пошук  
версія для друку
02.07.2008 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Реортеля

   

Як відомо, улюблене слівце всіх постсовецьких консерваторів сваволі – «стабільність», ніяк не ліпиться у прикметниковій іпостасі до вітчизняного законодавства, тими ж самими персонажами і [по]робленого. Не так давно автора, до речі, трафив дзен від усвідомлення справжнього сенсу терміну «законодавці» у його застосуванні до затійників з Грушевського, 5: законодавці, відтак – це ті, хто закон давить. Емпірика це лише підтверджує...

Так от, чи то наприкінці дев’яностих чи то на початку міленіуму неспокійні руки тодішніх законодавців вкотре дотяглися до багатостраждального Закону «Про оренду державного і комунального майна», внаслідок чого його було прийнято в такій-то редакції чи то з сякими-то змінами і, відповідно, офіційно оприлюднено, як то заведено, у належних виданнях. І треба ж було статися такій халепі, що при підготовці відповідного тексту до друку чи то в «Голосі України» чи то в «Урядовому кур’єрі» у комп’ютерному наборі було зроблено помилку, напевно, через випадкове натискання кнопульки «insert». Комп’ютер набирача «з’їв» частину слів «реорганізація орендодавця», внаслідок чого пункт 4 ст.10 Закону став у російському варіанті виглядати так: «Реортеля не является основанием для изменения условий или расторжения договора аренди». Так реортеля про себе заявила вперше.

Посміявшись трохи з нагоди несподіваного явлення світові нового правового явища, ми у юридичному департаменті контори, де я тоді працював, про реортелю забули. Помилка – то і помилка, з усіма буває, всі є грішні. Та уявіть собі потрясіння причетної до тих питань юридичної спільноти, коли за певний час у тоді вже ВАКівському журналі «Підприємництво, господарство і право» з’явилася стаття одного кандидата наук на тему оренди майна, де цей достойник, поміж іншим, згадав і славну реортелю, давши останній серйозне юридичне визначення яко поважному правовому терміну. Реортеля, мовляв, як блаблабла (що має знати кожен), не є підставою для зміни умов договору оренди. Зрозуміло?

Нещодавно, кажуть, цей юрист отримав від Президента України чи то медаль чи то звання. Чи зіграв у тому роль його внесок у реортелезнавство, я не відаю.

Незаслужено забута сьогодні правовою теорією реортеля згадується мені щоразу, коли у хвилях дискусій про форму і зміст нової Конституції України нерідко виринають думки про те, що Основний Закон, будучи за суттю договором суспільства з державою (і це вірно), має містити в собі лише загальні принципи, уникаючи деталізації та «юридичного максималізму», залишаючи конкретизацію конституційних норм на відкуп законодавцям (про котрих див.вище), тобто для вміщення необхідних «похідних» норм у відповідних законах Сподіваюся, що принаймні про підзаконні нормативно-правові акти не йдеться.

Прихильники такого підходу (чи споріднених варіантів), серед яких є дуже шановані мною люди, видаються мені волонтерами культу Реортелі.

Навряд чи хтось буде затято заперечувати те, що основними вадами Конституції 1996 року, до того ж надзвичайно знівеченою вбогою за змістом і бастардною за походженням «політреформою» Мороза-Медведчука є:

– виняткові непослідовність, контроверсійність і туманність в регулюванні питань функціонування державного механізму,

– наявність завідомо непрацюючих, мертвих популістських норм в частині, присвяченій правам і свободам, котрі лише дискредитують і світлу (безперечно) мету і авторитет Конституції;

– відсутність чітких механізмів (а не декларацій, котрі припускають подвійне, потрійне і так далі тлумачення та/або на практиці виявляються порожніми) захисту прав і свобод.

Варто врахувати також просто феноменальний правовий нігілізм владців, їхню совкову звичку до підзаконного нормативного регулювання (такого зручного, коли треба щось поцупити чи то приховати), переважно плінтусовий рівень правової освічености вітчизняного законодавця (див.вище) – і все це у поєднанні з травматичною посттоталітарною відсутністю традицій і культури кваліфікованої реалізації і захисту громадянами прав і свобод.

Не треба бути генієм конституційоналізму, щоб визнати: за таких сучасних умов Конституція, котра у регулюванні питань прав і свобод, їх захисту, функціонування основ державного механізму оперуватиме відсилочними нормами, потребуватиме «дорегулювання» законами – є приреченою на вихолощення, каліцтва, перверзії, а не будучи максимально чіткою – продовжуватиме «дурну нескінченість» суперечок і взаємовиключних тлумачень. Підступний привид реортелі кружляє під склепінням Ради і не тільки, зловісно потираючи примарні руки. Відігнати паскудника можна не кадінням чи камланням, а лише добрячою мухобійкою у руках громадянського суспільства і конструкція такої мухобійки має бути конституційно визначеною.

Тому, на моє переконання, оптимальна Конституція (а нащо творити неоптимальне?) мала б бути доволі об’ємною, добре деталізуючи принципові питання функціонування державного механізму та взаємин громадянина і влади, унеможливлюючи чіткими і досконалими з точки зору юридичної техніки нормами вихолощення чи спотворення свого змісту нормами нижчої юридичної сили.

Колеги-правники, напевно, погодяться – апріорі краще мати один великий кодекс ніж 10 теж чималих дотичних законів і кілька тисяч підзаконного мотлоху. Якщо, звісно, прагнути до правопорядку, а не, з тих чи інших міркувань – хаосу. Або якщо не мати хоча і шляхетних але, на мій погляд, дуже романтичних уявлень щодо можливости тріумфу вільного суспільства у вільній Україні за умов інших, ніж політично-процесуальна демократія у формі президентської республіки – з надчітким розподілом повноважень та простими і прозорими процедурами.1.

І нехай омине нас реортеля.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори