пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 3. Право на свободу

   

[1]

Законодавство та практика щодо забезпечення права на свободу фактично не змінилися. Тому залишаються актуальними проблеми і рекомендації, зазначені у доповідях 2004-2007 років.[2]

У цьому розділі зосереджується увага на проблемах, які виявилися протягом 2007 року.

1)  Тривале тримання під вартою з метою екстрадиції

У минулорічних доповідях відзначалося, що особи, які тримаються під вартою з метою екстрадиції, не мають можливості ініціювати судовий перегляд підстав подальшого тримання під вартою, що порушує статтю 5 § 4 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Це порушення стає ще більш значущим через те, що відсутня будь-яка форма обов’язкового періодичного судового перегляду цього питання, на відміну від перегляду тримання під вартою під час кримінального переслідування.

Як наслідок, особи, які перебувають під вартою з метою екстрадиції значний час, наприклад, через підкорення держави тимчасовим заходам Європейського суду, застосованим згідно з правилом 39 Регламенту Суду, тримаються під вартою довгий час, не маючи навіть можливості судового оскарження такого позбавлення волі.

Микола Солдатенко, який очікує рішення щодо екстрадиції до Туркменістану, тримається під вартою з 3 січня 2007 року; Іван Станкевич та Віктор Крейдич, видачі яких вимагає Бєларусь, – з 6 та 18 липня 2007 року відповідно.

Олег Кузнєцов (видача до Російської Федерації) тримається під вартою з 19 липня 2007 року, а Катерина Дубовик (видача до Бєларусі) – з 27 серпня 2007 року.

Амір Кабулов, видачі якого вимагає Республіка Казахстан, перебуває під вартою з 23 серпня 2004 року, тобто понад три роки та вісім місяців, – строк, який не може не викликати стурбованість.

За весь час, що сплив після первісного рішення суду про взяття під варту, ці особи не мали і не мають можливості ініціювати перегляд обґрунтованості свого тримання під вартою, поставити перед судом питання про зміну запобіжного заходу.

Насправді, правова система України дозволяє тримати під вартою особу, що знаходиться в процедурі екстрадиції, безкінечно довго. Правила судової юрисдикції побудовані таким чином, що судова система «бачить» осіб, які перебувають під вартою з метою екстрадиції, лише один раз, при взятті під варту, після чого вона їх втрачає з виду.

2)  Довільне тримання під вартою біженців

Недолугості системи особливо кричуще проявилися вже в 2008 році, коли двом особам, що перебувають під вартою у процедурі екстрадиції, надали статус біженця.

27 серпня 2007 року Катерина Дубовик була взята під вартою постановою Голосіївського районного суду м. Києва у зв’язку із запитом про її екстрадицію, що надійшов від Республіки Бєларусь. 13 вересня 2007 це рішення суду було залишено без змін апеляційним судом м. Києва.

5 березня 2008 року пані Дубовик надали статус біженця. Відповідно до статті 3 закону «Про статус біженців» видача біженця в країну, «де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання», заборонена. Оскільки пані Дубовик саме з цих підстав було надано статусу біженця, такий статус є безумовною перешкодою для її екстрадиції.

7 березня 2008 адвокат, що представляє інтереси пані Дубовик, подав скаргу до Голосіївського районного суду м. Києва, де, посилаючись на ці обставини, просив суд звільнити її з під варти.

У листі від 12 березня 2008 року суддя Голосіївського суду О.Ф.Мазурик відповів: «…повідомляємо, що ухвалою апеляційного суду м. Києва від 13.09.2007 року вже розглянута кримінальна справа за апеляцією захисників затриманої Дубовик К.В… на постанову судді Голосіївського районного суду м. Києва від 27 серпня 2007 року, яка набрала законної сили та підлягає виконанню».

Таким чином:

- скарга адвоката не була розглянута у судовому порядку, а рішення, яким фактично відмовлялося у судовому захисті, було прийняте поза будь-якою процедурою;

- суддя послався на обставини, які не були предметом скарги, оскільки скарга стосувалася не законності постанови від 27 серпня 2007 року, а нової ситуації, що виникла після надання пані Дубовик статусу біженця;

- суддя, не прийнявши процесуального рішення, створив нездоланну перешкоду для оскарження його рішення до вищого суду.

Аналогічна ситуація склалася із паном Кузнєцовим, який тримався під вартою з метою екстрадиції и отримав статус біженця того ж дня, 5 березня 2008 року.

Обидва біженці до цього часу[3] перебувають під вартою.

Можна зробити кілька висновків.

Статус осіб, що перебувають у процедурі екстрадиції, не визначений. Жорстка конструкція судової системи, яка традиційно поділяє справи на кримінальні і не кримінальні, призводить до того, що система не ідентифікує таку нетрадиційну для неї ситуацію як екстрадиція, не може визначитись із підсудністю таких справ і практично позбавляє таких осіб судового захисту.

Стаття 5 § 4 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, що гарантує доступ до суду для визначення обґрунтованості будь-якого виду позбавлення свободи і яка надає простий вихід із юридичного глухого кута, не виконується органами влади України на системному рівні.

Судові органи не можуть визначитися із правовою природою процедури екстрадиції, що не дає можливості визначити підсудність таких справ.

Цікаво відзначити, що російська правова система у цьому питанні пішла значно далі. Конституційний Суд Російської Федерації наголосив, що у процесі екстрадиції право на свободу має супроводжуватися тими ж гарантіями, як і інші типи кримінального процесу. Він недвозначно вказав, що застосування запобіжних заходів з метою екстрадиції має регулюватися не тільки статтею 466, але також нормами загального характеру, що містяться у главі 13 Кримінально-процесуального кодексу РФ.

3)  Рекомендації

Усі минулорічні рекомендації залишаються актуальними:

1)  внести зміни до законодавства, які б перетворили затримання без рішення суду на виключення, що не виходять за обмеження, встановлені частиною 3 статті 29 Конституції;

2)  узгодити строк доставлення до судді, передбачений статтею 106 КПК, з вимогами статті 29 Конституції, врахувавши час, необхідний для судового розгляду й прийняття рішення;

3)  визначити початок затримання у зв’язку з підозрою у вчиненні кримінального чи адміністративного правопорушення в залежності від фактичних обставин справи, а не від рішення посадової особи правоохоронного органу;

4)  визначити у законі самостійні критерії законності затримання та тримання під вартою та скасувати положення пункту 2.5 Наказу МВС України й Державного департаменту України з питань виконання покарань № 300/73 від 23.04.2001 року, які звільнення затриманого з в зв’язку з непідтвердженням підозри або закінченням терміну затримання розглядають як порушення законності, та інші аналогічні вказівки;

5)  включити до предмету судового розгляду під час вирішення питання про взяття під варту чи звільнення всі обставини, які стосуються обґрунтованості затримання, у тому числі:

– обґрунтованість підозри або звинувачення, у зв’язку з якими обвинувачення вимагає взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого);

– обґрунтованість строку перебування під вартою правоохоронного органу до доставлення до судді;

6)   встановити чітку презумпцію на користь звільнення особи та передбачити перекладення тягаря доведення обґрунтованості тримання під вартою на обвинувачення;

7)   передбачити положення, які б виключали взяття під варту або продовження строку тримання під вартою на підставі лише гіпотетичних припущень;

8)   сформулювати ризики, у зв’язку з якими припускається тримання під вартою, таким чином, щоб виключити тримання під вартою в залежності від позиції обвинуваченого у справі та тактики захисту;

9)   передбачити положення, які б виключали практику повторного затримання особи після відмови судді у взятті її під варту, на підставі «прихованих» обвинувачень;

10)   виключити із законодавства інститут «продовження затримання» суддею, або щонайменше внести відповідні зміни до законодавства, щоб виключити практику повернення особи до підрозділу міліції після рішення суду про продовження затримання;

11)   внести зміни до частини 4 статті 165-2 КПК, щоб виключити тримання під вартою без судового контролю понад термін, встановлений частиною 3 статті 29 Конституції;

12)   особам, що перебувають під вартою, надати право на періодичне оскарження обґрунтованості тримання під вартою;

13)   встановити чіткі й детальні правила процедури для судового розгляду питання про тримання під вартою або звільнення, зокрема, передбачити:

­    обов’язкову участь особи, що позбавлена свободи, у будь-якому слуханні, де розглядається питання про його тримання під вартою або звільнення;

­    обов’язкове надання особі, що позбавлена свободи, та її захиснику копії подання слідчого (прокурора) про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

­    право особи, що позбавлена свободи, та її захисника на ознайомлення з матеріалами, на що обґрунтовують подання про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

14)   розробити процедури, які сприяли б використанню застави замість тримання під вартою;

15)   більш чітко визначити межі повноважень судді щодо взяття під варту, зокрема, встановити більш чіткі критерії для визначення тих виняткових випадків, коли суддя може застосувати взяття під варту поза межами звичайних повноважень;

16)   скоротити граничний термін перебування під вартою протягом досудового слідства;

17)   передбачити у законодавстві граничний термін перебування під вартою протягом судового розгляду;

18)   привести правила адміністративного затримання у відповідність до вимог статті 29 Кон­ституції;

19)   внести зміни до законодавства, які виключали б використання адміністративного затримання з метою кримінального переслідування, наприклад, передбачивши обов’язкове звільнення підозрюваного у вчиненні адміністративного правопорушення до розгляду справи судом;

20)   внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення (зокрема, до статті 263 КУАП) та до інших законодавчих актів, які виключали б тримання особи під вартою без судового рішення понад 72 години;

21)   передбачити процедуру судового рішення щодо питання про затримання бродяг та жебраків, або принаймні надати їм право на оскарження такого затримання і передбачити правила судової процедури;

22)   передбачити обов’язковість рішення суду для затримання та тримання під вартою з метою екстрадиції, а також право на періодичне оскарження такого тримання під вартою для осіб, щодо яких здійснюються заходи з метою екстрадиції.



[1] Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, правовим експертом Харківської правозахисної групи, Головою Правління УГСПЛ.

[2] Дивіться відповідні розділи Доповідей правозахисних організацій „Права людини в Україні-2004” (Харків: Фоліо, 2005, стор. 102-121), „Права людини в Україні-2005” (Харків: Фоліо, 2006), „Права людини в Україні-2006” (Харків. Видавництво „Права людини”, 2007). Доступно в Інтернеті за адресами: http://www.helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7 та http://www.khpg.org/index.php?r=a1b6c14

[3] 1 травня 2008 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори