пошук  
версія для друку
21.07.2008 | Аліна Скорик
джерело: human-rights.unian.net

Микола Оніщук: Судова реформа відбудеться одночасно зі змінами до Конституції

   

Українській юстиції виповнюється 90 років, бо саме в липні 1918-го Міністерство судових справ було перейменовано на Міністерство юстиції. Та, схоже, суддівська практика того часу була більш досконалою, ніж нинішня. Принаймні зараз знову заговорили про повернення інституту мирових судів. Але це лише крапля з того, що пропонує нинішній міністр юстиції Микола Оніщук для реформування судової системи України.

Миколо Васильовичу, останні події в парламенті свідчать про те, що не в усіх політичних сил є бажання реформувати судову систему. Зокрема, причиною блокування трибуни стало небажання приймати судові законопроекти, подані Президентом. Чи повернеться парламент до цього питання восени? І чи буде знайдено порозуміння?

Парламент зобов’язаний забезпечити законодавче розв’язання цілої низки проблем, які існують сьогодні у сфері судочинства. Більше того, тільки він може це зробити, оскільки Конституція України встановлює, що питання організації діяльності судів, відправлення правосуддя, вирішуються виключно законами України. Тому всі інші суб’єкти законодавчої ініціативи: Президент, прем’єр-міністр, народні депутати можуть реагувати на існуючий стан судової системи, реєструючи у ВР свої законодавчі ініціативи. Таким чином парламенту не уникнути цього виклику, який сьогодні сформульований суспільством, і полягає в тому, що рівень довіри до судів упав до позначки недовіри до політичних інститутів. Проте якщо щодо останніх це є досить нормальним явищем, то для судової системи – це істотна аномалія. Адже за Конституцією правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, привнесення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.  Тому ще раз наголошую, що цей запит і виклик суспільства є імперативом для парламенту. Отже, попри надзвичайну заполітизованість теми внесення змін до Закону про судоустрій та статус суддів, яка виникла у зв’язку з пропозиціями змінити систему призначення суддів на адміністративні посади та власне судоустрій, основна дискусія має відбутися і завершитися в якомога коротші строки і бути зосередженою на справді значущих положеннях, що мають значення для судочинства.

І якими для вас як міністра юстиції є ці положення?

По-перше, необхідно ретельно і виважено підійти до формулювання по суті нової системи доступу до суддівських професій. Зміст цих змін має полягати у тому, щоб відмежувати доступ до професії судді і доступ до конкретної посади. Насправді йдеться про те, що багато вад, пов’язаних із формуванням суддівського корпусу, лежить саме в цій царині. Як засвідчує досвід, насправді досить часто відбувається конкурс протекцій, впливів та можливостей, а не конкурс знань. Моя пропозиція полягає в наступному: визначити перелік суддівських вакансій, що підлягають заповненню в наступних роках. Особи, які бажають здобути професію судді, мали б здати кваліфікаційний іспит в Академію суддів — установу, яка б здійснювала дворічну підготовку кандидата на посаду судді. Після випускного іспиту ми мали б рейтинг успішності всіх претендентів. Відтак „відмінники” наділялись би правом першими обирати місце роботи. Так би ми подолали корупцію, бо від того, яким шляхом суддя потрапив на посаду, залежить в подальшому і його світогляд, і моральність. Зауважу, це повинні бути кандидати, які вже формально відповідають вимогам, передбаченим Конституцією, мають вищу освіту, вік - двадцять п’ять років та стаж роботи у галузі права не менше 3-х років тощо. 

І чого ж іще мають навчати в такій Академії людей, якщо вони вже є правниками з вищою освітою?

Нині конкурс оголошується на конкретну посаду у конкретному суді. Не випадково, особливо, коли йдеться про престижний суд, суддею стане кандидат, який, як правило, має більші впливи, більші можливості, протекції і таке інше. І я вас запевняю, що в системі цих конкурентних пропозицій рівень професійних знань посідатиме не перше місце. Крім того, багато що залежить від голови суду, який намагається сформувати, як правило, склад суду, і йому дуже складно протистояти «впливовим» пропозиціям, якщо вони надходять від високопосадовців. І якщо система є враженою вже на етапі доступу до професії, то відповідно і судді, який потрапляє до суду, в подальшому складно діяти не за правилами.  Я залишаюся глибоко переконаним, що це - чи не єдиний спосіб для того, щоб уже на етапі формування суддівського корпусу отримати більш якісний у професійному і морально-етичному плані матеріал. Істина, справедливість – це не те, що ми бачимо очима, а те, що відчуваємо серцем.

Добре, а хто має призначати голів судів, від яких йде «порочна практика»?

Тут йдеться про другу складову, яка може реально вплинути на стан справ у судочинстві. Існуюча система притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, включаючи позбавлення їх права займатися суддівською професією, є вкрай неефективною. По-перше, проблема у тому, що дисциплінарне переслідування суддів здійснюють ті самі члени кваліфікаційної комісії, а в переважній більшості це судді, які і приймають рішення по дисциплінарній справі. Тому досить часто будь-які намагання притягнути суддю до відповідальності за рішенням кваліфікаційної комісії закінчуються висновками членів комісії. Як правило, це говорить про відсутність у діях судді ознак того чи іншого порушення.

І який механізм покарання такого судді ви пропонуєте?

Наша пропозиція полягає в тому, що прийняття рішення по дисциплінарній справі за результатами переслідування судді, який зловживає правом, і проведення самого переслідування здійснювали б різні органи. Так, необхідно, як це передбачено Європейською хартією суддів і сучасною європейською традицією, щоб суд над суддею здійснювали судді. Але дисциплінарне переслідування, порушення дисциплінарного провадження, проведення дисциплінарного дізнання, пред’явлення звинувачення на засіданні кваліфікаційної комісії чи Вищої ради юстиції мають здійснювати органи, які не перебувають у їхній залежності, і тим більше не є членами цих комісій. Ми пропонуємо, щоб такі дисциплінарні служби створював міністр юстиції. Обсяг їхніх процесуальних повноважень не повинен залежати від міністра юстиції у тому плані, що міністр не може мати будь-яких процесуальних повноважень. 

Тобто бути залежними, але від міністра юстиції?

Вони повинні діяти на підставі закону, і обсяг їхніх процесуальних повноважень не повинен залежати від міністра юстиції у тому плані, що він не мав би втручатися у їхню оперативну роботу, порушувати чи відмовляти в порушенні провадження. Але сам факт призначення судових експертів легітимною особою виконавчої влади, яка не перебуває у відносинах, підпорядкуванні чи залежності від кваліфікаційної комісії чи Ради суддів, є фактором, який буде позитивно впливати на діяльність таких судових інспекторів.

Більше того, за такої системи дисциплінарний інспектор, який здійснював переслідування і вбачає можливість пред’явлення дисциплінарного звинувачення, приходив би на засідання кваліфікаційної комісії чи Вищої ради юстиції і підтримував звинувачення судді. Такої системи ми на сьогодні не маємо, поки що досить часто «рука руку миє», вже не кажучи про цілу низку процедурних проблем, пов’язаних із існуючим шестимісячним терміном дисциплінарного переслідування стосовно судді, яке дуже ефективно використовується порушниками для того, щоб уникнути відповідальності. Спочатку вони хворіють, потім не з’являються на засідання, а так спливає шестимісячний термін, і будь-яке переслідування, яке було розпочато, втрачає сенс.

Тобто необхідно змінити саму систему притягнення до відповідальності, переглянути її, включаючи як процедурні, так і сутнісні моменти. І якщо нам вдасться реально змінити стан справ у названих сферах, які впливають на якість судочинства, то, повірте мені, проблема того, хто буде рукопокладати голову суду, не те що стане неактуальною, але буде значно менш політично значущою, і рівень дискусії навколо цього питання буде знижено.

Але ж у голови суду є багато повноважень, якими він може зловживати, розподіляючи між суддями як справи для розгляду, так і квартири, в яких вони проживають?

Цього можна уникнути, якщо ми підвищимо роль суддівського самоврядування у вирішенні цілої низки питань діяльності суду, які сьогодні вирішує голова. Зокрема, саме Збори суддів мають вирішувати порядок розподілу справ.

Зазвичай досвід говорить про те, що коли ці рішення приймають збори суддів, то вони застосовують систему випадкових чисел чи критерій автоматизованого розподілу. Збори суддів будуть приймати рішення щодо питань матеріального забезпечення судів, включаючи надання квартир, встановлення телефонів і все інше. Якщо ми до згаданих мною шляхів вдосконалення суддівської діяльності додамо підвищення ролі суддівського самоврядування і, відповідно, зменшимо роль голови суду, він стане, по суті, старшим суддею. За таких умов питання призначення суддів на адміністративні посади просто не буде розглядатися як фактор, що впливає на стан правосуддя.

До того часу, поки не будуть вжиті оці три сутнісні моменти, питання призначення голови суду буде залишатися пріоритетним, оскільки він зберігає реальні інструменти впливу на здійснення правосуддя в суді, звідси така зацікавленість до тем, пов’язаних з призначенням на адміністративні посади. Чи це буде Вища рада юстиції, чи Рада суддів України, чи Верховна Рада, чи Президент, у будь-якому варіанті за існуючої системи відправлення правосуддя, добору кадрів і призначення, буде політизована система призначення. Відтак статус голови суду має бути суттєво змінений.

Відтак відбулася певна підміна понять, підміна пріоритетів. Шукати шлях для вирішення існуючих проблем у системі судочинства необхідно в інших площинах. Я - прихильник множинності системи судів, і проти моноорганізації системи судового управління.

А чому ви вважаєте, що для України буде краще, коли судова система матиме кілька вищих судів?

Коли аналізувати судові системи різних країн, наприклад, Франції чи Німеччини, то вони, насправді, протилежні за принципами судоустрою. У Франції один касаційний суд, він, до речі, називається не верховний, а касаційний. У Німеччині, навпаки, практично немає Верховного суду, а є сім вищих судів. Таким чином можна зробити висновок, що проблема не в централізації чи децентралізації, громадяни і в Німеччині, і у Франції в середньому однаково задоволені якістю правосуддя, хоча система судоустрою у них протилежна.

І для громадянина України, насправді, немає ніякого значення, яка буде табличка на дверях - адміністративний, цивільний, кримінальний чи просто районний суд. Важливо, щоб громадяни, звертаючись до суду, могли отримати доступне судочинство, справедливе судове рішення, щоб їхня гідність не була принижена, щоб навіть програвши справу вони були переконані, що суд вчинив по закону. Це чиновники від правосуддя між собою ведуть дискусію, хто буде мати повноваження, хто буде ким керувати і таке інше. Але до якості судочинства це прямого стосунку не має.

Отже вам дуже імпонує німецька модель судоустрою, коли є кілька вищих судів. Нещодавно ви навіть ініціювали запровадження Вищого цивільного і кримінального судів. Чи не зведеться це до того, що у нас буде кілька вищих судів,  і потім Верховний Суд за непотрібністю буде просто ліквідований? 

Декілька місяців тому, вже як міністр юстиції, я мав розмову з Василем Васильовичем Онопенком, і я відверто йому сказав, що в Україні може бути реалізована і одна, й друга система судоустрою, це може бути децентралізація через створення вищих судів за спеціалізацією, так і один Верховний Суд без вищих судів. Але я зауважив при цьому, що голова такого єдиного касаційного Верховного Суду і сам суд не може мати більше ніяких повноважень, окрім процесуальних у судовому управлінні. Голова Верховного Суду за таких обставин не може очолювати Раду суддів і вносити подання про призначення суддів, Верховний Суд не може перевіряти суди нижчестоящого рівня, у тому числі й здійснювати так звані методичні перевірки. За умови, якщо всі ці повноваження так званого позапроцесуального судового управління залишаються, то ми, по суті, повертаємося до того, від чого, власне, намагалися відійти, коли судове управління і процесуальні повноваження поєднувалися. І це не що інше, як шлях до прямої залежності судді нижчестоящих ланок від вищестоящого суду.

Що відповів Онопенко?

(сміється) Я думаю, що він зрозумів мене як людину, яка має значний і життєвий, і професійний досвід.

Напевно, він проти таких нововведень, які обмежують його повноваження, враховуючи те, що БЮТ, представником якого є Онопенко, блокує прийняття змін до Закону про судоустрій?

На цьому етапі я є прихильником децентралізації судової системи, але з огляду на систему інтересів, які впливають на прийняття рішень, поки що розраховувати на реалізацію цієї пропозиції, яку я вніс, є дещо ідеалістичним. 

Немає голосів у парламенті?

Я думаю, що якщо на розгляд Верховної Ради буде внесено чи то через режим повторного другого читання, чи в будь-якому іншому регламентному порядку цілісне, комплексне бачення судової реформи, і коли у політиків з різних таборів з’явиться переконання, що у такому судоустрійному баченні ніхто із власть імущих не зможе напряму використовувати судову систему у політичній боротьбі, тоді Верховна Рада проголосує за редакцію такого закону.

Реально, коли це може статися і хто за це може проголосувати?

Зараз необхідно не гадати на кавовій гущі, а внести у Верховну Раду такий проект закону, стосовно якого ніхто б не зміг опонувати, що така конструкція судоустрою  є політично вигідною комусь із окремих суб’єктів -  парламентській більшості чи меншості, Президенту чи голові Верховного Суду, Вищій раді юстиції, тобто усім суб’єктам, які так чи інакше до цього причетні. Цілком природно, що зацікавлені особи в цій системі мають поступитися інтересами, але вони підуть на це лише тоді, коли будуть переконані, що їхня поступка не буде поступкою іншій політичній силі. Якщо вони будуть переконані у тому, що це поступка правосуддю та громадянам, тоді вони це зроблять. Я особисто на це розраховую, і як міністр готовий  використати весь арсенал засобів, який є у Міністерства юстиції, і в тому числі Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України, щоб запропонувати саме таке бачення реформ у судах.

Насправді ми маємо бути переконані у тому, що нам потрібна саме така судова система, яка унеможливить політичні впливи. Тому що сьогодні хтось один при владі, і відповідно може використати судову систему для боротьби з опонентами, завтра електоральні симпатії зміняться, хтось буде інший при владі, і вже у нього будуть можливості озброїти свою владну цитадель і впливати на суд. Чи цього ми прагнемо?

До речі, як вашу позицію сприймає прем’єрка, в уряді якої ви працюєте? Як Юлія Тимошенко ставиться до ваших ініціатив?

Мені здається, що зараз прем’єру замало часу, щоб осягнути всі нюанси і деталі організації судової системи, оскільки вона об’єктивно перевантажена економічними пріоритетами діяльності уряду. А по-друге, я думаю, що прем’єру буде складно з огляду на певні політичні симпатії та завдання підтримати концепцію децентралізації судової влади. Проте, як кажуть, вода камінь точить. Громадянське суспільство має тиснути на владу, на політиків, у тому числі такого рівня, як прем’єр-міністр, з метою домогтися створення реально незалежної та ефективної влади. Тут одними популістськими закликами, що, мовляв, давайте обирати суддів народом, проблему не вирішиш. Я завжди про це говорив відкрито, у тому числі нашим колегам з Партії регіонів, які запропонували у новому проекті Конституції обирати усіх суддів, починаючи з місцевих до Верховного Суду, на п’ять років на виборах.

Що ж вам так не сподобалося у пропозиції «регіоналів»?

Нам достатньо вад існуючих виборів до Верховної Ради, так тепер ще й виборів суддів будуть фінансуватися тією чи іншою фінансово-промисловою групою. Отже, в такому разі вони будуть мати свій Верховний Суд чи свою палату у суді, апеляційні суди у своїй області, чи там, де розташований важливий стратегічний об’єкт, який належить власнику, і перебуває під юрисдикцією певного суду. У такий спосіб взагалі можна зруйнувати судову систему з огляду на існуючу правову культуру та посилити вплив корпоративної складової бізнесу на формування суддівського корпусу . Вже не кажучи про те, що жодна європейська країна такого досвіду не має і не застосовує.

Єдине, що варто було б підтримати, це положення, яке відображене в коаліційній угоді Блоку Юлії Тимошенко та «Нашої України - Народної самооборони» - запровадження інституту виборних мирових суддів, які б мали розглядати найпростіші суперечки громадян побутового характеру. До речі, така  традиція була ще з часів судової реформи царської Росії 1864 року і зараз існує в Російській Федерації. Мирові судді могли б взяти на себе певне навантаження з тим, щоб громадяни не зверталися одразу до державних судів з їхньою складною ієрархією, відповідними витратами, судовими зборами, адвокатами тощо. 

Ви вважаєте, що під тиском народу Юлія Тимошенко може пожертвувати своїм головою Верховного Суду чи частиною його повноважень?

Ідеалістична складова тут присутня, я визнаю (сміється). Як кажуть, правди ніде діти. Проте сьогодні вплив так званої четвертої влади, яка є зброєю громадянського суспільства, дуже великий. Я пригадую, коли Президент між іншим зауважив, що Міністерство внутрішніх справ мало б бути підпорядкованим йому. Саме під тиском ЗМІ ця тема була знята з обговорення. Ось вам приклад того, наскільки реально впливовим є журналістський цех, який представляє суспільство, і цей погляд не враховувати політики вже просто не можуть. За комуністичних часів існувала байка: що є спільного між комуністом і мухою? І муху, і комуніста може вбити газета.

І, по-друге, мені здається, що пані прем’єр-міністр, між іншим, як і всі інші високопосадовці, мають розуміти, що ця сама зброя може бути використана і проти них. І не існує однієї людини – чи то пан Василь Онопенко, чи ще хтось -  яка б могла контролювати всі суди, а їх близько восьмисот у країні. А тим більше, близько семи тисяч суддів, кожен з яких потенційно може ухватили судове рішення «за» чи «проти». Якщо подивитися далі, то є абсолютно очевидним, що всі політики, навіть ті, хто вважають, що сьогодні мають перевагу з точки зору дотичності до судової системи чи впливу на неї, досить скоро самі можуть стати жертвами точно такого самого використання судів у політичних цілях.

На кого саме ви натякаєте?

Я кажу безвідносно.

Якщо Верховна Рада не прийме зміни до Закону про судоустрій, чи можна провести судову реформу, наприклад, за допомогою нової Конституції (з правками)?

Зараз, коли йдеться про реформу в межах існуючого конституційного регулювання, багато чого можна і потрібно зробити. Але більш глибоку судову реформу можна здійснити лише через зміни до Конституції. І не випадково робоча група Національної конституційної ради, у складі якої я працюю, серед змін до Основного Закону запропонувала зміни до розділу восьмого — «Правосуддя». Більше того, Національна комісія зі зміцнення демократії, яка внесла пропозицію до Конституційної комісії, підготувала і обговорила на своїх засіданнях і можливий текст розділу восьмого, який включає в себе досить велику низку новацій.

А він збігається з вашими поглядами стосовно судоустрою?

Так, значною мірою. Я б сказав, що відсотків на 90 він збігається з тим, про що я говорив. І на засіданні комісії з питань правосуддя, де були присутні представники і Верховного Суду, нам вдалося знайти порозуміння з найбільш принципових підходів до основних питань судочинства та організації системи судоустрою. Більше того, досить часто ваші колеги, які брали інтерв’ю у очільників судової системи, зокрема Петра Пилипчука, говорять: «Миколо Васильовичу, а у вас з ним збігаються погляди». Я відповідаю: «Чудово. Чим більше буде таких збігів, тим швидше ми вийдемо на єдину консолідовану позицію щодо тих реформ, які ми маємо здійснити у правосудді». Тому що ми це робимо не для політиків, а для громадян.

Які ж саме судові нововведення будуть у конституційних змінах?

Серед основних конституційних змін є зміна порядку призначення і звільнення суддів, запровадження інституту виборних мирових суддів, обмеження юрисдикції судів, зокрема положеннями про те, що суди не можуть втручатися своїми рішеннями у законотворчу діяльність парламенту. Крім того, суди не можуть скасовувати нормативні акти уряду, які можуть втратити чинність лише у порядку процедури визнання їх неконституційними. Захист прав громадянина через суд має відбуватися саме у процесі правозастосування того чи іншого акту уряду, що порушує його права. Бо якщо його конкретні права не порушені, то немає підстави говорити про наявність спору. Теорія розподілу влади якраз і полягала у тому, що є влада законодавча, виконавча і судова. І це не означає, що юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, де б вони не виникали і якого б характеру вони не були. Тому якраз і це положення у одному із розділів нової Конституції мало б бути відображене.

Також йдеться і про низку інших важливих питань, пов’язаних із компетенцією Вищої ради юстиції. Зокрема, йдеться про те, щоб вилучити парламент із процедури призначення суддів безстроково з огляду на те, що Верховна Рада є політичним органом, принаймні у тому вигляді, у якому він сьогодні існує, — однопалатному. Якщо буде утворена верхня палата - Сенат, яка формувалась би не як орган політичного представництва, то за поданням Президента останній міг би призначати суддів. Але у нинішньому вигляді Верховна Рада має віддати цю функцію як не властиву для законотворчого органу, а питаннями інституційної розбудови мав би займатися Президент та верхня палата сенату. Є і низка інших пропозицій, які в тому числі стосується вікового цензу суддів. Таким чином бажано було, щоб повна завершена судова реформа відбувалася одночасно зі змінами до Конституції. 

Марина Ставнійчук сказала, що роботу Національної конституційної ради припинено до вирішення політичного конфлікту, який зараз виник. З іншого боку, ви говорите, що є вже проект готовий. То насправді є такий проект чи ні?

Я говорив про постатейний матеріал по розділу восьмому - «Правосуддя». Переконаний також, що є певні напрацювання і по тексту інших розділів. Але офіційно я хочу на це звернути увагу, робоча група як орган Національної конституційної комісії цей текст не розглядала і рішення стосовно нього не приймала.

А коли відновить свою роботу Національна конституційна рада?

Це залежить насамперед від глави держави, оскільки Національна конституційна комісія - це орган, який створений указом Президента, і саме він по суті як суб’єкт конституційної законодавчої ініціативи має визначити потребу в роботі і продукті, який має бути, і в часі, коли такий продукт має з’явитися. Я думаю, що було б ідеалістично розраховувати, що Верховна Рада у такому стані здатна прийти до опрацювання, обговорення і ухвалення документів, які потребують значної консолідації.

Якщо все-таки Верховна Рада буде недієздатною, чи зможе Президент просто винести на всенародний референдум проект нової Конституції?

Відповідно до рішень Конституційного суду та власне тлумачення і прочитання самої Конституції, Президент може винести такий проект лише на консультативне дорадче опитування з тим, щоб отримати мандат і позицію громадян для політичної розмови з Верховною Радою та політичними силами, які теж спираються начебто на думку виборців.

Хоча зауважу, що ні Партія регіонів, ні Блок Юлії Тимошенко, коли йшли на вибори, акцепту на ті конституційні пропозиції, які вони висловлюють сьогодні, у виборців не отримали. Подивіться, будь ласка, виборчі програми цих політичних сил, ви там не побачите ні парламентської республіки, ні істотного обмеження статусу Президента. Таким чином, я вважаю, що у випадку, якщо все ж таки Президент звернеться до народної думки у консультативно-дорадчому опитуванні, тоді він може отримати досить серйозні аргументи для політичної полеміки з політичними партіями, які представлені у парламенті.

То й вони теж можуть звернутися до українського народу?

Будь ласка. Спочатку на вибори із новими виборчими програмами, де буде заявлена парламентська республіка чи інша форма правління, а потім, отримавши мандат народу, робіть конституційні реформи, а не навпаки.

Але ж Віктор Ющенко теж не йшов на президентський термін, говорячи, що він буде пропонувати зміни до Конституції?

Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це як певне підґрунтя для можливого конституційного подання до Конституційного суду щодо законності по закону 2222. Але заради справедливості скажу, що Віктор Ющенко, як і інші учасники президентських перегонів 2004 року, виявили бажання і держава їх визнала як кандидатів змагатися за посаду президента, з яким обсягом повноважень? З обсягом повноважень, який існував в Основному Законі України на момент, коли держава зареєструвала їх як кандидатів на посаду президента. І та обставина, що вже наприкінці виборчих перегонів були змінені статус і обсяг повноважень того, хто зареєстрував себе як кандидат у президенти, є неконституційним. Будь-які публічні зобов’язання, які виникають з оголошення конкурсу, не можуть бути змінені, а вибори і є по суті конкурсним змаганням.

 

Микола Оніщук, Віктор Ющенко та голова Верховного Суду Василь Онопенко

Уточніть одну позицію щодо двопалатного парламенту. Ви пропонуєте ввести верхню палату парламенту в кількості від сімдесяти до дев’яноста депутатів - мажоритарників, а у нижню палату - до трьохсот депутатів, які будуть обиратися за пропорційною системою. Звідки ці цифри? Чому саме така кількість? Президент, наприклад, висловив своє бажання зменшити кількість парламентарів до трьохсот... 

Тема чисельності двопалатного парламенту не є вирішальною. Сама доктрина необхідності запровадження у країні двопалатного парламенту є чи не єдиним, на моє особисте переконання, способом убезпечити Україну від двох взаємовиключних тенденцій. З одного боку, це тенденція до моноцентризму влади, що є можливою у випадку відновлення форми правління, яка існувала у 2004 році, чи запровадження парламентської республіки, де повнота влади переходить до політичної сили, яка перемогла на виборах, чи до коаліції. Перше ми уже пройшли, і розуміємо, що розвиток країни значною мірою залежить від суб’єктивного фактору лідера. Добре, коли цей лідер, так би мовити, на зразок Де Голля у Франції, Ейзенхауера у Німеччині чи інших популярних політиків, які зробили свій внесок у розвиток держави. Коли говоримо про парламентську форму правління, маємо бути свідомими, що це вимагає надзвичайно високої політичної культури діяльності самих партій, у тому числі внутріпартійної демократії, публічності діяльності партій та прозорості механізмів їх фінансування, відсутності політичної корупції. Але це поки що на сьогодні швидше бажане, ніж дійсне. Маємо пам’ятати, що лише три роки як Україна формує парламент за пропорційною системою. За такий короткий історичний період отримати партійний продукт і політичну структуризацію суспільства відповідної якості нереально.

Тобто Україна ще не готова до парламентської форми правління?

Скажу так: ми ще не маємо такої якості політичної організації суспільства і зокрема партій, для того, щоб віддати їм усю повноту державної влади України. Це факт. І моя остання поїздка до Німеччини на запрошення німецького уряду, де відбулися зустрічі з низкою провідних політичних діячів у Бундестазі, Бундесраті, засвідчила, що вони повністю поділяють таку оцінку. Змішана форма правління, яка, до речі, існує й у Франції, є вразливою і не достатньо стійкою. Але разом із тим є розуміння, що для України було б передчасно застосовувати парламентську форму правління, оскільки необхідні передумови в країні для її застосування ще не склалися.

Відтак, якщо визнавати необхідність моделювати організацію державної влади у змішаній формі правління, де уряд формують політичні партії, є Президент, який обирається на прямих загальнонаціональних виборах, то постає питання: а як забезпечити за такої форми правління безконфліктність організації державної влади і стабільність функціонування усієї системи державних інститутів? Моя відповідь: з одного боку, більш чітко розмежувати повноваження між органами, і там, де це можливо, вилучити дуалістичність в реалізації повноважень, а з іншого - розвинути систему балансів. Наприклад, коли йдеться про подолання явищ дуалізму у системі виконавчої влади, то уряд мав би бути більш незалежним і з точки зору джерел його формування, і з точки зору самостійності у прийнятті урядових рішень і невтручання в його діяльність інших суб’єктів державної влади.

Але, виступаючи за цілісність і повноту виконавчої влади, ми повинні і розуміти, що діяльність такого уряду має бути врівноважена. І з огляду на певну правову, державотворчу та історичну традицію в Україні, центром цих балансів має стати Президент. Проте наявність однопалатного парламенту, який діє як орган політичного представництва народу і уряду його більшості, створює поле для конкуренції, яка може бути подолана і врівноважена верхньою палатою. Саме верхня палата, яка мала б формуватися за виборчою системою – протилежною тій, за якою обираються депутати нинішньої ради, і яка була б захищена від права розпуску, і була б відповідальною за інституційну розбудову держави (призначення на посади керівників незалежних, регуляторних, контрольних та спеціальних органів).

Одна річ, коли опозиція виступає проти уряду більшості, шкоди тут ніякої. Але коли політичне збудження переноситься на інституційні рішення парламенту, які прямого відношення до уряду не мають, то це блокує діяльність уже державного організму в цілому.

І чим може зарадити верхня палата?

Верхня палата, як представницький орган територіальних громад, формується за мажоритарною виборчою системою. Вона не може бути розпущеною, по-друге, не веде дискусію стосовно урядових програм, в тому числі щодо резолюції недовіри уряду. Вона виступає стабілізатором самого парламенту у тому сенсі, що за таких умов здійснює інституційні призначення. Ось чому я виступив з ініціативою запровадження другої палати.

Не тому, що хтось мислить категоріями, мовляв, це робиться для того, щоб послабити нинішній уряд чи прем’єр-міністра. Це вузьке, відверто кажучи, політично збідніле бачення проблем, з якими стикнулася сьогодні Україна. Бо, змоделювавши систему влади, яка буде мати стійкість чи імунітет від внутрішніх конфліктів, ми зможемо забезпечити стабільність і багатьох інших суспільних і державних явищ, і як наслідок - стабільність країни та її розвиток. Тому я особисто альтернативи конституційній організації влади у такий спосіб не бачу. І маю надію, що це розуміння має дійти до переважної більшості політиків. Більше того, я особисто відкритий для будь-якої дискусії на будь-якому рівні і на будь-якому майданчику: політичному, професійному тощо.

Вам не заважає те, що ви відстоюєте позицію Президента, працюючи в уряду прем’єра Тимошенко, при тому що їхні стосунки важко назвати дружніми?

Я працюю в уряді насамперед тому, що такою була позиція глави держави, я ціную це, і про це завжди відкрито говорю. Але особливість моєї діяльності полягає у тому, що не можу собі дозволити мислити і діяти політично, на відміну від інших членів уряду. Я міністр юстиції, і маю діяти виключно професійно. Тому коли, наприклад, я заперечував можливість постановою уряду врегулювати питання відчуження землі через затвердження відповідного порядку проведення аукціонів, я говорив і прем’єр-міністру, і членам уряду, що Конституція України, Цивільний кодекс вказують на те, що відносини власності – набуття, втрата тощо, мають визначатися виключно законами України, і ніякими іншими підзаконними актами: постановами уряду, постановами Верховної Ради, інструкціями право власності не набувається. Це було розцінено політичними опонентами як підтримка курсу Президента, а насправді це підтримка курсу і духу права.

Проте скажу відверто: я світоглядно симпатизую Президенту, тому що переконаний, що Віктор Ющенко — це найбільш вдалий вибір для української нації, адже він сформував визначальні для нації пріоритети і послідовно їх проводить, не озираючись на рейтинги.

Аліна Скорик, журнал «Главред»

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори