пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 2. Захист від катувань та інших видів поганого поводження

   

[1]

У 2007 році відбулося кілька важливих міжнародних подій, які дозволять скласти загальне уявлення про виконання Україною зобов’язань у сфері захисту від катувань та жорстокого поводження.

7-8 травня 2007 року Комітет ООН проти катувань (КПК) розглядав П’яту періодичну доповідь Уряду України, надану у відповідності до статті 19 Конвенції ООН проти катувань. Альтернативні доповіді були надані Харківською правозахисною групою (Харків, Україна), Amnesty International (Лондон, Великобританія) та Human Rights Watch (Нью-Йорк, США). 18 травня 2007 року Комітет опублікував свої висновки та рекомендації.[2]

20 червня 2007 року за згодою Уряду України був оприлюднений звіт Європейського комітету із запобігання катуванню та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (ЄКЗК) щодо візиту Комітету до України 9-21 жовтня 2005 року.[3]

У 2007 році Європейським судом з прав людини були винесені три рішення, що стосуються проблеми катувань та поганого поводження в Україні: Кучерук проти України від 6 вересня 2007 року[4], Яковенко проти України від 24 жовтня 2007 року[5] та Козінець проти України від 6 грудня 2007 року[6].

Висновки двох спеціалізованих Комітетів, а також рішення Європейського суду містять достатньо детальний аналіз ситуації із дотриманням Україною міжнародних зобов’язань у сфері захисту від катувань та поганого поводження. Це дає нам можливість не надавати загальний огляд ситуації, а зосередитися на окремих питаннях, що не були висвітлені або були недостатньо висвітлені у звітах міжнародних органів.

1)  Погане поводження у органах внутрішніх справ

Протягом 2007 року до правозахисних організацій продовжували надходити численні повідомлення про застосування катувань та невиправдане застосування сили з боку працівників міліції. Наведемо лише два приклади, які висвітлюють цю проблему.

12 грудня 2007 року у Юрія Заболотного стався конфлікт на дорозі у Вінницькій області з водієм іншого автомобіля. Того ж дня чотири людини у цивільному затримали його у Вінниці та у кайданках привезли до приміщення міліції, де його жорстоко били і погрожували вбивством. За свідченням Заболотного, активну участь у цьому приймав заступник начальника відділу УБОЗ УМВС України у Вінницькій області. Від нього вимагали підписати документ, де він зізнавався у тому, що нібито напав на водія автомобіля. Увечері його помістили до ІТТ. Наступного дня зранку його було госпіталізовано до нейрохірургічного відділення міської лікарні зі струсом мозку.

8 січня 2008 року прокуратура Вінницької області відмовила у порушенні кримінальної справи. Того ж дня Заболотний за постановою суду був засуджений до 3 діб арешту за злісну непокору законній вимозі працівника міліції. Примітно, що з 12 грудня 2007 року до 8 січня 2008 року працівники прокуратури не змогли опитати Заболотного та провести медичне обстеження, оскільки він «перебував на лікуванні у Вінницькій МКЛ № 2, а в даний час підданий адміністративному арешту».

2)  Звинувачення та засудження за катування

Офіційна статистика до цього часу не виокремлює злочини, передбачені статтею 127 КК України. За звітом МВС України[7] у 2007 році було розслідувано 888 злочинів, пов’язаних із перевищенням влади. Незрозуміло, чи включають ці показники злочини, передбачені статтею 127 КК і скільки із злочинів, що передбачені статтею 365 КК «Перевищення влади», включають діяння, які містять ознаки катувань у значенні статті 1 Конвенції проти катувань.

За повідомленнями преси[8], у місті Симферополі на початку 2008 року засуджено дільничного інспектора, який 4 березня 2007 року замучив до смерті підозрюваного. Але його дії не були кваліфіковані як катування, і він був засуджений за статтею 365 КК «Перевищення влади» та статтею 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження).

11 червня 2007 року Хмельницький міськрайонний суд засудив начальника відділу карного розшуку Зарічанського відділу міліції міста Хмельницького Микитюка Олега Васильовича та оперуповноваженого того ж підрозділу Савчука Андрія Олександровича за частиною 3 статті 127 та частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України. За вироком суду, «… з метою отримання від К. пізнавальних показів у вчиненні ним крадіжки майна [підсудні], перебуваючи у кабінеті № 16 Зарічанського РМ, умисно заподіяли потерпілому сильного фізичного болю та фізичного і морального страждання шляхом мучення, нанесення побоїв по різних частинах тіла. Продовжуючи насильницькі дії, підсудні одягнули на голову К. чорну плетену шапку, примусили потерпілого стати колінами на стілець та почали наносити численні удари гумовим кийком по стопах його ніг, завдаючи сильного фізичного болю та моральних страждань. Вказаними діями потерпілому були нанесені тілесні ушкодження середньої тяжкості». Міліціонери ув’язнені на строк 7 років та 6 з половиною років відповідно та позбавлені права обіймати посади у правоохоронних органах на строк до 3 років. Стягнуто матеріальну шкоду, моральну шкоду у розмірі 5000 гривень з кожного та витрати на оплату послуг адвоката.

У вересні 2007 року прокуратура Харківської області порушила кримінальну справу за фактом спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості Олександру Скрипнику. Згодом одному із міліціонерів було пред’явлено звинувачення за статтею 122 КК, і зараз справа розглядається судом. До цього часу суд не допустив юриста, який представляє інтереси неповнолітнього потерпілого Скрипника, до участі у справі. З цієї причини не можливо ознайомитися із матеріалами справи та з’ясувати, зокрема, чому міліціонеру не пред’явлено звинувачення у службовому злочині. За наявною інформацією, він дивним чином перестав бути працівником міліції буквально за мить до того, як спричинив Скрипнику тілесні ушкодження.

3)  Погане поводження у кримінально-виконавчих закладах

Масове побиття спеціальними загонами у колоніях

Протягом 2007 року продовжувала надходити інформація щодо масового побиття ув’язнених у колоніях спеціальними підрозділами Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Спеціальні підрозділи Департаменту були створені у 2000 році таємним відомчим наказом Департаменту. Лише новий наказ № 167 від 10 жовтня 2005 року, який заміняв попередні накази, був оприлюднений. Згідно з цим наказом спеціальний підрозділ для боротьби з тероризмом залучається для обшуків засуджених і приміщень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів.

Також до Правил внутрішнього розпорядку були внесені зміни, які передбачали проведення обшуків цими озброєними антитерористичними підрозділами на регулярній основі. За даними Департаменту, у 2006 році спецназ вводився до установ виконання покарань 43 рази. Ми не маємо даних, які могли б свідчити, що у 2007 році антитерористичні підрозділи та групи швидкого реагування не використовувалися, або використовувалися рідше, ніж у 2006 році.

Як правило до такого антитерористичного підрозділу долучаються також так звані «групи швидкого реагування», сформовані з працівників місцевої колонії та колоній, розташованих поблизу. Ці групи також вдягнені у маски або шоломи та оснащені спеціальними засобами. Загалом зведений загін із антитерористичного підрозділу та груп швидкого реагування складає від 15 до 100, іноді більше 100 «вояків».

До публічної сфери потрапили відомості про жахливі побиття 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії № 31, 7 червня 2007 року в Бучанській колонії № 85, 10 листопада 2007 року в Слов’яносербській колонії № 60 та кілька інших випадків.[9]

Харківська правозахисна група отримала найбільше надійних свідчень щодо масового побиття 22 січня 2007 року 44 в’язнів в Ізяславській колонії № 31 і подальшого побиття цієї ж групи в’язнів у Хмельницькому і Рівненському слідчих ізоляторах. Події розгорталися наступним чином.

14 січня в’язні Ізяславської колонії № 31 розпочали мирну акцію протесту – голодування, – висунувши певні вимоги щодо умов утримання у колонії та брутального ставлення адміністрації.

У той же день до колонії приїхав пан Ільтяй, перший заступник голови Департаменту, з кількома підлеглими і пообіцяв в’язням, що вдасться до заходів для виправлення ситуації. Після свого від’їзду пан Ільтяй для виправлення ситуації залишив майора Кіслова. Того ж дня в’язні припинили голодування.

16 січня 2007 року в’язні, обурені брехнею щодо подій у Ізяславській колонії, яка розповсюджувалась адміністрацією колонії та представниками Департаменту через ЗМІ, а також тим, що адміністрація колонії разом із представниками Департаменту займається приховуванням слідів порушень у колонії, відновили голодування. Вони вимагали допустити ЗМІ на територію колонії та повідомити Уповноваженого з прав людини та Генеральну прокуратуру про події у колонії. Після візиту 17 січня 2007 року представника Уповноваженого з прав людини пана Кудрука до колонії і його обіцянок розібратися у ситуації, в’язні знову припинили голодування.

Вранці 22 січня 2007 року до колонії був введений антитерористичний підрозділ та групи швидкого реагування. Як завжди, обличчя бійців цього загону були скриті масками та захисними шоломами, і вони були оснащені гумовими палицями, щитами та іншим спеціальним спорядженням.

За заявами в’язнів побиття сталося у кількох місцях. Близько десяти в’язнів із дільниці посиленого контролю були викликані до кімнати виховальної роботи, де їх побили біля 50 бійців загону. Інших в’язнів били у штабі колонії. В’язнів із різних дільниць продовжували бити і далі, поки їх перевозили із однієї дільниці колонії до іншої. Усі в’язні свідчать, що у душовому приміщенні на пропускному пункті між жилою та промисловою зоною їх продовжували бити, проганяючи повз стрій бійців спецназу.

Після кількох годин побиття та знущань приблизно 40 в’язнів, – побитих, з поламаними ребрами та іншими ушкодженнями, – розділили на 2 партії та конвойними автомобілями перевезли до Ровенського та Хмельницького слідчих ізоляторів. Усі в’язні, яких перевозили, були босі та одягнуті лише у легку одежу. Їх перевозили у кайданках, стиснутих на руках так, що припинявся кровообіг. Під час конвоювання у в’язнів не було достатньої кількості питної води.

За свідченнями, знущання та побиття продовжилися після прибуття до слідчих ізоляторів та тривали ще кілька днів. В’язні згадували, що до слідчих ізоляторів приїжджали нібито представники прокуратури, які бесідували із в’язнями у присутності представників адміністрації. Майже на очах цих прокурорів представники адміністрації погрожували в’язням новим побиттям, якщо вони будуть скаржитися.

Усвідомлюючи з поведінки прокурорів, що вони не мають наміру захистити їх від незаконних дій адміністрації, більшість із в’язнів відмовлялися розмовляти із ними або заперечували будь-які факти побиття. Багато із в’язнів підписали документи, де запевняли, що вони не мають претензій до адміністрації. Один із в’язнів був настільки заляканий, що заперечував наявність у нього тілесних ушкоджень, незважаючи на те, що їх наявність підтверджувалася медичними документами.

24 грудня 2007 року Міністерство юстиції скасувало державну реєстрацію наказу № 167. Але повідомлення про введення таких загонів до колоній продовжують надходити. За отриманою інформацією, 31 січня 2008 року в колонію № 46 (Рівненська область) була введена група з приблизно 25 спецназівців в масках з повним бойовим спорядженням, які жорстоко побили 16 засуджених.

Неналежна медична допомога

Рішення Європейського суду з прав людини у справах Кучерука та Яковенка стосувалися поганого поводження із в’язнями, які потребували і не отримали негайної медичної допомоги. Аналогічні проблеми неналежної медичної допомоги продовжували існувати і у 2007 році. За погане поводження із в’язнями зі спеціальними потребами відповідальність несуть не лише персонал департаменту, але й суди, які, по-перше, діють невиправдано неквапливо, а по-друге, додержуються сумнівних стандартів при вирішення питань про звільнення. Крім того, у питанні звільнення з-під варти існує дискримінаційний підхід, який розрізняє засуджених осіб від тих, хто тримається під вартою до вироку суду. Цей підхід яскраво простежується у положеннях спільного  Наказу  Державного  департаменту  України з питань виконання  покарань  та Міністерства  охорони  здоров’я № 3/6 від 18 січня 2000 року, який передбачає звільнення від відбування покарання у разі захворювань певного виду, але не поширюється на осіб, що тримаються під вартою.

Віктор Поліщук, 4 жовтня 1978 року народження, був засуджений до 8 років позбавлення волі. З 19 листопада 2005 року він утримувався у Городищінській ВК № 96 (Рівненська область). На початку 2007 року отримав травму ноги, яка через недостатню медичну допомогу призвела до гангрени. 30 березня 2007 року Поліщук був переведений до медичної частини Львівського слідчого ізолятора, де його стан здоров’я значно погіршився. 9 листопада 2007 року йому було ампутовано ногу. 21 листопада 2007 року лікарська комісія встановила в нього рак лівого яєчка з метастазами та інші захворювання.

Представники Державного департаменту звернулися до суду із поданням про звільнення Поліщука на підставі спільного  Наказу  Державного  департаменту  України з питань виконання  покарань  та Міністерства  охорони  здоров’я № 3/6 від 18.01.2000 року. Однак 29 листопада  2007 року Галицький районний суд м. Львова у задоволенні  подання  про звільнення  Поліщука  відмовив, посилаючись, між іншим, на те, що «хвороба не перешкоджає відбувати покарання, оскільки є можливим в подальшому певний час утримувати засудженого в місцях позбавлення волі».

Лише 5 лютого 2008 року апеляційний суд Львівської області звільнив Поліщука з-під варти. Але на цей час його стан здоров’я вже був безнадійним.

6 березня 2008 року Віктор Поліщук помер.

Тобто, протягом року Віктор Поліщук не мав змоги ані отримати адекватну медичну допомогу, ані звільнитися, щоб пройти лікування у цивільній лікарні. Вражає той факт, що апеляційному суду знадобилося більш ніж 2 місяці, щоб прийняти рішення, від якого залежало життя в’язня.

Сергій Охріменко був заарештований 14 березня 2007 року за підозрою у вчиненні злочину. З 23 березня 2007 року він тримався у слідчому ізоляторі № 27 міста Харкова. Прибувши до СІЗО, заявник пред’явив низку скарг на стан свого здоров’я. В квітні в умовах СІЗО йому поставили діагноз – рак (гипернефрома) лівої нирки з метастазами у легенях, хронічний цироз печінки. Заявнику надавалось лише знеболювальне симптоматичне лікування з використанням наркотичних засобів.

За наявною інформацією адміністрація СІЗО неодноразово зверталась до суду з проханням змінити Охріменко запобіжний захід у зв’язку зі станом його здоров’я, оскільки визнавала, що в умовах СІЗО заявник не може отримувати адекватного лікування. Проте суд, який розглядав обвинувачення проти Охріменка, залишив його під вартою.

Лише звернення до Європейського суду з прав людини із клопотанням про застосування невідкладних заходів допомогло вирішити проблему. 11 грудня 2007 року, у день звернення Європейського суду до Уряду, Охріменка було переведено до онкологічного диспансеру міста Харкова для необхідного лікування.

11 січня 2008 року Охріменку успішно зробили операцію, в результаті якої стан його здоров’я значно покращився. На цей час він знаходиться у лікарні і його життю не загрожує безпосередня небезпека.

4)  Розслідування заяв про погане поводження

Ніяких помітних змін не відбулося у системі розслідування заяв про катування. Як і раніше, прокуратура, що відповідає за розслідування таких заяв, не проводить розслідування, яке відповідало б хоча б мінімальним стандартам ефективності.

Перш за все це зумовлене непереборним конфліктом інтересів, який створюється подвійною функцією прокуратури під час кримінального розслідування. Комітет ООН проти катувань у своїх висновках 2007 року зауважив, що «розслідування скарг на катування і погане поводження не ініціюється вчасно і не проводиться об’єктивно й ефективно, зокрема, через проблеми, пов’язані з подвійною роллю Генеральної прокуратури, що відповідає за: 1) обвинувачення і 2) контроль за правильним проведенням розслідування. Комітет звертає увагу на конфлікт інтересів між цими двома сферами відповідальності, що приводить до того, що відсутній незалежний контроль у випадках, коли Генеральна прокуратура не ініціює розслідування»[10].

Відсутність системи ефективного розслідування підтверджується також двома рішеннями Європейського суду, який визнав порушення статті 3 Конвенції у справах Кучерука проти України та Козінця проти України.

В обох рішеннях відзначаються одні й ті ж системні недоліки у розслідуванні заяв про застосування поганого поводження, які визнані Судом «беззаперечно небезпідставними», тобто такими, які вимагають швидкого, всебічного та неупередженого розслідування.

Суд відзначив, що розслідування тривало дуже довго (більше чотирьох років у справі Козинця та більше п’яти років у справі Кучерука), кілька разів припинялося і поновлювалося після оскарження до суду. Строки, встановлені законом для прийняття рішення, не були додержані.

У обох справах національні суди, відміняючи рішення про припинення розслідування, відзначали низьку якість розслідування, і жодних кроків для виправлення недоліків розслідування органами прокуратури вжито не було.

Крім того, у справі Кучерука прокуратура доручила розслідування начальнику Харківського слідчого ізолятора, тобто особі, яка була безпосередньо причетна до поганого поводження із скаржником.

У кожній справі відзначалося, що розслідування обмежувалося лише поверхневим з’ясуванням обставин, які могли б свідчити на користь осіб, причетних до поганого поводження, тобто не було безстороннім. У справі Кучерука Суд встановив, що «розслідування обмежилося встановленням того, що охоронці використали спеціальні засоби відповідно до чинного законодавства. Цей висновок був зроблений на підставі письмових свідчень причетних охоронців, взятих на віру, та короткого опису подій… в’язнями, що трималися у одній камері із заявником»[11].

Також відзначалась відсутність навіть мінімальних гарантій громадського контролю за розслідуванням. Кілька місяців заявникам навіть не повідомлялося про прийняті рішення.

Слід нагадати, що вже найперші рішення Європейського суду щодо України (Полторацький проти України та Кузнєцов проти України, 29 квітня 2003 року) відзначали нездатність та небажання органів прокуратури забезпечити ефективне розслідування заяв про погане поводження. Пізніше у рішеннях Афанас’єв  проти України (5 квітня 2005 року), Гонгадзе проти України (8 листопада 2005 року) та Сергій Шевченко проти України (4 квітня 2006 року) відсутність ефективного розслідування з боку держави знов було визнане порушенням Конвенції.

Недоліки системи розслідування заяв та повідомлень про випадки катування багатократно посилюються тоді, коли йдеться про можливі масові порушення, у тому числі масові побиття та інші форми поганого поводження у місцях позбавлення свободи.

Перш за все, за свідченнями усіх в’язнів, заборона перегляду кореспонденції із прокурором, Уповноваженим з прав людини та Європейським судом практично не діє. Жодну скаргу на дії адміністрації колонії, тим більше скарги на масові побиття, неможливо відправити легальним шляхом, оскільки такі скарги просто вилучаються адміністрацією. Відправляючи скаргу нелегальним шляхом, в’язень наражається на небезпеку бути покараним, оскільки, отримавши таку скаргу, прокуратура, замість розслідування по суті, спрямовує адміністрації установи вимогу покарати в’язня за нелегальну відправку. Відправка нелегальної кореспонденції до Уповноваженого з прав людини створює такий же ризик для в’язня, оскільки Секретаріат Уповноваженого завжди пересилає ці скарги до Департаменту або прокуратури.

Введення спеціального загону до колонії узгоджується з місцевою прокуратурою. Представник або кілька представників цієї прокуратури також є присутніми при введенні такого загону та при подальших його діях.

У разі надходження від в’язнів скарг на побиття їх бійцями загону розслідування проводиться працівниками тієї ж прокуратури. Це створює нездоланний конфлікт інтересів, оскільки прокурор, що розслідує, має з’ясувати, чи не відбувалося у його присутності (або – у кращому випадку – у присутності його начальника та або колеги) масового побиття в’язнів. Зрозуміло, що у разі встановлення факту масового побиття, такий прокурор має притягти себе або свого начальника, або свого колегу до відповідальності за співучасть у масовому побитті.

Крім того, органи прокуратури не забезпечують безпеки в’язням, що подали скарги, та свідкам. Більше того, спосіб, у який проводиться розслідування, завжди справляє у в’язнів враження, що прокуратура діє заодно із представниками Департаменту та адміністрацією колонії. Опитування в’язнів або доручається працівникам Департаменту, або відбувається у присутності таких працівників.

Як правило, розслідування обмежується відібранням від в’язнів «розписок» про те, що вони не мають ніяких претензій до адміністрації.

На додаток, в’язнів, які потерпіли від масового побиття, переводять до інших установ. Цей прийом є дуже ефективним для того, щоб сховати будь-які сліди побиття. Під час етапування в’язень не має можливості спілкування із зовнішнім світом, оскільки побачення не передбачені законодавством, а етапування може тривати від кількох тижнів до кількох місяців.

Крім того, в’язні, що поскаржилися на масове побиття, потім перебувають під постійною небезпекою репресій з боку Департаменту. За свідченнями, їх часто і безпідставно притягають до дисциплінарної відповідальності, щоб створити передумови для пред’явлення обвинувачення за статтею 391 КК (Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи).

Розслідування, що було проведене за подіями 22 січня 2007 року у Ізяслівській колонії, характеризувалося тими ж рисами. Вже 7 лютого 2007 року була винесена постанова про відмову у порушенні кримінальної справи. Слід відмітити, що до цього часу потерпілі від масового побиття або їхні родичі намагаються отримати копію цієї постанови, щоб мати можливість оскаржити її до суду.

5)  Виплата компенсації за потерпілим від поганого поводження

У листопаді 2007 року Ворошиловський районний суд міста Донецька присудив компенсацію близьким Світлани Зайцевої, що була неправомірно засуджена у 2001 році за вбивство і померла від туберкульозу. Сума компенсації склала 2 млн. гривень (400 тисяч доларів). У цьому випадку позов було подано на підставі Закону «Про відшкодування шкоди …..» 1994 року. Важко сказати, як вплинув факт того, що через погане поводження жінка захворіла туберкульозом на визначення компенсації, але слід відмітити, що відшкодування у разі судової помилки відрізняється за правовою природою від відшкодування за незаконні дії державних агентів, яке має наставати незалежно від наявності судової помилки.

Не можна сказати, що судова практика просунулася у визначенні підстав та критеріїв відшкодування за катування та інші форми поганого поводження.

Сергій Алексахін намагався протягом 2007 року отримати відшкодування від держави за шкоду, спричинену йому працівником міліції Ходорковським О.В. 3 липня 2006 року останній був засуджений за ст. 101 ч.1 КК України за спричинення Алексахіну тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент спричинення та за ст. 365 ч.3 КК України за перевищення службових повноважень.

Позивач посилався на чітку норму статті 1174 ЦК України, яка передбачає, що «шкода, завдана фізичній… особі незаконними… діями… посадової або службової особи органу державної влади… відшкодовується державою… незалежно від вини цієї особи». Незаконність дій працівника міліції не викликала сумніву, оскільки була встановлена обвинувальним висновком суду. Також безспірним був його статус державного службовця. Але Київський районний суд міста Харкова відмовив у задоволенні позову повністю з наступних підстав:

«Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК України, необхідно, щоб посадова або службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких встановлюється відповідними правовими актами.

Разом з тим, 3-тя особа - Ходорковський О.В., який перебував на службі в органах внутрішніх справ, перевищив свої службові повноваження, спричинивши шкоду потерпілому, а саме позивачу Алексахіну С.В., за що і був засуджений вироком суду.

Тобто, незаконні дії відносно позивача, які були скоєні 3-тьою особою, вийшли за коло службових повноважень і обов’язків, що виключає відповідальність відповідачів».

Це рішення неминуче призводить до висновку, що, за переконанням Київського районного суду, певні незаконні дії державних посадовців можуть входити у коло їх прямих повноважень. Фактично, з такої логіки суду випливає, що держава несе відповідальність за статтею 1174 лише тоді, коли порушення закону складає прямий обов’язок посадової або службової особи державної влади.

Слід відзначити, що 15 січня 2007 року тим же судом було стягнуто відшкодування з Головного управління МВС у Харківській області за шкоду, спричинену працівником міліції. Але пізніше це рішення було скасоване апеляційним судом.

Таким чином, на цей час немає усталеної практики щодо відшкодування шкоди потерпілим від поганого поводження з боку працівників міліції або інших державних службовців.

6)  Використання недобровільних зізнань у судочинстві

Суди продовжують використовувати як докази визнання у скоєнні злочину, отримані під катуваннями, хоча і Конституція, і Кримінально-процесуальний кодекс України забороняють використання визнань, що отримані «з порушенням кримінально-процесуального закону».

Одним із найбільш показових вироків, що свідчить про практику використання недобровільних зізнань, отриманих за допомогою катувань та жорстокого поводження, є справа Івана Нечипорука та Олександра Моцного, постановлений 31 серпня 2007 року.

Справа становить цілу низку порушень принципів справедливого судочинства.

Ядро звинувачення становлять декілька так званих «явок з повинною», отриманих від Нечипорука у травні 2004 року.  На десяти із вісімнадцяти сторінок вироку, що присвячені аналізу доказів у справі, йдеться саме про зізнання підсудних, що були дані на початку розслідування після затримання і під час тримання під вартою у райвідділі міліції. Суд вважав, що «вина Нечипорука… доводиться явками із повинною, написаними власноручно, його показаннями, даними ним на початку досудового слідства, очною ставкою з підсудним Моцним, де Нечипорук… детально описував та розповідав про обставини вчинення злочину».

Потім суд посилається на дві «явки» від 21 травня 2004 року, одна з яких була «відібрана» працівником міліції Бородієм М.М. Потім суд посилається на покази, що були дані Нечипоруком того ж дня під час допиту у якості свідка. 26 травня 2004 року Нечипорук знову «з’являється із повинною» вже до працівника міліції Пасічника О.О., а згодом, 28 травня 2004 року, він несе «явку з повинною» до прокурора міста Хмельницького Шевчука В.І. Такі багаторазові «добровільні» «з’явлення» Нечипорука до різних посадовців з невгамовним бажанням зізнатися у злочині не засмутили суд, не викликало у суду підозру і те, що затриманий Нечипорук вважався свідком і допитувався під загрозою відповідальності про відмову від показів та надання неправдивих показів.

Нечипорук тримався в ІВС близько місяця, хоча не було жодних перешкод для переведення його до СІЗО, крім однієї – це інше відомство, яке не захотіло б відповідати за спричинення йому тілесних ушкоджень і обов’язково їх зафіксувало б під час прибуття затриманого.  Обидва підсудних протягом 2004-2008 року постійно стверджували, що їх піддавали жорстоким катуванням, аби отримати зізнання.

У 2005 році Хмельницький міськрайонний суд виправдав обох підсудних, відзначивши, що він не може визнати доказами явки з повинною через те, що ті отримані недобровільно. Суд також скасував постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за заявами про катування, яких зазнали Нечипорук та Моцний під час перебування у міліції.

Виправдувальний вирок і, що примітно, постанова суду, якою він фактично вимагав провести розслідування щодо заяв про катування, були скасовані Тернопільським апеляційним судом, куди справа була передана Верховним Судом України на порушення правил підсудності.

Згодом Шепетівський районний суд спрямував справу на додаткове розслідування, оскільки не був переконаний доказами, наданими обвинуваченням. Постанова районного суду була змінена Тернопільським апеляційним судом; з неї були виключені усі зауваження суду щодо розслідування, крім однієї: слід розглянути питання щодо зміни обвинувачення на більш тяжке (частину 2 статті 115 КК).

Прокуратура під час додаткового розслідування зробила лише це, і справа з тими ж доказами, що призвели до виправдувального вироку у 2005 році, потрапила вже до Тернопільського апеляційного суду, який визнав явки з повинною допустимими доказами, побудувавши на них свій вирок. Хоча ці явки з повинною були отримані у обставинах, що потребували ретельного розслідування, але яке той же суд фактично наказав не проводити.

7)  Рекомендації

З рекомендацій минулорічної доповіді не була виконана жодна, тому усі рекомендації залишаються актуальними:

1)  прийняти на законодавчому рівні концепцію створення системи попередження та захисту від катувань та жорстокого поводження, а також план дій, заснований на цій концепції, із чітким визначенням напрямків та етапів діяльності;

2)  узгодити елементи складу злочину «катування» з визначенням у статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

3)  запровадити збір статистичних даних у судах та правоохоронних органах щодо злочинів, які містять елементи «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

4)  унеможливити застосування амністії та дострокове звільнення до осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

5)  сприяти створенню ефективних механізмів громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження;

6)  законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро;

7)  забезпечити доступ потерпілих та їхніх законних представників до медичних документів, що мають значення для доказування катувань та жорстокого поводження;

8)  надати висновкам незалежних експертів, які здійснюють дослідження за зверненням особи, що заявляє про катування, чи її юридичного представника, доказове значення не менше, ніж мають висновки експертів, запрошених слідчим або судом;

9)  забезпечити особам, які ініціюють розслідування та інші юридичні процедури стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката;

10)  передбачити в законодавстві України положення про неприпустимість будь-яких свідчень обвинуваченого (підозрюваного), отриманих на досудових стадіях кримінального судочинства без участі адвоката;

11)  надати відповідні вказівки прокурорам та суддям уживати заходів для забезпечення безпеки осіб, які заявляють про застосування до них катувань, зокрема, якщо така особа знаходиться під вартою, забезпечувати переведення її до іншого місця тримання під вартою;

12)  виключити практику «продовження затримання» підозрюваних під вартою міліції, чи, щонайменше, внести відповідні зміни до законодавства з тією метою, щоб особи, затримання яких продовжено суддею, переводилися до слідчого ізолятора, а не залишалися під вартою міліції;

13)  передбачити в законі право та процедуру доступу до незалежного лікаря та незалежного експерта за власним вибором, особливо для осіб, що тримаються під вартою;

14)  переглянути положення чинного законодавства, щоб надати право на юридичне представництво особам, які звертаються із заявами про застосування катувань, незалежно від самого факту порушення кримінальної справи;

15)  надати чіткі вказівки прокурорам та суддям щодо невідкладного розгляду заяв та скарг, що стосуються розслідування катувань;

16)  забезпечити особам, яким загрожує передача до іншої держави, право на звернення до суду для оскарження відповідного рішення виконавчої влади та відповідну судову процедуру, здатну дослідити обставини, що мають суттєве значення для вирішення питання про видачу (висилку) особи до іншої держави.

Крім того, необхідно:

17)  припинити практику введення до колоній антитерористичних підрозділів та груп швидкого реагування у відповідь на мирні акції протесту в’язнів;

18)  проводити розслідування повідомлень про масове побиття в’язнів на рівні Генеральної прокуратури України;

19)  створити систему забезпечення безпеки осіб, що подають скарги на катування та жорстоке поводження, а також свідків, особливо тих, хто перебуває у місцях позбавлення свободи;

20)  забезпечити на практиці безцензурне листування в’язнів із прокурором, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини та Європейським судом з прав людини;

21)  передбачити в законодавстві та забезпечити на практиці право на безцензурне листування засуджених з національними судами та Комітетом ООН з прав людини;

22)  припинити практику покарань в’язнів за направлення скарг до державних органів нелегальними шляхами, і проводити у кожному випадку надходження скарги нелегальними шляхами перевірку щодо забезпечення адміністрацією можливості направлення скарг на дії адміністрації;

23)  припинити практику передання скарг, спрямованих в’язнями до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до Департаменту виконання покарань;

24)  вжити заходів для створення можливості неурядовим організаціям відвідувати установи Державного департаменту з питань виконання покарань.



[1] Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, правовим експертом Харківської правозахисної групи, Головою Правління УГСПЛ.

[2] Доповідь України до цього Комітету, альтернативна доповідь ХПГ та відповіді України на поставлені питання російською та українською мовою доступні на сайті ХПГ: http://www.khpg.org/index.php?r=a1b6c2 .

[3] Доступно англійською мовою на сайті Комітету: http://cpt.coe.int/en/states/ukr.htm.

[4]  Рішення англійською мовою див. http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=823015&portal=hbkm&source=externalbydocnumber

 російською – див. http://hrlawyers.khpg.org/index.php?id=1192463064

[5] Рішення англійською мовою див. http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=824944&portal=hbkm&source=externalbydocnumber,

російською – див. http://hrlawyers.khpg.org/index.php?id=1201779555

[6]  Рішення англійською мовою див. http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=826669&portal=hbkm&source=externalbydocnumber

[7] ВОЛОДЮ. ЦЕ СТАТИСТИКА, НАДІСЛАНА НА ЗАПИТ УГСПЛ. Я НЕ ЗНАЮ, ЯК НА НЕЮ ПРАВИЛЬНО ПОСЛАТИСЯ

[8] Засуджено капітана міліції, який убив людину в ході «дізнання» // Інформаційне агентство УНІАН, http://www.unian.net/ukr/news/news-236129.html

[9] Дивіться також опис цих подій у розділі «Права ув’язнених».

[10] Висновки КПК 2007, п. 10

[11] Кучерук проти України, рішення  від 6 вересня 2007 року, § 157.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори