Загальний огляд порушень прав і свобод за 2007 рік
Після 2004 року можна було спостерігати значне покращення дотримання прав і свобод. Проте, як виявляється, цей процес був пов’язаний більшою мірою з послабленням самої влади, котра зробила умовний крок назад у стосунках з громадянами, чим збільшила обсяг наявної свободи. Різні фактори, такі, як страх перед новою владою, що демонструвала бажання карати злочинців, зміна значної частини представників влади та багато інших причин зумовили цей процес.
Наслідком зменшення тиску держави на людину стало покращення реалізації тих прав і свобод, до яких держава не повинна свавільно втручатися, наприклад, свобода слова, свобода асоціацій, право на вільні вибори, свобода підприємництва тощо.
Проте там, де держава зобов’язана щось робити для покращення ситуації (виконувати так звані позитивні зобов’язання, наприклад, забезпечувати належне розслідування випадків катувань, виконання судових рішень тощо), ситуація кардинально не могла змінитися, оскільки для цього нічого не було зроблено.
Ці умови пояснюють тенденції 2007 року, коли поступово зникають фактори, які зумовлювали зменшення тиску держави на людину.
Зараз можна казати про незмінно погану ситуацію з дотриманням заборони катувань і жорстокого поводження, права на життя в контексті розслідування випадків позбавлення життя, права на справедливий суд, права на приватність, права на доступ до інформації тощо.
Посилення політичної боротьби в 2007 р. мало наслідком загальне зниження рівня політичної свободи в країні, яка поступово зменшується, як шагренева шкіра. Почалися утиски політичних прав, зокрема, права бути обраним. Фактично цим правом можуть скористатися тільки члени політичних партій, які складають менше 4% виборців. У демократичній країні партійність не може бути обов’язковою умовою для балотування. Вимога введення імперативного мандату, який по суті є запорукою залізної фракційної дисципліни, також негативно впливає на політичну свободу. Наші партії все більше нагадують КПРС. Усі політичні сили порушують принципи верховенства права, зокрема, грішать тиском на суди.
Окремо викликає занепокоєння ріст злочинів, учинених на ґрунті ненависті. Кількість убивств та фізичних нападів на ґрунті расизму останніми роками суттєво зросла. Поки що не спостерігається ефективних кроків щодо подолання проблеми дискримінації, расизму та ксенофобії.
Немає також істотних змін у забезпеченні соціально-економічних прав. Ріст економіки не відобразився на рості доходів значної частини громадян, а лише виявив ще більший ріст різниці у доходах між бідними та багатими. Третина населення за офіційними даними перебуває за межею бідності. Особливо проблема загострилася після істотного збільшення комунальних тарифів і збільшення інфляції, оскільки система захисту бідних від таких дій не є адекватною.
На цьому фоні позитивом стало рішення Конституційного суду щодо заборони зупинення реалізації прав щорічним законом про бюджет.[2] Даючи зрозуміти, що права не можна призупиняти в дії, на відміну від привілеїв, Суд чітко підтвердив стандарт заборони звуження існуючого обсягу конституційних прав громадян. На жаль, уряд не зрозумів цього рішення і знову призупинив реалізацію прав у бюджеті на 2008 рік, хоча і цей бюджет був визнаний пізніше судом неконституційним з тих же причин. Тобто, уряд демонстративно не бажає виконувати рішення Конституційного суду щодо захисту соціально-економічних прав.
У сфері дотримання прав людини можна виділити дві ключові проблеми, котрі значною мірою впливають на забезпеченість інших прав і свобод: реалізація права на справедливий суд і діяльність правоохоронних органів.
Без судового захисту будь-яке право приречене бути декларацією. Тому втрачається сенс багатьох прав, якщо право на справедливий суд не забезпечене.
Проте цей механізм захисту прав залишається не таким ефективним, як мав би бути. Суди перевантажені, і розгляд справ часто триває понад будь-які розумні строки. Судді є надто залежними від інших суб’єктів влади чи навіть керівництва судової системи, що ставить під сумнів їхню неупередженість у розгляді суспільно-важливих справ, особливо, коли стороною виступає орган влади. Крім того, навіть ті судові рішення, що набувають чинності, часто не виконуються. Коли в країні не виконується практично 2/3 усіх судових рішень, важко говорити про реалістичність захисту своїх прав через суд.
Додамо, що на цю проблему вказує й Європейський суд з прав людини. Саме 2/3 рішень Європейського суду проти України, а це не менше 80 на рік стосується порушення права на справедливий суд.
За таких умов логічно би було спостерігати політичну волю змінити ситуацію. У 2006 році, справді, Президент оголосив рік судової реформи і неодноразово говорив про її потребу. Ця ідея була підтримана провідними політичними партіями в своїх передвиборчих програмах на виборах 2007 року.
У грудні 2005 року Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, що є дорадчо-консультативним органом при Президенті, розпочала розробку концепції судової реформи. 10 травня 2006 року Президент схвалив Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[3], що була розроблена Національною комісією.
Пізніше з метою впровадження Концепції були розроблені декілька законопроектів, котрі Президент вніс до парламенту. У квітні 2007 року ці проекти були внесені до порядку денного парламенту. Проте перед їхнім розглядом виявилося, що Президент надіслав листа про відкликання цих законопроектів. Він «передумав» підтримувати судову реформу через тиск ВСУ[4] та інші питання політичної доцільності.
Оскільки за парламентською процедурою неможливо відкликати проект закону, що знаходиться в порядку денному, ці проекти були розглянуті та прийняті парламентом у першому читанні. Проте в подальшому розгляд цих проектів загальмувався через розпуск парламенту.
Пізніше Президент змінив склад Національної комісії[5]. З неї були виключені декілька осіб, що безпосередньо брали участь у розробці Концепції та відповідних законопроектів, а також були включені до складу комісії діючі судді та працівники судової гілки влади. Нові члени комісії одразу ж утворили підкомітет у комісії, завданням якого стала переробка прийнятої Президентом Концепції. Ці дії на практиці доказують, що Президент відмовився від намірів впроваджувати затверджену ним Концепцію, незважаючи на те, що вона отримала схвальні відгуки міжнародних експертів Ради Європи, науковців, правозахисників і суддів нижчих ланок судів.
Таким чином, доля судової реформи знаходиться в руках парламенту та Президента, котрі під тиском Верховного суду практично відмовилися від її впровадження. З іншої сторони, певні політичні сили прагнуть переробити зміст судової реформи з метою отримання нових важелів впливу на суд.
Іншою проблемою залишається діяльність правоохоронних органів. Саме через їхню діяльність порушуються свобода від катувань та жорстокого поводження, право на життя в контексті відсутності ефективного розслідування, право на свободу та особисту недоторканність у контексті свавільних затримань і арештів, право на приватність у контексті застосування оперативно-розшукових заходів (наприклад, прослуховування телефонів, стеження за користувачами Інтернету, негласні обшуки тощо) та збору персональних даних, і багато інших прав і свобод.
Після 2004 року можна було спостерігати різке зменшення порушень прав людини правоохоронними органами. Проте поступово ситуація частково знову погіршилася.
Достатньо частими є повідомлення про випадки катування, жорстокого чи нелюдського поводження з боку міліції. Також частими є випадки поганого поводження в місцях позбавлення волі, котрі контролюються Державним департаментом виконання покарань. Проте практично завжди, за рідкісними винятками, у таких справах не можна побачити ефективного розслідування, що завершується покаранням винних. Численними випадками є відсутність розслідування підозрілих смертей, що є обов’язком держави для забезпечення права на життя. Особливо тяганина спостерігається у випадках, коли підозрювана особа має зв’язки з високими посадовцями. Класичним прикладом є не завершення практично жодної справи щодо розслідування смертей внаслідок ДТП, коли наїзд було вчинено «не простою» особою.
Хоча стеження за особами зменшилося з 2004 року, його обсяги залишаються надто великими. Наприклад, кількість дозволів на прослуховування зменшилася з приблизно 40 тисяч до 12 тисяч на рік, хоча ця кількість приблизно в 3-4 рази більше, ніж у країнах Центральної та Західної Європи чи США.
Проте також слід відзначити й певний прогрес, що відбувається в МВС. Його можна пов’язати з розвитком діяльності громадських рад при МВС та його обласних управліннях, розвитком діяльності мобільних груп, що здійснюють моніторинг порушень прав людини в місцях затримання, що належать МВС, а також створення окремого Управління з прав людини в системі МВС. Також очевидний прогрес є в діях міліції у забезпеченні свободи мирних зібрань: випадки розгону мітингувальників є одиничними.
На тлі певного прогресу в МВС, ніяких змін на краще не відбувається в Департаменті виконання покарань і прокуратурі, діяльність яких залишається швидше репресивною, ніж спрямованою на захист прав людини.
З огляду на це, надзвичайно важливим є впровадження Концепції реформування кримінальної юстиції[6]. Не хотілося, щоби її доля нагадувала процес судової реформи. Хоча великого ентузіазму щодо її впровадження в політиків не спостерігається.
Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмана) залишається малоефективною та несистемною. Хоча Секретаріат Уповноваженого отримав належне фінансування протягом останніх років, його вплив не зріс. Значною мірою репутація омбудсмана та довіра до нього була підірвана через його заполітизованість та участь у виборах на чолі однієї з політичних партій, а потім суміщенням депутатських повноважень зі своєю посадою. Але навіть, якщо не зважати на це, то за винятком декількох окремих випадків, його діяльність не була ефективною.
Уже три роки ні парламент, ні суспільство не бачать доповідей омбудсмана про права людини в країні, котра має бути є системним узагальненням проблем з дотриманням прав і свобод. Уповноважений практично не користується таким важливим інструментом, як конституційна скарга. В Уповноваженого відсутній реєстр скарг осіб, а наслідків розгляду відкритих проваджень не видно. Більше того, більшість скарг просто пересилаються для вирішення в інші органи влади: міліцію, прокуратуру, Департамент виконання покарань тощо. При цьому не зберігається конфіденційність заявника, що ставить його під пряму загрозу з боку осіб, на котрих він скаржився. Тобто, омбудсманом не використовуються найбільш ефективні механізми свого впливу. Водночас, не можна заперечити збільшення інформування омбудсмана про свою діяльність.
Уповноважений пояснює свою недостатню активність недоліками законодавства. Проте, коли Уповноважений подав законопроект про розширення своїх повноважень[7], ми не побачили шляхів розширення цих повноважень. Омбудсман пропонує надати йому процесуальні права виступати стороною в судовому процесі, що не може не дивувати. Омбудсман не може підміняти собою систему правової допомоги громадянам, а з іншої сторони – це викликає явне порушення принципу рівності суб’єктів у будь-якому судовому процесі. Наприклад, виступаючи на боці потерпілих у кримінальних справах, він фактично бере участь у звинуваченні особи, що далеко не є функцією цієї структури. Такі права можна також сміло називати й формою тиску на суд. Очевидно, що офіс Уповноваженого до сих пір не зрозумів, що його важливість у власному провадженні та адміністративних методах захисту прав людини. І чого варто добиватися, так це надання обов’язковості рішень омбудсмана для органів виконавчої влади[8], а якщо ті з ними не згідні, то могли би їх оскаржувати в адміністративному суді. Тобто, варто підсилювати значимість рішень цього органу.
У минулому році Уповноважений нарешті вирішив побудувати мережу своїх регіональних представників. Проте парадоксально, що у цьому йому будуть допомагати Голови місцевих державних адміністрацій – представники місцевої виконавчої влади[9], за котрими ці ж представники мають спостерігати. Явний конфлікт інтересів не турбує омбудсмана, проте на їхню ефективність навряд чи можна сподіватися.
Отже, з цього видно, що судова чи парламентська система захисту прав і свобод є слабкою і часто малоефективною.
У минулому році ми говорили про те, що держава «топчеться на місці» у питанні дотримання прав людини. Проте, зважаючи на системну схильність держави до порушень прав людини, можна сказати, що держава топчеться на схилі, а тому повільно знову сповзає в прірву порушень прав і свобод. Тому без істотних реформ досягнення останніх років можуть бути остаточно втрачені. Проте можливість цих реформ блокується системною багаторічною політичною кризою, що фактично була породжена реформою Конституції 2004 року. При існуванні перманентного конфлікту влади неможливо реалізовувати реформи. Чого вартує лише правило, коли всі вже розроблені урядові законопроекти при зміні Уряду обов’язково надсилаються на нове перепогодження з усіма зацікавленими міністерствами та відомствами. Таким чином, у системі виконавчої влади практично не можливо розробляти законопроекти і реалізовувати якусь політику через майже щорічну зміну урядів і багаторічні перепогодження більшості законопроектів. Президент, у свою чергу, є абсолютно непослідовним у своїй політиці, змінюючи свої погляди в залежності від політичної доцільності (наприклад, щодо судової реформи).
Риторикою залишаються євроінтеграційні наміри політиків, оскільки вони не можливі без реформ щодо забезпечення прав і свобод. План співробітництва Україна-ЄС в частині прав людини не виконано взагалі. Вже понад два роки всі заходи по його реалізації переносяться Мін’юстом на наступні роки.
Рекомендації міжнародних органів ООН, Ради Європи та ОБСЄ практично не виконуються й ігноруються, а на засіданнях цих органів представники держави виглядають вбогими – їм практично немає про що говорити, окрім певного прогресу в МВС.
Тому можна сказати, що в країні відсутня взагалі будь-яка системна політика щодо покращення дотримання прав і свобод[10]. За таких умов покращення ситуації не є орієнтиром влади, а тому досягнення цієї мети є примарним. Це стане ще більш явним протягом наступного року, коли буде зрозуміла доля реформи судової системи та кримінальної юстиції.
[1] Підготовлено виконавчим директором УГСПЛ Володимиром Яворським.
[2] Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (справа про соціальні гарантії громадян). Доступне на сайті КСУ: http://ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0.
[3] Указ Президента України від 10 травня 2006 року №361/2006.
[4] Див. наприклад: Голова Верховного Суду України Василь Онопенко занепокоєний тим, що судова реформа в Україні може піти всупереч головній меті — вдосконаленню судочинства та наближенню його до потреб людини, і просить Президента відкликати проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» // Повідомлення інформаційного серверу Верховного суду України від 22 березня 2007 року, http://scourt.gov.ua/; Також дивіться Звернення Ради суддів України до Президента від 9 лютого 2007 року.
[5] Указ Президента України № 914/2007 від 24 вересня 2007 року «Про новий склад Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права», http://president.gov.ua/documents/6758.html.
[6] Затверджена Указом Президента № 311/2008 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів».
[7] Див. Проекти законів № 1302 від 7 квітня 2008 року про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України (щодо участі у справі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31246; № 1301 від 07.04.2008 Проект Закону про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України (щодо участі у справі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31245, № 1299 від 28.12.2007 про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України щодо надання Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та його представникам можливості судового захисту прав та свобод людини, http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31243.
[8] Спроба цього є в законопроекті №2569 від 27 травня 2008 року про внесення змін і доповнень до Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (щодо обов’язковості рішень омбудсмена про усунення порушень прав і свобод громадян), http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32619.
[9] Див., наприклад, В. Ющенко: «Вплив інституції Омбудсмана на прийняття рішень у державі повинен бути посилений» // Офіційне Інтернет-представництво президента України, http://president.gov.ua/news/9641.html .
[10] Винятком є Указ Президента № 39/2006 „Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”, котрий, щоправда, значною мірою залишається невиконаним. Доступний в Інтернеті: http://president.gov.ua/documents/3854.html, а також Концепції судової реформи та реформи кримінальної юстиції.