пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 5. Право на приватність

   

Право на приватність[1]

Право на приватність гарантується Конституцією України, в якій вказано в статті 32: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України». Разом із тим у Конституції передбачено захист окремих аспектів приватності. Так, стаття 30 захищає недоторканність житла (територіальну приватність), стаття 31 – таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), стаття 32 передбачає заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (інформаційна приватність), а стаття 28 передбачає заборону піддавати особу без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (захищаючи певні елементи фізичної приватності).

Конституційні норми визначають вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання. Проте залишається багато невідповідностей галузевих норм права з вимогами Конституції. Законодавство в значній мірі не відповідає міжнародним стандартам, є суперечливим та не відповідає поняттю «відповідно до закону» в розумінні практики Європейського суду з прав людини. Іншим важливим фактором, що частково походить з недосконалого законодавства, залишається правозастосувальна практика, наприклад, правоохоронних органів, котра значною мірою позбавлена поваги до цього права і свідчить про його численні порушення.

Хоча ситуація в цій сфері містить окремі позитивні факти (наприклад, скасування іменних квитків на залізничному транспорті), однак загальна тенденція вказує на посилення втручання держави, зокрема, щодо комунікаційної та інформаційної приватності.

З іншої сторони, Україна не залишається осторонь глобального наступу на приватність у контексті боротьби з тероризмом і запровадження нових процедур стеження за особами (збір біометричних даних, введення електронних паспортів з біометричними даними тощо). Проте, якщо в інших демократичних країнах існують правові механізми захисту від зловживань в цій сфері, то в Україні цих механізмів практично немає або вони малоефективні. Тому розвиток у цій сфері в загальному є одностороннім, коли впроваджується все більше обмежень права на приватність без впровадження ефективних механізмів захисту.

Слід додати, що Україна навіть не розпочала виконання загальних заходів, пов’язаних із виконанням рішення Європейського суду з прав людини Волохи проти України, хоча в цьому рішенні достатньо чітко вказано на невідповідності українського законодавства вимогам Європейської конвенції про захист прав людини.

 

1. Комунікаційна приватність

Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[2]

Публічні особи неодноразово протягом 2007 року заявляли, що їх прослуховують, наприклад, Луценко[3], члени ЦВК від коаліції[4] тощо.

5 лютого 2007 року заступником Генерального прокурора України В. Пшонкою було порушено кримінальну справу за фактом порушення таємниці телефонної розмови Голови Верховної Ради України О. Мороза з Послом Великобританії, розшифровка якої публікувалася в січні 2007 року в мережі Інтернет. Проведення досудового слідства в цій кримінальній справі доручено прокуратурі м. Києва.[5] У цих діях було звинувачено СБУ, яка такі обвинувачення категорично спростувала.[6]

 23 лютого 2007 року тодішній Міністр внутрішніх справ В. Цушко повідомив, що під час перевірки наявності спеціальних комплексів для прослуховування ліній зв’язку, мобільних телефонів і комплексів для встановлення місцезнаходження власників мобільних телефонів у будь-який проміжок часу, з`ясувалося, що МВС купило за рахунок державних коштів лише 9 таких комплексів, а в СБУ передано 17. «Це, – за словами В.Цушка, – свідчить про можливе використання для закупівлі спецтехніки з якихось інших джерел фінансування, крім коштів Державного бюджету. А звідси також можливість несанкціонованої закупівлі і використання таких комплексів у тому числі в інтересах окремих політичних сил або комерційних структур. З цих питань ми проводимо внутрішнє розслідування»[7].

Згодом, за словами заступника міністра МВС, начальника кримінальної міліції Микола Куп’янського, під час проведення інвентаризації в одному з оперативних підрозділів МВС була виявлена ще одна незареєстрована система для перехоплення сигналу мобільного зв’язку, хоча такі системи прослуховування, згідно з указом Президента, мали бути передані в СБУ.[8]

Згодом, у вересні 2007 року В. Наливайченко стверджував про 3 випадки викриття незаконних структур, які використовували обладнання, що можна купити за кордоном, і займалися прослуховуванням. В одному з випадків ішлося про 60 тисяч розмов. Серед учасників записів: керівники облдержадміністрацій, керівники обласних управлінь міліції, ті, хто має відношення до вирішення земельних питань. Він також зауважив, що в регіонах України працює ще три-чотири спеціальні комплекси для такого прослуховування, і кілька у Києві. [9]

17 вересня 2007 року Чернігівський жіночий правозахисний центр направив на адресуГенеральної прокуратури України звернення про те, що в Державному департаменті України з питань виконання покарань (ДДУПВП) діє низка наказів, положення яких порушують права і законні інтереси засуджених, у тому числі право на приватність. [10]

Зверталась увага на те, що Правилами внутрішнього розпорядку[11] передбачається вилучення листів, виконаних тайнописом, шифром або із застосуванням інших умовностей, а також тих, що містять відомості, які не підлягають розголошенню, і що вони адресату не надсилалися, засудженому не вручалися, а вилучалися і знищувалися. Таким чином, на думку Валентини Бадири, представниці Чернігівського жіночого правозахисного центру, це обмежує право засудженого на листування, оскільки раніше засуджений хоча б повідомлявся про вилучення, а тепер є багато можливостей для зловживань, які неможливо оскаржити..

Також в зверненні жіночого правозахисного центру зверталася увага на невідповідність законодавству нового порядку[12] перегляду кореспонденції, що порушує норми, котрими забороняється переглядати листи, спрямовані до омбудсмена, Європейського суду з прав людини чи інших міжнародних організацій, учасницею яких є Україна, а також прокурорам [13].

Згодом це звернення було спрямовано прокуратурою до ДДУПВП, з якого надійшла відповідь про те, що згадані положення не суперечать чинному законодавству та Конвенції про захист прав людини.

У грудні 2007 року Чернігівський жіночий правозахисний центр звернувся також до Мін’юсту України з проханням розглянути відповідність вищезгаданих нормативно-правових актів ДДУПВП національному законодавству та міжнародним стандартам. У січні 2008 року з Міністерства юстиції надійшла відповідь, в якій повідомлялося про те, що завершується робота щодо внесення змін до Наказів №275 та №13.[14]

У грудні 2007 року Прокуратура Чернігівської області порушила кримінальну справу проти депутата місцевої ради, який підозрювався в організації прослуховування телефонних розмов. Згідно з повідомленням прокурора області Анатолія Василевського, у ході розслідування порушеної в серпні 2007 року кримінальної справи за фактами незаконного використання спеціальних технічних засобів для негласного отримання інформації та порушення таємниці телефонних розмов 11 грудня порушено кримінальну справу стосовно особи, причетної до організації вчинення цих злочинів.[15]

26 вересня 2007 року Кабінет міністрів ухвалив постанову №1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації».[16]

У цьому Порядку визначається процедура отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, зокрема, на негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи, застосування технічних засобів добування інформації, зняття її з каналів зв’язку, установлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією особи, а також використання інформації, добутої під час здійснення заходів.

Однак, ані постанова Кабінету Міністрів №1169, ані Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» не містять переліку таких заходів, які тимчасово обмежують права людини.

Прийняття такої постанови фактично легалізує слабко контрольоване таємне спостереження, надаючи правоохоронним органам необмежений доступ до особистої інформації.

За європейськими стандартами подання на доступ до приватної інформації повинно бути достатньо обґрунтованим. У ньому вказуються обставини справи та пояснюється чому лише таким способом можна отримати потрібні відомості. У той же час, після закриття кримінальної справи або передачі її до суду, людину повідомляють про те, що за нею велося спостереження. Це дозволяє оскаржувати дії правоохоронних органів у суді. Крім того, повинен існувати незалежний контроль за цією діяльністю (зазвичай, з боку омбудсмена). Проте нічого з переліченого в Україні немає.

Слід зазначити, що обмеження прав можливе лише на основі закону. Однак, власне, саме підзаконним актом фактично розширюються можливості для правоохоронних органів обмежувати права людини.

Так, подання за підписом керівника оперативного підрозділу або його заступника вноситься на розгляд голови апеляційного суду області, м. Києва та м. Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим або уповноваженого ним заступника за місцем провадження справи. Відповідно, про видачу дозволу чи відмову в його видачі керівник підрозділу або його заступник повідомляє протягом доби прокуророві, який здійснює нагляд за дотриманням закону органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, Порядок, затверджений Урядом, не узгоджується із статтею 97 КПК («проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника»), і дозволяє отримати постанову суду, без попереднього погодження з прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законодавства відповідним оперативним підрозділом.

У цій ситуації деякі адвокати рекомендують дотримуватися «презумпції незаконності» дій працівників оперативних підрозділів та негайно спрямовувати скарги на їх дії до органів прокуратури, яка здійснює прокурорський нагляд за цими підрозділами.[17]

У жовтні 2007 року Інтернет Асоціація України заявила про вимогу до Президента призупинити дію постанови Кабінету Міністрів від 26 вересня «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання інформації» і направила відповідні листи про незаконність та необхідність негайного скасування даної постанови КМУ до Міністерства юстиції, Державного комітету України з питань підприємництва, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Кабінету Міністрів, Уповноваженого з прав людини, а також відкритого листа до Президента.

Згодом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова спрямувала подання Прем’єр-міністру України Вікторові Януковичу з вимогою скасувати згадану постанову КМУ № 1169 від 26 вересня 2007 року. На її думку, постанова суперечить як національному законодавству, так і статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини. Вона вважає, що якщо у вищенаведених законодавчих актах уряд вбачає певні прогалини з питань, про які йдеться у зазначеному Порядку, то ці недоліки можна усунути лише шляхом внесення до Верховної Ради України відповідних законодавчих пропозицій.[18]

Натомість, Міністерство юстиції відкинуло ці заперечення, надавши розгорнутий коментар щодо застережень до цієї постанови. Більше того, Мін’юст стверджував, що КМУ «не лише уніфікував порядок отримання дозволів оперативними підрозділами різних органів виконавчої влади, а, знявши гриф обмеження доступу з вказаних відомчих актів, зробив значний крок у напрямку покращення відкритості та прозорості діяльності правоохоронних органів, надавши можливість суспільству здійснювати більш ефективний демократичний контроль за діяльністю оперативних підрозділів, що, в свою чергу, сприятиме їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій».[19] На початок 2008 року ця постанова все ще залишалася чинною.

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні невідомі, тому що офіційна статистика державними органами не надається, оскільки з 2005 року ця інформація в узагальненій формі внесена за ініціативи СБУ до реєстру інформації, що становить державну таємницю (узагальнені дані щодо оперативно-розшукової діяльності).

Раніше стало відомо, що в 2002 році судами було надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний Суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[20] За інформацією Генерального Прокурора, кількість таких дозволів у 2005 році перевищила 11 тисяч ще в вересні, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках.[21].

У вересні 2007 року голова СБУ В. Наливайченко повідомив, що на тиждень суди давали [очевидно для СБУ – примітка автора] три-чотири дозволи на прослуховування, зокрема, щодо причетності до терористичної діяльності, незаконної торгівлі зброєю, наркотиків.[22] Таким чином, їхня загальна кількість протягом року становить близько 200 дозволів.

У процесі подання інформаційних запитів в рамках проекту «Моніторинг дотримання статті 8 Європейської конвенції з прав людини в Україні», що реалізується ГМ «ОПОРА» за підтримки МФ «Відродження» стало відомо, наприклад, що протягом 3 кварталів 2007 року Апеляційним судом Закарпатської області, що є однією з найменш населених у країні, було видано 323 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.

Кількість подань про дозвіл на зняття інформації з каналів зв’язку, поданих органами внутрішніх справ у АР Крим за 2007 рік становило 200 подань, а за 3 квартали 2007 року у Харківській області – 344 подання. Проте крім МВС ці дозволи також отримують СБУ, податкова міліції та інші правоохоронні органи. Також очевидно, що кількість подань говорить лише приблизно про кількість наданих дозволів.

Таким чином, якщо перерахувати дані по одній області в масштаб цілої країни, можна обґрунтовано припустити, що орієнтовна кількість дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку становить десь приблизно 12 тисяч дозволів на рік. Слід зазначити про можливість похибки такої оцінки, оскільки відсутні точні дані по всіх регіонах. Проте цифра видається правдоподібною, оскільки ці дані можна порівняти з даними Генерального прокурора за 2005 рік.

Тобто, можна припустити, що, з 2002 року кількість санкцій скоротилася більше ніж у три рази, проте останні три роки їхня кількість є стабільною – приблизно 12 тисяч на рік. Ця цифра є значно більшою, ніж у країнах Західної та Центральної Європи.

 Не викликає сумніву, що дані щодо знеособленої кількості санкцій у межах всієї країни на зняття інформації з каналів зв’язку, так само як щодо кількості перехоплення кореспонденції та кількості обшуків мають бути доступними громадянам, тоді як органи державної влади іноді незаконно (оскільки інформація, що стосується дотримання прав людини має бути відкритою) розглядають їх як конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, має гриф «Для службового користування», а тому не може бути надана громадянам для ознайомлення.

У 2006-2007 рр. були вилучені три комплекси моніторингу мереж стільникового зв’язку, приблизно 50 пристроїв для прослуховування в приміщеннях, зокрема, в офісах політичних партій, службових кабінетах керівників місцевої влади, на об’єктах інформаційної діяльності. Більш як 40 чоловік були притягнуті до адміністративної відповідальності. За незаконне використання такої апаратури було порушено вісім кримінальних справ у регіонах.[23]

СБУ з метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Відповідно до Наказу №122 Державного комітету зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, що одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, яка є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, які встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Міністерство юстиції України у відповідь на звернення Інтернет Асоціації України з приводу законності видання Держкомзв’язку Наказу № 122 визнало його законність, а пізніше, 23 листопада 2005 року, у відповідь на звернення УГСПЛ з того самого приводу, визнало його незаконним:

Незважаючи на це, вся діяльність, що здійснювалася на його підставі, здійснюється й надалі. Жодне обладнання не демонтовано й перелік провайдерів наказу №122фактично й надалі функціонує.

УГСПЛ звернулася до Служби безпеки України з вимогою роз’яснити, на якій підставі здійснюється подальший моніторинг Інтернету, коли Наказ № 122 втратив свою чинність. У відповіді СБУ було зазначено, що ця діяльність здійснюється на підставі закону про оперативно-розшукову діяльність. Проте з огляду на функціонування системи моніторингу, виникають значні сумніви, що постійний моніторинг здійснюється виключно в межах заведених оперативно-розшукових справ. Справа в тому, що специфіка моніторингу вимагає постійного стеження за трафіком, а не вибіркового, й переважно щодо конкретної особи.

 

 3. Інформаційна приватність і захист персональних даних

Україна все ще не ратифікувала Конвенцію Ради Європи № 108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних», хоча План заходів щодо виконання Плану дій Україна-ЄС на 2005 рік передбачав ратифікацію Конвенції № 108 і Додаткового протоколу до неї з одночасним внесенням необхідних змін до національного законодавства.

У березні 2006 році Верховна Рада схвалила в цілому законопроект «Про захист персональних даних» [24]. Однак Президент застосував право вето. Проект було доопрацьовано Міністерством юстиції на основі проекту Закону України „Про захист персональних даних”, який протягом 2005-2006 років розроблявся робочою групою при Міністерстві юстиції, в чому брали участь представники правозахисних організацій, і який враховував більшість міжнародних стандартів у сфері захисту персональних даних. 9 січня 2007 року проект у значно переробленій і покращеній редакції з урахуванням пропозицій Президента був ухвалений Верховною Радою. Проте без особливих обґрунтувань Президент знову застосував вето щодо нього.

Тим часом, без нормативної бази щодо захисту персональних даних, триває обговорення законопроектів і паралельно реальне створення Єдиного державного автоматизованого реєстру фізичних осіб (ЄДАРФО), а також інших державних реєстрів, що містять персональні дані. Парламент протягом минулих років неодноразово відхиляв проекти щодо створення ЄДАРФО.

Тому раніше, незважаючи на відсутність законних підстав, Президент України своїм Указом від 30 квітня 2004 року № 500 «Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб» санкціонував створення та ведення такого Єдиного реєстру. Указом такі функції були покладені на МВС на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), концепція якої була затверджена постановою уряду ще в січні 1997 року.

Для виконання робіт зі створення ЄДАПС МВС визначило приватну компанію – корпорацію “ЄДАПС”. Таким чином, персональні дані, які громадяни України передавали державному органу, потім передавалися приватній структурі. Пізніше керівництво МВС передало цій приватній структурі також і питання видачі бланків для паспортів, базу даних ДАІ та інші.

Головна суть ЄДАПС – створення єдиної автоматизованої бази даних про громадян, де би під одним номером збиралася вся інформація про всіх громадян України, яка збирається будь-якими органами влади та державними установами. Така система неминуче призведе до порушення права на приватність. Саме тому Конституційний суд Угорщини ще в 1991 році визнав таку систему антиконституційною. Така система не існує в жодній розвинутій демократичній країні. Фактично, як видно з попереднього, ця система й так створюється за заочним принципом без жодного належного правового обґрунтування.

Проте парламент почав її легалізацію не законодавчим шляхом. 23 лютого 2007 р. Верховна Рада України своєю постановою № 719-V внесла зміни в постанову ВРУ "Про затвердження положень про паспорт громадянина України й свідоцтва про народження" № 2503-XII від 26.06.1992 р., затвердивши Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон.[25] У ньому передбачено, що додаткова інформація (зокрема, біометрична) про власника закордонного паспорта, зміст якої визначається чинним законодавством, може відображатися безконтактним електронним носієм, який вмонтований у документ.

У зв’язку з цим Президент підписав Указ № 399/2007 від 12.05.2007 р. "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України", відповідно до якого визнаються такими, що втратили чинність, його попередні укази із цієї тематики. Зокрема, йдеться про:

Указ Президента України "Про паспорт громадянина України для виїзду за кордон" № 491 від 28.10.1993 р.;

Указ Президента України "Про заходи щодо створення Державної інформаційної системи реєстраційного обліку фізичних осіб і їхнього документування" (крім ст. 1 в частині Опису внутрішньої лівої сторони обкладинки проїзного документа дитини) № 1218 від 14.12.1996 р.

Раніше видані паспорти громадянина України для виїзду за кордон, а також паспорти, оформлені з використанням бланків паспортів громадянина України для виїзду за кордон попередніх зразків, лишалися чинними протягом строку їхньої дії.

26 червня 2007 року Постановою Кабміну №858 от 26.06.07 г. «Про затвердження технічного опису і зразка бланку паспорта громадянина України для виїзду за кордон і внесенні змін у деякі акти КМУ», було передбачено оформлення в централізованому порядку закордонних паспортів тільки нового зразка. Також було відмінено чинну постанову КМУ №450 від 02 квітня 2002 року «Про затвердження Порядку централізованого оформлення, виготовлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон», яким було встановлено, що «централізований порядок оформлення закордонних паспортів у регіонах запроваджується по мірі створення вузлів Державної інформаційної системи реєстраційного обліку фізичних осіб і їх документування».

Ще за два тижні до цього(!), 11 червня 2007 року було видано наказ № 194 МВС України, яким в.о. Міністра внутрішніх справ М. Корнієнко призначив заступника міністра внутрішніх справ В Фатхутдінова відповідальним за виконання генерального контракту між МВС та консорціумом ЄДАПС щодо виготовлення нових закордонних паспортів.

Таким чином, було створено штучне блокування видачі закордонних паспортів і штучний ажіотаж, що призвів до масових порушень прав громадян, особливо враховуючи те, що це відбувалося в період літніх відпусток. Черга за паспортами досягла приблизно 60 тисяч осіб.

Як нам видається, метою створення такої ситуації була дискредитація Державного підприємства „Ресурси-документ”, що здійснювало пришвидшену видачу паспортів, його подальша ліквідація, та повне захоплення діяльності по видачі паспортів приватним концерном „ЄДАПС”.

У листопаді 2007 року видання «Бізнес» опублікувало журналістське розслідування цих подій.[26] Пізніше, на журналіста Максима Біроваша, який його проводив, у ніч з 7 на 8 грудня 2007 року був здійснений напад під час якого, за словами журналіста, було викрадено документи внутрішнього листування МВС, протоколи засідань комісій із питань паспортизації та інші документи, які він мав пред’явити під час судового засідання за позовом голови консультаційної ради консорціуму "ЄДАПС" Юрія Сидоренка 10 грудня 2007 року.[27]

На думку УГСПЛ, одним з основних лобістів прийняття цих нормативно-правових актів був народний депутат України Василь Грицак. Саме за ці дії, УГСПЛ присудила йому антипремію «Будяк року».[28]

На початку 2007 року парламент прийняв Закон «Про державний реєстр виборців». Він набув чинності з 1 жовтня 2007 року. Слід зазначити, що даний закон є надзвичайно позитивним з точки зору дотримання права на приватність, хоча й не містить процедури незалежного контролю за використанням цього реєстру.

Закон передбачає створення єдиного Державного реєстру виборців, до якого заносяться персональні дані осіб, які володіють правом голосу, і використовуються при складанні списків виборців під час проведення виборів будь-якого рівня та референдумів, зокрема: 1) прізвище, ім’я, по батькові (із зазначенням попередніх прізвищ, імен, по батькові, якщо вони зазнавали зміни); 2) дата народження; 3) місце народження; 4) місце проживання;
5) дата набуття громадянства України; 6) відомості про дієздатність виборця.

Єдиний реєстр складатиметься із загальнонаціонального списку виборців, що формується шляхом об’єднання регіональних та місцевих реєстрів виборців. Списки виборців складаються в електронній системі і вносяться до єдиної комп’ютеризованої бази даних, котра підтримується Центральною виборчою комісією України.

6 липня 2007 року Міністерство праці та соціальної політики видало наказ "Про застосування тимчасового порядку урахування та використання інформації стосовно осіб, які в період одержання державних соціальних виплат перетинали кордон". Хоча офіційною метою вважалася необхідність перевірки з тим, щоб усунути можливість особам, які заробляють за кордоном, отримувати соціальні виплати, окремі оглядачі вважали ці дії спробою перешкодити заробітчанам узяти участь у виборах.

11 вересня 2007 року Міністерство праці та соціальної політики видало наказ №473 «Про деякі заходи щодо проведення експерименту із запровадження обміну інформацією, спрямований на недопущення незаконного розголошення інформації, отриманої під час проведення експерименту із запровадження обміну інформацією між Мінпраці та Адміністрацією Держприкордонслужби стосовно осіб, які в період одержання державних соціальних і страхових виплат перетинали державний кордон або перебували за межами країни».

Міністр зобов’язав директора Державного центру зайнятості, Міністра праці та соціальної політики АР Крим, керівників регіональних головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій взяти під особистий контроль питання додержання вимог законодавства щодо конфіденційності при використанні інформації стосовно згаданої вище категорії осіб та заборонив поширювати й передавати її третім особам.

ЦВК 25 вересня 2007 року затвердила постанову про роз’яснення щодо застосування положень Закону "Про вибори народних депутатів України" в частині уточнення дільничними виборчими комісіями (ДВК) списків виборців на підставі відомостей, отриманих окружними виборчими комісіями (ОВК) від органів державної прикордонної служби. Зокрема, ОВК, які отримали відомості від прикордонної служби мали передати їх у ДВК на паперових носіях. На засіданні ДВК рішення мало прийматися окремо по кожному громадянину, який виїхав за кордон і не повернувся за три дні до виборів. 26 вересня 2007 року ЦВК відмінило цю постанову.

28 вересня, набрала законної сили постанова Окружного адміністративного суду Києва по справі за позовом блоку політичних партій «Наша Україна-Народна самооборона» про визнання протиправними дій Міністерства внутрішніх справ. У постанові вказано, що МВС учинило протиправні дії зі збирання, зберігання, використання та поширення персоніфікованої інформації про громадян конфіденційного характеру, зокрема, щодо перетину державного кордону України. А також про те, що МВС «без законних підстав звернулося до керівництва Адміністрації державної прикордонної служби України про надання персоніфікованої інформації про виїзд громадян України за кордон, що свідчить про протиправність дій, здійснених МВС».[29]

Такі дії органів влади порушують основоположні принципи поводження з інформацією про громадян. Зокрема, законодавство забороняє використання такої інформації з іншою метою, ніж та, для досягнення якої вона була зібрана. Тому такі дії становлять істотну загрозу для приватності. У демократичній країні такі дії можливі виключно на підставі рішень судів у індивідуальному порядку.

Восени 2007 року у Львівській області був створений єдиний електронний банк даних про дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дітей з так званих кризових сімей. Всеукраїнська база покликана спростити процедуру усиновлення. До електронного реєстру вже внесено майже 5 тисяч дітей – мешканців Львова та області. Половина з них потребують опіки та усиновлення. База даних доповнена фотографіями з повною інформацією про дитину. Формування такого банку даних за відсутності відповідного закону про персональні дані становить загрозу праву на приватність цих дітей.

Збір інформації про фізичних осіб – підприємців здійснює сьогодні Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (надалі – ЄДР), створений відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». ЄДР створений і ведеться Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва, який є його розпорядником та адміністратором. Проводять державну реєстрацію та вносять відомості до ЄДР державні реєстратори за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Щодо викладеного вище необхідно наголосити на виконанні наступних міжнародних стандартів щодо ідентифікаційного номеру особи: різні номери повинні використовуватися окремо в різних базах даних, не допускається створення ЄДИНОГО номеру для накопичення всієї інформації про особу; номери повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені; їхнє використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних. Також, повинна існувати незалежна державна структура, що повинна здійснювати контроль за збиранням, зберіганням та використанням персональних даних (зазвичай, цю функцію виконує омбудсман).

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний ноиер, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений законом – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності, отримання державних дипломів про освіту тощо.

Тому, фактично, на практиці склалася адміністративна практика органів державної влади свідомого порушення Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

Іншою серйозною проблемою є систематичне розголошення конфіденційної інформації про особу органами влади та державними установами. Розголошення даних про стан здоров’я, розмір доходів та інше є системним явищем.

За повідомленням СБУ від 29 березня 2007 було припинено протиправну діяльність групи осіб, яка займалась збутом та розповсюдженням інформації з обмеженим доступом, що зберігається в державних електронних інформаційних ресурсах – реєстрах, базах даних. Особливою популярністю користуються бази даних податкових органів, Державної митної служби, ДАІ МВС України. Протягом 2006 року органами СБУ припинено 28 спроб незаконного збуту баз даних державних установ і організацій, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.[30]

Такий стан справ оцінюється експертами як результат невизначеності основних правових механізмів збору інформації про громадян. Насамперед, не виписані вимоги щодо захисту персональних даних під час їхньої автоматизованої обробки в державних інформаційно-телекомунікаційних системах. Відсутні критерії виправданості такого збору, особливо, коли йдеться про інформаційні ресурси суб’єктів господарювання недержавної форми власності.

Восени 2007 року, в рамках боротьби з неплатниками комунальних послуг у газеті «Ірпінський вісник» надрукували величезний список найбільших боржників з домашніми адресами.[31] Це безперечно є втручанням в приватне життя осіб, згаданих в публікації.

У березні 2002 року прокуратура Києва порушила кримінальну справу проти Дмитра Чобота за фактом втручання в особисте життя Віктора Медведчука. У липні 2002 року Віктор Медведчук звернувся до Печерського районного суду Києва з позовом про захист честі і гідності, а також відшкодування моральних і матеріальних збитків, завданих автором і видавцями книги "Нарцис". 7 квітня 2004 року суд задовольнив позов Медведчука, визнавши Чобота винним у втручанні в особисте життя голови президентської Адміністрації. Дмитро Чобіт оскаржив це рішення спершу в Апеляційному суді Києва, а згодом у Верховному Суді України. Наприкінці 2007 року колегія Верховного Суду України в задоволенні позовних вимог В.Медведчуку відмовила, вказавши на те, що «політичні діячі неминуче стають відкритими для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і мають усвідомлювати це». Таким чином, Верховний Суд розділив право на недоторканність приватного життяприватної й публічної особи. Оскільки позивач не довів, що інформація була поширена зі злим умислом, а політичні діячі є відкритими для обговорення, то в цьому процесі Верховний суд захистив Дмитра Чобота, застосувавши стандарти Європейського суду: судова влада не може обмежувати право на обговорення суспільно значимої інформації.

 

4. Територіальна приватність

Протягом 2007 року до судів надійшло 39 384 подань правоохоронних органів про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи. З них було повернуто без розгляду 171 подання. Із подань, було задоволено – 37736, суд відмовив у санкції в 1 477 випадках. Тобто, суд відмовив у задоволенні приблизно менше 4 % таких подань.

Суди також розглянули 22772 подань правоохоронних органів про виїмку із житла чи іншого володіння особи, а також виїмку документів, що містять державну чи банківську таємницю. З них, суди задовольнили 21579 подань, тобто відмовили щодо 1 193 подань (приблизно 5, 2% від загальної кількості подань).

Крім того, суди розглянули 9193 подань правоохоронних органів про огляд  житла  чи  іншого  володіння особи. З них було задоволено 8914 подань. Тобто, було відмовлено у 279 випадках (приблизно 3 %).[32]

Проблемою залишається порядок проведення обшуків та виїмки, що проводяться не в житлі чи іншому володіння особи, оскільки такі дії можуть здійснюватися без санкції суду, що не відповідає міжнародним стандартам.

 

5. Інші аспекти приватності та повага до сімейного життя

Однією з проблем, яка стосувалася права на приватність є встановлення камер відеоспостереження в публічних місцях. Доволі часто особа навіть не підозрює, що за нею ведеться відеоспостереження. Так, восени 2007 року Міська рада м. Львова спільно з керівництвом ГУ УМВС у Львівській області вирішила встановити камери відеоспостереження в 29 школах м. Львова та 19 камер відеоспостереження на площі Ринок та в приміщенні Ратуші. У зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання такого способу збору інформації існує ризик порушення права на приватне життя.

Відповідно до європейських стандартів відеоспостереження може відбуватися, проте воно повинно відповідати наступним вимогам:

-  Слід систематично позначати зони, в яких ведеться спостереження;

-  Слід утворити незалежний орган на національному рівні для незалежного контролю щодо встановлення спостереження, а також зберігання та використання інформації про особу.[33]

При здійсненні усиновлення залишається законодавча проблема неврахування інтересів усиновленої дитини в контексті права на приватне життя. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в рамках 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальну відповідальність (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу).[34]

Існують також проблеми з примусовими медичними процедурами. Наприклад, мова йде про централізовані щеплення дітей. У разі відсутності щеплень, дитину не приймають до школи чи дитячого садочку.

Так, 30 листопада 2007 р.Міністерство охорони здоров’я України оприлюднило лист № 4.25-58/3095 щодо прийому дітей, яким не зроблено щеплення, до дошкільного навчального закладу. В ньому зазначалося: «в Україні заходи з профілактичної вакцинації запроваджені на державному рівні. Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов’язковими і включаються до календаря щеплень. Відповідно до статті 15 вказаного Закону України прийом дітей до виховних, навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів проводиться за наявності відповідної довідки закладу охорони здоров’я, яка видається на підставі даних медичного огляду дитини, якщо відсутні медичні протипоказання для її перебування у цьому закладі, а також якщо їй проведено профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень. Дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється. Відповідно до статті 41 цього Закону особи, винні в порушенні законодавства про захист населення від інфекційних хвороб, несуть відповідальність згідно із законами України». [35] 

Проте сама процедура щеплень не є безспірною. Так, супротивники щеплення посилаються на вітчизняне законодавство, стверджуючи необхідність проведення щеплення лише за згодою особи, а щодо особи, яка не досягла віку 15 років, за згодою її батьків. Щодо заборони відвідувати дитячі заклади, то вони стверджують, що це суперечить передбаченому у Конституції праву на освіту.[36] Протягом року ця проблема неодноразово піднімалася на сторінках ЗМІ. [37]

Протягом 2007 року суди отримали 2555 подань про проведення примусової стаціонарної експертизи для обвинувачено (в порядку статті 205 Кримінально-процесуального кодексу України). З них було задоволено 2478. Тобто, було відмовлено в 77 випадках (приблизно 3 %).[38]

Протягом 2006-2007 років УГСПЛ отримувала численні скарги від засуджених щодо неможливості ними здійснити розлучення чи одруження під час перебування в місцях позбавлення волі. Для вчинення обох цих дій, відповідно до законодавства, особі необхідно з паспортом особисто з’явитися в органи РАЦС за місцем проживання. Проте це, звісно, неможливо для ув’язнених, особливо, коли ці дії потрібно було зробити за місцем минулого проживання, а не відбування покарання. При цьому органи РАЦС відмовлялися виїжджати до місць позбавлення волі, а адміністрація місць позбавлення волі відмовлялася етапувати засудженого до органу РАЦС. Дана ситуація становила порушення права на одруження та сімейне життя.

УГСПЛ звернулася до Мін’юсту з проханням вирішити цю ситуацію на основі нормативних актів, що регламентують діяльність відділів РАЦС. Мін’юст повністю погодився й визнав наявність проблеми. 21 листопада 2007 року було видано Наказ Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України від № 1154/5 «Про внесення змін до Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні», який фактично врегулював це питання і ліквідував цю проблему.[39]

 

6. Рекомендації

1)  Ратифікувати Конвенцію Ради Європи №108.

2)  Прийняти Закон України «Про захист персональних даних», який має відповідати сучасним європейським стандартам захисту приватності. Законодавство про автоматизовану обробку персональних даних повинне втілити наступні принципи:

- різні номери (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу;

- особа повинна знати, яка інформація про неї збирається в тій чи іншій базі даних, та мати право змінювати цю інформацію.

- номери повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені;

- їхнє використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних;

- обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю нею оскаржити такі дії.

3)  Слід припинити адміністративну практику протиправного використання ідентифікаційного номеру (коду) платника податків для інших цілей, не передбачених законом. Також слід припинити застосування поняття „персональний номер”, використання якого не передбачено жодним законом.

4)  Скасувати Постанову Верховної Ради України від 23 лютого 2007 р. № 719-V про внесення змін до постанови ВРУ "Про затвердження положень про паспорт громадянина України й свідоцтва про народження" № 2503-XII від 26.06.1992 р та Постанову Кабінету Міністрів №858 від 26 червня 2007 р. «Про затвердження технічного опису та зразка бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України».

5)  Скасувати Постанову Кабінету Міністрів №11698 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації».

6)  Прийняти Закон України «Про перехоплення телекомунікацій», який має передбачати незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності. Необхідно виключити із Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, узагальнені дані про оперативно-розшукову діяльність.

Необхідно внести зміни до законодавства, які би чітко визначали в процедурі зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет):

- порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

- процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

- повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

- право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

- процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних.

7)  Установити процедури в кримінальному процесі, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.

8)  Запровадити норму, яка б передбачала щорічне оприлюднення правоохоронними органами загальної кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та дозволів на перехоплення кореспонденції та обшуків.

9)  Припинити втручання органів державної влади в діяльність учасників ринку Інтернет-послуг шляхом використання встановленого обладнання для перехоплення телекомунікацій.

10)  МВС має припинити немотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).

11)  Скасувати ліцензування IP-телефонії.

12)  Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини. Зокрема, слід зробити винятки з положень законодавства, котрими встановлена абсолютна таємниця усиновлення (статті 226, 229, 230 Сімейного кодексу, стаття 168 Кримінального кодексу).

13)  Змінити Наказ №13 Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11 березня 2006 року «Про затвердження інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах» в частині розміщення на конверті вихідної кореспонденції осіб, що позбавлені волі, штампу з повною адресою виправної колонії та узгодити його положення з вимогами таємниці кореспонденції до омбудсмана, прокурора та міжнародних організацій, учасницею яких є Україна.

14)  Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.

15)  Необхідно внести зміни в законодавство і юридичну практику з тим, щоб усунути суперечність між обов’язковістю щеплень для відвідування дитячих закладів і правом на освіту для дітей, батьки яких свідомо відмовляються робити такі щеплення, особливо, коли такі щеплення протипоказані для дитини чи наносять їй шкоду.



[1] Підготовлено Русланом Тополевським, Володимиром Яворським, УГСПЛ,

[2] „Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій” – Харків: Фоліо, 2005. – с.92. Доповідь доступна в Інтернеті за адресою: www.helsinki.org.ua.

[3] Луценко відчуває, що за ним стежать// Інформагентство «УНІАН», http://www.unian.net/ukr/news/news-189083.html.

[4] СБУ спостерігає не за членами ЦВК, а за ситуацією в цілому// Інформагентство «УНІАН», http://www.unian.net/ukr/news/news-199679.html.

[5] Заступником Генерального прокурора України Віктором Пшонкою порушено кримінальну справу за фактом порушення таємниці телефонної розмови, вчиненої щодо державного діяча // Повідомлення Генеральної Прокуратури України від 5 лютого 2007 року,

http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=87158&fp=331.

[6] СБУ робить обшуки в своїх підрозділах // Інформагентство „УНІАН”: www.unian.net

[7] http://www.rada.gov.ua/zakon/skl5/3session/STENOGR/23020703_12.htm

[8] У МВС знайшли ще один незареєстрований комплекс для прослушки // Інформагентство „УНІАН”, http://www.unian.net/ukr/news/news-186260.html

[9] Валентин Наливайченко: «СБУ не гривня, чтобы всем нравиться» // Інтернет-видання «Главред», http://www.glavred.info/archive/2007/09/03/101748-6.html

[10] Бадира В. Нормотворчу діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань – під контроль громадськості // http://www.khpg.org/index.php?id=1201530418

[11] Пункт 43 Наказу ДДУПВП №275 від 25.12.2003 року (з наступними змінами і доповненнями), яким затверджено Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

[12] Пункт 2.4Наказу ДДУПВП №13 від 25.01.2006, яким була затверджена Інструкція з перегляду кореспонденції.

[13] Окрім законодавчих норм, це також і Наказ ДДУПВП №275 від 25.12.2003 року.

[14] Бадира В. Нормотворчу діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань – під контроль громадськості // http://www.khpg.org/index.php?id=1201530418

[15] Порушено справу проти депутата за прослуховування телефонів//Інформагентство «УНІАН», http://www.unian.net/ukr/news/news-227205.html, «Чорна могила»//газета «Дзеркало тижня», № 41 (670) 3 — 10 листопада 2007, http://www.dt.ua/1000/1050/61009.

[16] Портал Верховної ради України: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1169-2007-%EF

[17] Новий порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини // Адвокатська фірма D&U Partners, http://www.du-partners.com/ua/actual_matters/view/14/

[18] Ніна Карпачова: «Урядова постанова, що дозволяє втручатися в особисте життя, суперечить не лише Конституції України, а й Конвенції Ради Європи». Повідомлення Прес-служби Уповноваженого Верховної ради України з прав людини на його офіційному сайті: http://www.ombudsman.kiev.ua/pres/releases/rel_07_11_09.htm

[19] Коментар Мін‘юсту щодо постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 рок у № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації», http://www.minjust.gov.ua/0/11296

[20] Євген Захаров. Оперативно-розшукова діяльність та приватність комунікацій. – В кн..: Свобода інформації та право на приватність в Україні, т.2. – Харків: Фоліо, 2004 – с.45-60, www.khpg.org.

[21] Права людини, №28, 1-15 жовтня 2005 р., www.khpg.org.

[22] Валентин Наливайченко: «СБУ не гривня, чтобы всем нравиться» // Інтернет-видання «Главред», http://www.glavred.info/archive/2007/09/03/101748-6.html

[23] Заступник голови СБУ: «Про жодне тотальне прослуховування у постанові Кабміну не йдеться»// Газета «Дзеркало тижня», № 42 (671) 11 — 18 листопада 2007, http://www.dt.ua/1000/1550/61106/

[24] Проект закону № від 25.05.2006 р. N 808 (від 10.01.2003 р. N 2618 у ВР України IV скликання). Автори законодавчої ініціативи: М. Родіонов, С. Ніколаєнко, І. Юхновський, П. Толочко.

[25] Офіційний вісник України № 16 2007, http://www.gdo.kiev.ua/files/db.php?god=2007&st=585.

[26] "ЗА ГРАНью ПАСПОРТА" - "Бизнес", №43 (770), 22.11.2007: http://www.business.ua/i770/a23851/; “ЕДАПС” и коллапс" - "Бизнес", №40 (767), 01.11.2007: http://www.business.ua/i767/a23798/; "Так кто же лжец, генерал Грицак?!" - "Бизнес", №46 (773), 12.11.2007: http://www.business.ua/i773/a23919/

[27] У Києві побили і пограбували відомого журналіста// Газета «По-українськи». – 10 грудня, 2007 року. – http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=196369.

[28] Сайт УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1196616829

[29] Щодо незаконного збору Міністерством внутрішніх справ конфіденційної інформації про особу – заява юристів Блоку// Прес-служба Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона», http://www.razom.org.ua/ua/news/18964/

[30] Щодо захисту державних електронних інформаційних ресурсів // Повідомлення Прес-центру СБУ, http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=58025&cat_id=57648

[31] ІРПЕНІАДА: Депутат обласної ради не сплачує за комунальні послуги// Сайт «Майдан-ІНФОРМ», http://maidan.org.ua/static/news/2007/1190874901.html.

[32] Дані Державної Судової Адміністрації України. Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку кримінального судочинства.

[33] European commission for democracy through law (Venice commission), Opinion «On video surveillance in public places by public authorities and the protection of human rights», Adopted by the Venice commission at its 70th plenary session (Venice, 16-17 March 2007), http://www.venice.coe.int/docs/2007/CDL-AD(2007)014-e.asp.

[34] Право на повагу до особистого та сімейного життя: цивільно-правові аспекти в законодавстві і судовій практиці України. Н.Петрова. Європейська Конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л.Жуковської. – К.:ЗАТ „ВІПОЛ”, 2004.– стор. 403.

[35] «Все про бухгалтерський облік» – № 119 –24 грудня 2007 р

[36] Зокрема, для обґрунтування правової позиції щодо можливості відмови від щеплень використовуються посилання на норми наступних законів:

Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я": Ст.42: „Ризиковані методи... профілактики... визнаються допустимими, якщо вони... застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта”; Ст.43: „Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників”.

Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб": Ст.12: Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою... Особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку..., щеплення проводяться за згодою їх батьків.

Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб": Ст.15: Дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється.

Конституція України: Стаття 8. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Ст.53: Кожен має право на освіту.

Закон України „Про охорону дитинства": Ст.19: Кожна дитина має право на освіту.

Закон України „Про дошкільну освіту": Ст.6: Принципами дошкільної освіти є: доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти

Рішення Конституційного Суду України вiд 04.03.2004 № 5-рп/2004: - доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту.

[37] На Одещині батьки масово відмовляються від щеплення дітей // УНІАН. – http://health.unian.net/ukr/detail/186389; Україною поширюється “антивакцинальна кампанія”// УНІАН. – http://health.unian.net/ukr/detail/187231; Після щеплення – до реанімації// http://20minut.ua/news/77072; Щеплення: “за” та “проти”// http://www.gazeta.rv.ua/?n=11695; Закусило Мар’яна. Два погляди на щеплення // Україна і світ.– № 13 (413).– 26.03.2007 .– http://www.uwtoday.com.ua/articlea.asp?NID=3738&JId=203&LID=1; Щербенко Леся. Дитину без щеплень у дитсадок не беруть// Газета по-українськи. – http://gpu.ua/index.php?&id=211842

[38] Дані Державної Судової Адміністрації України. Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку кримінального судочинства.

[39] Повідомлення Мін’юсту: http://www.minjust.gov.ua/0/11568.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори