пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 15. Соціальні та економічні права

   

[1]

1. Тенденції дотримання соціально-економічних прав

Забезпечення соціальних та економічних прав завжди було питанням політики. Кожна політична партія чи сила повсякчас прагнула показати свою турботу про простих людей. Звісно, за їхніми словами в більшості стояла неспроможність гарантувати їх здійснення. Як наслідок, на сьогодні ми маємо декларативне, негнучке законодавство, великий дисбаланс у сфері соціального страхування, а також поглиблення розриву між багатими і бідними.

Особливо вражає розрахунок прожиткового мінімуму, який є базовим показником для всієї системи соціального захисту. Набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів та послуг, який закладено в основу цього показника, вже на сьогодні не відповідає тим мінімальним вимогам, які необхідні для того, щоб забезпечити виживання. Крім того, сама методика розрахунку прожиткового мінімуму є застарілою. Вона не дає змогу встановити достовірні дані цього показника. Що можна говорити, якщо до сьогодні з розрахунку прожиткового мінімуму не виключається прибутковий податок, який сплачує кожен громадянин. Наслідком такої політики є те, що населення стрімко скорочується, що яскравіше, ніж будь-який інший факт, говорить про проблему.

Декларативність законодавства найкраще показує невиконання рішення Конституційного Суду щодо Закону «Про Державний бюджет на 2007 рік», яким визнано не конституційними деякі його положення, які обмежують соціально-економічні права. Більше того, з усього видно, що держава не має наміру його виконувати. Це підтверджує й те, що в законі про бюджет на 2008 рік повторюються багато з тих обмежень, які вже були визнані судом неконституційними.

У 2007 році продовжилася тенденція щодо збільшення розриву між багатими й бідними, а також міжгалузевий дисбаланс в оплаті праці. Механічне збільшення мінімальної заробітної плати без відповідного реформування самої системи оплати праці не змогло привести до покращення рівня життя людей. Але навіть попри збільшення доходів населення неефективне реагування держави на інфляційні процеси практично звели це зростання нанівець. Крім того, продовжується поглиблюватися розрив між продуктивністю праці та її оплатою, що може привести до вкрай негативних наслідків для економіки, а відповідно й для всього населення.

Непростою залишається ситуація із забезпеченням безпеки праці працівників. На жаль, кількість випадків виробничого травматизму зі смертельними наслідками продовжує зростати, практично не виділяються кошти на профілактичні заходи, контроль за дотриманням безпеки праці в багатьох сферах є недостатнім і неефективним. Можна пригадати не одну й не декілька резонансних аварій, які стались на шахтах, великих промислових підприємствах, але є й величезна кількість менших випадків, які не стали відомими.

Попри великі плани вже який рік стоїть перед Україною проблема впровадження накопичувального рівня пенсійної системи. Зрозумілим є те, що існуюча система, враховуючи сьогоднішні демографічні тенденції, не зможе в скорому часі забезпечити пенсійний захист літніх людей. Але поки із завданням побудови збалансованої, гнучкої та ефективної пенсійної системи держава явно не може впоратися.

І на кінець, дуже важливо зробити принципове розділення правового регулювання, що визначає соціально-економічні права, та пільги, котрі є за своєю суттю привілеями. Велика політика залишається політикою обіцянок і лозунгів, але дуже важливо забезпечити й гарантувати здійснення соціально-економічних прав, яке б не залежало від політичних настроїв і прагнень. Крім того, відповідно до міжнародних стандартів і згадуваного вище рішення Конституційного Суду, не можна зменшувати обсяг існуючих прав, а от привілеї скасовувати можна, а часом навіть треба.

 

2.  Право на достатній життєвий рівень

Останнім часом багато говориться про те, що рівень життя покращується, що якість його стає вищою. Державні органи рапортують про збільшення доходів населення, ріст заробітної плати, зниження безробіття. Водночас, небагато людей задумуються, чим насправді є право на достатній життєвий рівень.

Право на достатній життєвий рівень це, у першу чергу, право особи на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я й добробуту її самої та її сім’ї. І навіть більше − це право полягає у тому, що кожен має бути спроможним на те, щоб, не соромлячись і не наштовхуючись на необґрунтовані перешкоди, бути повноправним учасником звичайних, повсякденних взаємодій з іншими людьми. Це означає, між іншим, що люди мають бути спроможними на те, щоб задовольняти свої основні потреби з почуттям гідності. Ніхто не повинен жити в умовах, за яких єдиний спосіб задовольнити власні потреби полягає в тому, щоб принизити або позбавити себе власних основних свобод – наприклад, через жебрацтво, проституцію або працю на кабальних умовах.

І, якщо ми подивимося на реалії життя, то побачимо наскільки далеко ми ще від тієї високої планки, яку встановлено у європейських країнах. І недаремно Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав, відзначаючи у своїх заключних рекомендаціях для України невідповідність рівня доходів у нашій країні для забезпечення достатнього життєвого рівня, дав рекомендацію щодо якнайскорішого прийняття необхідних заходів щодо дотримання цього права.[2]

У суто матеріальному плані достатній життєвий рівень передбачає перебування понад межею бідності, визначеною в тому чи іншому суспільстві.

В Україні основним соціальним показником, від якого відштовхуються при визначенні й межі бідності, й мінімальної заробітної плати, є прожитковий мінімум. Також на основі цього показника визначаються державні соціальні гарантії та стандарти в сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.

Це є однією з ключових проблем, оскільки методика розрахунку прожиткового мінімуму не змінювалася вже багато років, є застарілою, не відповідною сьогоднішнім реаліям. Більше того, маємо явне порушення законодавства про прожитковий мінімум. Так, законом установлено, що набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів та послуг визначаються Кабінетом Міністрів України не рідше одного разу на п’ять років.[3] Водночас, останнім документом, який затверджував вищезазначений набір, є Постанова Кабінету Міністрів від 14 квітня 2000 року № 656 і, на жаль, станом на кінець 2007 року, не має жодних інших затверджених документів у цій сфері.

Потрібно розуміти, що існуюча методика не відповідає сучасним потребам, а також занижує мінімальні потреби людини. Для прикладу, на працездатну особу передбачено 52 кг м’яса на рік, замість медичного стандарту 80 кг; верхній зимовий одяг та костюм чоловік повинен купувати один раз на п’ять років, а жінці протягом тих самих п’яти років пропонується носити одну спідницю і три блузки − таких прикладів є багато. При всьому цьому не виключається з розрахунку прожиткового мінімуму прибутковий податок, який сплачує кожен громадянин, що відповідно зменшує реально отримані кошти. Усе це веде до викривлення сутності показника прожиткового рівня, а відповідно й решту всіх соціальних показників.

Українська Гельсінська спілка з прав людини неодноразово зверталася до Кабінету Міністрів України, а також Міністерства праці та соціальної політики щодо необхідності перегляду застарілих нормативів. Але відповіді цих державних органів свідчили про те, що проект нової методики гуляє кабінетами, і коли буде прийнято хоч яке-небудь рішення, ніхто не знає. Також на недосконалість розрахунку прожиткового мінімуму звертав увагу й Президент.

Поглиблює проблему й те, що для розрахунку багатьох соціальних гарантій використовується навіть не прожитковий мінімум, а такий показник як рівень забезпечення прожиткового мінімуму. Держава немовби підписується під тим, що вона не спроможна виконати навіть зобов’язання, нижчі за мінімальні, згідно з єдиним для всіх прожитковим мінімумом, а встановлює ще один, який відображає фінансову спроможність держави забезпечити соціально-економічні права.

Природним наслідком неефективності політики в сфері забезпечення достатнього життєвого рівня є стійке погіршення демографічної ситуації в країні. За 2006 рік Україна втратила за рахунок депопуляції 297, 7 тис. осіб, за 2007 рік (незважаючи на деяке зростання показника народжуваності – з 9, 7 до 10, 1) – 290, 22 тис. Середня очікувана тривалість життя в 2007 році становила 67, 9 років, або 62, 1 років у чоловіків (1991 – 64, 2) та 73, 5 – у жінок (1991 – 74, 2).[4] За цим показником Україна відстає від Німеччини на 11 років, Франції – на 12, Швеції – на 13, і навіть від найближчих сусідів – Угорщини і Болгарії – на 4 та Словаччини – на 5.

Негативний процес природного скорочення відбувається на тлі загальної втрати відтворення поколінь та деформації вікового складу населення, чисельність якого в репродуктивному віці скорочується. За 2003-2007 роки питома вага населення, старшого за 50 років, у загальній чисельності населення зросла з 32, 8 до 33, 4 %. Погіршуються показники здоров’я людей усіх вікових груп: у 2006 році в середньому на кожні 100 осіб припадало 175 зареєстрованих хвороб. Посилюється інтенсивність трудової еміграції працездатного населення – за експертними оцінками, нині за кордоном працює понад 3, 5 млн громадян України.[5]

Особливо загострюється ситуація в сільській місцевості. За висновками Рахункової палати системної державної підтримки соціально-економічного розвитку села як не було, так, по суті, немає й до сьогодні. І про це красномовно свідчать цифри – з 1991 до початку 2007 року чисельність сільського населення зменшилась майже на 2 мільйони чоловік або на 11, 8 %. Відсутність позитивних зрушень у забезпеченні життєдіяльності сільського населення, які б могли стати основою поліпшення демографічної ситуації та розвитку трудового потенціалу, призводить до того, що негативні процеси в соціальній сфері села поглиблюються.

Зокрема, відбувається обезлюднення сільської місцевості. Протягом 2001-2005 років у 3, 6 тис. сіл (12, 5 % загальної кількості) не народилося жодного немовляти, а в 3 тисячах сіл не було дітей віком до п’яти років. За роки незалежності чисельність сільських населених пунктів скоротилася на 305 одиниць. Рівень депопуляції сільського населення чітко сигналізує про демографічну катастрофу. [6]

Таким чином, швидкі темпи зростання номінальних доходів громадян не знаходять належного втілення в поліпшенні якості життя та захисту соціально-економічних прав.

Важливим елементом гарантування права на достатній життєвий рівень є забезпечення належної якості продуктів харчування. Потрібно відзначити значні проблеми з додержанням якості. Цей факт визнають не тільки громадські організації, які займаються захистом прав споживачів, але й навіть державні органи. Зокрема, Державний комітет з питань технічного регулювання й споживчої політики (Держспоживстандарт) указує на необхідність розробки нових вимог до безпеки й якості продукції, визначених Законом «Про безпеку і якість продуктів харчування».

Начальник Науково-дослідного центру випробування продукції при Держспоживстандарті Володимир Семенович зазначає, що в даний час як основний нормативний документ з якості продукції використовуються застарілі «Медико-біологічні вимоги до якості і безпеки харчових продуктів», розроблені і затверджені в 1989 році, тоді як Законом «Про безпеку і якість продуктів харчування» на Міністерство охорони здоров`я була покладена функція розробки нових стандартів. Але дотепер Мінздрав не розробив відповідний документ. При цьому застарілий нормативний акт містить перелік пестицидів, який не враховує збільшення видів засобів захисту рослин, що використовувався у виробництві продукції рослинництва за останнє двадцятиріччя.[7]

Крім того, Держспоживстандарт указує на недоцільність скасування обов`язкової сертифікації імпортних продуктів харчування і звуження переліку обов`язкової сертифікації вітчизняних продуктів харчування, що було здійснене в рамках процесу вступу України до Світової організації торгівлі. Володимир Семенович зазначив, що вибіркові дослідження наукового центру при Держспоживстандарті показали, що багато продуктів не відповідають стандартам якості, а деякі несуть загрозу здоров`ю громадян. Як приклад, було наведено факти підвищеного вмісту фосфороорганічних пестицидів і нітратів у винограді походженням з Туреччини та Італії, а також у зелені, що імпортується з Польщі, Грузії, Туреччини, Латвії та інших країн.

Ще одним дуже важливим аспектом є забезпечення населення якісною питною водою, що залишається одним із найбільш соціально значимих питань, оскільки це безпосередньо впливає на стан здоров’я громадян, визначає ступінь екологічної та епідемічної безпеки цілих регіонів. Як зазначається в звіті Рахункової палати України за ступенем водозабезпечення Україна займає одне з останніх місць в Європі. У той же час, у середньому, витрати води на одного мешканця міста становлять 320 літрів на добу. Через зношеність водопровідно-каналізаційного господарства спостерігається стала тенденція до збільшення втрат води при транспортуванні. Ще одна проблема полягає в тому, що 15 % селищ міського типу та 78 % сіл взагалі не забезпечені централізованим водопостачанням.

Незадовільне вирішення цього питання в країні підтвердила й Колегія Рахункової палати, яка розглянула результати аудиту використання коштів Державного бюджету на виконання заходів із розвитку й реконструкції централізованих систем водопостачання та водовідведення. Визнано, що стан систем централізованого водопостачання та водовідведення є кризовим, характеризується зношеністю основних фондів і потребує невідкладних дій з боку влади. Зокрема, органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, в порушення вимог Законів України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" і "Про питну воду та питне водопостачання", не вжито необхідних заходів, які б забезпечили населення якісною питною водою в достатній кількості.[8]

Попри дуже широке визнання пов’язаних із житлом прав у всіх міжнародних, регіональних і національних правових системах, мало існує прав, що порушуються в такому масштабі або з такою силою, як право людини на достатнє житло. Хоча й досі важко виявити з точністю масштаби порушення цього права. Причому у міжнародних документах захищається не просто право на житло, а право на достатнє житло, яке у відповідності до документів Комітету ООН з соціальних, економічних і культурних прав людини означає право на окреме житло, належну площу проживання, належну безпеку, належне освітлення та вентиляцію, належну основну інфраструктуру й місцезнаходження з точки зору роботи та основних послуг, і більше того − все це за розумну ціну.[9]

Високі ціни на житло завжди були проблемою в гарантуванні права на достатнє житло. За останні роки відрив цін на квадратний метр від поточних зарплат різко зріс. Ще у 2006-му ціна квартир у містах-мільйонниках упевнено перетнула позначку в тисячу доларів за квадратний метр і пішла далі.

У Києві ціни на вторинному ринку за той же метр становлять уже близько 2, 5 тис. дол., у ближніх передмістях столиці – 1, 5 тис. Тоді як середня зарплата в більшості регіонів країни починається від 200 дол., а в Києві – від 450 дол. за місяць. Житло досі будується в розрахунку на елітний сегмент. Тобто ігноруються не лише малозабезпечені, а й середні прошарки населення.

Ситуація із забезпеченням житлом не вирішується. Радянський механізм його розподілу майже помер, а якась розумна альтернатива так і не була запропонована. Відносно благополучна цифра в 22 квадратні метри на душу населення не повинна нікого ввести в оману. За даними Держ­комстату, житлова площа двох із кожних п’яти домогосподарств країни була нижчою від санітарної норми (13, 65 метра на людину). До речі, остання прийшла до нас ще з революційних часів, і в початковому варіанті звучала як «три квадратні сажні». Однак досі 45% городян не мають її, а в 19% немає навіть «двох квадратних сажнів на душу».

У листопаді 2007 року свою концепцію вирішення житлового питання оприлюднив Президент[10]. Подібна концепція також була розроблена Кабінетом Міністрів. Пропозиції Президента звелися до того, що держава дасть гроші частині тих, хто потребує житла. «На моє глибоке переконання, держава мусить подбати про одноразову безплатну грошову допомогу на перший внесок при купівлі житла в розмірі 30%», – казав Президент.[11]

Уряду пропонується знайти на цю справу 0, 5% ВВП (4 млрд. грн.) починаючи з 2009 року. Влас­не кажучи, про тих, хто потребує житла, на цьому все. Як і про доступність. Важко уявити собі доступне житло, яке розподіляється чиновниками за складеними ними списками. А саме це, по суті, і пропонується.

У найбільш райдужних розрахунках це має забезпечити рух житлової черги з 20 тис. ордерів на рік, як зараз, до 70 тис. «колись». Ураховуючи, що в черзі зараз стоять 1, 3 млн. осіб, перспективи неважко порахувати. До речі, 290 тис. із них житло взагалі мають видати або позачергово, або в першу чергу. Якщо додати 133 тис. військових черговиків, усе стане ще веселіше. Тож раніше від 2020 року ця проблема точно не вирішиться. Але, навіть поділивши запропоновані 4 млрд. грн. на рік на декларовану вартість квадратного метра, отримаємо трохи більше мільйона метрів для роздавання. Тобто по метру на черговика.[12]

Особливо наболілою вже не перший рік є проблема доступності житла для військових. У першу чергу, для тих, хто багато років перебуває на квартирній черзі. Із труднощами повсякчас стикаються і ті, хто має житло. Адже внаслідок кардинального скорочення Збройних Сил, розформування окремих частин і військових містечок, чимало сімей військовослужбовців залишилися сам на сам зі своїми проблемами, оскільки будинки тривалий час не ремонтують, заміни та оновлення потребують комунікації, тепло та водопостачання. Для того, щоб вирішити дане питання на державному рівні було прийнято рішення про передачу житлового фонду та об’єктів соціально-культурної сфери на баланс органів місцевої влади. Ураховуючи ж додаткове навантаження на бюджети органів місцевого самоврядування, які, у більшості випадків, ледве зводять кінці з кінцями, під названу програму планувалося виділення додаткових коштів.

 Однак, як свідчить практика, у нашій державі навіть при ідеальних планах кінцевий результат досить часто не має нічого спільного з наміченим. Підтвердили дану тезу і результати аудиту ефективності управління коштами субвенції місцевим бюджетам на заходи з передачі житлового фонду та об’єктів соцкультпобуту Міноборони в комунальну власність, які було розглянуто на черговому засіданні Колегії Рахункової палати. За її висновками як Міністерство фінансів, так і Міністерство оборони здійснювали управління багатомільйонними сумами бюджетних грошей на етапах планування та фінансування без належної взаємодії й обґрунтованих розрахунків. У кінцевому результаті це призвело до недофінансування затверджених обсягів робіт, несвоєчасного освоєння коштів субвенції та невиконання запланованих заходів з капітального ремонту й реконструкції переданих об’єктів.[13]

Як бачимо, дуже важко говорити про доступність житла, а це водночас свідчить про значні труднощі у виконанні державою свої міжнародних зобов’язань у сфері дотримання права на достатній життєвий рівень.

 

3.  Право на працю

Право на працю є невіддільним компонентом людської гідності. Кожна людина повинна мати можливість для такої праці, яка дозволить їй вести гідне життя. Право на працю забезпечує виживання людини, її сім’ї й одночасно сприяє розвитку та визнанню такої особистості в суспільстві, за умов, що вид трудової діяльності був вибраний вільно або на нього була дана вільна згода. Повинна бути забезпечена безпека праці та її гідна й вчасна оплата.

Період економічного зростання в цілому позитивно відбився на рівні використання  трудового потенціалу. Впродовж 2000-2007 років чисельність зайнятого населення, незважаючи на відомі негативні демографічні тенденції, зросла на 4, 5 %. На кінець 2007 року рівень зайнятості населення зріс до 59, 1 % і досяг найвищого значення з 1999 року. Відповідно, економічне зростання супроводжувалося поступовим зниженням рівня безробіття. Зокрема, за січень-жовтень 2007 року чисельність громадян, які мали офіційний статус безробітних, зменшилась на 27, 1 %. Рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації праці, знизився до 6, 2 %, що є найнижчим показником з 1996 року. Поряд із цим, безробіття набуває дедалі більш вираженого структурного характеру, що є відображенням нереформованості та диспропорційності ринку праці. Ринок праці характеризується неврівноваженою кон’юнктурою, що поєднує в собі протилежні тенденції: дефіциту й надлишку праці.

Потрібно зазначити, що саме низький рівень заробітної плати, яка пропонується для безробітних є найгострішою проблемою на сучасному ринку праці. З усіх вакансій, про наявність яких роботодавці проінформували центри зайнятості 2007 року, понад 40% пропонували зарплату, нижчу від прожиткового мінімуму.

Залишаються низькими й розміри допомоги по безробіттю. Зокрема, для застрахованих осіб мінімальний розмір допомоги по безробіттю складає 40-65% мінімальної заробітної плати. За даними Держкомстату, середній розмір допомоги по безробіттю становив у минулому році 294, 3 грн., а в аграрних регіонах – 230-250 грн. Вважати цей рівень достатнім з огляду на інфляцію, ніяк не можна.[14] Це у свою чергу відзначає й Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав, звертаючи увагу на необхідність активних дій уряду щодо підвищення розміру допомоги по безробіттю.[15]

До сьогодні залишається декларативною норма Закону України «Про загальнообов’язкове державне страхування на випадок безробіття», яка визначає, що допомога по безробіттю не може бути нижчою за прожитковий мінімум, установлений законом. Натомість наголошується на відсутності ресурсів для виконання цього припису закону.

Так само не впроваджується в життя норма вищезазначеного закону, яка визначає порядок і умови надання допомоги по частковому безробіттю. Практично цей вид допомоги взагалі не діє й всі спроби його впровадження поки що залишаються тільки спробами. Про це свідчать відповіді Міністерства праці та соціальної політики на запити Української Гельсінської спілки з прав людини з цього приводу.

Залишається актуальною проблема високого безробіття серед найбільш уразливих категорій населення, а це в першу чергу молодь, люди передпенсійного віку, люди з інвалідністю. Багато з них не можуть працювати повний робочий день, потребують особливих умов роботи. Працедавець не хоче ускладнювати собі життя – і в результаті: або не бере таких людей на роботу, або бере на менш вигідних умовах.

Прикладом можуть бути людипередпенсійного віку, які фактично перебувають ніби поза ринком праці. Вони змушені витрачати час, енергію на те, аби вирішувати проблеми зайнятості самотужки, в основному – через родичів, знайомих. Така ситуація примушує їх надміру дорожити робочим місцем, триматися за нього навіть тоді, коли не влаштовують ані зарплата, ані умови праці. Це спотворює ринок праці, створює передумови для дискримінації та нерівності. Потрібно звернути увагу, що в Законі України «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було скасовано норму про гарантію особам передпенсійного віку права на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку. А відповідно, ті люди, які мають півтори роки до пенсії, залишаться без пенсійного забезпечення й змушені отримувати лише мізерну допомогу для безробітних.

Щодо оплати праці, то потрібно зазначати, що середня заробітна плата в 2007 році досягла в реальному вимірі приблизно 70 % рівня заробітної плати 1990 р. Проте, попри суттєве зростання середньої номінальної заробітної плати, відставання України від переважної більшості розвинених європейських країн, а також Румунії, Білорусі, Російської Федерації, Болгарії, Польщі зберігається. Так, порівняно з 2004 роком на 73 євро збільшилась різниця із середньою заробітною платою в Чехії, на 61 – у Польщі, на 52 – у Росії. Саме це, скоріш за все, спричиняє масову міграцію робочої сили з України, її сьогоднішній дефіцит у деяких галузях і регіонах.

Також залишається низькою частка заробітної плати у ВВП та собівартості продукції, що суперечить загальносвітовій практиці. У ВВП частка заробітної плати останніми роками становила 45, тоді як у країнах Європейського Союзу – у середньому 65 відсотків. У собівартості продукції частка витрат на оплату праці – близько 12 відсотків, тоді як у більшості країн ЄС цей показник сягає 30–35 відсотків.

Заробітна плата, яка складає основу доходів населення, залишається надто низькою для виконання її основних функцій. У той час, як, згідно з вимогами Європейської соціальної хартії, мінімальна заробітна плата має становити не менше, ніж 2, 5 прожиткового мінімуму, в Україні вона становить лише близько 81 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Частка працівників, яким нарахована заробітна плата нижче рівня прожиткового мінімуму, у 2007 року склала 19, 1 %. Відтак, понад 2 млн. працівників своєю працею не можуть забезпечити мінімального рівня споживання та задоволення основних соціальних і культурних потреб. І це при тому, що до уваги береться вельми недосконала й застаріла методика розрахунку прожиткового мінімуму.

Зберігається тенденція до значної диференціації рівня оплати праці за видами економічної діяльності, що вказує на формування заробітної плати від належності до певної сфери економічної діяльності, а не кількості, якості та результатів праці. За даними Держкомстату, найбільший зиск від економічного зростання отримали 10 % населення з найвищими доходами: у середньому за першу половину 2007 року, їхні надходження збільшились в номінальному вимірі на 24 %, тоді як доходи решти зросли на 16–17 %. І це в черговий раз показує нам ще одну дуже глибоку проблему − розрив між бідними й багатими збільшується, що, в свою чергу, веде до збільшення соціальної напруженості в суспільстві.

Механічне підвищення мінімальної заробітної плати упродовж 2005 – 2007 років, не обумовлене відповідним зростанням продуктивності праці, не розв’язало системних суперечностей в оплаті праці й не спонукало роботодавців до «висвітлення» доходів найманих працівників. Так, станом на вересень 2007 року 6, 3 % найманих працівників мали нарахування в розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством. Найбільша частка найманих працівників, які мають заробітну платню нижче мінімальної, спостерігається в рибальстві – 16, 9 %, у сільському господарстві – 15, 6 %, у сфері надання комунальних послуг та в сфері культури – 8 %.

Як уже зазначалось, відтворюється економічно необґрунтована міжгалузева диференціація оплати праці, зокрема, у низці галузей працівники отримують заробітну плату в 2-2, 5 рази нижчу за середню по країні. Передовсім низьким рівнем оплати праці відзначаються галузі бюджетної сфери та сільське господарство. Так, у вересні 2007 року 25, 5 % працівників освіти й 26, 6 % працівників охорони здоров’я було нараховано заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум, встановлений законодавством для працездатної особи (561 грн.), що перевищує показники 2006 року, які становили, відповідно, 21, 0 % та 21, 9 %. Незадовільним є стан оплати праці в промисловості: працівники найбільш наукомістких її галузей (виробництво машин та устаткування, виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування), які забезпечують інші сфери економіки новими технологіями й технікою, одержують заробітну плату меншу, ніж ті, що користуються цими технологіями й технікою.

За сьогоднішніх умов актуальним є розробити практичні механізми індексації оплати праці з метою нейтралізації негативного соціального ефекту інфляції, запобігання падінню купівельноспроможного попиту. Індексація має здійснюватися диференційовано, залежно від рівня доходу, більшою мірою стосуватися осіб з низькими доходами та бути одним із засобів зниження диференціації оплати праці. Належна методика індексації дозволить знизити соціальну «ціну» адаптаційної інфляції на рівні 10-12 % на рік.

Важливим є зазначити, що у 2007 році так і не була введена система мінімальної погодинної оплати праці. Вона може стати позитивним кроком у напрямку вдосконалення оплати праці людей, але, з іншого боку, потребує дуже розумного підходу при її введені. Це необхідно для того, щоб уникнути зловживань на ринку праці, коли велика кількість людей буде найматися на неповний робочий день, а відповідно й отримувати неповний пенсійний стаж та неповні відрахування до соціальних фондів.

Дещо кращою стає ситуація із заборгованостями по виплаті заробітної плати. Так, за січень-листопад 2007 року загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась на 7, 6%, причому зменшувалась вона в більшості регіонів країни. Із загального обсягу боргу на сьогодні майже дві третини припадає на економічно неактивні та збанкрутілі підприємства. Кількість працівників економічно активних підприємств, яким вчасно не виплачено заробітну плату, на 1 грудня 2007 року становила 1, 5% від загальної кількості працівників, зайнятих в економіці.

Але водночас проблема заборгованості залишається ключовою, особливо це стосується працівників паливо-енергетичної сфери, працівників освіти, а також працівників зайнятих у сільському господарстві. На сьогодні залишились не виконаними запевнення Президента остаточно ліквідувати усю заборгованість із заробітної плати – а це 700 мільйонів гривень – протягом восьми місяців 2007 року.[16] Проблемам із заборгованістю по заробітній платі сприяє зокрема, й те, що попри передбачену значну відповідальність за її не виплату поки на практиці найчастіше застосовується штраф від 15 до 50 неоподатковуваних мінімумів (255 – 850 грн.).

За даними Генеральної прокуратури в 2007 році прокуратури порушили 1659 (в 2006 році – 1847) кримінальних справ за порушення законодавства про оплату праці, з них було направлено до суду 1502 справи (у 2006 році – 1631). У багатьох випадках, зарплата була виплачена після втручання Прокуратури. Так, тільки за приписами прокурора Дніпропетровської області працівникам ВАТ «Міттал Стіл Кривий Ріг» та ДП «Завод імені Малишева» погашено заборгованість на загальну суму 42, 3 млн. грн.[17]

Неможливо оминути тему безпечних умов праці, як складової права на гідну працю. Зростає кількість робочих місць, де існує реальна загроза здоров’ю. Зараз майже кожний третій працівник працює в умовах, які не відповідають вимогам нормативно-правових актів з охорони праці. З цих причин і через незадовільне забезпечення працюючих засобами індивідуального та колективного захисту різко зросла професійна захворюваність – із 2, 5-2, 7 тисячі в 1990-1992 роках до 5-7 тисяч у 2005-2006 роках.

Ситуація в 2007 році не зазнала кардинальних змін. Зокрема, фінансування видатків на заходи щодо профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань хоча й дещо збільшилась, але все одне їхній рівень є недостатнім. Крім того, навіть за офіційними даними Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у 2007 році порівняно з аналогічним періодом 2006 року кількість випадків травматизму на виробництві зі смертельним наслідком збільшилась на 3, 6 %.[18] Як було заявлено Президентом, рівень безпеки на виробництві у два рази нижче ніж у сусідніх країнах. Він також відзначив, що за минулий рік на виробництві були смертельно травмовані 1176 людей, і відбулося 19 тис. випадків травматизму.[19] Крім того, такі випадки часто неналежно та повільно розслідуються.

Потрібно сказати, що офіційні цифри випадків травматизму зовсім не відображають гостроту проблеми, оскільки випадки травматизму на виробництві приховуються. Особливо це стосується випадків більш легкого травматизму, які масово приховуються від розслідування та обліку. Зокрема, за даними Федерації профспілок України у 2007 році ними було виявлено 520 прихованих випадків, серед них 6 смертельних.[20]

Усе це підтверджується й даними Генеральної прокуратури, яка зазначає, що в минулому році прокурорами в сфері охорони праці було порушено 555 кримінальних справ, з яких 463 направлено до суду. За документами реагування до відповідальності притягнуто майже 10 тис. посадових осіб. Перевірками встановлено численні факти безконтрольності працедавців за додержанням працівниками технологічних процесів, відсутності фінансування заходів з охорони праці, надання вказівок щодо виконання робіт із порушенням правил промислової безпеки, незабезпечення засобами індивідуального захисту та не проведення інструктажу з охорони праці. Ігноруються вимоги нормативних актів з охорони праці працівниками підприємств, випадки виробничого травматизму приховуються. Крім того, як зазначає прокуратура, адекватні зусилля щодо запобігання загибелі та травмування людей на виробництві органами влади та державного контролю не вживаються.

Досі парламентом не затверджено загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. З діючих нормативно-правових актів з охорони праці – 70 % прийняті ще до 1990 року. Вони не відповідають сучасним умовам виробництва.

Держгірпромнагляд на виявлені порушення законодавства про охорону праці принципово не реагує. Матеріали про виявлені факти, які створили загрозу життю людей або настання інших тяжких наслідків, до органів прокуратури не завжди передаються. Належного контролю за використанням машин та устаткування підвищеної небезпеки ще не забезпечено. Держгірпромнаглядом надаються погодження на ведення робіт, зупинених його територіальними управліннями, хоча виявлені порушення залишаються не усунутими.

Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань не забезпечено повного виконання профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів. До цього часу не створено спеціалізованої медичної та патронажної служби.

Порушення нормативних актів з охорони праці на підприємствах вугільної галузі залишаються найбільш поширеними. Від загальної кількості травмованих на виробництві в 2007 році 36% – шахтарі. Водночас, Міністерством вугільної промисловості належного державного управління охороною праці у вугільній галузі та відомчого контролю із цих питань не забезпечено. Не розроблено сучасні правила безпеки у вугільних шахтах. Не впроваджено галузеву програму "Здоров’я шахтарів" для профілактики професійних захворювань гірників.

Працівники шахт забезпечені робочим взуттям лише на 48%, рукавицями – на 50%, протипиловими респіраторами – на 86%. Недостатньо індивідуальних світильників та саморятівників. Аналогічна ситуація також і в інших галузях економіки, зокрема у металургійній, хімічній галузях, агропромисловому комплексі та на будівництві.[21] І це є ще одним підтвердженням наскільки глибокою є проблема безпеки праці.

Однією з головних причин порушення трудових прав є масове ігнорування законодавства про працю, а також відсутність ефективного контролю за додержанням цього законодавства з боку державних органів. Як зазначає Федерація профспілок, у наслідок цього зростає кількість порушень у зв’язку з незаконним звільненням з роботи. Досить високим залишається рівень порушень трудових прав працівників щодо режиму робочого часу (включаючи залучення їх до надурочних робіт), часу відпочинку, у тому числі залучення до роботи у святкові та неробочі дні. [22]  

Що говорити, коли навіть практично всі міністерства (зокрема, Мін’юст, МЗС, Мінпраці та інші), прокуратура та інші органи влади, як правило, вимагають працювати на вихідні дні чи в позаробочий час. При цьому за таку роботу працівники не отримують жодних доплат чи пільг – за документами формально такої роботи просто не існує й вона здійснюється не офіційно. Це серед іншого зумовлено значним перевантаженням працівників обов’язками, котрі фізично не можливо виконувати вчасно в робочий час.

Набули масового поширення факти укладення цивільно-правових договорів замість трудових, що призводить до позбавлення працівників права на відпустки, одержання допомоги з різних видів соціального страхування тощо.[23]

Залишаються проблеми з додержанням прав профспілок. Зокрема, за інформацією Федерації профспілок у 2007 році нею виявлено 129 порушень прав профспілкових організацій, які входять до федерації. До найбільш кричущих можна віднести втручання працедавців у статутну діяльність профспілкових організацій, особливо первинних; заборону на участь у профспілках; перешкоди в створенні працівниками профспілкових організацій, у першу чергу, на приватних підприємствах, транснаціональних компаніях; утворення кишенькових профспілок; ускладнення процедури проведення страйків; порушення трудових прав членів профспілок у зв’язку з їх активною участю в профспілках; заборону членам виборних органів профспілкових організацій та їх повноважним представникам безперешкодно відвідувати підприємства, установи й організації, де працюють члени профспілок; незаконне звільнення голів первинних профспілкових організацій, членів профкому, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, зміни умов їхньої праці; ухилення роботодавців від проведення колективних переговорів; перешкоду збору профспілкових внесків або неперерахування їх відповідним профспілковим організаціям; ускладнення системи реєстрації профспілок; здійснення фінансового контролю за статутною діяльністю з боку органів виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.

Відзначено, що основними причинами порушень трудових прав членів профспілок і прав профспілкових організацій є правовий нігілізм працедавців, невиконання законів посадовими особами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, власних повноважень щодо забезпечення додержання прав і свобод громадян. Тому необхідно передбачати посилену відповідальність за невиконання обов’язків всіма суб’єктами, а державою та її уповноваженими особами – у першу чергу, оскільки найпродуманіші механізми реалізації правових норм будуть безглузді, якщо держава не здатна спитати зі своїх органів та посадових осіб за невиконання або неналежне виконання обов’язків з охорони прав людини.[24]

Також глибоку занепокоєність порушеннями прав профспілок висловлює й Конфедерація вільних профспілок України. Голова Конфедерації пан Волинець відзначив, що грубі порушення прав профспілок в 2007 році аж ніяк не є поодинокими (безпідставні відмови в легалізації профспілок, розпуски профспілок, переслідування профспілкових лідерів, звільнення та утиски працівників через їхню участь у профспілках, втручання адміністрації та державних органів у внутрішні справи профспілок). Кожен з наведених прикладів є яскравим свідченням відсутності належного дотримання прав профспілок та виконання Конвенції Міжнародної організації праці №87.

«Так у місті Шостка Сумської області на Казенному підприємстві «Зірка» об’єктом розправи з боку адміністрації стала незалежна профспілка, яка насмілилася боротися проти багатомісячної невиплати зарплати. Працівники не отримували заробіток упродовж п’яти місяців, а в цей час директор рекомендував їм брати кредит у банку під заставу особистого майна. Попри значну заборгованість із заробітної плати, адміністрація  відверто ігнорувала Закон «Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності» і відмовлялася надати профспілці дані про фінансові надходження підприємства.

20 серпня 2007 року голова профспілки Ростислав Дуплін отримав лист директора підприємства Козлова про те, що йому дозволяється відвідувати робочі місця членів профспілки тільки за наявності попередження про дату, мету відвідування та конкретні структурні приміщення, де він має намір побувати. Отже, профспілку фактично було позбавлено можливості працювати на підприємстві, виконуючи функції з охорони праці, техніки безпеки й безпосередньо профспілково-організаційні.

Лише з допомогою депутатського звернення до Генеральної прокуратури їм через три місяці вдалося добитися надання голові профспілки перепустки для доступу на підприємство.

За цей час кабінет Дупліна, який перейшов на профспілкову роботу з посади начальника цеху, був фактично розграбований, а профспілкова документація викрадена. Положення Кодексу законів України про працю та Закону «Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності» щодо необхідності надання профкому окремого належним чином обладнаного приміщення не виконуються досі, активісти профспілки зазнають гонінь, заступників голови профкому було звільнено з роботи під виглядом скорочення штатів і тут же в газеті опубліковано оголошення про пошук спеціалістів на аналогічні посади.

Державна інспекція праці, до якої Незалежна профспілка неодноразово зверталася з приводу порушень адміністрацією підприємства трудових прав найманих працівників систематично відповідає відписками.»[25]

Грубі порушення Конфедерацією Вільних профспілок зафіксовані не лише в провінційних містечках, але й у мегаполісах. Наприклад, за словами Волинця, місто Харків відоме переслідуванням членів вільних профспілок.

«У Харкові в серпні 2007 року 130 машиністів Харківського метрополітену для захисту і представництва своїх трудових і соціальних прав прийняли рішення вступити до Вільної профспілки залізничників Харківського метрополітену, після чого керівництво підприємства почало їх цілеспрямовано переслідувати.

29 серпня, одразу ж після повідомлення адміністрації ДП «Харківський метрополітен» про створення Вільної профспілки, був проведений показово залякувальний захід із глузливою назвою «День безпеки» в електродепо «Московське». Як результат, тринадцятьом працівникам, – усі вони є членами Вільної профспілки, – винесені дисциплінарні заходи стягнення: знизити розмір премії на 20%, позбавити талона попередження №1, направити на позачергову перевірку знань тощо. Двом машиністам – Міцкевичу Ю.І. і Сердюку Ю.А. – указані заходи стягнення були винесені наперед, так би мовити, авансом, оскільки на момент складення протоколу – 16 год. 30 хв., вони ще не приступили до роботи, а отже, здійснити вказані в протоколі порушення не могли навіть теоретично.

Іншим наказом, №541 від 8 жовтня 2007 року, встановлено численні обмеження швидкості руху поїздів на різних ділянках метрополітену, які є практично несумісними зі встановленим графіком руху підземних поїздів. Видані адміністрацією ці та інші накази, інструкції, положення суперечать як одне одному, так і наказам та інструкціям Міністерства транспорту та зв’язку, і призводять до того, що працівника завжди можна звинуватити й покарати за порушення тих чи інших інструкцій.

На сьогоднішній день в умовах розгорнутого пресингу на Вільну профспілку, з ініціативи адміністрації звільнено вже 20 працівників. Усі вони є машиністами електропоїздів та членами Вільної профспілки.

Зрозуміло, що такі дії є не лише порушенням трудових прав найманих працівників – членів профспілки, але й серйозною загрозою для безпеки тисяч пасажирів. Проте для адміністрації підприємства головним є бажання розправитися із незалежною профспілкою та добитися рабської покірності працівників».[26]

Найбільший пасажирський авіаперевізник країни – компанія «Аеросвіт» – також продемонстрував безпрецедентний випадок ігнорування профспілки, зазначив Волинець.

«У 2006 році адміністрація уклала з профспілкою льотчиків «Ліга лінійних пілотів» колективний договір. Проте, як видно із самого початку, зробила це без будь-яких намірів реально його виконувати. Профспілка нарахувала не менше 10 порушень колдоговору, починаючи від питань оплати праці та закінчуючи забезпеченням бортовим харчуванням.

В авіакомпанії систематично не виконується ряд основоположних вимог наказу Державіаслужби від 5 грудня 2005 року №920 щодо робочого часу та часу відпочинку екіпажів повітряних суден. І як наслідок, на багатьох рейсах нічний робочий час екіпажів становить понад 12 замість дозволених 8 годин. При цьому з боку адміністрації авіакомпанії має місце підштовхування екіпажів до фальсифікації фактичного початку роботи. Внаслідок застосування для нічного часу «денних» норм робочого дня та систематичної фальсифікації фактичного часу початку роботи на деяких рейсах пілоти відпрацьовують до 12, 5 годин замість належних 8, що є дуже небезпечним, та може привести до фатальних наслідків.

Проти цієї системи повстав колишній голова «Ліги лінійних пілотів» Сергій Молодий, який почав боротьбу за дотримання в реальному житті зафіксованих на папері прав і соціальних гарантій для льотчиків.

Наслідком стало, очевидно, незаконне звільнення, не погоджене ні з керівним органом первинної профспілки, ні з органами профспілкових об’єднань, до складу яких вона входить. Проте суд відмовив у поновленні його на роботу.»[27]

Як бачимо, права професійних спілок систематично порушуються багатьма працедавцями.

Проблема чималого відтоку працездатного населення за межі країни внаслідок соціально-економічної невлаштованості виникла не вчора. На заробітки вирушають сьогодні, передусім, мешканці заходу та сходу країни. Попри певну економічну стабілізацію, що спостерігається останнім часом, темпи та обсяги трудової міграції, на думку низки експертів, потребують від держави невідкладних й адекватних правотворчих дій. Зокрема, дуже важливим кроком у напрямку захисту прав мігрантів стала ратифікація Україною в 2007 році Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів, яка спрямована на удосконалення державної системи правового і соціального захисту громадян України за кордоном, які працюють в країнах Ради Європи відповідно до законодавства приймаючої сторони.

Але для того, щоб захист мігрантів був насправді ефективним, необхідно також укладення міжнародних договорів у сфері працевлаштування з окремими країнами, і в першу чергу з тими, де є найбільша кількість українських громадян. Більше того, потрібно створити умови, щоб ті механізми захисту прав мігрантів, які закладаються в ці договори, почали працювати. На сьогодні тільки з деякими країнами укладено ці міжнародні договори. За даними Міністерства праці та соціальної політики такі договори є лише з такими країнами як Азербайджан, Білорусь, Вірменія, В’єтнам, Латвія, Литва, Лівія, Молдова, Польща, Португалія, Росія та Словаччина. Проте таких договорів поки що не має з Іспанією, Грецією, Італією, Румунією та іншими, де є величезна кількість мігрантів з України.[28]

 

4.  Право на соціальний захист

Економічне зростання та наповнення коштами каналів системи соціального забезпечення водночас висвітлили комплекс суттєвих системних проблем, пов’язаних з відставанням у реформуванні соціальної сфери. Серед них:

-  недосконалість норм соціального та трудового законодавства, невикористання державних соціальних стандартів і соціальних гарантій чинного законодавства, недостатня адаптованість соціального законодавства до права Європейського Союзу;

-  нечіткість розмежування соціальних функцій, обов’язків та відповідальності за розв’язання соціальних проблем між центром та регіонами.

Зазначені проблеми суттєво знизили ефективність державної соціальної політики, яка не забезпечує належного соціального ефекту від зростання економічних показників та виявилася неспроможною подолати значні соціальні загрози.

У першу чергу, серед цих загроз − низькі рівень та якість життя населення, наявність значної кількості бідного населення, зокрема, працюючого, різке розшарування населення за рівнем доходів та несприятливі умови для формування середнього класу.

Потрібно зазначити, що в останні роки в якості пріоритету соціальної політики було обрано підтримку найбідніших прошарків, малозабезпечених, соціально вразливих, непрацездатних груп населення. Цей пріоритет реалізовувався за відсутності національної стратегії в галузі соціальної політики. Це призвело до звуження соціальних функцій держави, різкого зниження ефективності соціальної політики в цілому, і соціальних витрат зокрема. Еволюція системи соціального захисту, що відбулася впродовж 2004 – 2005 років, призвела до посилення утриманських настроїв серед широких верств населення, руйнування страхових принципів пенсійного забезпечення, спровокувала «зрівнялівку» доходів переважної більшості непрацюючих громадян, спричинила надмірне соціальне навантаження на бюджет.

У 2007 році продовжувалась тенденція збільшення видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення. Так, у Державному бюджеті на 2007 рік видатки на соціальний захист склали 21 % (15 % у 2006), освіту – 7 % (5 % у 2006), охорону здоров’я – 4 % (3 %). Проте, суттєвих практичних зрушень у сфері соціального захисту досягнуто не було. Механічне збільшення ресурсного забезпечення соціальної сфери, по суті, підмінило собою зміни, які мали б відбутися, перш за все, у її організації та технологіях забезпечення соціальних потреб, що підвищило б ефективність соціальних витрат. У країні відсутні науково обґрунтований моніторинг і систематичне оцінювання ефективності витрат, спрямованих на соціальні потреби.[29]

Відбулося заміщення розвитку можливих напрямків соціальної політики постійним розширенням кількості різноманітних видів соціальної допомоги та пільг з низьким рівнем адресності, не підкріплених можливостями бюджетного фінансування. Наразі держава має зобов’язання з надання 156 видів соціальних пільг, гарантій і компенсацій 230 категоріям населення, систему пільг регулюють 46 нормативно-правових актів. Пільги громадянам за соціальною ознакою надаються на підставі 24 законодавчих актів, згідно з ними право на пільги мають 15 млн. громадян, тобто, майже третина населення. За різними оцінками, вартість задекларованих пільг становить 19-29 млрд. грн. на рік, що в декілька разів перевищує обсяг бюджетних коштів, які виділяються на їхнє реальне фінансування.

Через відсутність реальних реформ у соціальній сфері, остання перетворилася на рудимент соціалістичної системи з високим ступенем патерналізму, поширенням утриманських настроїв серед значної частини населення, фінансовою необґрунтованістю значної частини зобов’язань, вкрай неефективною системою управління. Сформувалися глибокі викривлення в структурі та розподілі доходів, у доступності для населення базових соціальних послуг.

Відповідно, стратегічними орієнтирами соціальної політики, має бути поступове зменшення частки прямого державного фінансування соціальних потреб та підвищення частки фінансування з боку населення на основі збільшення всіх доходів, насамперед заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних трансфертів.

Щодо реформування системи соціального забезпечення провідні експерти сходяться на тому, що такі реформи мають передбачати:

-  надання всіх видів соціальної допомоги (включаючи соціальну пенсію) на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї;

-  запровадження єдиної адресної соціальної допомоги на випадок непередбачуваних життєвих обставин – смерті родича, важкого захворювання, стихійного лиха, соціальних конфліктів тощо;

-   спрощення та уніфікацію механізмів отримання адресної соціальної допомоги разом із впровадженням інструментів визначення реальних доходів претендентів на адресну соціальну допомогу;

-  поступовий перехід від надання допомоги по малозабезпеченості та субсидій на оплату житлово-комунальних послуг і палива до надання єдиної адресної соціальної допомоги;

-  підвищення стипендій студентам та учням професійно-технічних училищ, які є сиротами, до рівня подвійного прожиткового мінімуму;

-  підвищення вдвічі рівня грошового забезпечення військовослужбовців строкової служби;

-  збільшення рівня державної допомоги багатодітним родинам до 50 % прожиткового мінімуму з урахуванням доходів та встановлення додаткових пільг.[30]

У цьому контексті дуже важливо звернути увагу на проблему пенсійної реформи.

На сьогодні держава збирає кошти на пенсії через систему обов’язкових зборів і розподіляє за необхідністю в ручному режимі незалежно від того, скільки кожна особа насправді сплатила до Пенсійного фонду. За такою схемою, ті хто зараз працюють, фактично сплачують пенсію тим, кому вона зараз виплачується.

 На жаль, до сьогодні не впроваджено накопичувальну систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Неадекватність наявної пенсійної системи, яка базується на суто фіскальному перерозподілі ресурсів, фактично вилучаючи їх з інвестиційного обороту, є очевидною.

Як свідчить міжнародний досвід, забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів здатні лише гнучкі диверсифіковані пенсійні системи, які поєднують різні методи та джерела фінансування. Найефективнішими є системи пенсійного забезпечення, що складаються з 5 елементів: нульовий рівень – соціальна пенсія: мінімальне пенсійне забезпечення, яке гарантується усім громадянам після досягнення певного віку (зазвичай, на 5-7 років пізніше загального пенсійного) незалежно від наявності страхового стажу та сплати страхових внесків; перший рівень – пенсії із солідарної системи, які сплачуються всім особам пенсійного віку за наявності необхідного страхового стажу та відповідно до сплаченої упродовж життя суми страхових внесків; другий рівень – пенсії із загальнообов’язкової накопичувальної системи, що виплачуються особам пенсійного віку, які упродовж життя сплачували відповідні внески, із накопичених таким чином та свого часу інвестованих коштів; третій рівень – пенсії із додаткової накопичувальної системи, внески до якої наймані працівники та їх роботодавці сплачували на добровільних засадах; неформальний рівень – підтримка людей похилого віку в межах громад або родин.[31]

Солідарна система пенсійного забезпечення, яка функціонує сьогодні, вже в найближчому майбутньому не зможе забезпечити достатній рівень пенсій за існуючої демографічної ситуації (за підрахунками фахівців, у 2050 р. в Україні співвідношення працюючих та пенсіонерів буде 50% на 50%). Навіть сьогодні існує проблема забезпечення коштами все більш зростаючий обсяг витрат на виплату пенсій.

Необхідність запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування передбачена також Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». У відповідності до нього Кабінет міністрів виніс проект Закону, який передбачав запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування на розгляд парламенту. Цим законопроектом визначався термін запровадження такої системи, встановлювався розмір відрахувань до Накопичувального пенсійного фонду та пов’язаних із цим завдань, які слід було вирішити до початку їх перерахування.

Парламент 24 квітня 2007 року цей проект Закону прийняв у першому читанні. Проте не було жодного прогресу в прийнятті цього проекту протягом минулого року.

Пізніше знову до парламенту був внесений проект Закону про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (№ 0942), який перебуває на розгляді в Комітеті ВР з питань фінансів та банківської діяльності. Цим документом передбачається введення накопичувальної пенсійної системи з 2009 року.

Але важливо наголосити на тому, що є певні обставини, які потребують нагального вирішення до впровадження другого рівня пенсійної системи. У першу чергу, необхідно створити ті передумови, які потрібні для ефективного існування накопичувальної системи. Зокрема, Прикінцевими положеннями Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (п. 9) визначено перелік вимог, виконання яких і обумовлює введення накопичувальної системи. Серед них обставини загальноекономічного характеру, насамперед стійкого економічного зростання країни та фінансової стабільності солідарної системи пенсійного страхування; забезпечення гарантій щодо мінімального розміру пенсії та збереження рівня доходів при запровадженні накопичувальної системи; виконання вимог щодо здійснення низки заходів організаційно-фінансового та правового характеру, зокрема, створення інституційних компонентів функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування та прийняття законодавчих та нормативних актів, необхідних для її функціонування.

Загалом, на сьогодні можна констатувати виконання лише двох вимог із зазначеного переліку: певного економічного зростання та забезпечення виплати пенсій у солідарній системі на рівні прожиткового мінімуму.[32]

Є проблемою розширення системи недержавного пенсійного забезпечення. За останній час вона певним чином розвивається – збільшується число зареєстрованих фондів, зростають їхні активи. Проте фахівці зазначають, що цей розвиток охоплює досить вузький сегмент економіки. Визначені законодавством умови функціонування недержавних пенсійних фондів цілком прийнятні для роботодавців переважно банківського сектору, а також певною мірою можуть задовольнити суб’єктів підприємницької діяльності, що користуються монопольним становищем на ринку, оскільки вони можуть скористатися усіма позитивними моментами цього виду страхування. Загалом, активи фондів не досягають і 1% річного фонду заробітної плати в країні.

Своєю чергою, для обґрунтованого прийняття рішень щодо термінів запровадження окремих елементів накопичувальної системи доцільно врахувати досвід реалізації аналогічних заходів, які здійснювались, наприклад, у Польщі та Угорщині. Зокрема, норми стосовно виплати довічної пенсії страховими організаціями за рахунок коштів накопичувальної системи в цих країнах почали діяти вже після відкриття страхового ринку і запровадження європейських стандартів страхової діяльності. Натомість в Україні наразі відсутні страхові організації, які могли б належним чином виконувати вимоги з виплати довічної пенсії. [33]

Потрібно зазначити, що в цьому році з прийняттям Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" у солідарній пенсійній системі відбулося й декілька позитивних змін. Найперше – зросла вартість одного року страхового стажу: з 1% до 1, 2% з 1 січня 2008 року та до 1, 35% з 1 жовтня 2008-го. Також більш ніж утричі збільшено заробітну плату для обчислення пенсії, яка застосовувалася при перерахунку пенсії в 2004 році. А саме: з 306 грн. до 928 грн. Це в певній мірі може дозволити відійти від запровадженої раніше сумнозвісної "зрівнялівки", коли пенсії більшості пенсіонерів установлювалися на рівні прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. [34]

Але водночас хотілось би звернути увагу на рекомендації міжнародних експертів щодо розвитку пенсійної системи. Зокрема, серед них є рекомендація уникати дискретних підвищень мінімальної пенсії і запровадити правило індексації, за якого підвищення пенсії буде прив’язане до індексу споживчих цін, розрахованого для груп населення з різними доходами. Також зазначається про необхідність поступово підвищити визначений пенсійний вік, прирівняти пенсійний вік для жінок з пенсійним віком для чоловіків, переглянути систему внесків для самозайнятих, осіб з неповною зайнятістю, сезонних працівників.

Крім того, експерти зазначають, що важливо вдосконалити регулювання та нагляд за недержавними пенсійними фондами з урахуванням міжнародного досвіду та консультацій, прийняти законодавство щодо закріплення функції збору всіх соціальних внесків за Пенсійним фондом. І накінець, потрібно активізувати роботу з розповсюдження інформації про пенсійні реформи, включаючи недержавні пенсійні фонди, оскільки існуюча недовіра до них тісно пов’язана з недостатнім розумінням того, як ці організації функціонують.[35]

Ще однією базовою проблемою щодо додержання права на соціальне забезпечення є ігнорування державними органами законодавства в сфері соціального захисту. Про це свідчить невиконання рішення Конституційного суду від 09 липня 2007, яким визнано неконституційними деякі положення Закону «Про Державний бюджет на 2007 рік» щодо обмеження соціально-економічних прав. Цим рішенням фактично підтверджується декларативність законодавства в сфері соціального захисту населення, оскільки ті правові норми, які існують на сьогодні, не виконуються, а держава намагається їх різними способами обійти. Більше того, у Законі України «Про Державний бюджет на 2008 рік» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» повторюються ті самі порушення, що були й у законі про бюджет на 2007 рік, що вказує про відсутність у державних органах наміру не тільки розробити механізм втілення рішення Конституційного суду, але й, взагалі, у будь-який спосіб виконувати це рішення.

Не було в 2007 році великих поступів у створенні єдиної системи соціального страхування. Зокрема, так і не було прийняте відповідне законодавство, необхідне для запровадження єдиного внеску на загальнообов’язкове соціальне страхування, не об’єднано в єдиний фонд фонди страхування від тимчасової втрати працездатності та страхування від нещасного випадку на виробництві.

Крім того, щоб така система працювала, необхідно розробити механізми його впровадження, а, зокрема, визначати розмір страхових виплат виключно сплаченими внесками, а також створити єдину базу даних відстеження страхових внесків та виплат. Важливим є забезпечити сплату внесків до системи загальнообов’язкового державного страхування за всіх без винятку застрахованих осіб (якщо не передбачені внески роботодавця та/або найманого працівника, їх має сплачувати бюджет) і здійснювати виплати зі страхових фондів тільки за страховими випадками (фінансування допомоги по догляду за дитиною, на поховання тощо мусить здійснювати бюджет). Але, на жаль, на сьогодні поки що все це є тільки в планах.

Щодо реформування системи надання соціальних пільг, то тут також особливих зрушень не має. Так, і далі не існує поділу в законодавстві на норми, що забезпечують певні соціально-економічні права, та ті, що надають певні привілеї, пов’язані з особливими заслугами, посадою, тощо. Більше того, реформування системи надання соціальних пільг вимагатиме:

-  переходу до адресного принципу, створення механізмів адресного надання пільг конкретній особі;

-  застосування, з метою підвищення адресності пільг та уникнення зловживань при встановленні права на отримання пільги, критерію граничного душового доходу домогосподарства;

-  створення інтегрованої бази даних про кількість та склад осіб, які мають право на пільги, та вартість послуг, які повинні їм надаватися, впровадження обліку наданих соціальних пільг згідно з єдиним реєстром пільговиків у межах держави;

-  поетапного запровадження системи надання пільг у готівковій формі (на першому етапі – за добровільним вибором громадян, які мають відповідне право);

-  переходу до надання пільг, пов’язаних із компенсацією шкоди здоров’ю, у формі та розмірах, безпосередньо пов’язаних із масштабами та видом завданої шкоди.[36]

Із проблемами працювала в цьому році й система нарахування житлових субсидій населенню, яка вже давно є застарілою й малоефективною. Основним проблемним аспектом тут є бюрократично складна, заплутана і зарегульована система надання цього виду допомоги. Проблема ефективності системи субсидій загострюється через відсутність прозорості ціноутворення в житлово-комунальному господарстві. Потрібно зазначити, що не існує науково та економічно обґрунтованих механізмів визначення величини тарифів на послуги житлово-комунального господарства, а, відповідно, не відомо за що саме сплачують люди, коли сплачують послуги житлово-комунальних підприємств, і, як наслідок, на що отримують компенсацію у вигляді субсидій від держави.

Також є проблеми зі створенням безбар’єрного середовища для людей з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема, потребує вдосконалення законодавство щодо забезпечення створення безперешкодного середовища та транспортного обслуговування людей з інвалідністю, а також щодо створення умов належного функціонування закладів, що надають соціальні послуги. Не в повному обсязі виконуються вимоги щодо створення умов для безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до приміщень державних органів, об’єктів соціальної інфраструктури місцевих органів соціального захисту населення та Пенсійного фонду.

Не встановлено жорсткого контролю за врахуванням потреб осіб з обмеженими фізичними можливостями при будівництві та ремонтах будівель і приміщень закладів культури та охорони здоров’я, навчальних закладів, об’єктів житлового та громадського призначення.

Крім того, Україна поки що так і не підписала Конвенцію ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї.

 

  1. Рекомендації

Загальні рекомендації:

1)  реформувати систему надання соціальних пільг: здійснити розділення правових норм на ті, що гарантують соціально-економічні права, та ті, що надають певні привілеї у зв’язку із зайняттям певною посадою чи особливими заслугами;

2)  припинити практику зупинення дії чи невиконання правових норм, що гарантують реалізацію соціально-економічних прав;

3)  у повному обсязі передбачати фінансування закріплених у законодавстві гарантій дотримання соціально-економічних прав.

 

Щодо дотримання права на достатній життєвий рівень:

1)  удосконалити розрахунок прожиткового мінімуму, зокрема, затвердити новий набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів та послуг, затвердити нову методику розрахунку цього показника;

2)  здійснити реформи, спрямовані на зменшення розриву між багатими і бідними, а також міжгалузевих дисбалансів у сфері оплати праці;

3)  активізувати заходи щодо підтримки жителів сільської місцевості;

4)  удосконалити регулювання якості харчових продуктів, а також безпеки та якості питної води;

5)  запроваджувати заходи, спрямовані на забезпечення доступності житла.

 

Щодо дотримання права на працю:

1)  підвищити розмір допомоги по безробіттю до розміру прожиткового мінімуму, який передбачений законодавством;

2)  впровадити допомогу по частковому безробіттю;

3)  зменшити високе безробіття серед найбільш вразливих категорій населення, в першу чергу, молоді, людей передпенсійного віку, інвалідів;

4)  збільшити частку заробітної плати у ВВП та собівартості продукції;

5)  гармонізувати мінімальну заробітну плату згідно з вимогами Європейської соціальної хартії;

6)  удосконалити систему безпеки праці з метою зменшення виробничого травматизму, у тому числі здійснювати профілактичні програми;

7)  удосконалити контроль за дотриманням стандартів і вимог у сфері охорони праці; забезпечити швидке та ефективне розслідування випадків травматизму;

8)  забезпечити жорстке дотримання прав профспілок.

 

Щодо дотримання права на соціальний захист:

1)  поступово зменшити частку прямого державного фінансування соціальних потреб та підвищити частку фінансування з боку населення на основі збільшення всіх доходів, насамперед заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних трансфертів;

2)  надавити всі види соціальної допомоги на адресних засадах з урахуванням сукупного доходу сім’ї;

3)  запровадити єдину адресну соціальну допомогу на випадок непередбачуваних життєвих обставин – смерті родича, важкого захворювання, стихійного лиха, соціальних конфліктів;

4)  забезпечити жорсткий зв’язок між соціальними пільгами, що надаються, та джерелами й механізмами відшкодування їхньої вартості надавачам;

5)  впровадити уніфіковані підходи до визначення розміру видатків державного бюджету на відшкодування витрат надавачам пільгових послуг;

6)  поетапно запроваджувати систему надання пільг у готівковій формі;

7)  продовжувати реформувати пенсійну систему шляхом впровадження накопичувального рівня цієї системи, створити передумови для цього;

8)  уникати дискретних підвищень мінімальної пенсії; запровадити правило індексації, за якого підвищення пенсії буде прив’язане до індексу споживчих цін, розрахованого для груп населення з різними доходами;

9)  удосконалити регулювання та нагляд за недержавними пенсійними фондами з урахуванням міжнародного досвіду та консультацій,

10)  створити механізми для реалізації рішення Конституційного Суду щодо невідповідності Конституції України Закону «Про Державний бюджет на 2007 рік»;

11)  впровадити систему єдиного соціального страхування, розробити механізми його впровадження;

12)  сприяти створенню безбар’єрного середовища для людей з обмеженими фізичними можливостями;

13)  активізувати політику в сфері соціального захисту безпритульних та їхньої реінтеграції в суспільство.



[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, УГСПЛ.

[2] UKRAINE Concluding Observations of the Committee on Economic, Social and Cultural Rights E/C.12/UKR/CO/5 23 November 2007 http://www2.ohchr.org/english/bodies/cescr/docs/cescr39/E.C.12.UKR.CO.5.pdf

[3] Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 року (зі змінами та доповненнями)// Портал Верховної Ради України, http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=966-14

[4] Демографічна ситуація в Україні у 2007 році. Експрес-бюлетень // Державний комітет статистики України, 2008, www.ukrstat.gov.ua.

[5] Експертна доповідь «Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку». Національний інститут стратегічних досліджень, http://www.niss.gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm

[6] Селу... допомагають вмирати. Інформація Рахункової палати України: http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=955131&cat_id=411

[7] Стандарти безпеки і якості продуктів в Україні давно застаріли // Інформагентство УНІАН, http://health.unian.net/ukr/detail/187490

[8] Мільйони розчинені у воді. Інформація Рахункової палати України, http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=1024010&cat_id=411

[9] Загальні зауваження № 4 Комітету ООН з соціальних, економічних і культурних правах людини. http://hrlibrary.ngo.ru/russian/gencomm/Repcomm4.html

[10] Указ Президента України від  8 листо­пада 2007 року «Про заходи щодо будівництва доступного житла в Україні й поліпшення забезпечення громадян житлом».

[11] І.Маскалевич. «Житло: доступність за списками» // Газета «Дзеркало тижня», № 45 (674), 24-30 листопада 2007 року, http://www.dt.ua/2000/2675/61244/

[12] Там же.

[13] Безвідповідальність чиновників – удар по сім’ям військовослужбовців. Інформація Рахункової палати України, http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=951813&cat_id=411

[14] Низька зарплата – найбільша проблема ринку праці // Газета «День», №15, вівторок, 29 січня 2008 http://www.day.kiev.ua/195389/

[15] UKRAINE Concluding Observations of the Committee on Economic, Social and Cultural Rights E/C.12/UKR/CO/5, 23 November 2007, http://www2.ohchr.org/english/bodies/cescr/docs/cescr39/E.C.12.UKR.CO.5.pdf

[16] Інформація про зустріч Президента України із профспілками, http://www.president.gov.ua/news/8822.html

[17] Інформація «Про стан законності в державі у 2007 році (відповідно до ст. 2 Закону України «Про прокуратуру») // Генеральна прокуратура України, Офіційний інтернет-портал, версія для друку від 10.03.2008, 20:15:58, http://www.gp.gov.ua/ua/vlada.html?_m=publications&_t=rec&id=12985

[18] Про засідання правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. http://www.fpsu.org.ua/activity/social-defence/4491492c87fc8/20080303-010/

[19] Інформація про зустріч Президента України із профспілками, http://www.president.gov.ua/news/8822.html

[20] Інформація Федерації профспілок України, http://www.fpsu.org.ua/news/ukraine-world/20080201-006/

[21] За даними, які були наведені під час розширеного засідання колегії Генеральної прокуратури України, присвяченої стану додержання законодавства про охорону праці від 29 лютого 2008 року. http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=13405&fp=61

[22] Лист Федерації профспілок України N07/01-15/576 від 17.03.2008 р. про стан дотримання прав людини у сфері праці до Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, http://www.fpsu.org.ua/news/ukraine-world/20080326-005/

[23] Там же.

[24] Там же.

[25] Порушення прав профспілок: українські реалії  (Конфедерація вільних профспілок України), http://www.kvpu.org.ua/news/25%20sichnia%202008.html

[26]Там же.

[27]Там же.

[28] Торгівлі людьми – ефективний заслін. // Газета «Праця та зарплата», № 11 від 19 березня 2008 року.

[29] Експертна доповідь "Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку" Національний інститут стратегічних досліджень http://www.niss.gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm

[30] Там же.

[31] Експертна доповідь "Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку" Національний інститут стратегічних досліджень http://www.niss.gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm

[32] Пенсійна реформа: далі, ширше, глибше // Тижневик «Правовий тиждень», №4(77), 22 січня 2008 р. http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=241

[33] Там же.

[34] Уряд прагне добитися соціальної справедливості у розмірах пенсій. Інформація Міністерства праці та соціальної політики України. http://pension.ukrinform.com.ua/news-january-08.html

[35] Рекомендації щодо економічних та інституціональних реформ. Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки ПРООН http://www.un.org.ua/brc/ua_adp_src/Recommendations%20to%20ministriesUK.pdf

[36] Експертна доповідь "Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку" Національний інститут стратегічних досліджень http://www.niss.gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори