пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200820
21.07.2008 | Олександр Степаненко

Втрачені та віднайдені світи Агнона

   

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Агнона, поки що єдиного нобелівського лауреата-літератора, що походить з України.  Для світового єврейства його ім’я значить приблизно те ж саме, що для українців – ім’я Шевченка, для поляків – Міцкевича, росіян – Пушкіна, іспанців – Сервантеса. Він вперше увів забуту давню мову іврит до кола мов сучасної світової літератури. Нарешті, Агнон став першим з письменників-нобеліантів, що писали на цій мові.

На жаль, до ювілейної дати не вийшла жодна збірка творів Агнона українською. Поки що пересічний український читач має змогу ознайомитися лише з кількома оповіданнями всесвітньо відомого письменника, до того ж – у подвійних перекладах: з польської, англійської, або російської.

Але нам таки належить знати слово Агнона краще, хоча б вже тому, що він народився в Україні. Спогадами та рефлексіями із світу галицько-подільських містечок та їхніх мешканців рясно пересипані чи не усі його твори. Не можна не помітити того, що назва «Святого міста Бучача» (або переозвучена ним на «Шебуш») зустрічається у його новелах та повістях чи не настільки ж часто, як назва «Святого міста Єрусалиму». Врешті-решт, є надто багато спільного та повчального у драматичних пошуках власної національно-культурної ідентичності та власного місця у світі протягом ХХ століття:  у долях євреїв та українців.

Можна стверджувати, що він поєднав здавалося б непоєднувані речі: архаїчну мовну та філософську традицію давніх юдейських мудреців з життєвим досвідом та пошуками нового світобачення покоління, що пройшло через «зачистки» єврейських гетто та Освенцім. На твори Агнона можна подивитися, як на своєрідний художній міф, що відобразив цілісний пласт культури східноєвропейського єврейства, як на мереживо людських доль із галицьких сіл та містечок.  

Письменник, справжнє родинне ім’я якого Шмуель Иосеф Чачкес, народився 17 липня (за іншими даними 7 серпня) 1988 року у Бучачі. Тодішній Бучач був начебто глибокою галіційською провінцією імперії Габсбургів. Але завдяки Агнонові світ пізнав його, як «місто  купців та мудреців».

Літературним псевдо «Агнон» (що можна сприймати, як «покинутий») вперше підписано його новелу «Солом’яні вдови», на івриті – «Aryнoт». Власне оцей мотив покинутості, втрати незамінних цінностей: родинного дому, рідного краю, традиційного способу життя, віри, духовної сутності людської – досить типовий для розпорошеного по світах галицького єврейства – згодом пронизуватиме усю його творчість.

Батько Агнона, Шолом Мордехай Халеви Чачкес, був ерудитом у єврейській релігійній літературі, учнем та послідовником династії хасидських рабинів з сусіднього Чорткова. Свій перший літературний твір Агнон написав у восьмирічному віці на мові ідіш. Написав, коли батько перебував у від’їзді, на ярмарку у «Лешковицях». Ті Агнонові «Лешковіци» – не що інше, як наші Улашківці над Серетом, знамениті свого часу великими ярмарками на свято Івана Хрестителя, «і немає рівних його ярмаркові у цілому світі» . Хлопчині було тоскно за батьком, він не міг дочекатися його повернення і оце напружене почуття чекання відобразив у вірші… Цей епізод дитинства він згодом настільки часто згадує у своїх творах,  автобіографії, навіть у нобелівській промові, що він набуває у нього глибокого символічного звучання: «Почав я складати вірші від туги за Батьком». Батько у нього немовби втілення живого Бога. У ньому: і людське тепло, і духовна опора, і світло біблійної мудрості, і життєвказ, і прощення за помилки та гріховні вчинки.

Символічного художнього забарвлення набуває ідея духовного батьківства та взаємного проникнення різних вір у Агноновому оповіданні «Світло Тори». У подільському містечку Королівка поблизу Борщева служить рабі  Барух. Щоночі він проводить довгі години за молитвою та читанням біблійного П’ятикнижжя (Тори). Вогник його свічки у вікні, «світло Королівки» – та єдина зоря у суцільному мороці ночі, за якою протягом багатьох років звіряють свій нічний шлях праведники і грішники, селяни і контрабандисти, юдеї і християни. Але ось помирає духовний батько містечка, згасає «світло Королівки», морок огортає увесь край – і збиваються з життєвої  стежини люди…

У вісімнадцять років Агнон покидає батьківський Бучач. Далі на його шляху були Львів, Яффа, Єрусалим, Берлін. Але завжди його переслідує спогад про рідне місто, як про втрачений духовний і родинний скарб. Постійно звучить паралель міст, де він відчуває Божу присутність: Бучач та Єрусалим. Про це він говорить у промові перед членами нобелівського комітету: «Народився я в одному з міст Вигнання. Але за всіх часів думав я, начебто народився в Єрусалимі».

Варто усвідомлювати, наскільки багато значить для праведного юдея культ Землі Обітованої та міста Єрусалима. Потяг до вимріяної землі Ізраїлю, що виводить юрбу бучацьких юдеїв у важку та тривалу подорож, є темою повісті «У серці морів». У ній Агнон дає чи не найліричніший з усіх описів Бучача. У годину прощання з ним паломників: «Усе містечко вже дрімало. Будинки ховалися під покривом ночі, у мороці. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі висвітлювали верхівки гір. Бучач стоїть на горі, і здавалися, начебто зорі прив’язані до дахів його будинків. Раптово вийшов місяць і освітив ціле місто. Річка Стрипа, що раніш ховалася в мороці, заблищала раптом сріблом, і з водопою на ринку ніби постала пара срібних підсвічників. І мовив один з них: з роду не знав я, що містечко наш таке прекрасне. Здається мені, що в усьому світі не знайдеш міста краще нашого». Далі Агнон із зворушливою симпатією описує шлях паломників рідним краєм. Не можна не зауважити, що і найменші подільські містечка, як місто дитинства – Бучач, так і місто марень – Єрусалим, в Агнона  – святі. «У серці морів» зустрічаємо і «святий град  Язловець», і  «святий град Ягельниця»… Як не можна не зауважити, що Агнонові паломники, діставшись нарешті до Єрусалиму, не відчувають там омріяного щастя. Дехто з них не знаходить там «нічого, окрім баранини», дехто – лише можливість померти у землі предків.

Агнон на короткий час повернуся на батьківщину вже після Першої світової війни, у 1932 році. Він відвідує Бучач, Львів, Тернопіль і бачить не лише наслідки руйнувань, що принесли війни, революції та падіння імперії, але й духовне спустошення: синагоги порожні, культурне життя завмерло, люди забули біблійне слово та втрачають світло Боже у собі. Не знайшовши тут духовної атмосфери колишнього Бучача, Агнон повертається у Палестину.

Після жахіть Голокосту та втрати чи не усіх своїх близьких приїхати до рідного краю він вже не зміг. Агнон вже назавжди оселяється у Палестині. Тут досяг він світового визнання, як майстер філософського оповідання, та слави національного кумира. Досить красномовним є вже такий факт: біля будинку, де мешкав письменник, рішенням мерії Єрусалиму було встановлено спеціальний знак: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює!». Тут знайшла його і Нобелівська премія 1966 року, присуджена за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами».  В адресі Нобелівського комітету були особливо високо оцінені його романи «Весільний балдахін» та «Нічний гість», досі на жаль не відомі українському читачеві. У Єрусалимі він і помер 1970-го, залишивши світові дванадцять томів своїх творів, переведених сьогодні майже на усі європейські мови.

Але спогад і молитва за полишений у юності край з його «містом мудреців» не полишали Агнона ніколи, де б він не мешкав. Рідна земля, коло близьких за духом людей, національна культурна традиція і слово Боже, втрачаючи які, людина втрачає глибинний сенс існування – незмінно були одними з домінант його творчості.

От слова з Нобелівської промови Агнона: «Рідний дім, де залишив я кімнату, повну рукописів, згорів у першу війну, і з ним згоріло усе, що я там залишив. І молоді умільці, кравці і шевці, що розспівували мої вірші за своїм рукоділлям, загинули в першу війну. А хто не загинув на першій війні, ті поховані живцем зі своїми сестрами у рові, що самі собі викопали за наказом ворога. А більшість згоріла у вогненних печах Освенціма разом зі своїми сестрами, що прикрашали наше місто своєю вродою і солодкозвучними голосами наспівували мої вірші».

У одному з творів Агнона є такий сюжет: справою цілого життя бучацького рабина Шмарії є писання філософських коментарів до Біблії. У його оточенні, вочевидь, нікому оцінити глибинну мудрість такого твору. А тому рабі мріє, що колись надішле свій завершений труд до святого міста Єрусалиму, що стоїть перед Престолом Господнім. Перед самою смертю він надсилає книжку поштою і увесь залишок життя тривожиться про те, чи не загубилася вона – тому що шкода, якщо така книга пропаде у дорозі і ніхто не прочитає її.  

Все більш недосяжним стає для нас з плином часу, той самобутній історичний архіпелаг, сформований культурами галицьких українців та поляків, євреїв та німців, вірмен та караїмів, що зник у полум’ї двох світових воєн.

Але ж це все відбувалося на нашій землі, і це все – наша історія, яку нам належить знати та шанувати… Можливо, книжки цього мудрого бучацького єврея колись таки допоможуть відкрити очі на святість і неповторність землі, на якій живемо?

І тому шкода, якщо ті книжки «пропадуть у дорозі»... 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори