явки з повинною Яременка О. В. від 29 січня 2001 року та протоколу його допиту від 2 лютого 2001 року у якості підозрюваного. У решті прокурор вважає судові рішення законними і обґрунтованими.

Захисник — адвокат А. П. Бущенко у клопотанні про перегляд судових рішень щодо Яременка О. В. у порядку виключного провадження вказує на те, що суд, обґрунтовуючи висновки про доведеність винуватості Яременка О. В. у вчиненні вбивства Халімана В. В., послався на докази, які були зібрані з порушенням його права на захист, і на те, що належним чином не були перевірені заяви Яременка О. В. щодо застосування до нього недозволених методів ведення слідства. Тому захисник просить скасувати судові рішення, а справу направити на нове розслідування.

Про порушення кримінально-процесуального закону зазначено і в поданні, підписаному п’ятьма суддями судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України Канигіної Г. В., пояснення захисника — адвоката Бущенка А. П. про скасування судових рішень щодо Яременка О. В. і направлення справи на нове розслідування, думку прокурора Кудрявцева В. В., який підтримав своє клопотання про виключення із мотивувальної частини судових рішень посилання як на докази винуватості Яременка О. В. за епізодом убивства Халімана В. В. — його явки з повинною та його показання у якості підозрюваного, оскільки ці докази за рішенням Європейського суду з прав людини були зібрані з порушенням права Яременка О. В. на захист — без участі захисника, при цьому вказав на те, що в матеріалах справи зібрано достатньо інших доказів, що підтверджують винність Яременка О. В. по епізоду вбивства Халімана О. В., а тому вважав, що немає підстав для скасування судових рішень щодо Яременка О. В. в повному обсязі з направленням справи на нове розслідування, як про це ставиться питання у клопотання захисника Бущенка А. П., судді Судової палати у кримінальних справах та Військової колегії Верховного Суду України, обговоривши доводи клопотань прокурора і захисника, перевіривши матеріали справи та враховуючи рішення Європейського суду з прав людини, постановлене у цій справі, щодо Яременка О. В., вважають, що клопотання заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а захисника — адвоката Бущенка А. П. — частковому задоволенню з наступних підстав:

Як убачається із вироку, суд на підтвердження винуватості Яременка О. В. по епізоду від 22 серпня 1998 року вбивства Халімана В. В. послався як на докази його вини — явку з повинною та показання під час його допиту як підозрюваного 2 лютого 2001 року.

Європейський суд з прав людини, розглянувши заяву засудженого Яременка О. В., у своєму рішенні від 12 вересня 2008 року зазначив, що у справі за обвинуваченням Яременка О. В. допущено порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме було порушено його право на захист — зізнання у вчиненні злочину і явка з повинною Яременком О. В. написані за відсутності захисника та його допит як підозрюваного за ч. 3 ст. 101 КК України за епізодом убивства Халімана В. В. відбувався без участі захисника при наявності ознак злочину, передбаченого ст. 93 КК України 1960 року.

При перегляді даної справи, судді на спільному засіданні дійшли висновку, що явка з повинною і показання Яременка О. В. під час допиту як підозрюваного по епізоду вбивства Халімана В. В. не можуть вважатися допустимими доказами, що підтверджують винуватість Яременка О. В. по цьому епізоду, оскільки вони були одержані з порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

За таких обставин вони підлягають виключенню з переліку доказів обвинувачення Яременка О. В. по цьому епізоду злочинних дій.

Разом з тим, виключення цих доказів із судових рішень істотно не впливає на правильність висновку суду про доведеність винуватості Яременка О. В. за епізодом вбивства Халімана В. В., оскільки в матеріалах справи є інші докази, які підтверджують його винуватість у цьому злочині.

Зокрема, Яременко О. В. та Самойленко А. П. під час проведення відтворення обстановки та обставин події за участю захисників, понятих на місці вчинення вбивства показали та пояснили, за яких обставин 22 серпня 1998 року вони разом вчинили вбивство Халімана В. В. і про роль кожного з них: що Яременко О. В. завдав удари потерпілому викруткою, а Самойленко А. П. — ножем та заволодіння ними з багажника автомобіля Халімана В. В. набором ключів в кейсі (т. З а. с. 228–234, 142–145); показаннями під час допиту Яременка О. В. і Самойленка А. П. як обвинувачених, що проводився за участю їх захисників, вони також визнавали себе винними у скоєнні умисного вбивства Халімана В. В. (т. З а. с. 155–164, 239–242). Ці показання Яременка О. В. і Самойленка А. П. узгоджуються з даними протоколу огляду місця події, під час якого виявлено згорілий автомобіль Халімана В. В. та труп останнього, з показаннями свідків Литвиненка і Касіяна про те, що кейс з набором ключів належав Халіману В. В., свідка Дибеляка П. В. про те, що кейс з набором ключів у 1998 році йому залишив Самойленко А. П., з даними протоколу вилучення речового доказу — кейсу з набором ключів, з даними висновку судово-медичної експертизи, якою встановлено, що виявлені на трупі Халімана В. В. рани частково заподіяні викруткою, а інша частина — ножем (т. 2 а. с. 5–14, 15–16, 128, 131, 133, 147–150, 151–162).

Посилання на те, що перевірку заяв про застосування недозволених методів ведення слідства до Яременка О. В. проведено поверхово, неналежним чином, не відповідають матеріалам справи. Зі справи вбачається, що прокуратурою під час перевірки наведених у заявах фактів про застосування до Яременка О. В. недозволених методів ведення слідства, допитано всіх працівників органів дізнання і слідства, які мали причетність до проведення процесуальних дій з Яременком О. В. Оскільки ці факти свого підтвердження не знайшли, то в порушенні кримінальної справи відносно працівників міліції, які мали відношення до затримання Яременка О. В. і розслідування справи, відмовлено. Така заява з боку Яременка О. В. перевірялася під час судового розгляду справи, де також були допитані працівники карного розшуку та слідчі, які виконували з ним процесуальні дії, але свого підтвердження не знайшло, що на Яременка О. В. під час досудового слідства чинився фізичний чи психічний тиск щодо визнання ним своєї вини у вчиненні злочину. Крім того, 8 червня 2001 року Яременко О. В., будучи допитаний як обвинувачений, за участю захисника Хівріча О. В., запрошеного за його бажанням, дав пояснення, що слідчі міліції та прокуратури не застосовували до нього фізичного насильства.

За таких обставин суддями спільного засідання не встановлено істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б були підставами для скасування судових рішень щодо засудженого Яременка О. В., а тому не має і підстав для скасування судових рішень в порядку ст. 395 КПК України щодо засудженого Самойленка А. П., як про це ставилося питання у поданні суддів.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 400-4, 400-10 КПК України, Верховний Суд України ухвалив:

— клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити, клопотання захисника Бущенка А. П. задовольнити частково.

— вирок Апеляційного суду міста Києва від 20 листопада 2001 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року щодо Яременка Олександра Володимировича змінити, виключити із мотивувальної частини цих рішень посилання як на докази його винуватості за епізодом вбивства Халімана В. В. — явку з повинною Яременка О. В. від 29 січня 2001 року та його показання за протоколом допиту в якості підозрюваного від 2 лютого 2001 року.

 

М. Є. Короткевич

Г. В. Канигіна

головуючий

суддя-доповідач

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори