Лінощі прикриті демократією
Вже близько двадцяти років пройшло з того часу, коли політика тотальної русифікації отримала хоч якийсь опір у вигляді Закону «Про мови». Відтоді, й до сьогодні, ведеться наполеглива, спекулятивна кампанія покликана будь-що зупинити процес відродження української мови. Головною опорою цього процесу є певні політичні сили Росії. Власне, їх турбує не так становище російської мови, як можливість за допомогою останньої впливати на громадян України. Якщо б ці сили були істинними борцями за мовні права, то вони б не створювали різноманітних перешкод для розвитку української, татарської чи інших мов на теренах Російської Федерації.
На території України існує свій контингент впливу, своя «п’ята колона». Це досить різноманітні люди: від свідомих українофобів, до таких, які на словах за відродження української мови, а на практиці нічого робити для цього не хочуть і не будуть. Тут відіграють роль різні фактори, головний з них лінь, не бажання змінювати звички. Так влаштована людина, що вона, як правило, йде по найменшій ліній опору. Здається, десь до такої категорії громадян попадає шановний О. Копеліович, автор статті « Лукавство языка » надрукованій в газеті «Время» від 6 червня 2008 р. Автор висловлює невдоволення, що у державному закладі (НТУ ХПІ) державні посадовці різних рівнів вимагають від нього викладання предметів, наукову роботу і т.п. українською мовою. З одного боку, автору можна поспівчувати, з іншого, слід розуміти, що існують реалії, світ змінюється. Держава – роботодавець має право вимагати від найманого на державну службу працівника дотримуватися ст. 10 Конституції України, а то виходить, що вимога дотримуватися державою законів виглядає як лукавство, антидемократія, порушення прав людини. Уявімо, що ми влаштувавшись на роботу до міліції, відмовилися носити міліцейську форму, дотримуватися дисципліни і т.д. Це ж абсурд! Роботодавець завжди ставить певні вимоги до найманого працівника, причому це стосується не лише державного роботодавця, а й приватного. Відпрацюєш свій час, будь ласка, одягай що хочеш, розмовляй будь-якої мовою, купуй на що вистачає коштів.
Наша держава як роботодавець дала можливість протягом багатьох років, тим громадянам, які не знали української мови, поступово вивчити її. Це ж не китайська чи японська мова. Для людині з вищою освітою, яка постійно живе в Україні, має можливість чути українську мову, читати україномовні газети, хоча на сході України їх явно замало, – це не просто обов’язок громадянина, це справа честі інтелігента.
До теми про студентів та їх ставлення до української мови. По-перше, сьогодні більшість молоді, особливо тих, хто йде до вишів, володіє українською мовою. По-друге, з точки зору психології цілком зрозуміло, що коли лектор зайде до аудиторії і запитає російської мовою, «какой язык более желателен для изложения лекций?», або «Вы не будете возражать, если я буду читать лекции на русском языке?» - відповідь буде прогнозованою. Навряд чи знайдеться студент, який заперечить лектору. Ані лектор, ані студенти в той момент не задумуються, що дипломну роботу потрібно виконувати і захищати українською мовою. По-третє, у студентів дуже рідко взагалі хтось про це запитує.
Складніше, коли трапляються студенти, що приїхали з Росії, але й серед них є такі, що із задоволенням хочуть почути живу українську мову, яку вони, як правило, розуміють на слух, правда писати і читати не вміють. Знаю, для таких студентів створюють спецкурси з української мови.
Врешті, усім нам слід зрозуміти, що навчання українською мовою повинно мати замкнутий цикл: від дитячого садку до університету. Мову повинна бути не хобі для окремих ентузіастів чи фахівців, а реальним засобом для спілкування, отримання потрібної інформації. Тільки тоді вона має перспективу.
Державні діячі зобов’язані піклуватися не лише про розвиток мови, а й створення мовного середовища шляхом відповідної політики в ЗМІ, книгодрукуванні, потрібні українізовані комп’ютерні програми, меню мобільних телефонів, радіоапаратури тощо. Ще у ХІХ ст. сумнозвісний міністр внутрішніх справ П. Валуєв, зазначив, що заборона української мови, це, так би мовити, одна сторона медалі, а ось створення сприятливих умов для розвитку російської мови та для її експансії в Україну, це друга, і важливіша за першу. На жаль, на сьогодні складається враження, що в державі взагалі відсутня стратегія по формуванню мовного середовища, робляться лише окремі, хаотичні, часом невдалі кроки. На папері успіхи у відродженні української мови великі, а в дійсності проблем дуже багато.