пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200820
23.07.2008 | Інна Сухорукова

Чому наші владці так не люблять Україну?

   

Більш ніж чотири роки Україна живе нібито в демократичному суспільстві. Насправді всі ці роки ми на тому самому роздоріжжі між тоталітаризмом і свободою. Тупцуючися на місті, так довго ми неухильно наближаємося саме до тоталітарного або авторитарного варіанту. У будь-якому вигляді – чи національному, чи проросійському – і це призведе до неминучого розколу країни.

Що зробила демократична влада, щоб завадити цьому? Аж нічого. Крім, зрозуміло, риторики. Антикомуністичної, пронатівської, тощо. В головах у громадян це відтворює суцільний хаос. І, перш за все тому, що населення у нас пострадянське, і всіх, кому навіть 30-35, старанно залякували Америкою, НАТО тощо.

Навіть, у західних регіонах, де впливу Росії бояться як вогню, багато людей не сприймають ідею входження до НАТО, бо вважають недоцільним використання молоді в міжнаціональних конфліктах, далеких від України.

Пропаганди, справжньої державної пропаганди курсу євроатлантичної інтеграції, немає. Проте, антинатовська пропаганда і досить поширена в ЗМІ і досить серйозно  обґрунтована.

У тих, хто її розповсюджує, мабуть, є кошти – не будимо гадати, звідки. Ми поки що стосовно цих грантодавців не маємо офіційних даних, але вважаю, що найближчим часом такі дані з’являться. Знаємо тільки, що будь-яке, регіональне телебачення ретранслює російські канали – а що там можна почути про НАТО, не кажучи вже про Україну, всім відомо.

Тобто, наша «найдемократичніша» влада програє інформаційну війну, виключно внаслідок своїх лінощів та нерозуміння ситуації.

Не так вже багато коштів потрібно державі на розумну, а не ілюзорну програму такої пропаганди. Здається тут справа не в нестачі коштах, а в нестачі чогось іншого.

Загравшись до несхочу в політичні ігри, наші демократи забули, як будувалася, припустимо, американська незалежність. Важко, з війнами і програшами, але неухильно і невпинно.

Вони забули, що зробило демократичними країни Великобританію, Францію, Нідерланди. В цих країнах, особливо у Великобританії і Нідерландах, було, дуже рано ще у середньовіччі, запроваджена досить незалежна судова система. А суди присяжних, які з’явилися в новий час тільки зміцнили цю незалежність.

Ми не вчимось ні в кого, і нічому. Наші демократи дивляться у простір і не хочуть бачити, що Україна просто не має судової системи. Суди і судді в нас, за рідким виключенням, залежні від правоохоронних органів, від місцевої влади. Хто – від кого більше. Кишенькові суди виконують замовлення, чи просто не вміють працювати. 0,3 % виправдувальних вироків – це така ганьба, що соромно бути громадянином такої держави. За статистичними даними, навіть за часів Сталіна, виправдувальних вироків було 10 %, а за царя-батюшку – 37 %. Але ж за царя-батюшку існував суд присяжних, який виправдав навіть Віру Засулич, визнавши мотиви злочину переконливими.

Чому в Україні досі не запровадили суд присяжних? Зайве запитання. Кишенькові суди в цій країні потрібні усім і демократам теж, бо політична гра ведеться на закритому від громадян полі, виключно між політиками. Страшно далекі вони від народу – цитата з Леніна про декабристів цілком слушна у даному випадку. Не хочеться порівнювати героїв-декабристів з сучасними політиками, але, на жаль, дуже схожа ситуація. Наші демократи страшенно далекі від народу, і просто чиновники (за рідким виключенням), починаючи з районних відділів пенсійного фонду і соціального забезпечення особливо далекі від народу.

І, якщо цю систему не зламати, Україна як незалежна держава, не виживе. Така держава не потрібна ні НАТО, ані Євросоюзу.

Навіщо мати справу з суцільно корумпованою країною, що не має ані судової системи, ані медичної галузі, ані сучасної системи освіти. Країна, де громадяни майже відсторонені демократичними політиками від виборів, від вільного волевиявлення безглуздими змінами до Конституції і нікчемним Законом «Про вибори»

Що ми можемо при такому розкладі дати Європі і НАТО? Епідемії туберкульозу та гепатитів, чиновників, які тільки і знають, як грабувати населення, громадян, які не можуть і не хочуть боротися за свої права, бо втратили віру у будь що?

Мені можна закинути, що з таким песимізмом треба емігрувати до насправді демократичної країни, де права людини, боротьба з корупцією та інші проблеми – не тільки передвиборча і міжвиборча риторика. Але, я чомусь вірю у нове покоління. Вірю, що вони люблять свою країну, саме країну, а не державу. І що саме нове покоління політиків і інтелектуалів не віддадуть Україну на поталу безсоромним, егоїстичним невігласам.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори