пошук  
версія для друку
18.06.2008 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

До стратегії розвитку української Конституції

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Ромашов проти України

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ УХВАЛА від 5 листопада 2003 року

Бахур проти України

   

Схоже, що 2007 рік в історії України став роком усвідомлення політичної елітою країни необхідності подолання стратегічних і тактичних недоліків чинного Основного Закону, розуміння потреби у створенні кращих конституційних передумов руху України до євроінтеграції.

Під кінець 2007 р. очевидними стали такі недоліки чинної Конституції як хронічна конфліктність у механізмі здійснення державної влади, неможливість підтримання суспільної динаміки на рівні сучасних вимог, криза представницької функції українського парламенту, відсутність категорії громадянської свободи в якості головного об’єкта конституційної підтримки.

Що ж стосується більш конкретних негативних факторів, то в політичному дискурсі було визнано, що чинна Конституція запровадила й підтримує фактичне двовладдя у виконавчій гілці, дозволяє здійснювати внутрішню і зовнішню політику владним суб’єктам з протилежними системами цінностей, не забезпечує гарантій місцевого самоврядування та ефективного представництва регіонів України, терпима до ослабленого зв’язку між виборцями і депутатами всіх рівнів, недостатньо підтримує представницьку функцію парламенту, не забезпечує соціально-економічних прав і свобод, не містить в собі дискреційного простору для здійснення повноважень Президента України, характеризується юридичним максималізмом на рівні норм-принципів, суб’єктивних прав і обов’язків.

Цілком можливо, що для подолання негараздів політичний істеблішмент країни повинен повною мірою усвідомити, що сучасна конституція є, перш за все, уособленням юридичної гарантії громадянської свободи. Не випадково конституції з’явилися в світі на­багато пізніше ніж звичайні закони. Їх поява – наслідок Нового часу, який приніс із собою розвинений ринок, демократію, віротерпимість і свободу підприємництва. Фактично весь модерний конституціоналізм пронизує думка про те, що в сучасному політичному світі є присут­німи два типи політичної влади: а) уособлена в живих людях персоніфікована влада; б) уособлена в правових оболонках абстрактна влада.

Правова влада внаслідок своєї більшої «продуманості» по відношенню до живої персоніфікованої влади є стратегічною. Вона виступає як широкомасштабні правила політичної гри, викладені в формі нормативних при­писів – засад, принципів, прав, заборо­н втручатися в креативні сфери суспільного життя. Загалом, уявлення про конституцію як про абстрактний владний авторитет є традиційним. У той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам, яким би важким не був їхній тягар, забезпечує простір для широкої сво­боди та різноманітності, писав свого часу Ф. фон Гайєк.

Тому найвищим авторитетом в суспільстві має стати конституція, допоміжними атрибутами якої є органи публічної влади. Абстрактне – це право, здійснення його – дер­жава, підкреслював Гегель. Проте конституція є не просто головним законом. Вона уособлює в собі те, що відрізняє право від законодавства, вона є більш універсальною, «об’єктивнішою» від законодавства, в якому її приписи знаходять свою матеріалізацію. Це пояснює вражаючу єдність конституціоналізму, його не­залежність від національних політик. Можна сказати, що створення органічних конституцій є пошуком універсаль­них узагальнень.

Життя вимагає стабільності й громадянської свободи, яка знаходиться із стабільністю не в найкращих стосунках. Конституція першою серед правових інститутів реагує на цю ситуацію. Обравши лише стабільність, люди ризикують потрапити в авторитаризм і тоталітаризм. Ставши виключно на бік свободи, вони втрачають орієнтири і рухаються до хаосу. Щоб уникнути крайнощів, сучасні правові системи складаються як біполярні: частина норм в них дбає про ста­більність, інші – про свободу. Громадянська свобода є стратегічно важливішою в сучасному світі, тому конституції в своїх кращих зразках стають на бік свободи.

Отже сучасна демократична конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпорядкованості» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті. Тобто конституція є не стільки упорядником громадського життя, скільки гарантом проти його надмірної організованості, регламентованості тощо.

Свобода є важливою як пріоритет конституції не тільки тому, що її прояви в економіці і політиці призводять до найвищої ефективності. Свобода є важливою і як моральний фак­тор, адже тільки вільна людина повністю відповідає за свої вчинки.

Не дивно, що постулат свободи опиняється в конституціоналізмі на вершині піраміди. Він домінує над традиційними пріоритетами держави: стабільністю, порядком, за­хищеністю та безпекою. На жаль, в чинній Конституції України в ч. 1 ст. 3 стверджується, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнається не громадянська свобода, а життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини. Тобто чинна Конституція носить підкреслено охоронний характер. Навпаки, органічна конституція вважається гарантом громадянської свободи не тільки в нормальному стані, але й в стані кризи, адже саме в такі моменти зверхність держави над людиною робиться особливо небезпечною.

Відомо, що кожна конституційна система має свої засади. В США це вільні принципи англійської конституції у поєднанні з природ­ним правом та здоровим глуздом, у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. З іншого боку, теоретики конституціоналізму називають конституційні ідеї Т.Джефферсона універсальними аксіомами вільного суспільства. Відомо, що в основі американського конституціоналізму лежить три, а в основах французького – чотири суб’єктивних права, які доповнюються нині «чотирма свободами» Ф.Руз­вельта, «чотирнадцятьма пунктами» В.Вілсона тощо. В конституціоналізмі важливою вважається також сама структура основного закону, вживані в ньому концепції, тип регулювання. Обрані творцями загальні пріоритети починають діяти не відразу, проте їх ефект можна спостерігати на протязі не одного десятиліття.

Враховуючи вищезазначене, можна сказати що нова Конституція України має бути відносно лаконічною, ясною й зрозумілою не лише для юристів. Вона має працювати як реалістичний закон й підлягати захисту в типових судових процедурах. Питання про те, до якого типу – парламентського чи президентського – належатиме Україна необхідно вирішувати прагматично. Досвід існуючих демократій не повинен копіюватися формально. Водночас слід пам’ятати, що конституційний досвід США не є суто національним, з чим у свій час погоджувався й М.Грушевський. Не випадково конституційне облаштування Німеччини та Японії після Другої світової війни було здійснено на основі універсальних американських проектів. Так або інакше, Україна є вільною у виборі можливих конституційних форм. Зокрема, стратегія правозахисних рекомендацій щодо поліпшення чинної Конституції України може зводитися до наступного.

 

Преамбула

 

Преамбула нової Конституції України, у порівнянні з преамбулою чинної Конституції 1996 р. має бути коротшою. Пояснюється це заміною суб’єкта прийняття Основного Закону. Якщо раніше ним була Верховна Рада України, то тепер йдеться про Український народ. В епоху панування загального, рівного й прямого виборчого права це є закономірним.

Навряд чи Український народ може говорити про відповідальність перед Богом чи власною совістю, оскільки такий зв’язок є виключно особистим, персональним. Не всі громадяни є віруючими, а віруючі належать до різних конфесій. В свою чергу, совість також існує в індивідуальному форматі. Політично некоректним було б вказувати й на те, що народ приймає Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., оскільки такі суб’єкти політики як нація чи народ стоять вище від писаних самозобов’язань. Як суверен Український народ не несе жодних зобов’язань перед будь-якими раніше прийнятими юридичними актами, зовнішніми політичними силами чи обставинами.

 

Загальні засади

 

Засади нової Конституції мають виходити із світоглядних позицій, що відображають закономірності конституціоналізму ліберально-демократичного зразка. Інакше кажучи, в першому розділі Конституції повинні визначатися основні параметри громадсько-політичного життя в Україні. Вони можуть бути подані у вигляді лаконічних конституційних приписів (цінностей, принципів, норм), за допомогою яких сприйматиметься в подальшому весь конституційний текст.

Перший розділ Конституції України має утверджувати те, що воля Українського народу є найвищим владним політичним авторитетом. Тобто воля Українського народу – це найвища жива (уособлена в людях) політична влада в Україні. Конституція ж має визначатися як вища юридична влада в державі. Приймаючи Конституцію, народ вважає її гарантом своєї свободи, головним засобом протидії бюрократичній експансії держави. В цьому сенсі нова Конституція має стати правовим актом, який встановлює правила політичної взаємодії людей, державного механізму та Української держави в цілому.

Нова Конституція України має виходити з того, що суверенітет Українського народу є вищим за державний суверенітет України, з чого випливає необхідність встановлення юридичних обмежень стосовно держави. Конституція має бути гарантом громадянської свободи, тобто стояти юридично вище за інструментальний державний порядок. В наукових джерелах даний тип фундаментальних відносин переконливо описаний у працях Ф. фон Гаєка, Д.Ролза та інших.

Правова влада Конституції має вважатися стратегічною. Вона виступає у формі засад, принципів, прав людини, основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) основних елементів державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного розуміння конституціоналізму, який ототожнюється на Заході з верховенством права.

В частині 1 статті 3 чинної Конституції стверджується, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнається не свобода, а «життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини». Якщо розуміти її зміст буквально, неважко дійти парадоксального висновку про те, що чинна Конституція забороняє ризикувати життям людини за будь-яких, навіть воєнних обставин. Адже незалежність і суверенітет країни, недоторканність її кордонів поступаються найвищій соціальній цінності – життю фізичної особи. Творці Конституції України 1996 р. ніби забули, що статті Основного Закону – це не метафори, а юридичні норми, розраховані на конкретну дію.

Навпаки, головним об’єктом юридичного захисту нова Конституція України мала б назвати свободу Українського народу, процвітання нинішнього та прийдешніх поколінь. Тобто перший розділ нової Конституції має бути побудований в якості юридичної гарантії того, що воля Українського народу визначає волю держави і виступає найвищим владним політичним авторитетом. Держава повинна визначатися Конституцією в якості джерела сили, яка забезпечує панування Основного Закону. Щоб сила держави була ефективною, вона має спиратися на демократію, бути легітимною.

Перший розділ нової Конституції має містити також норму про те, що діяти виключно в межах окреслених Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи. Даний підхід є менш радикальним, ніж закріплений в частині другій статті 19 чинної Конституції, за яким «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Чинна формула не залишає простору політичного маневру для глави держави. Загалом, повна заборона дискреційних повноважень має стосуватися лише посадових осіб силових та правоохоронних структур держави.

Нова Конституція повинна також закріпити основні юридичні характеристики Української держави. Тут майже все має залишатися на рівні чинного Основного Закону. Доречним виглядає лише вилучення положення про те, що Україна є соціальною державою. Стверджувати подібне на конституційному рівні поки що немає реальних підстав.

Компетенція державних посадових осіб за новою Конституцією повинна відповідати принципу служіння Українському народові. Ця норма була б важливою для поточного законодавства. У цій формулі поняття державних посадових осіб має бути універсальним, воно має поєднувати як політиків найвищого рангу, так і традиційних державних службовців. Слуги народу в більшості випадків не відрізняються від інших суб’єктів економіки в плані задоволення своїх інтересів. Принцип служіння народові означає, що визначення компетенції посадових осіб повинно орієнтуватися на суспільно корисну діяльність, хоча реальна мотивація цих суб’єктів може залишатися егоїстичною.

Перший розділ нової Конституції повинен містити в собі також право народу на демократичне повстання. Враховуючи досвід Помаранчевої революції, нова Конституція України має закріпити положення про те, що народний спротив з метою захисту громадянської свободи визнається легітимним. Демократичне повстання є класичним елементом світової конституційної культури. Зокрема, стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чехії 1992 р. стверджує, що громадяни мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів стануть в країні неможливими. Стаття 120 Конституції Греції 1975 р. зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити Конституцію насильницькими засобами. В свою чергу, стаття 32 Конституції Словаччини 1991 р. проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм зробиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод. Аналогічне право передбачається статтею 54 Конституції Естонії 1992 р., статтею 3 Конституції Литви 1992 р. тощо.

Окрема стаття нової Конституції України повинна, як і раніше, фіксувати принцип поділу влад. На відміну від чинного Основного Закону, в оновленій Конституції має стверджуватися, що законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Поняття автономії є слабшим від поняття незалежності, проте краще відповідає суті справи. Як відомо, повне розділення влад є типовим лише для президентських республік на зразок США. Що ж стосується української конституційної моделі, то її доцільно побудувати за зразком президентсько-парламентської республіки, де гілки влади не є остаточно відокремленими одна від одної.

В новій Конституції України слід підкреслити ідею про те, що судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Тобто конструкція судової влади від початку має бути побудованою таким чином, щоб вона сприймалася не як просте відгалуження державної влади, а як специфічна влада в державі. Саме тому їй повинні надаватися підвищені гарантії незалежності. В правовій державі суд є не стільки державним, скільки «наддержавним» органом. Йому доводиться судити державу, уникаючи позиції судді у власній справі. В новій Конституції слід підкреслити, що судова влада керується волею народу тільки якщо остання виражена у формі закону. Судова влада не може вважатися інструментом втілення політичних настроїв мас, суди мають працювати виключно на основі правових норм.

Окрема стаття нової Конституції України повинна присвячуватися принципу верховенства права. На відміну від діючого Основного Закону вона має стверджувати, що судові рішення ухвалюються не іменем України (стаття 124 чинної Конституції), а іменем Закону (в т.ч. Основного Закону, якщо мати на увазі Конституційний Суд). За логікою правової держави, суди виконують волю закону, не будучи інструментом в чужих руках. Позитивним прикладом конституційного регулювання подібного типу є стаття 114 Конституції Молдови 1994 р., в якій закріплюється здійснення правосуддя іменем Закону.

Критики такої позиції іноді стверджують, що судді у своїй діяльності повинні підкорятися не лише закону, але й неписаному праву (його принципам, цінностям) тощо. На це можна відповісти те, що дозвіл на використання права судді все одно одержують з норм закону. В даному випадку цим законом може вважатися Конституція України.

Що ж стосується закріплення в новій Конституції України статусу мов, то в новому Основному Законі доречно вилучити існуюче нині посилання на особливий статус російської мови. Виокремлення її серед інших мов навряд чи є виправданим за сучасних обставин.

Нова Конституція України повинна містити в собі положення про те, що Українська держава забезпечує вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу на основі Конституції і законів. Ця формула є стислим вираженням ключових для типової європейської держави ідей. Вона могла б стати корисним запозиченням з «Хартії основних прав Союзу», передбаченої проектом Договору про конституцію для Європи 2005 р.

В чинній Конституції України говориться про те, що «власність зобов’язує». Даний вираз є юридичною копією норми Основного Закону ФРН. Можливо, що в новій Конституції України краще стверджувати: «власність сприяє незалежності та відповідальності особи перед суспільством». Це відома юридично прозора гегелівська ідея.

Нова Конституція України повинна замінити невдале положення частини другої статті 15 чинної Конституції про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Як, наприклад, в такому випадку ставитися до ідеології Конституції України? З аналогічних причин в оновленій Конституції слід вилучити положення частини першої статті 17 чинної Конституції про те, що «забезпечення інформаційної безпеки є <...> справою всього Українського народу».

В першому розділі нового Основного Закону доцільно закріпити норму-принцип про те, що: «Свобода вираження поглядів є передумовою будь-якої політики і права, вона не підлягає скасуванню або обмеженню референдумом чи Національними Зборами України. Будь-яка цензура заборонена». Ця формула є втіленням сучасного розуміння свободи слова. Свобода вираження поглядів не може бути скасованою чи звуженою навіть шляхом внесення змін до Конституції України. Відомо, що інформаційний обмін в Інтернеті нині здійснюється за моделлю Першої поправки до Конституції США, яка забороняє Конгресу ухвалювати закони, які обмежують свободу слова. На відміну від Великобританії, де парламент може обмежити свободу слова звичайним законом, американський підхід ґрунтується на ідеї, що категорія свободи слова є вищою за поняття політики і права. Спочатку має існувати свобода слова, а потім на її основі формуватися політика і прийматися будь-які закони.

Суб’єктивне право на свободу вираження поглядів (свобода слова) повинно закріплюватися у відповідному розділі нової Конституції. При цьому його обсяг має формально співпадати з обсягом статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Призначення ж принципу неможливості скасування свободи слова полягає в тому, щоб підкреслити її фундаментальний характер, виключити навіть потенційну можливість її обмеження чи скасування. Тобто йдеться про непорушність класичної для політичної Європи норми, а не про заборону тимчасового обмеження здійснення цієї свободи під час надзвичайного або воєнного стану.

В свою чергу, закріплення зовнішньої політики Української держави повинно передбачати визначення зовнішньої політики України як спрямованої на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма членами міжнародного співтовариства на основі дотримання норм міжнародного права. Це означатиме, що Україна йде шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма членами міжнародного співтовариства на основі дотримання міжнародних стандартів. При цьому поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, що вживається в статті 18 чинної Конституції України, має бути вилучено. За свідченням фахівців, загальновизнаних норм міжнародного права просто не існує.

 

Державні символи

 

Другий розділ нової Конституції України міг би бути призначений закріпленню державних символів України. Державним Гімном України можна було б проголосити національний гімн «Ще не вмерла Ук­раїна!». Новелами в регламентації державних символів України може стати відмова від поняття великого герба України разом із вилученням норми про те, що закон про державну символіку приймається двома третинами від конституційного складу парламенту України.

Нова Конституція України може повернутися до первісної текстової редакції національного гімну України. Цього вимагає не лише досконалість літературної форми. Колективна творчість депутатів чи інших осіб щодо виправляння класичних текстів виглядає тут недоречною.

 

Права, основоположні свободи, обов’язки

 

Розділ третій нового Основного Закону можна було б назвати: «Права, основоположні свободи, обов’язки». Тобто в новій Конституції слід було б використати термінологію офіційного перекладу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Як відомо, європейський документ передбачає не лише захист прав фізичних, але й юридичних осіб. Наприклад, стаття 10 Конвенції говорить про свободу вираження поглядів не тільки людей, але й газет, взагалі засобів масової інформації. Крім того, в новій Конституції України має йтися не лише про обов’язки людини, а й про обов’язки держави, її органів, взагалі юридичних осіб.

Доцільним виглядає використання в новій Конституції України окремих положень проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.[1] Крім того, закріплені в новій Конституції права людини і основоположні свободи не можуть тлумачитись як обмеження чи порушення прав і основоположних свобод, визнаних міжнародними договорами України. Всі можливі обмеження здійснення передбачених Конституцією України прав і основоположних свобод повинні: а) передбачатися законом; б відповідати цілям, для яких вони були встановлені; в) бути необхідними в демократичному суспільстві.

Крім того, на Україну покладено певні зобов’язання за Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Цей документ наполягає на тому, що «ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті».

Окремі статті нової Конституції України мають бути присвячені основам конституційного статусу іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України. Вони повинні включати в себе положення статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод із змінами, внесеними Протоколом № 11. Йдеться, зокрема, про заборону колективного вислання з країни іноземців.

Новий Основний Закон України повинен тлумачити територію України як потенційну частину території Європейського Союзу. Тому нова Конституція має інкорпорувати в свій текст вимогу статті 1 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. стосовно процесуальних гарантій здійснення прав іноземців. Закріплення подібних гарантій в Конституції є важливим, оскільки умови життя іноземців на території України все більше стають її повсякденною соціальною проблематикою.

Окрема стаття нової Конституції повинна призначатися оновленій редакції права на життя, яке в чинній Конституції закріплювалося ще в той час, коли в країні існувала смертна кара. Нині редакція права на життя має бути приведена у відповідність до статті 1 Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., яка вимагає повного й беззастережного скасування смертної кари.

Новелою Конституції України могло б стати й право на придбання зброї з метою захисту себе і своєї родини. Нині право на придбання зброї в українському контексті сприймається неоднозначно, хоча ставлення розвинених країн до подібного права не можна вважати негативним. Громадяни України не завжди можуть розраховувати на ефективний захист поліції (міліції). Зброя в якості інструмента самозахисту необхідна бізнесменам, журналістам, працівникам правоохоронних органів, членам ДНД, фермерам, колекціонерам, літнім людям тощо.

Стаття нової Конституції України про свободу вираження поглядів могла б стати точним відтворенням офіційного перекладу статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Хоча європейська версія свободи слова (свободи вираження поглядів) суттєво поступається за рівнем ліберальності Першій поправці до Конституції США, проте вона є суттєво більш досконалою, ніж редакція статті 34 чинної Конституції України. До статті про свободу вираження поглядів доцільно було б включити окремі положення статті ІІ-13 проекту Договору про конституцію для Європи, якою передбачаються додаткові гарантії свободи слова в сфері науки та мистецтва. Як свідчить європейський документ, мистецтво та наукові дослідження мають бути вільним від обмежень. Відтак, академічна свобода вимагає окремих конституційних гарантій.

Прагнення звільнити від будь-яких обмежень свободу вираження поглядів в науці та мистецтві є універсальним. Наука та мистецтво проголошені вільними в судових рішеннях Верховного Суду США, зміст свободи університетів також визначено в Сполучених Штатах на законодавчому рівні. Для України юридичне поняття академічної свободи є новим, тому українська версія свободи вираження поглядів має спиратися на редакцію частини другої статті ІІ-11 проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.

Нова Конституція України має також закріпити право кожного громадянина на доступ до інформації, яка належить державним органам, органам місцевого самоврядування їх посадовим і службовим особам. Текст цієї конституційної статті міг би виглядати таким чином:

«1. Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, регулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

3. Здійснення цього права, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду за умови, якщо шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні».

Право на доступ до офіційної інформації існує в світі давно й передбачається законодавством більш як сімдесяти країн. Воно вважається традиційним елементом законодавства країн ліберальної демократії. В США цьому праву присвячені закони «Про свободу інформації» 1966 р., «Про конфіденційність» 1974 р. та «Про уряд в сонячному світлі» 1976 р. В Західній Європі право громадян на доступ до офіційної інформації було закріплено законодавством Швеції ще у XVIII столітті. В Україні воно передбачається Законом України « Про інформацію 1992 р., який вже давно не відповідає європейським стандартам.

Що ж стосується соціально-економічних прав, то вони можуть подаватися в новій Конституції України на основі положень частини першої статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Всюди, де йдеться про соціально-економічні права, Конституція України могла б дублювати формулу: «Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права усіма належними способами».

Такий підхід до соціально-економічних прав дозволить зробити конституційний текст реалістичним, оскільки соціально-економічні права тлумачаться тут як напрямки зусиль у відповідній сфері. Нова Конституція могла б також запозичити з Договору про конституцію для Європи (стаття ІІ-32) окремі гарантії трудових прав молоді. Мається на увазі, перш за все, формула: «Молоді люди, яких прийнято на роботу, забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації та будь-якої роботи, що може вплинути на їхню безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток або завадити здобуттю освіти».

В новій Конституції України доцільно використати також нову редакцію права на страйк. Якщо частина перша статті 44 чинної Конституції передбачає право на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів, то нова Конституція може передбачити право на страйк для захисту соціально-економічних прав та інших прав і законних інтересів. Досвід Помаранчевої революції свідчить про те, що громадяни можуть страйкувати з метою задоволення також і своїх політичних потреб.

Право на соціальний захист в новій Конституції України слід привести у відповідність до вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Нова версія статті могла б містити в собі запозичення статей ІІ-25 та ІІ-26 проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р. У першому випадку йдеться про право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, участь у соціальному та культурному житті, в другому – про право людей з фізичними вадами на заходи, призначені для забезпечення їхньої незалежності, соціальної та професійної інтеграції та участі у суспільному житті.

Чинну конституційну формулу: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка» варто було б замінити на норму: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб». Моногамні шлюби визнаються законодавством окремих європейських країн. У моногамних шлюбах знаходяться деякі працюючі в Україні іноземні дипломати, існує також практика укладення моногамних шлюбів українськими громадянами за кордоном, що призводить до юридично непередбачуваного українським законодавством для суб’єктів такого шлюбу права на спадок.

На відміну від чинної Конституції, нова редакція права на освіту могла б передбачати обов’язковість не повної середньої освіти, а просто середньої освіти. Повна середня освіта в державних і комунальних навчальних закладах має залишатися безкоштовною, але більше не вважатися обов’язковою. Не всі люди мають здібності для засвоєння програми повної середньої освіти. Тому вимоги статті 53 чинної Конституції призводять до штучного виставляння позитивних оцінок при відсутності необхідних навичок і знань.

Нова версія права на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (стаття 54 Конституції України) повинна гарантувати академічну свободу університетів. При цьому мало б йтися не про встановлення наукових зв’язків України зі світовим співтовариством (чинна норма), а про встановлення зв’язків українських науковців зі світовим науковим співтовариством. Регулятивний потенціал конституційної норми має спрямовуватися на науковців, а не на Українську державу в цілому.

Схоже на те, що нова Конституція України не повинна також містити в собі обов’язку шанувати державні символи. Таке вилучення лише на перший погляд здається недоречним. Демонструючи своє ставлення до державних символів, громадяни висловлюють свою згоду або незгоду з політикою держави. Американців важко запідозрити в тому, що їм бракує патріотизму. Проте саме вони вдавалися до неодноразового публічного спалення чи прання прапора Сполучених Штатів. Пізніше Верховний Суд США визнав, що в такий спосіб люди дають політичній владі свою оцінку. Уряди й держави можуть помилятися, що доводить вся політична історія ХХ століття. Тому обов’язок шанувати державні символи має в своєму підтексті тоталітарне навантаження. Він ніби підсвідомо ставить державний суверенітет вище суверенітету народу.

 

Громадянське суспільство

 

Четвертий розділ нового Основного Закону варто було б присвятити конституційному статусові громадянського суспільства в Україні. Необхідність даного розділу в новій Конституції пояснюється тим, що Україна – посттоталітарна держава. Досвід тоталітаризму не став універсальним надбанням всіх країн, проте він хвилею прокотився по світові, ставши чи не найбільшою політичною спокусою ХХ століття.

Україна заплатила високу ціну за життя в умовах диктатури й несвободи. Навіть такі досвідчені демократії, як США і Великобританія не мають настільки ж глибокого знання про домінування держави над суспільством і індивідом, яке має Україна. Тому розділ про громадянське суспільство в новій Конституції – це не данина моді, а висновок з історичного досвіду країни. Щоб не захворіти на диктатуру повторно, суспільство має створити для цього відповідні профілактичні механізми. Помаранчева революція в Україні довела, що Український народ по-справжньому усвідомлює сенс свободи. Тому розділ IV нової Конституції України міг би бути побудований як компактний юридичний інструментарій захисту приватних інтересів.

На конституційному рівні має бути підкреслена автономність життєдіяльності громадянського суспільства, самодостатність й свобода вибору, що традиційно панує в цій сфері.

Саме в цьому розділі нової Конституції України варто закріпити правило про те, що збереження державної таємниці є прерогативою лише державних посадових і службових осіб. Очевидно, що приватні особи не повинні підлягати відповідальності за розголошен­ня державної таємниці. При цьому всі категорії відомостей, що належать до інформації з обмеженим доступом, мають визначатися законом. З іншого боку, незаконна діяльність дер­жави та її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб не повинна визнаватися предметом державної або іншої захищеної законом таємниці. Не варто спеціально доводити антикорупційний потенціал такого підходу.

Розділ четвертий нової Конституції України мав би також заборонити встановлення будь-якої державної монополії на засоби телекомунікації та масової інформації. При цьому режим секретності на інформацію, що є власністю держави, не повинен тривати довше ніж тридцять років. В свою чергу, відомості про особу, яка висувається, обирається чи є обраною на державну або іншу публічну посаду повинна вважатися соціально значимою. Нова Конституція України має створити (надати) гарантії для нормального функціонування комунікативної сфери в Україні. Люди мають знати правду про історію своєї країни, вільно обмінюватися знанням й засвоювати від цього корисні уроки.

Крім того, такий підхід відображатиме розуміння того, що публічні особи, на відміну від приватних осіб, сьогодні зобов’язані жити в атмосфері інформаційної прозорості – необхідної данини, яку публічні фігури мусять сплачувати в якості компенсації за свій статус. На подібних позиціях стоїть, як відомо, Суд з прав людини у Страсбурзі, Верховний Суд США тощо.

Розділ четвертий нової Конституції України міг би закріпити також норму про те, що політичні, релігійні, мистецькі та інші світоглядні інтереси чи уподобання людини не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку держави. Неприпустимою є ситуація, коли держава стає відкритим чи таємним прихильником лише одної соціальної групи чи ідеологічного напрямку в суспільстві. Держава не може підігравати конкретним релігійним конфесіям, політичним доктринам або окремим мистецьким шуканням.

 

Екологічна безпека

 

Розділ п’ятий нової Конституції України доцільно присвятити питанню екологічної безпеки. Необхідність даного розділу пояснюється тим, що екологічна безпека України є проблемою стратегічного значення. Крім того, дотримання екологічних стандартів є типовою вимогою Європейського Союзу до своїх дійсних та потенційних членів.

Нова Конституція України може не посилатися на факт Чорнобильської катастрофи, але вона повинна виходити з того, що її наслідки присутні в Україні майже усюди. Екологічна тема прочитується в підписаних від імені України міжнародних угодах. Екологічне очищення території є предметом зовнішньополітичних зобов’язань України. З точки зору юридичної техніки даний розділ має бути побудований на поєднанні існуючих норм про екологічну безпеку (статті 16, 50, 66 чинної Конституції) з новими приписами.

Зокрема, корисною нормою Основного Закону могла б стати стаття про обов’язковість проведення екологічних експертиз. Нині проведення обов’язкових екологічних експертиз передбачається поточним українським законодавством. Проте ця норма заслуговує піднесення її до конституційного рівня. Громадяни також повинні брати участь в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля. Їм має належати право вільного доступу до механізмів прийняття цих рішень і вміння користуватися подібними механізмами. При розробці даного розділу Конституції України слід у повній мірі використати потенціал норм міжнародної Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 р. (ратифікована Законом України № 832-XIV 6 липня 1999 р.).

 

Вибори, референдум

 

Розділ шостий нової Конституції може бути присвячений регламентації виборів та референдуму в Україні. Зокрема, в ньому має стверджуватися, що процедури виборів в Україні визначаються законом. Виправданим виглядає повернення до мажоритарної системи виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. На цьому має бути побудована логіка переходу України до двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Зокрема, їх верхня палата – Сенат – має обиратися за мажоритарною виборчою системою, а нижня – Палата депутатів – на основі пропорційної, мажоритарної або змішаної систем.

Пропорційна система виборів є корисною з точки зору перспектив розвитку українських партій. Якщо вибори до Палати депутатів (нижньої палати Національних Зборів України) будуть суто мажоритарними, партії ризикують втратити стимул для свого подальшого зростання.

Існуюча система виборів має бути замінена на більш гуманну й структурно довершену систему. Громадяни не повинні голосувати за закритими для них списками. Покращити парламентські вибори в Україні міг би якийсь аналог польської виборчої системи. Тобто все населення України могло б голосувати лише за верхню частину відповідних партійних списків. Решта кандидатів від партій та блоків могла б включатися до регіональних списків.

Що ж стосується закріплення процедури проведення референдумів, то в новій Конституції України варто передбачити норму про те, що референдум за народною ініціативою може оплачуватися в разі необхідності за рахунок добровільних внесків громадян. Пояснюється це тим, що референдум за народною ініціативою не можна запланувати заздалегідь. З іншого боку, влада не повинна відмовляти населенню у проведені референдуму через брак державних коштів. Самофінансування референдуму могло б стати стримуючим фактором і для популістських ініціатив. Невиправданий референдум громадяни просто не підтримали б своїми гаманцями.

 

Законодавча влада

 

Призначенням розділу сьомого нової Конституції України могло б стати запровадженні в Україні двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Національні Збори України мають діяти в межах повноважень, визначених Конституцією України та законами. Національні Збори України могли б складатися з двох палат – Сенату і Палати депутатів. Термін повноважень Національних Зборів України доцільно встановити на рівні чотирьох років.

При цьому Сенат має уособлювати в собі політичне представництво регіонів: 24-х областей, Автономної Республіки Крим, окремого столичного округу – м. Київ. Сенат може скла­датися із сенаторів, які обираються в палату обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою. Членами Сенату за посадою могли б бути всі колишні президенти України, якщо вони не залишили свій пост внаслідок імпічменту.

Палата депутатів могла б обиратися громадянами України у складі 200 депутатів на основі рівного, прямого, загального ви­борчого права шляхом таємного голосування. Національні Збори України повинні ухвалювати закони, постанови, декларації, звернення тощо. Всі питання компетенції Національних Зборів України повинні вирішуватися сесійно, на окремих або спільних засіданнях їх палат.

Головна мета запровадження двопалатного парламенту в Україні полягає в тому, щоб знизити рівень конфліктності в механізмі здійснення державної влади, відродити представницьку функцію парламенту, підняти авторитет місцевого самоврядування, сприяти збалансованому розвиткові регіонів, підтримати міжнародний вектор розвитку України. Кількість областей заходу і центру України суттєво перевищує їх число на сході та півдні. Саме на цій території проживає та частина українських виборців, які найбільш позитивно сприймають ідею входження України до Євросоюзу.

Двопалатний парламент не скасовує соціокультурних відмінностей населення сходу та заходу України, проте він дозволить країні розвиватися більш гармонійно. Якщо Сенат Національних Зборів України уособлюватиме зв’язок законодавчої та виконавчої гілок влади, вплив настроїв заходу та центру України на формування Уряду має підсилитися. За прикладом верхньої палати Конгресу США Сенат Національних Зборів України міг би надавати згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра та членів Уряду України, суддів Конституційного Суду України.

Існування двопалатних парламентів в унітарних країнах не становить виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в таких унітарних державах як Польща, Італія, Японія, Іспанія, Нідерланди, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Філіппіни, Ірландія. Загалом більшість законодавчих зібрань в старих демократіях є двопалатними незалежно від форми їх державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Іноді країни подібного типу мають «прихований» двопалатний устрій (ФРН, Норвегія).

Нова назва – Національні Збори України має символізувати остаточний відхід України від її радянського минулого. Національні збори (в якості нижньої палати) існують у Франції. Що ж стосується найменування палат, то воно буває різним. Це палата лордів і палата общин у Великобританії, палата радників і палата представників у Японії, сенат і конгрес депутатів в Іспанії, палата радників і палата депутатів у Мексиці, сенат і сейм у Польщі тощо.

Верхні і нижні палати парламентів розрізняються за своїм кількісним складом, порядком формування, компетенцією, правовим статусом членів тощо. В більшості випадків нижні палати обираються населенням на основі загальних, рівних, прямих, виборів при таємному голосуванні. З нижніми палатами пов’язана ідея народного представництва, верховенства легіслатури, яка наділена правом приймати державний бюджет, закони та вирішувати інші важливі питання.

Що ж стосується верхніх палат, то вони навіть у наш час не обов’язково формуються виборами. В США та Японії верхні палати є виборними, але так було не завжди. Виборність сенату в США була започаткована у 1913 р., в Японії верхня палата стала виборною в 1947 р. На основі непрямих виборів формується верхня палата парламенту Франції. Якщо країна є федеративною, суб’єкти федерації формують верхню палату самостійно (Австрія, Індія, ФРН). Ознаки того, що верхні палати можуть бути призначуваними, збереглися в Італії. Подекуди депутати делегуються до верхньої палати автономними утвореннями (Іспанія).

Організація двопалатних Національних Зборів України добре вписується в європейську традицію. Члени Сенату Національних Зборів України могли б обиратися обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою з числа громадян, яким виповнилося 30 років. До Палати депутатів Національних Зборів України можуть обиратися громадяни, яким на день виборів виповнився 21 рік. Відомо, що віковий ценз для парламентаріїв світу коливається від 18 до 40 років. Верхні палати парламентів можуть обиратися (призначатися) на довший, ніж нижні палати, термін. Іноді строк повноважень палат може бути однаковим (Італія).

Кількість депутатів в нижніх палатах коливається в межах 200-600 осіб. Верхні палати за своїм складом можуть бути різними – від 16 (Беліз) до більш як 1000 членів (Великобританія). Робота палат здійснюється за окремими регламентами, вони підлягають повному переобранню у різні відтинки часу. Саме тому черговість скликань Національних Зборів України могла б визначатися черговістю виборів до нижньої палати.

Як зазначалося вище, Сенат Національних Зборів України міг би скла­датися із сенаторів, які обираються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними радами, а також Київською міською радою за мажоритарним принципом строком на шість років. Для обрання на посаду сенатор повинен одержати більшість голосів від конституційного складу Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної місцевої ради.

Від Верховної Ради Автономної Республіки Крим до Сенату Національних Зборів України може обиратися три сенатори, від обласних рад та Київської міської ради – по два сенатори. При цьому сенатори мають обиратися із числа депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад, Київської міської ради. Сенаторами за посадою можуть бути також колишні Президенти України. Кожних два роки одна третина сенаторів Національних Зборів України, за винятком Голови Сенату та сенаторів за посадою, має підлягати переобранню в порядку ротації. Не повинні підлягати ротації Голова Сенату і сенатори, які зберігають за собою звання Президента України. Таким чином, дві третини сенаторів Національних Зборів України першого або кожного наступного після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України скликання переобиратимуться достроково рівними частинами через два і чотири роки. Надалі має діяти регулярний порядок переобрання. Палата депутатів Національних Зборів України могла б обиратися громадянами України у складі 200 депутатів строком на 4 роки.

Пропозиція обрання сенаторів місцевими радами, а не населенням України, пояснюється тим, що сенатори мають представляти інтереси не стільки конкретних виборців, скільки регіонів країни. Це мають бути представники місцевих політичних еліт. Але спочатку майбутні сенатори мають бути обрані депутатами місцевих рад чи Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Тобто вони мають пройти виборчий фільтр на місцевому рівні, до того ж такий порядок краще забезпечуватиме їхній зв’язок з населенням регіонів.

Вибори сенаторів могли б проходити у місцевих радах протягом приблизно п’яти днів. Адже в різних радах можуть виникати труднощі з проведенням виборів до верхньої палати Національних Зборів України в один – загальний для всіх місцевих рад день.

Сенатори і депутати Національних Зборів України не повинні мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. В країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Коста-Ріка, Росія, Франція) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку ж позицію могла б відобразити й нова Конституція України.

Перед вступом на посаду сенатори і депутати Національних Зборів України можуть складати таку присягу:

«Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни, свободу і процвітання Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників».

Тобто в новій Конституції України замість фрази: «присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників», доцільно вжити вираз: «присягаю додержуватися Конституції України та законів України, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників». Така заміна могла б стати логічним продовженням заборони імперативного мандату.

Що ж стосується приведення сенаторів і депутатів до присяги, то воно може бути різним в залежності від обставин. У випадку перших, або кожних дострокових після позачергового припинення повноважень Національних Зборів України виборів, приведення сенаторів і депутатів до присяги міг би здійснювати найстарший за віком сенатор чи депутат. Навпаки, коли йтиметься про приведення до присяги обраних в порядку ротації сенаторів, або депутатів, які прийшли на місце депутатів, що вибули достроково, приведення до присяги можуть здійснювати голови відповідних палат Національних Зборів України.

Нова Конституція України не повинна визнавати за сенаторами і депутатами імперативного мандату. Такий підхід вважається класичним в розвинених демократичних країнах (Франція, Італія, Іспанія, Великобританія). Адже сенатори і депутати повинні відстоювати своє особисте розуміння інтересів нації в цілому. Вільний мандат визнається в Західній Європі з ХІХ століття, звідси ж походить неможливість дострокового відкликання сенатора чи депутата з посади. Імперативний мандат нині залишився в Китаї, на Кубі та ще в кількох країнах, що розвиваються. Навряд чи Україні варто поповнювати їх список. Навіть вихід депутата або сенатора з партії не призводить в більшості країн до втрати депутатського мандата. Покаранням за таких обставин є позбавлення конкретної особи партійної підтримки на наступних виборах.

В країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Коста-Ріка, Росія, Франція тощо) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку ж позицію мала б відображати й нова Конституція України. Сенаторам і депутатам повинна гарантуватися обмежена недоторканість на час проведення сесій Національних Зборів України. Подібний підхід існує в США, Ірландії, Норвегії та на Філіппінах. При цьому сенатор чи депутат Національних Зборів України все-таки може бути заарештований або затриманий безпосередньо на місці вчинення ним злочину. Такий порядок передбачають конституції багатьох посттоталітарних країн.

Національні Збори Україні могли б працювати протягом двох сесій на рік, що становить середній показник. В парламентах ФРН, Італії та Люксембургу сесій не існує, тут парламенти працюють незапланованими пленарними засіданнями. В інших країнах парламенти працюють сесійно, причому скликання сесій здійснюється актом глави держави (Австрія, Великобританія, Індія, Японія). Іноді парламент збирається на сесії за розкладом (Бразилія). Кількість парламентських сесій протягом року буває різною. В Україні традиційно визнається необхідність двох сесій на рік, проте раз на рік проводиться парламентська сесія в США та Японії, два рази – в Іспанії та Франції, 3-4 рази – в Індії.

Національні Збори України повинні були б працювати у формі спільних і роздільних засідань палат. Спільні засідання палат з церемоніальних питань передбачаються конституційним законодавством Австрії та ФРН, з питань відкриття й закриття сесій – законодавством Австралії, Бразилії, Мексики та Нідерландів.

За такої системи компетенція Національних Зборів України мала б здійснюватися через спільні та виключні повноваження палат Національних Зборів України. Спільні повноваження палат Національних Зборів України могли б виконуватися шляхом прийняття рішень Палатою депутатів Національних Зборів України, які підлягають подальшому розглядові й затвердженню (або відхиленню) їх Сенатом Національних Зборів. В передбачених Конституцією України випадках спільні повноваження палат Національних Зборів України могли б здійснюватися шляхом прийняття Палатою депутатів і Сенатом Національних Зборів функціонально різних, але спрямованих на досягнення єдиного політичного результату рішень. Виключні повноваження палат Національних Зборів України повинні здійснюватися шляхом прийняття Сенатом і Палатою депутатів самостійних і незалежних від позиції іншої палати рішень.

Загалом двопалатні парламенти різняться між собою в залежності від того, чи є їхні палати рівноправними. В більшості випадків палати мають однакові права стосовно розгляду та прийняття законів. Наприклад, в США законопроект дозволяється внести до будь-якої з палат конгресу. Нижні палати мають, як правило, виключні повноваження у сфері фінансів (прийняття бюджету), а верхні займаються ратифікацією міжнародних договорів. В США та Еквадорі верхній палаті належить право затвердження на посадах членів уряду та інших осіб, що призначаються президентом. Подібний варіант розподілу повноважень може бути обраний і в новій Конституції України.

Що ж стосується решти країн, що мають двопалатний парламент, то в них згоду на призначення уряду дають або нижні (Франція), або одночасно верхня та нижня (Італія) палати. Модель, запропонована для України, тяжіє до президентської республіки не менше, ніж до республіки змішаного типу. В новій Конституції Українська держава має виступати як президентсько-парламентська республіка із сильним президентом. Більшість сучасних двопалатних парламентів виходить із принципу нерівності статусу палат. Виглядає доцільним, щоб нова Конституція України стояла на цих же позиціях.

Двопалатні парламенти в унітарних країнах служать ефективним засобом представництва інтересів регіонів. Органами регіонального представництва вважаються двопалатні парламенти Болівії, Італії, Іспанії, Колумбії та Франції. Водночас поширеною є точка зору, згідно з якою верхні палати є носіями особливого типу знання, глибини політичної думки, здорового консерватизму. Зокрема, входження до верхньої палати парламенту Італії пов’язується із видатними заслугами в соціальній, науковій або мистецькій сферах. Верхні палати є менш втягнутими в перипетії партійної боротьби, вони уособлюють в собі «надпартійний» тип політичного побутування.

Таким чином, двопалатні парламенти забезпечують більш складну й витончену систему народного представництва, ніж парламенти однопалатні. Не дивно, що проти двопалатних парламентів в унітарних країнах виступають ліворадикальні сили. Проте двопалатні парламенти краще за однопалатні долають законотворчі помилки, ухвалюють більш збалансовані рішення. З цих міркувань мала б виходити й нова Конституція України. Сучасні представницькі органи мають поєднувати в собі здоровий глузд із глибиною експертних оцінок, що є потужним аргументом на користь запровадження двопалатної структури парламенту в Україні.

Від Сенату Національних Зборів України доцільно вимагати надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра та членів Уряду України. Надання згоди – це більш м’яка, ніж затвердження або призначення, форма парламентського реагування на вибір глави держави. Вона підкреслює статус Президента як глави виконавчої влади. В такому випадку Президент України мав би нести особисту політичну відповідальність за діяльність виконавчої гілки влади в державі.

Відмова Сенату Національних Зборів України надати згоду на призначення Президентом Уряду означала б неможливість розпочати урядову діяльність. В такому випадку Президент України міг би або піти на компроміс, або достроково розпустити Національні Збори України. Крім того, нова Конституція могла б принагідно скасувати Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Нині його функції фактично дублюються Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

В свою чергу, призначення суддів судів загальної юрисдикції могло б належати Палаті депутатів Національних Зборів України. Пояснюється це необхідністю відділити суддівські призначення від призначень урядового плану, які мають бути (у формі надання згоди на вибір Президента) передані Сенату Національних Зборів. Подібні міркування стосуються й порядку призначення на посаду Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

Щоб підсилити незалежність судової гілки влади, з компетенції Національних Зборів України варто вилучити нині існуюче право Верховної Ради України звільняти з посад суддів Конституційного Суду України. Те саме стосується й права Президента України звільняти призначених ним конституційних суддів. В новій Конституції України доцільно було б передбачити право Президента України достроково припиняти повноваження Національних Зборів України в таких випадках:

1) якщо на всеукраїнському референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який Національні Збори України не змогли прийняти протягом двох сесій підряд;

2) якщо Сенат Національних Зборів України не надасть згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України чи членів Уряду України у відведений Конституцією строк;

3) якщо Національні Збори України протягом тридцяти днів однієї сесії не зможуть організувати роботу пленарних засідань;

4) якщо кількість сенаторів чи депутатів стане меншою ніж дві третини від конституційного складу Сенату чи Палати депутатів Національних Зборів України.

При цьому добровільна відмова сенатора чи депутата, який прийняв присягу, від свого мандата, якщо це призвело до дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, повинна автоматично забороняти йому входити до складу Національних Зборів України наступного позачергового скликання.

З іншого боку, повноваження Національних Зборів України не можуть достроково припинятися Президентом України під час дії воєнного чи надзвичайного стану, якщо стосовно Президента України ініційовано процедуру імпічменту; в останні шість місяців конституційного строку повноважень Національних Зборів України; в останні шість місяців конституційного строку повноважень Президента України.

За новою Конституцією Україна могла б належати до змішаної (третьої) форми правління. Перші дві – це парламентська республіка (Австрія, Італія, ФРН тощо) та послідовна президентська республіка (США, Мексика, Панама, Уругвай тощо). Як відомо, змішана форма правління поєднує в собі елементи президентської та парламентської республік. Президент в змішаних республіках володіє правом розпуску парламенту. Класичним прикладом змішаної форми правління вважається Франція. Подібну форму правління Україна мала в 1996-2004 рр.

Механізм дострокового припинення парламентських повноважень існує в більшості монархічних та республіканських країн (за винятком президентських республік – Бразилії, Коста-Ріки, США та ін.). Право дострокового розпуску парламенту вважається ефективною протидією парламентській спокусі відправляти у відставку уряд. Найчастіше парламентські повноваження достроково припиняє глава держави (Австрія, Великобританія, Іспанія, Італія, ФРН, Японія). Іноді він розпускає парламент після консультацій з урядом (Великобританія, Іспанія), або головами палат парламенту і прем’єр-міністром (Франція). Такий же порядок припинення повноважень міг би бути обраний новою Конституцією України.

Дострокове припинення повноважень Національних Зборів України могло б здійснюватися за типовими підставами. Найчастіше такими вважаються: неможливість вчасно призначити канцлера (Австрія), фіаско у спробі сформувати уряд (Іспанія), політична доцільність (Франція), зловживання вотумами недовіри урядові (Угорщина) тощо.

За новою Конституцією Президент України міг би достроково припиняти повноваження Національних Зборів України у чотирьох випадках. Подібне право належить главам держав з президентсько-парламентською або парламентською формами правління. Найчастіше подібний крок здійснюється президентом за рекомендацією уряду. Проте іноді глава держави розпускає парламент за власною ініціативою.

Президент Франції може розпустити парламент після консультацій з прем’єр-міністром і головами палат, хоча згода останніх не є обов’язковою. Президент Фінляндії розпускає парламент за рекомендацією уряду і власною ініціативою. Право розпуску парламенту є сильним засобом впливу виконавчої гілки влади на законодавчу. Тому конституції намагаються обмежити конкретними обставинами дострокове припинення повноважень легіслатури. Цей шлях доцільно було б обрати і в новій Конституції України.

Найбільш типовою причиною для дострокового розпуску парламенту вважається неможливість своєчасно сформувати уряд (Італія, Угорщина, Росія). Трапляється, що доля парламенту вирішується в залежності від того, чи підтримає населення ініціативу президента на референдумі. За новою Конституцією України повноваження Національних Зборів України могли б достроково припинятися Президентом України, якщо на референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який палати Національних Зборів України не змогли прийняти протягом двох сесій підряд.

Такий порядок не вимагає від Президента України, а дозволяєйому достроково розпустити Національні Збори. Іноді конституції забороняють розпускати парламент під час дії надзвичайного стану (Франція, Росія, Польща, Угорщина, Румунія). Такий підхід варто було б використати й у новій Конституції України.

Що ж стосується права законодавчої ініціативи, то за новою Конституцією воно могло б належати Президентові України, Уряду України, Верховному Судові України, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, сенаторам і депутатам Національних Зборів України, Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини.

Такий підхід передбачає розширення списку суб’єктів права законодавчої ініціативи. Це пояснюється тим, що право законодавчої ініціативи часто реалізується депутатами за дорученням інших осіб, які подібного права не мають. Не викликає сумніву, що Уповноважений Національних Зборів України з прав людини міг би знайти собі депутата чи сенатора-посередника, але такий підхід є неоптимальним. Крім того, Уповноважений Національних Зборів України з прав людини міг би призначатися на посаду Палатою депутатів Національних Зборів України за поданням національного форуму правозахисних організацій України. Варто було б надати йому право створювати у межах коштів, передбачених для цієї інституції у Державному бюджеті України, експертні та інші допоміжні органи і служби.

Нова Конституція України має передбачати такий порядок призначення Уповноваженого Національних Зборів з прав людини, який зробив би його справжнім представником інтересів громадянського суспільства в Україні. Кандидатуру на посаду Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини міг би подавати до Палати депутатів національний форум правозахисних організацій. Такий форум в Україні існує, його політична зрілість є досить високою, що дозволяє довірити йому пошук належної кандидатури.

 

Глава держави

 

Розділ восьмий нової Конституції України міг би регламентувати статус Президента України. В новій Конституції має знайти відображення концепція президентської влади, згідно з якою глава держави займає вище місце в ієрархії державних інститутів країни, здійснює верховне представництво держави на міжнародному рівні. Як вже зазначалося вище, за новою Конституцією Президент України міг би очолити державну виконавчу владу в країні. У цьому випадку статус Президента України частково нагадував би його правове положення у 1996-2004 рр. Фактично це означало б запровадження моделі сильного президента у президентсько-парламентській республіці.

Президент України міг би здійснювати загальне керівництво роботою Уряду, не входячи до його складу. При цьому його право дострокового розпуску Національних Зборів України могло б врівноважуватись правом Національних Зборів України оголошувати вотум недовіри Урядові України. В деяких країнах роль посередника між урядом і президентом покладається на адміністративного прем’єр-міністра. В новій Конституції Прем’єр-міністр України формально міг би не називатися адміністративним, проте фактично мав би виконувати його функції.

Тобто пост Президента України за новою Конституцією міг би належати до типу сильного президента в змішаній президентсько-парламентській республіці. На відміну від президентської республіки, де глава виконавчої влади не може розпустити парламент, Президент України повинен був би мати право розпуску Національних Зборів України. Водночас Президенту України не слід було б надавати можливість розпускати парламент за власним бажанням.

Нова модель могла б надала б підвищеної стабільності політичній системі України. Адже главу виконавчої влади в такому випадку не можна відправити у відставку за політичними мотивами. Тобто його доля більше не залежала б від політичних пертурбацій моменту. Вибір на користь президентсько-парламентської моделі республіки пояснюється ще й тим, що президентська республіка ефективно працює лише в США, які надто відрізняються від решти подібних президентських республік високим рівнем політичної культури.

Запропонована модель президентсько-парламентської республіки передбачає обрання глави держави прямими виборами, що забезпечує сильний характер президентської влади. Відомо, що безпосередньо населенням країни глава держави обирається не тільки у президентських і змішаних (США, Бразилія, Мексика, Росія, Франція, Азербайджан), але й у парламентських республіках (Австрія, Ірландія, Ісландія, Румунія, Болгарія, Польща, Словенія, Молдова).

Отже, нові повноваження Президента України мали б нагадувати його повноваження за Конституцією України в період 1996- 2004 рр. Сенат Національних Зборів України мав би лише надавати згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України та інших членів Уряду України. Без такої згоди Уряд не міг би бути сформований. В подальшому Президент України міг би заміняти (без погодження з Національними Зборами України) до 25% складу Уряду України за один термін його (Уряду) повноважень. Це підсилило б статус виконавчої гілки влади й дозволило б пом’якшити можливий конфлікт між Президентом України і Національними Зборами України на стадії формування Уряду. Президент України міг би поступитися парламентові окремими кандидатурами, а потім (через півроку) замінити їх на інші, скориставшись своїм конституційним правом.

Сучасною тенденцією розвитку багатьох країн є прагнення подолати недоліки президентської та парламентської форм правління, зробивши державний механізм гнучким і стабільним. Адже для ефективного керівництва країною важливим є не тільки розділення влад, але й забезпечення взаємодії державних інституцій. Для вирішення даної проблеми найчастіше користуються можливостями змішаних моделей, до яких належать напівпрезидентські республіки Франції, Португалії, Фінляндії, Росії тощо. Подібна форма правління спирається на логіку, згідно з якою сильна президентська влада здійснюється в умовах пом’якшеного (у порівнянні з президентськими республіками) розділення повноважень. Глава держави при цьому здійснює виконавчу владу разом з прем’єр-міністром.

У цьому разі глава держави відповідає за вирішення стратегічних питань, безпосередньо контролюючи лише окремі напрямки діяльності уряду. У свою чергу, прем’єр-міністр відповідає за безпосереднє керівництво урядом країни. Подібний механізм є складнішим від механізму влади в президентській республіці, проте він дає кращі шанси для розв’язання конфліктів між її гілками. Глава держави може зняти напруження, розпустивши достроково парламент, а парламент має право відправити у відставку уряд.

Незважаючи на закріплення у багатьох конституціях принципу розділення влад, главі держави часто дозволяється здійснювати окремі судові повноваження. Нерідко президенти призначають суддів на посаду і здійснюють право помилування. Цим шляхом мало б розвиватися й конституційне законодавство України.

В новій Конституції мають бути закріплені також підстави для звільнення Президента України з поста в порядку імпічменту. Пропонується закріпити правило, згідно з яким імпічмент мав би застосовуватися у разі вчинення Президентом України умисного злочину або грубого порушення Конституції України. Якщо, наприклад, спеціальна слідча комісія дійде висновку про те, що у діяннях Президента України містяться ознаки умисного злочину, її висновки мають направлятися Сенатом Національних Зборів до Верховного Суду України. Якщо ж слідча комісія дійде висновку про те, що у діяннях Президента України містяться ознаки грубого порушення Конституції України, її висновки мають направлятися Сенатом до Конституційного Суду України.

Усунення Президента України з поста в порядку імпічменту не повинно звільняти його від кримінальної відповідальності, але таке звільнення могло б мати місце за рішенням більшості від конституційного складу Сенату Національних Зборів України, якщо б Президент України погодився добровільно подати у відставку під загрозою імпічменту.

Тобто процедура імпічменту щодо глави держави в новій Конституції України має розроблятися за відомими зразками. Наприклад, в Італії президент підлягає імпічменту за державну зраду і посягання на конституцію країни, в США – за зраду, хабар, тяжкий злочин та інші правопорушення, у ФРН – за умисне порушення конституції чи федерального закону, у Мексиці – за державну зраду і злочин. У випадку України могло б йтися про можливість вчинення Президентом України умисного злочину або грубого порушення Основного Закону. При цьому питання щодо визначення грубого порушення Конституції мало б залишатися відносно відкритим. Наявність грубих порушень Конституції повинен визначити ad hoc Конституційний Суд України.

Виконання правових норм вимагає від владних суб’єктів певної свободи вибору, індивідуального розуміння. Обмеженого люфту у виконанні юридичних приписів неможливо уникнути й на конституційному рівні. Тому нова Конституція України має говорити про грубе порушення, а не про будь-яке порушення Основного Закону. Адже неможливо грубо порушити Конституцію через необережність. Грубе порушення означає свідомий і суттєвий вихід Президента України за межі власних повноважень.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента мало б покладатися на Прем’єр-міністра України. У разі неможливості виконання обов’язків Президента України Прем’єр-міністром України, його повноваження мали б здійснюватися Головою Палати депутатів Національних Зборів України.

Корисним в такому підході є те, що він передбачає можливість заміни Прем’єр-міністра України навіть в період виконання ним повноважень Президента. Подібний ланцюжок замін передбачається Конституцією США. Якщо віце-президент США в силу обставин не може виконувати обов’язки президента, вони переходить до голови палати представників конгресу США. Очевидно, що конституція повинна забезпечувати керованість країною за будь-яких обставин. Ризики для життя політичних лідерів зростають паралельно із зростанням їхньої мобільності. Цим пояснюється потреба у виробленні класичних юридичних процедур також і для надзвичайних обставин.

 

Виконавча влада

 

Не викликає сумнівів, що нова Конституція України повинна визначати статус Уряду України як вищогоколегіального органу державної виконавчої влади. Новим у статусі Уряду мало б стати те, що він безпосередньо підпорядковується главі держави. Сучасна теорія проводить різницю між урядом, який працює під головуванням глави держави, і урядом, який діє під головуванням прем’єр-міністра. У Франції та Бельгії уряд під головуванням глави держави називається радою міністрів, а уряд під головуванням прем’єр-міністра – радою кабінету. В окремих країнах в рамках уряду створюється вужче ядро, яке називається кабінетом.

Новий статус Уряду України мав би відповідати вимогам організації виконавчої влади в країнах із змішаною формою правління, де передбачається існування посади прем’єр-міністра. За таких обставин прем’єр-міністр є помічником президента, якому надаються для цього необхідні повноваження. Завданням прем’єр-міністра є безпосереднє керівництво урядом поряд із здійсненням окремих координаційних функцій. У багатьох із сучасних конституцій закріплюється лише загальна компетенція уряду. Водночас існує тенденція й до більш конкретного визначення повноважень уряду в основних законах. Схоже, що й нова Конституція України мала б передбачити перелік основних урядових повноважень.

Закріпивши принцип розділення влад, нова Конституція могла б заборонити поєднання членства в Уряді з мандатом сенатора чи депутата Національних Зборів України. Подібне обмеження існує не тільки в країнах з президентською формою правління, але й в конституційному законодавстві Австрії, Нідерландів, Норвегії, Франції тощо. Воно дозволяє уникнути надмірної політизації міністрів, яким забороняється також будь-яка підприємницька чи інша, орієнтована на одержання прибутку діяльність (Франція, Румунія, ФРН).

Формування уряду в президентсько-парламентських республіках нерідко здійснюється позапарламентським шляхом. За такою ж моделлю мав би формуватися й Уряд за новим Основним Законом України. Президент України міг би добирати урядовців після консультацій з головами палат Національних Зборів України та чинним Прем’єр-міністром України.

В президентсько-парламентських республіках президент може довірити керівництво урядом особі, яка є лідером партії, що здобула перемогу на парламентських виборах. Однак цей спосіб заміщення посади прем’єра не є універсальним. За новою Конституцією України Президент мав би стати вільним в доборі кандидатури Прем’єр-міністра. Загалом, українська модель уряду мала б бути орієнтованою на сильного і незалежного главу держави.

Досвід Франції свідчить, що коли на парламентських виборах перемагає партія президента, посаду прем’єр-міністра одержує той, кого президент бажає призначити сам. В противному випадку політична самостійність прем’єра суттєво зростає. Щоб уникнути подібної ситуації, формування українського Уряду має доручатися незалежно обраному главі держави. Формуючи уряд, Президент України мав би консультується з головами палат Національних Зборів України та лідерами парламентських фракцій, тим більше що подібна практика є дуже поширеною в світі.

В країнах північно-західної Європи відомим є принцип «негативного парламентаризму», за яким уряди країн взагалі не розраховують на вотум парламентської довіри. Хоча й тут парламент має можливість затверджувати програму діяльності уряду, проте на початку урядової активності цього не вимагається. В Україні Уряд міг би здійснювати свої повноваження доти, доки парламент не відмовить йому в підтримці. Тобто Уряд України не повинен був би доводити Національним Зборам свою лояльність. Навпаки, Національні Збори мають довести голосуванням те, що Уряд країни втратив їхню підтримку.

Навряд чи нова Конституція України має передбачати повноцінну посаду Віце-прем’єр-міністра. Тим більше, що такий підхід вже є добре відомим у європейських країнах. Зокрема, у ФРН канцлер просто призначає одного із федеральних міністрів своїм заступником. Найчастіше ним стає міністр закордонних справ. За новою Конституцією України заступником прем’єра міг би вважатися міністр, що очолює перше в списку урядових призначень міністерство. Це міг би бути міністр економіки, фінансів, закордонних справ тощо.

Державну виконавчу владу в областях і районах, окремому столичному окрузі та місті Севастополі за новою Конституцією могли б, як і раніше, здійснювати місцеві державні адміністрації. Тобто голови місцевих державних адміністрацій мали б призначатися на посаду і звільнятися з неї Президентом України за поданням Уряду України.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території повинні були б забезпечувати представництво та захист загальнодержавних інтересів України, контроль за виконанням Конституції України і законів, актів Президента України, Уряду України, а також міністерств, інших органів державної виконавчої влади, дотримання режиму законності і правопорядку, додержання конституційних прав людини і основоположних свобод, контроль за належною реалізацією органами місцевого самоврядування наданих їм повноважень, нагляд за використанням державних дотацій і субвенцій, здійснення інших, наданих законом або делегованих їм місцевими радами повноважень.

Всі акти, прийняті органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами мали б передаватися протягом п’яти днів після їх підписання до місцевих державних адміністрацій відповідного рівня. Глава місцевої державної адміністрації повинен мати право оскаржувати рішення місцевих референдумів, а також акти, прийняті органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами за мотивами їх невідповідності законодавству України до суду. У разі необхідності глава місцевої державної адміністрації мав би призупиняти рішення місцевих референдумів, а також акти, прийняті органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами за мотивами їх невідповідності законодавству України з одночасним оскарженням їх до суду.

 

Судова влада

 

Засади організації судової влади в новій Конституції України могли б бути наближеними до положень чинної Конституції України. До існуючих принципів територіальності та спеціалізації в організації правосуддя в Україні варто було б додати принцип інстанційності. Про доцільність запровадження принципу «інстанційності» йдеться в «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні», розробленої Національною комісією із зміцнення демократії й верховенства права й затвердженої указом Президента України в 2008 р.

Нова Конституція України могла б покласти на Верховний Суд України обов’язок офіційно тлумачити закони України. Замість проголошення загальної (надто широкої) незалежності і недоторканості суддів, новий Основний Закон міг би закріпити принцип їх функціональноїнезалежності, тобто незалежності лише під час здійснення суддями своїх професійних повноважень. Відомо, що такий підхід нині є домінуючим у міжнародній практиці.

Що ж стосується порядку припинення повноважень суддів, то він мав би залежати від того, які обставини стали для цього причиною. Доцільним виглядає збереження існуючого порядку припинення повноважень судді органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який суддю було обрано чи призначено; неможливості здійснювати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; припинення громадянства; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

В свою чергу, автоматичне припинення повноважень судді має передбачатися у випадках: досягнення суддею пенсійного віку; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання судді безвісно відсутнім або оголошення його померлим; смерті.

Нова Конституція України могла б також розширити перелік випадків несумісності здійснення суддівських повноважень з іншими видами діяльності. Якщо чинна Конституція забороняє суддям займатися «будь-якою політичною діяльністю», то нова Конституція мала б конкретизувати поняття такої політичної діяльності. Як відомо, існуюча заборона суддям займатися політичною діяльністю не перешкодила у свій час Голові Верховного Суду України В.Маляренку балотуватися в якості кандидата у народні депутати України за списком блоку В.Литвина.

На посаду судді повинен рекомендуватися професійний юрист, який досяг віку тридцяти років. Даний віковий ценз для суддів є нині поширеним. Призначати на посаду судді молодих людей змушені лише ті країни, в яких продовжує існувати дефіцит професійних кандидатів. Проте Україна вже відійшла від подібного стану.

Крім того, нова Конституція України могла б додати до переліку вимог, яким має відповідати професійний суддя, «високі моральні якості» разом із обов’язковим проходженням «спеціалізованої підготовки за фахом судді». З точки зору міжнародної практики такі вимоги є типовими.

Доцільним виглядає закріплення в майбутній Конституції України також нового порядку призначення на посаду конституційних суддів. Всі судді Конституційного Суду України могли б призначатися на посаду за поданням Президента України Сенатом Національних Зборів України. Такий порядок дозволив би краще придивитися до кандидатів, зробив би простішою в організаційному сенсі заміну суддів, гарантував би прозорість процедури призначення.

Президент України і Національні Збори не змогли б безпосередньо диктувати свою волю судді, чий статус завдячує виборові одночасно двох владних суб’єктів. Не дивно, що саме такий порядок призначення членів Верховного Суду США передбачається Конституцією Сполучених Штатів.

Новелою в регулюванні статусу Конституційного Суду України могло б стати також зменшення його персонального складу до дев’яти (непарного числа) осіб. Такої кількості суддів мало б вистачити для вирішення справ у вищій судовій інстанції будь-якої країни. Непарне ж число суддів автоматично запобігало б випадкам розділення порівну голосів суддів при прийнятті рішень. Не секрет, що можливість розділення порівну суддівських голосів в Конституційному Суді України свого часу вже впливала на результативність його роботи.

Нова Конституція мала б визначати також загальний статус прокуратури України як функціонально незалежної та самостійної системи органів. Оновлений перелік функцій прокуратури варто було б подати на основі рекомендацій «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні», про яку вже йшлося вище. Зокрема, на додачу до вже існуючих функцій, на прокуратуру України мав би покладатися нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод, законів з цих питань в підрозділах Збройних Сил України та інших військових формуваннях. Збройні Сили України та інші військові формування є специфічною ланкою державного механізму. Характерною рисою їх статусу є можливість застосування сили (примусу) в умовах обмеженої свободи індивіда. В найбільшій мірі це стосується громадян, які відбувають строкову службу.

 

Силові органи держави

 

Розділ одинадцятий нової Конституції України доцільно було б присвятити визначенню основ правового статусу силових органів Української держави – Збройних Сил України, Служби безпеки України, поліції. Очевидно, що саме Служба безпеки України, Збройні Сили України та поліція, їх посадові та службові особи мають діяти під посиленим конституційним контролем.

Доцільно було б вважати, що силові органи держави, їх посадові та службові особи мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України і законом. Крім того, діяльність Служби безпеки України, Збройних Сил України та поліції має бути підконтрольною Національним Зборам України. Якщо процедуру парламентського контролю впроваджено, будь-які посилання посадових чи службових осіб цих органів на державну або іншу захищену законом таємницю повинні визнаватися нечинними. Для здійснення громадського контролю за діяльністю Служби безпеки України, Збройних Сил України та поліції на основі нової Конституції могли б створюватися правозахисні організації громадян.

Інформація про діяльність Служби безпеки України, Збройних Сил України та поліції, за винятком тієї, що відноситься до категорії державної або іншої захищеної законом таємниці, мала б бути доступною для громадськості й надаватися за інформаційними запитами. Тобто нова Конституція повинна була б запровадити режим інформаційної прозорості в діяльності силових структур України. Для цього її положення слід узгодити з рекомендаціями «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні» 2008 р.

 

Територіальний устрій

 

Прикметною рисою нової Конституції мало б стати й те, що в ній не виділявся б в окремий розділ правовий статус Автономної Республіки Крим. При цьому правове положення Автономної Республіки Крим у складі України могло б залишатися незмінним.

Оскільки нова Конституція мала б визначати Президента України в якості глави державної виконавчої влади, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим доцільно було б замінити на Представництво Уряду України в Автономній Республіці Крим. Крім того, ситуацію в автономії могло б покращити запровадження посади Міністра у справах взаємних інтересів України і Автономної Республіки Крим.

 

Місцеве самоврядування

 

Нова Конституція України мала б надати місцевому самоврядуванню суттєві повноваження й гарантії. Це стосується навіть самого визначення місцевого самоврядування. На відміну від чинної Конституції України, місцеве самоврядування в новій Конституції мало б визначатися за моделлю, що використовується Європейською хартією про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 р.

Нова Конституція України могла б відмовитися від поняття базового рівня місцевого самоврядування – територіальної громади села, селища та міста. Більш доцільним й водночас простим виглядає запровадження поняття територіальної громади села, селища, міста, району, району в місті та області. Такий підхід більше відповідав би популярній в Європі державницькій теорії організації влади на місцях (Л.Штейн, Р.Гнейст).

За новою Конституцією територіальною громадою мало б вважається й населення окремого столичного округу – м. Києва. Виконавчими органами місцевого самоврядування нова Конституція могла б вважати не місцеві державні адміністрації, а виконавчі комітети рад, їх відділи і управління. Виконавчі комітети рад мали б очолювати голови рад, які, в свою чергу, повинні були б обиратися на посаду населенням сіл, селищ, міст, районів, районів в місті та областей. Тобто виконавчі органи місцевого самоврядування більше не повинні були б співпадати з місцевими державними адміністраціями, яким новою Конституцією мали б надаватися повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції.

 

Надзвичайний та воєнний стан

 

Нова Конституція України могла б передбачити також окремий розділ, присвячений закріпленню основ правового режиму надзвичайного та воєнного стану. Сучасні суспільства не випадково називають «суспільствами ризику». Свіжі приклади Франції та Грузії доводять, що надзвичайний стан може стати єдино можливим засобом відновлення громадського порядку в державі. Так або інакше, громадяни України повинні мати пряме конституційне джерело відомостей про юридичні наслідки запровадження в країні режиму надзвичайного чи воєнного стану.

 

Прийняття і внесення змін до Конституції України

 

Нова Конституція України могла б прийматися не менш ніж двома третинами голосів від конституційного складу кожної з палат Конституційних Зборів України, які мали б скликатися за тими ж правилами, що й перший склад Національних Зборів України. Членам Конституційних Зборів України має бути заборонено балотуватися (обиратися) до Національних Зборів України першого після прийняття Конституції України скликання. Це означає, що Конституційні Збори України повинні були б припинити свої повноваження відразу після прийняття нової Конституції України. Ухвалений Конституційними Зборами України новий Основний Закон України мав би підлягати затвердженню всеукраїнським референдумом.

Референдум щодо затвердження Конституції України міг би бути призначеним Президентом України. В подальшому зміни до Конституції України могли б вноситися за рішенням Національних Зборів України, прийнятим не менш ніж двома третинами від конституційного складу кожної з їхніх палат. Ці зміни мали б підлягати повторному затвердженню не менш ніж двома третинами від конституційного складу кожної з палат Національних Зборів України наступного чергового скликання. Зміни, внесенні до найважливіших розділів Конституції України, мали б підлягати обов’язковому затвердженню всеукраїнським референдумом.

 

 

22 квітня 2008 р.

 

«Критика» №5(127),травень, 2008

[1] Тут і далі йдеться про Договір про конституцію для Європи («Конституцію Європи») 2005 р., який, не здобувши підтримки Франції та Нідерландів, не був прийнятий в якості загальнообов’язкового нормативного акту для країн-членів Європейського Союзу. Проте в новій Конституції України можуть бути використані положення Хартії основних прав Союзу – тієї частини Договору, яка все-таки не втратила юридичної сили. Нині на Хартію як на юридично чинний документ посилається Лісабонський договір, підписаного главами 27-ми держав-членів Європейського Союзу в грудні 2007 р.

 

Схожі повідомлення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Ромашов проти України

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ УХВАЛА від 5 листопада 2003 року

Бахур проти України

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори