26 ЧЕРВНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ЖЕРТВ КАТУВАНЬ (прес-реліз)

Саме в цей день 1987 року набула чинності Конвенція ООН проти катувань.

За останні кілька років в Україні спостерігалися позитивні зміни і тенденції. Однак нашу стурбованість, як і раніше, викликають такі проблеми, як безкарність у випадках застосування катувань, конфлікт функцій прокуратури, що утруднює ефективне розслідування випадків катувань, рутинна практика порушення права на свободу і прав затриманих, практика масового застосування насильства в установах виконання покарань. Відсутність цілісної системи попередження катувань і поганого поводження підриває значення конституційних гарантій. Крім того, деякі особливості національної правової системи побічно сприяють практиці застосування катувань і поганому поводженню. Ці недоліки правової системи допускають і/чи заохочують катування.

Хоча стаття 29 Конституції передбачає обов’язковість рішення суду для будь-якого випадку позбавлення волі, можна вказати, що законодавство і практика ставляться до цієї конституційної норми вкрай нешанобливо. Збільшує ризик затриманих піддатися катуванням і поганому поводженню можливість продовження затримання під контролем міліції до 10 днів.

Суди в останні роки стали більше приділяти увагу питанням, пов’язаним з ризиком поганого поводження у випадку повернення особи в треті країни. Зокрема, це виявляється в дуже прогресивних рішеннях, що стосуються надання статусу біженців. У той же час є недавні приклади насильницького повернення шукачів притулку в країни, де ті можуть піддатися переслідуванням.

Діюча процедура рішення питання про екстрадицію зовсім не відповідає вимогам статті 3 Конвенції ООН проти катувань. Законодавством України не передбачається перевірка яких-небудь обставин, що держава повинна взяти до уваги у відповідності зі статтею 3 Конвенції. Крім того, рішення щодо питання про екстрадицію приймається Генеральним прокурором України негласно, і закон не зобов’язує його інформувати відповідну особу про це рішення.

Кримінальна відповідальність за дії, що мають ознаки катувань у значенні статті 1 Конвенції, за останні роки одержала серйозний розвиток. Хоча ці кроки, очевидно, були зроблені для виконання Україною зобов’язань за Конвенцією, формулювання низки положень Кримінального кодексу не цілком відповідають меті, яку має на увазі Конвенція. Засудження агентів держави, які застосували катування, залишається рідким явищем. Покарання, що призначаються судами за катування, також часто не відповідають тяжкості злочину.

Підписання Україною Факультативного протоколу до Конвенції, крім усього іншого, передбачає створення національних превентивних механізмів, спрямованих на попередження катувань і поганого поводження. Цей крок свідчить про політичну волю до зміни ставлення до проблеми катувань і бажання змінити ситуацію на краще. Проте за два роки жодного практичного кроку для втілення протоколу зроблено не було.

Незважаючи на позитивні кроки з боку держави, катування досить широко розповсюджені в Україні. Крім того, в останні роки надходить все більше повідомлень про погане поводження з особами, що відбувають покарання у виправних колоніях. Особливу стурбованість викликає практика планомірного використання спеціальних підрозділів, призначених для придушення тюремних бунтів й інших насильницьких дій, для залякування в’язнів. Система виконання покарань є закритою, засуджені не мають можливості скаржитися на незаконні дії адміністрації, а якщо вони все ж таки намагаються боротися із свавіллям, то піддаються сильному тиску. Адміністрація Департаменту з питань виконання покарань не хоче розслідувати скарги на незаконне насильство та інші правопорушення. Департамент повинен стати цивільною інституцією і підпорядковуватися Міністерству юстиції, а не бути «правоохоронним органом, який знаходиться на передньому краю боротьби із злочинністю», як стверджує голова Департаменту В. Кощинець.

Уряд пояснює погані умови утримання під вартою «обмеженими фінансово-економічними можливостями держави». Однак проблема переповненості слідчих ізоляторів лише частково пов’язана з фінансуванням системи установ утримання під вартою. У набагато більшій мірі вона залежить від ідеології і системи кримінального правосуддя щодо утримання під вартою обвинувачуваних. На практиці в багатьох випадках зберігається презумпція на користь утримання під вартою, не розвивається система застосування застави, затримані мають дуже обмежені процесуальні права під час слухань про затримання, у них відсутнє право на періодичний перегляд їхнього затримання, законом не визначений граничний термін утримання під вартою.

Закони України передбачають обов’язок органів прокуратури проводити розслідування скарг й іншої інформації про факти катувань і поганого поводження. Однак системною проблемою для правової системи України є відсутність ефективного розслідування заяв про такі факти. Така ситуація створює у співробітників правоохоронних органів, що використовують катування, відчуття безкарності, і сприяє тому, що катування і погане поводження сприймаються більшістю з них не як злочин, а як рутинний елемент практики боротьби зі злочинністю.

Відсутність незалежного, об’єктивного й ефективного розслідування і судового переслідування працівників правоохоронних органів у зв’язку з заявами про катування і погане поводження почасти корениться в двоїстій ролі прокуратури в Україні. Прокуратура відповідальна і за розслідування і підтримку обвинувачення в суді за кримінальними справами, і за ухвалення рішення, чи відкривати справи проти працівників міліції, що беруть участь у такому розслідуванні. Відсутність незалежного органа розслідування означає, що справи проти працівників правоохоронних органів розслідуються неадекватно, затягуються, припиняються чи не відкриваються зовсім.

У правовій системі України можливість для жертви одержати незалежну експертну думку вкрай обмежена. Також дуже часто неможливо одержати документи медичних установ, у яких потерпілий обстежувався чи лікувався. Також є складності з доступом до матеріалів справи.

Предмет особливої стурбованості - особи, що позбавлені волі. Прокуратура, як правило, не діє і не піклується про безпеку ув’язнених, які заявили скарги на катування.

Цивільний кодекс України передбачає можливість одержання відшкодування у випадку застосування катувань. Однак для того, щоб задіяти це положення, необхідно остаточне рішення суду, яким дії даної посадової особи визнаються незаконними.

Конституція і Кримінально-процесуальний кодекс України забороняють використання визнань, що отримані «з порушенням кримінально-процесуального закону». Однак у практиці кримінального судочинства досить поширено використання визнань, добровільність яких викликає серйозні сумніви. Законом не передбачені процедури оцінки і виключення визнань, отриманих, можливо, під катуваннями.

Досить слабким виглядає захист із боку кримінального закону від застосування сили агентами держави «з метою виконання законного наказу чи розпорядження» при затриманні підозрюваних.

Останнім часом у Збройних Силах число випадків знущань („дедовщини”) зменшилося, однак це, як і раніше, представляє серйозну проблему.

Відповідно до недавніх досліджень правозахисних неурядових організацій, умови, у яких знаходяться в’язні, хворі на туберкульоз, можна вважати нелюдськими і принижуючими гідність.

На наш погляд, рекомендації Комітету ООН проти катувань широко поширити в Україні висновки Комітету усіма відповідними мовами, ознайомити населення через пресу й інші ЗМІ з основними положеннями Конвенції проти катувань і увести вивчення правил і норм Конвенції співробітниками органів дізнання і слідства і персоналом кримінально-виконавчої системи не виконані державою повною мірою. Частково цей пробіл заповнюють неурядові правозахисні організації, що видають і поширюють численну літературу щодо попередження катувань і проводять спеціалізовані семінари і тренінги для суддів, адвокатів і співробітників органів внутрішніх справ. Вони також здійснюють безпосередній захист жертв катувань. За допомогою Фонду професійного захисту жертв катувань, заснованого ХПГ в 2003 р., більш ніж 150 осіб отримали кваліфіковану правову допомогу. За фінансової підтримки Фонду було підготовлено близько 130 заяв до Європейського суду з прав людини, три справи виграні, більше 20 справ знаходяться на стадії комунікації із урядом України.

Учасники прес-конференції зазначили, що їхня подальша робота буде спрямована на створення національної системи запобігання катуванням та поганому поводженню. Це передбачає підготовку державної програми, яка буде містити взаємопов’язані заходи для побудови такої системи. З іншого боку, ефективна діяльність такої системи потребує активної участі громадянського суспільства у її створенні та діяльності.