пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200819
10.07.2008 | Галя Койнаш

Грань «національної пам’яті»

   

Пам’ять, невловима але всюдисуща, наповнює життя болем, жалем і безмірним багатством.  Найпереконливішим аргументом для більшості з нас є «але ж я пам’ятаю!», хоча кожний психолог скаже, що межа між тим, що пам’ятаємо, та «дійсністю»  вельми умовна. У тому світі, котрий ми з Вами поділяємо, й в нашій історичній пам’яті, емоцій й суб’єктивних оцінок теж більш, ніж достатньо, але проза життя все ж таки вносить свої корективи.

Кілька місяців тому Міжнародне Товариство «Меморіал» випустило звернення під назвою «Про «національні образи минулого». Головний тезис цього запрошення до діалогу звучить так: «Це – наша спільна історія. Але кожен народ пам’ятає і відчуває цю історію по-своєму. Національна пам’ять по-своєму переробляє і обмірковує спільний досвід. І тому в кожного народу – своє ХХ століття.»

Мене спонукала відгукнутися на запрошення 65-я річниця Волинської катастрофи 1943 року, яку відзначаємо в ці дні, але на такі же думки наводять дискусії навколо Голодомору, ролі радянської армії в Прибалтиці, й багато інших питань.

Дві людини сприймають, і відповідно, пам’ятають події по-різному, що вже казати про два народи. У жодному разі не хотілось би применшувати ці розбіжності. Вкрай важливо враховувати всю трагедію й складність певних подій радянського періоду й намагатися одне одного розуміти.

Але для кожної людини шлях вперед, до довіри й визволення від болісних спогадів, залишиться заблокованим, доки вона тягнутиме з собою неосмислену спадщину гіркоти та ненависті, й не зможе розлучитися із стійким і негнучким міфом про себе як жертву.

Чи є «польська Волинь 1943 року» та «українська»?  Сама ідея блюзнірська.  Розбіжностей в оцінках, звичайно  безліч. Вони частково обумовлені багаторічним табу, але психологічні чинники неможливо випускати з уваги. Поляки обурюються впертим небажанням багатьох українців згадувати про Волинь, коли пишуть про УПА, й спробами ставити під сумнів масштаб катастрофи. В ті криваві дні загинуло значно більше поляків, ніж українців, тобто більше українців були причетні до того жахливого злочину.  З іншого боку українці мають підстави нагадувати, що були й поляки, які вбивали невинуватих українців. Є й люди, що чують звинувачення на адресу УПА як організації в цілому й реагують агресивно. Або взагалі тему замовчують. 

На превеликий жаль, багатьом заважають читати польські або українські матеріали щодо Волині аж ніяк не лінгвістичні трудності. Хоча є історики, які ретельно та чесно розглядують усю інформацію, а не тільки ту, що підтверджує заздалегідь сформовану позицію.

Гнучкість мислення та толерантність не виключають однозначне судження та не можуть виключати. Вбивство дитини залишається гріхом, незважаючи на будь-які політичні міркування, історичні кривди або несправедливість. Як би не пригноблювали українців поляки, немає жодного виправдання, історичного, політичного або морального, різанині цивільного населення. Намагатися розібратися в причинах трагедії ми повинні. Засуджувати ми зобов’язані.

Кілька років тому громадянин Російської Федерації  Віталій Калоєв убив швейцарського авіадиспетчера, який можливо допустив зіткнення двох літаків, в результаті якого загинули дружина та діти Калоєва. До чого призведе ліцензія на такий самосуд, можна не тлумачити, та й  вирази захоплення з боку «Наших» і інших формувань, близьких до Кремля, коли Калоєв повернувся до Росії, насторожують.  Тим не менш на емоційному рівні дуже багато людей відносяться до того злочину із розумінням.  Не могло би бути й мови про жодне співчуття, якби Калоєв убив дітей цього авіадиспетчера.

Сина Йосифа Менгеле колись спитали в інтерв’ю, чому він не доніс на батька, коли той таємно приїжджав до Німеччини. «Це мій батько», – відповів він.  Як би не гірко на душі від усвідомлення, що монстр-батько уникнув суду на цій землі, відповідь сина запам’яталася.

З іншого боку, просто неможливо уявляти собі німців, які би претендували на свою пам’ять, на «своє ХХ століття», до якого ми маємо ставитися із повагою. Не сумніваюсь, що є німці, які захищають Третій Рейх. Подібні думки вони висловлюють в вузькому колі знайомих й в жодному випадку не публічно.

Для Західної України й Балтійських республік, що окупували спочатку радянські війська, потім нацисти, згодом знову і надовго Радянський Союз, слова, подібні «визволенню», не можуть не звучати як знущання.  Ті обставини не дозволяють засуджувати людей, які все це пережили, але вони не зобов’язують нас виправдати їх вимушений вибір чи дії.

  Вже не ставиться під сумнів, що деякі бійці УПА були безпосередньо причетні до вбивства цивільного населення на Волині. Нехай ті, хто вважає, що це необґрунтовані звинувачення, або, що тільки одиниці чи злочинні елементи брали участь в трагедії, пояснять, чому вони так уважають. Від відкритого обговорення ми всі виграємо. За умови, щоправда, що докази стосуватимуться причетності (чи відсутності такої) до злочину, а не причин, чому ми маємо це «розуміти», й що не буде просто лавина емоцій та перерахування історичних кривд.

  Таких кривд безліч, й їм кінця ніколи не буде, якщо не визнаємо, що виправдання не може бути, та й саме це визнання нам нічим не загрожує.

Німці мусили осмислити своє минуле відразу після війни. Зрозуміло, потрібність у спокуті була особливо гострою. Однак у багатьох європейських країн залишилася ціла низка білих плям. Напевно, є французькі історики, які ретельно та нещадно досліджують масштаб і характер співпраці режиму Віші із фашистами, але популярний імідж Франції у війну зосереджується на відважних учасниках Опору, а багато взагалі замовчується.  В 2000 року в Польщі вийшла книжка («Сусіди»), яка доказувала, що масовий погром євреїв у Єдвабному (Jedwabne) скоїли поляки.  Все це глибоко вразило багатьох поляків, звиклих уважати себе жертвами та невмолимими супротивниками фашистів. Треба віддати належне історикам польського Інституту національної пам’яті, які уважно перевірили всі матеріали й визнали, що в злочині дійсно винуваті поляки. Навіть до цього висновку Президент Квасньевський від імені польського народу офіційно вибачився.

Скажуть, що це просто пустий жест, чи що ми не несемо відповідальність за тих, хто скоїв страшний злочин. З одного боку, це правда. Втім відповідальність ми несемо, коли затушовуємо факти, або намагаємось виправдати злочин із посиланням на історичні кривди. Ми причетні, коли допускаємо думку, що ті, хто хоче знати всю правду про вбивство цілих сімей, цілих сіл, діють в якийсь «антиукраїнський» спосіб.

Спроби відстоювати за всяку ціну своє бачення, своє право вибирати свою історію, прирікає нас на постійні зіткнення з тими, хто прагне, щоби знали іншу частину правди. Побоююсь, що це шлях до вічного конфлікту, а не до порозуміння. Двадцяте століття у нас було одне, безмірно трагічне та складне, але наше спільне.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори