пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 16. Право на освіту

   

[1]

1.  Загальний огляд

Реалізація права на освіту передбачає дотримання чотирьох основних принципів:

Наявність – має бути достатня кількість діючих навчальних закладів і програм. Умови, необхідні для їх функціонування залежать від багатьох факторів, включаючи рівень розвитку, при якому вони функціонують: наприклад, для всіх закладів і програм необхідно, щоби було приміщення та інші споруди, санітарно-гігієнічні зручності для осіб обох статей, чиста питна вода, професійний викладацький склад з конкурентоспроможною для внутрішнього ринку оплатою праці, навчальні матеріали та інше; при цьому в багатьох випадках також необхідні такі елементи інфраструктури, як бібліотека, комп’ютери тощо.

Доступність - учбові заклади і програми мають бути доступними кожній людині без будь-якої дискримінації. Доступність характеризується трьома взаємозалежними рисами. Першою є недискримінація, тобто освіта має бути доступною для всіх, особливо для найбільш уразливих груп де-юре й де-факто, без дискримінації за будь-якою ознакою. Другою є фізична доступність, тобто держава має забезпечити безпечну фізичну досяжність освіти шляхом надання можливості особі відвідувати навчальний заклад, який знаходиться на розумній географічній відстані від неї, або шляхом отримання доступу до різних способів дистанційного навчання. І накінець, третьою рисою є економічна доступність, тобто освіта має бути доступною для всіх.

Прийнятність – форма і зміст навчання, включаючи програми і методи навчання мають бути прийнятними (наприклад, адекватними, враховуючими культурні особливості, та якісними) для тих, хто навчається.

Адаптованість – освіта має бути гнучкою, здатною адаптуватися до потреб суспільства, які постійно змінюються, а також відповідати потребам тих, хто навчається в межах різноманітних соціально-культурних норм.[2]

Аналіз дотримання права на освіту в контексті реалізації основних принципів дає можливість зробити висновок щодо наявності в Україні досить значних проблем у цій сфері.

Перш за все фінансування освіти залишається на низькому рівні, хоча й було збільшено за останні декілька років. Існує також серйозна проблема неефективного витрачання отриманих коштів, що посилює проблему нестачі ресурсів.

 Надзвичайно складною є ситуація з існуванням навчальних закладів у сільській місцевості. Сільська школа перебуває на межі вимирання, й діяльність держави щодо подолання цієї тенденції шляхом реалізації окремих державних програм на кшталт програми «Шкільного автобусу» не дає необхідного результату. Така складна ситуація в більшості випадків є результатом загального занепаду села.

Серйозною проблемою залишається питання доступу до навчальних закладів людей з інвалідністю, особливо тих, що обмежені в русі, сліпих тощо.

Фактично, декларативним стало конституційне право на безкоштовну вищу освіту щодо певних професій (юристи, медики). Діючи в напівлегальний спосіб, ВУЗи примушують студентів укладати договори, за якими вони зобов’язуються відпрацювати протягом трьох років за державним скеруванням після отримання диплому або повернути державі кошти за навчання. Таке скерування надається зазвичай без урахування особистих та сімейних обставин чи побажань випускника. Також часто це малооплачувані посади, тобто таким чином, фактично, повертають кошти за навчання державі іншим шляхом. Практика укладання таких договорів не ґрунтується на законі і в корні нищить право на безкоштовну освіту.

Істотною проблемою, що гальмує розвиток сучасної освіти, є відсутність академічної свободи навчальних закладів, а також стара та неадекватна система отримання наукових ступенів. Значне державне регулювання цієї системи та надмірна бюрократизація не відповідає кращим світовим прикладам і міжнародним стандартам.

Вимагає вдосконалення також система ліцензування й акредитації вищих закладів освіти, оскільки сьогоднішня система спрямована на оцінювання вищого навчального закладу в основному за кількісними, а не якісними, показниками, що негативно впливає на якість освітніх послуг.

Студентське самоврядування, забезпечення студентів належною навчальною й виробничою практикою − в усіх цих сферах існують суттєві проблеми, які потребують нагального вирішення не завтра, а вже сьогодні.

Протягом 2007 року не була вирішена проблема гуртожитків і підручників. Ці питання залишаються дуже актуальними, особливо в контексті забезпечення доступності та прийнятності освіти. Зрозуміло, що неможливо здійснювати повноцінний освітній процес без необхідних підручників або в приміщенні, що не відповідає мінімальним санітарно-технічним умовам.

Важливим зрушенням у 2007 році стада підготовка впровадження незалежного зовнішнього оцінювання, яке має стати запорукою об’єктивності, прозорості при наданні освітніх послуг. Проте не менш важливим є уникнути небезпек, які супроводжують введення цієї системи, особливо тих, що пов’язані з існуванням єдиного органу, який одноособово розробляє методику оцінювання, проводить це оцінювання й контролює якість власної роботи.

Слід також додати, що в країні відсутня системна освіта з прав людини в усіх навчальних закладах. В окремих закладах пропонується вивчення окремих законів, але це не забезпечує достатнього розуміння, знання та використання прав.

Не можна оминути й певну несистемність впровадження болонського процесу в систему освіти України, оскільки здійснення цього процесу впливає на реалізацію всіх принципів дотримання права на освіту. Серед основних проблемних аспектів потрібно навести такі:

-  надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше;

-  недостатнє визнання в суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до ВУЗу здійснюється не на бакалаврат, а на спеціальність;

-  загрозлива в масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом;

-  збільшення розриву зв’язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти й ринком праці;

-  невиправдана плутанина в розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

-  нехтування передовими науковими дослідженнями в закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна в порівнянні із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність наших викладачів і науковців в Європі;

-  неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі. Це при тому, що їхня чисельність у державі в чотири рази більша, ніж вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації разом узятих;

-   відійшла в минуле колись добре організована за централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований;

-  університети не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії вищого навчального закладу в цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації.

 

2.  Державне фінансування забезпечення права на освіту

У першу чергу потрібно виділити питання фінансування освіти, і навіть у більшій мірі зосередитись на ефективності цього фінансування, оскільки виконання всіх принципів у великій мірі залежить від вирішення цієї проблеми.

Потрібно зазначити, що, не зважаючи на зростання рівня фінансування освіти в цьому році, проблеми із низькою оплатою праці вчителів, проблемним матеріально-технічним забезпеченням закладів освіти, а також зі зменшенням кількості бібліотек, які складалися протягом багатьох років, залишились невирішеними.

Зокрема, продовжують існувати стандартні норми розподілення ресурсів у сфері освіти, які не дозволяють закладам освіти реагувати на ті зміни, що відбуваються в конкретній місцевості, у конкретному навчальному закладі. Також залишаються проблеми в забезпеченні самостійності місцевих органів влади щодо видатків у сфері освіти.

Хоча в 2007 році фінансування державою вітчизняної освіти зросло з 5 до 7 % ВВП, багато проблем, які були накопичені останніми роками, залишаються.

Згідно з висновками Світового банку, Україні потрібно не просто збільшувати обсяги державних видатків у сфері освіти, а слід підвищити ефективність цих видатків, що дасть змогу поліпшити показники і якість цих послуг.

Хоча в Україні на душу населення припадає більше вчителів, ніж у багатьох європейських країнах, проте результати роботи її системи освіти значно гірші.

Ресурси, необхідні для інвестицій, які поліпшать якість послуг, можна відшукати, підвищивши самостійність місцевих органів влади щодо видатків і, тим самим, посиливши їхні стимули до переорієнтування державних послуг на задоволення відповідного попиту населення.[3]

Основним джерелом неефективності є відсутність гнучкості в процесі формування бюджетів для сфери освіти, до якої призводять стандартні норми матеріально-технічних ресурсів, що не дозволяють місцевим органам влади перерозподіляти ресурси відповідно до змін у попиті. «Існуючу неефективність посилюють регулювання та стимули, пов’язані з механізмами формування бюджетів, фінансування та адміністративного управління місцевих органів влади та надання послуг… освіти», – зазначав Пабло Сааведра, економіст Світового банку, - «Незважаючи на істотну роль, яку відіграють місцеві органи влади в системі державних видатків на послуги... освіти, їхня спроможність перерозподіляти ресурси в межах секторів задля забезпечення вищої ефективності та якості послуг украй обмежена».

За таких обставин додаткові бюджетні ресурси ситуації не поліпшать. Першочергові заходи реформ повинні натомість спрямовуватися на ліквідацію негнучкої системи розподілу видатків, які повинні підтримувати наявні мережі навчальних закладів і забезпечити сильніші стимули й можливості для місцевих органів влади розподіляти кошти так, щоб задовольняти попит населення. Ці заходи необхідно здійснити в такий спосіб, щоб захистити бідних і врахувати соціальні наслідки оптимізації шкіл та зменшення кількості їх працівників. «Вчителі… заслуговують на кращі умови праці», – зазначав Мартін Райзер, економічний радник Світового банку, - «Багато з них будуть змушені працювати по-іншому, але отримуватимуть за це й гідну винагороду, яка виявлятиметься у поліпшенні умов праці та у вищій оцінці їхньої роботи учнями, батьками…».[4]

Підтвердженням неефективного використання бюджетних коштів на освіту є звіт Рахункової палати України щодо ефективності державного замовлення. Як зазначають аудитори, майже 80 відсотків усього обсягу державного замовлення незмінно спрямовується на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення їх кваліфікації, а інші напрями становлять всього лише від 0, 6 до 4, 2 відсотки. При формуванні його обсягів у Мінекономіки не застосовується єдиний підхід щодо визначення вартості підготовки фахівців. Міністерство здійснює коригування фінансування в ручному режимі. Такі дії призводять до подорожчання умовної вартості підготовки одного фахівця й, як наслідок, до неефективного використання бюджетних коштів. Крім того, обсяги державного замовлення визначалися Мінекономіки на власний розсуд, формально, без наявності достатніх обґрунтувань. Державними замовниками, як зазначають аудитори, протягом 2004-2007 років, не визначалися та не забезпечувалися пріоритетні державні потреби щодо працевлаштування в державному секторі економіки випускників з вищою освітою. Внаслідок цього бюджетні кошти у сумі понад 36 мільйонів гривень використано неефективно.[5]

Такий формальний підхід можна заперечити тим, що держава забезпечує реалізацію права на безкоштовну вищу освіту, а не просто надає освітні послуги. З огляду на це необхідно знайти розумний баланс між забезпеченням потреб економіки й правом на власний розсуд обирати майбутню професію в поєднанні з правом на безкоштовну вищу освіту.

Проблема неефективності використання коштів яскраво проявилась на такому прикладі. З метою покращення освіти в багатьох школах були облаштовані комп’ютерні класи з 10-20, а то й більше, комп’ютерами. Можна тільки вітати такий крок. Проте подальше обслуговування цих комп’ютерів і комп’ютерних мереж практично не фінансується. Тому ми маємо приклади, коли такі класи не використовують, і техніка старіє. Особливо часто така ситуація спостерігається в сільських школах, де є великий дефіцит кадрів, і учні взагалі не вміють користуватися комп’ютерами.

 

3.  Принцип наявності

Залишаються великі проблеми з впровадженням принципу «наявності» хоча б початкової освіти в селах. Далеко не завжди виправданими є закриття сільських шкіл. З усієї кількості закритих шкіл 85 % – це сільські школи. У багатьох сільських школах, зазвичай, нараховується від 30 до 10, а то й 5 дітей. Звісно, говорити про повноцінний виховний процес у них важко. Але при закритті таких шкіл ставиться під питання розвиток цілого села. У багатьох випадках село повноцінно існує, коли там є школа, без цього село приречене на вимирання. Цю проблему висвітлила Рахункова палата України у своєму висновку щодо вимирання сіл.[6] Недаремно вже на початку 2008 року з’явилися законодавчі пропозиції щодо запровадження мораторію на закриття сільських шкіл.[7]

Незважаючи на певні позитивні кроки щодо збільшення оплати праці вчителям, потрібно сказати, що 2007 рік не став переломним. Заробітна плата вчителів залишилась недостатньою для того, щоби гарантувати належну якість освіти, що ставить під питання не тільки дотримання принципів прийнятності та адаптованості, але й принципу наявності, тобто нормального існування навчального закладу. Це підтверджує і Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав у своїх заключних зауваженнях щодо України.[8]

У контексті дотримання принципу наявності важливо зазначити ті проблеми, що існують у вищій освіті. Діє недосконала система ліцензування та акредитації, яка не сприяє дотриманню принципу наявності, особливо в контексті ресурсної й кадрової бази навчального закладу. Так, оцінювання діяльності вищого навчального закладу здійснюється в основному за кількісними показниками, на які навчальний заклад прагне вийти будь-якими шляхами. Наприклад, щоб прозвітувати про наявність площ, беруть в оренду непотрібні й непридатні для організації навчального процесу приміщення. Щоб вийти на певні показники наявності серед викладацького складу кандидатів наук, доцентів, докторів наук, професорів, роблять усе, щоб збільшити кількість таких людей. У першу чергу, це стосується молодих навчальних закладів, які створювалися в пострадянські часи. Не рівень кваліфікації та професійна майстерність, а наявність наукового ступеня і вченого звання визначають ставлення до цієї людини та її статус у вищому навчальному закладу. Її не звільнять навіть за наявності суттєвих недоліків у роботі, пробачають корупційні дії, тому що без неї неможливо пройти акредитацію. Це зв’язує керівникові закладу руки в боротьбі з корупцією і висуненням на керівні посади молодих талановитих людей.

Така процедура акредитації є однією з причин старіння викладацького складу, що викликає особливе занепокоєння. На сьогодні половина докторів наук, які працюють у вищій школі, – особи віком 60 і більше років; кожен четвертий доктор наук віком понад 65 років; лише 14 відсотків докторів наук – віком від 40 до 50 років. Кандидатів наук у віці від 60 років і більше майже третина; така ж частка кандидатів наук віком 40 – 49 років; до 40 років – кожен п’ятий. Причому в останні два роки не виконується державне замовлення щодо прийому в докторантуру, знижується її ефективність (захищається в установлений строк лише кожен десятий докторант). А випускники аспірантури не поповнюють кафедри вищих навчальних закладів.

Однією зі складових додержання принципів «наявності» є функціонування розвиненої мережі бібліотек. Проте існуюча в Україні система не витримує критики. За висновками Рахункової палати України, мережа бібліотек впродовж 2002-2006 років скоротилася на 515 одиниць і на 1 січня 2007 року склала 19, 7 тис. закладів. Кількість користувачів їх послугами постійно зменшується. Більшість приміщень знаходяться в незадовільному технічному стані, а стандарти зберігання фондів, у тому числі рідкісних і цінних видань, не дотримуються. Від’ємною є й динаміка поповнення бібліотечних фондів - списання перевищує надходження в 1, 3 рази, що за останні 5 років призвело до зменшення фондів на 9 мільйонів примірників. У той же час, близько 80 відсотків фондів соціально-політичної тематики минулого століття не користується попитом, що, фактично, перетворило державні бібліотеки в архіви зі збереження цих фондів.[9]

Неможливе повноцінне функціонування вищих закладів освіти без наявності необхідної кількості придатних для життя гуртожитків. Але українська реальність така, що станом на 1 січня 2008 року з 3010 будівель гуртожитків вищих навчальних закладів тільки 95 будівель (близько 3 відсотків) повністю відповідають сучасним вимогам, а з 960 будівель гуртожитків професійно-технічних навчальних закладів – 42 (близько 4 відсотків). Крім того, гуртожитки є вкрай перенаселеними, санітарні нормативи забезпеченості молодих людей, які в них мешкають, житловою площею, місцями загального користування систематично порушуються, самі гуртожитки перебувають переважно у вкрай занедбаному, а нерідко й аварійному стані, оскільки їхній капітальний ремонт у належний час не проводився.

Водночас, слід зазначити, що в окремих вищих навчальних закладах мають місце факти нецільового використання житлових та не житлових приміщень гуртожитків за рахунок їх передачі в оренду іншим державним і недержавним структурам, поселення в гуртожитки студентів приватних навчальних закладів, поселення сторонніх осіб, створення, за рахунок ущільнення житлової площі для студентів, навчальних аудиторій, апартаментів готельного типу тощо. Ігнорується також вимога щодо першочергового поселення в гуртожитки студентів першого курсу. До процесу поселення у гуртожитки не залучаються органи студентського самоврядування вищих навчальних закладів.[10]

У 2006-2007 році в Україні було прийнято велику кількість рішень органів державної влади, направлених на вирішення проблеми забезпечення гуртожитками, але, очевидно, і цього недостатньо, тому що нові студентські гуртожитки так і не будуються.
Ремонт і реконструкція існуючих студентських гуртожитків здійснюється переважно лише за рахунок власних коштів вищих навчальних закладів та носить у більшості випадків «косметичний характер». Окрім того, як вже зазначалось, у студентські гуртожитки поселяють людей, які ніяким чином не пов’язані з учбовим процесом, а саме працівників ЖЕКів, правоохоронних відомств та інших державних структур.[11]

Розвиток в останні роки професійно-технічної освіти викликає питання в першу чергу щодо принципу наявності. Хоча Кабінет Міністрів проводить певну роботу в цій сфері, але загалом ситуація характеризується як критична. Так, за останнє десятиріччя на третину скоротилася кількість професійно-технічних навчальних закладів. Гострою залишається проблема оновлення матеріально-технічної бази цих навчальних закладів. Кожен третій такий заклад потребує капітального ремонту й лише 10 відсотків наявного обладнання відповідає сучасним вимогам. Існує необхідність заміни систем тепло та водопостачання.

Викликає занепокоєння стан забезпечення професійно-технічних навчальних закладів засобами навчання, обладнанням, наочними та навчальними посібниками, підручниками. Ці навчальні заклади найгірше забезпечені комп’ютерною технікою. Продовжується відтік висококваліфікованих і досвідчених педагогічних кадрів. У професійно-технічних навчальних закладах не вистачає близько 4 тисяч майстрів виробничого навчання та 1 770 викладачів.

Також треба звернути увагу на проблему щодо створення навчальних закладів, засновниками яких виступають релігійні організації. Відповідно до статті 11 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» всі духовні навчальні заклади створені та діють як один з видів релігійних організацій. Проблема полягає у відсутності відповідно до цього закону в релігійних організацій права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів, хоча таке право мають, скажімо, громадські організації. Водночас, на вирішення цієї проблеми були спрямовані законопроекти, які подавалися на розгляд Верховної Ради України народним депутатом В. Стретовичем впродовж 2006-2007 років, але жоден з них до сьогодні не прийнятий.[12]

 

4.  Доступність освіти

Проблемою є питання доступності до закладів освіти в сільській місцевості. Зокрема, залишається проблемою навіть фізична доступність шкіл для сільських дітей.

Програма «Шкільний автобус», про яку згадують державні органи, коли мова йде про проблему сільської освіти, на практиці тільки частково вирішує її.

Як підтвердження цього можна навести факти виконання цієї програми в окремих областях, зокрема, у Черкаській області. Для багатьох школярів та педагогічних працівників Черкащини транспортна проблема є дуже актуальною. Адже нині понад 9 тисяч учнів та майже 2 тисячі вчителів, які проживають у сільській місцевості, перебувають за межею пішохідної доступності. Транспортну проблему сільських школярів та вчителів якраз мала б вирішити програма "Шкільний автобус", якою передбачена організація регулярного безкоштовного перевезення учнів і вчителів сільської місцевості до місць навчання й додому. Але реалізація цієї програми в 2006 і І кварталі 2007 року в регіоні за висновками Контрольного ревізійного управління в Черкаській області бажає кращого. Самих тільки фінансових порушень було виявлено на суму більше 160 тис. грн. Також зазначено про нефінансування цієї програми Черкаською обласною радою, а також й те, що транспортне обслуговування здійснювалось неефективно, виявлені факти нецільового використання транспортних засобів.[13]

Складність реалізації цієї програми в 2007 році відзначив і Президент, який констатував, що Уряд не вжив заходів у повному обсязі для реалізації програми "Шкільний автобус". А також і те, що інформація, яка надійшла від Кабміну у відповідь на лист Президента від 31 серпня 2007 року щодо виділення до 1 жовтня коштів на реалізацію програми, містить лише дані щодо запланованих у Держбюджеті на цей рік обсягів її фінансування, але не вжито відповідних заходів для забезпечення надходжень на даний проект до спеціального фонду Держбюджету. Президент запропонував Кабміну ще раз розглянути питання забезпечення фінансування даної програми, оскільки питання організації регулярного безплатного перевезення учнів є складовою частиною забезпечення державою права громадян на здобуття загальної середньої освіти.[14]

Багато дітей молодшого віку позбавлені доступу до шкільної освіти.

За даними ЮНЕСКО, оприлюдненими в доповіді "Освіта для всіх до 2015" в листопаді 2007 року, в Україні близько 300 тисяч дітей молодшого шкільного віку не мають доступу до освіти. Невідомо, за який час обраховувалися ці дані, хоча більшість даних у цій доповіді наведено станом на 2005 рік.[15] Проте ці дані заперечив Секретаріат Президента, котрий повідомив іншу інформацію. Так, згідно з даними Міністерства освіти і науки та Державного комітету статистики України, станом на 1 вересня 2006 року, кількість дітей від 6 до 18 років, які не здобувають повну загальну середню освіту, становить 46 395 осіб, з них – 11 925 дітей не відвідують освітні заклади за станом здоров’я, 13 999 – з інших причин.[16] Видається, що дані органів влади істотно занижені.

Однією з причин невідвідування шкіл дітьми є відмови адміністрацій шкіл у прийомі дітей на підставі відсутності офіційної реєстрації у їхніх батьків. Відомо, що мільйони українців не проживають за місцем реєстрації з-за неадекватності системи реєстрації.[17] Проблему в 2007 році посилила жорстка позиція місцевих органів влади.

Так, 3 серпня, на засіданні колегії КМДА міський голова Леонід Черновецький заявив про те, що у міських школах повинні навчатися лише діти, зареєстровані в Києві. За його дорученням школи за два тижні мали з’ясувати, скільки дітей чи їхніх батьків не зареєстровані в Києві, але проживають у столиці. Мер вважав, що ці діти створюють "велике навантаження" на навчальні заклади міста.[18]

Ще одним важливим моментом дотримання принципу «доступності» права на освіту є забезпечення можливості для навчання особливо вразливим категоріям дітей.

Наприклад, прокурором міста Житомира було виявлено факт грубого порушення прав дитини з інвалідністю на безперешкодний доступ до закладу освіти. Анатолій Горшкальов, який за власним бажанням вирішив відвідувати другий клас нарівні з іншими дітьми, зіткнувся з елементарною проблемою – як потрапити у приміщення школи, адже спеціального під’їзду для інвалідного візка до цього часу не обладнано. Анатолія завозять до школи через запасний вихід, де відсутні звичайні східці.[19]

Існує серйозна проблема доступу до освіти мігрантів, біженців та представників окремих етнічних груп, зокрема, ромів.

Держава не фінансує отримання професійно-технічної та вищої освіти біженців або осіб, батьки яких подали клопотання про отримання статусу біженців. Оскільки діти біженців не є громадянами України, то їхня професійно-технічна та вища освіта здійснюється платно за індивідуальним контрактом. Тому можна побачити лише поодинокі випадки, коли діти визнаних біженців можуть отримати таку освіту, інші ж змушені після школи одразу йти працювати.

Існує також проблема доступу до освіти дітей-біженців або як ще їх називають – дітей, розлучених із сім’єю. Це ті діти, що прибули на територію України без своїх батьків, та не мають родичів, які могли б їм допомогти. На сьогодні не існує жодного нормативного документа, який окремо регулював би ці питання, у зв’язку із чим ці діти не навчаються навіть у школах. Причини різні: як економічного, адміністративного, так і освітнього характеру. Ці діти в переважній більшості вже досягли віку 16 років, не мають жодних документів про освіту та особистих документів і в кращому випадку закінчили по 3 класи початкової освіти. Тому в даному випадку необхідно було б звернути особливу увагу на цю категорію дітей та створити для них окремі класи, у яких діти змогли б отримати освіту за інтенсивною програмою, після чого стати повноцінними членами суспільства.

Введення системи незалежного зовнішнього оцінювання рівня знань є важливим іспитом для української системи освіти щодо дотримання принципу доступності права на освіту. Попри всі переваги цієї системи хотілось би зосередитись на перешкодах, які можуть виникнути при її впровадженні. Потрібно сказати, що поки при впровадженні цієї системи не додержано принципу недискримінації особливо вразливих груп населення.

Зокрема, інваліди І і ІІ груп на сьогодні позбавлені можливості отримати сертифікат незалежного зовнішнього оцінювання, оскільки держава не створила необхідні умови для цього (надрукувати тести шрифтом Брайля, забезпечити підвезення тих, хто пересувається на візках, тощо). Їх вступ до вузів буде відбуватися за співбесідою.[20]

Крім того, потрібно зазначити, що проблема об’єктивного оцінювання не нова для світу, дослідження його методів давно стало окремою галуззю педагогічної науки. У більшості країн світу успішно функціонують державні й приватні установи, для яких оцінювання – основний вид діяльності. Навчальні заклади стали споживачами і контролерами якості цих специфічних послуг, але важко уявити, що американські чи європейські університети можна примусити зарахувати оцінки, якщо вони не впевнені в їх точності. Знадобилися десятиліття важкої, відповідальної роботи для вироблення методів оцінювання, щоб на практиці підтвердити освітянам і науковцям точність виставлених оцінок, завоювати їхню довіру. Установа, яка бажає вибороти право оцінювати знання на замовлення окремих навчальних закладів чи уряду, повинна за результатами проведених нею іспитів довести, що вміє робити це точніше, дешевше й швидше, ніж інші. І з цього випливає певна небезпека, що ухвала політичного рішення про створення єдиної екзаменуючої установи, якій одночасно доручається виробляти методику оцінювання, проводити його та контролювати якість власної роботи, може призвести спочатку до диктатури цього органу, а потім до корупції всередині нього, як це в багатьох випадках трапляється, коли намагаються встановити справедливість із допомогою спеціальних органів із надзвичайними повноваженнями.[21]

 

5.  Прийнятність та адаптованість освіти

Непроста ситуація складається із забезпеченням закладів освіти підручниками, що суттєво впливає на додержання принципів прийнятності та адаптованості.

Зокрема, є проблема з наданням грифів для підручників, тобто офіційного визнання відповідності навчальних видань, засобів навчання, навчального обладнання вимогам державних стандартів освіти. Загалом таку процедуру можна вважати формою державної цензури. Серед основних недоліків цієї системи можна виокремити головні:

-  у роботі Науково-методичних комісій Міністерства освіти відсутня справжня, а не задекларована відповідальність членів предметних комісій за свої рішення. Не визначено конкретно правове поле стосунків між членами комісій і головою комісії та авторами або видавництвами;

-  суб’єктивізм комісій – рукопис може бути нескінченно багато разів відхилений Комісією від надання грифу і на кожному новому засіданні комісії йому робитимуть все нові й нові зауваження;

-  вплив представників Міністерства освіти і науки на роботу предметних комісій;

-  конфлікт інтересів – члени комісій можуть бути зацікавленими в «просуванні» одних підручників та «гальмуванні» інших;

-  відсутність чітких формалізованих та зрозумілих усім індикаторів експертизи та оцінювання підручників та відсутність процедур їх застосування;

-  порушення процедури винесення рішень, процедурне свавілля. Замість 2-х місяців процедура може затягтися на 5 - 6. При цьому, причини, які найчастіше називаються: «немає часу, період відпусток – комісії не збираються», – в порядку надання грифів не зазначені;

-  недосконалість і непрозорість експертних процедур;

-  брак кваліфікованих експертів;

-  невизначеність процедури апеляції;

-  відсутність персональної та інституційної відповідальності за неякісну експертизу та дотримання процедур.[22]

Ситуація в навчальних закладах є такою, що фактично забезпеченими підручниками залишається орієнтовно третина учнів. За офіційними даними Головного контрольно-ревізійного управління України, середній відсоток надходження підручників у навчальні заклади становив 67%. Деякі із підручників поступають у такій кількості, що їх розподіляють – по одному примірнику на 3-х - 4-х школярів. Типовою є ситуація, коли підручники або основна їх частина потрапляють до шкільної бібліотеки всередині навчального року – тобто в той час, коли навчальний процес уже триває й учні вже змушені були придбати ті самі підручники в торговельній мережі. Найбільш цікавим у цьому сенсі є те, що у вільному продажу знаходяться підручники, у реквізитах яких зазначено про його заборону.[23]

Далекою від досконалості є система апробації навчальної літератури. У першу чергу, тут треба відмітити формальний характер апробації; порушення термінів надходження підручників на апробацію (або взагалі відсутність підручників, зазначених у наказі); низький рівень науково-методичного забезпечення апробації; відсутність оплати вчителям, які апробують підручники, а також недостовірність апробації, що здійснюється коштом видавництв. Дуже часто обговорюється проблема відсутності попередньої апробації підручників, що надходять у школи на конкурсних засадах відповідно до переходу на новий зміст, структуру та термін навчання.[24]

Важливим аспектом гарантування права на освіту є забезпечення розвитку самоврядування в освітніх закладах. Особливо це актуально в контексті дотримання принципу адаптивності і прийнятності в освіті. Для прикладу студентське самоврядування дає можливість визначити державним органам у сфері освіти, а також адміністрації навчального закладу, що конкретно необхідно студенту, у чому є недосконалості освітньої системи й що треба змінити, щоб виправити ситуацію. Іншими словами, воно допомагає рухатися і змінюватися закладу разом з часом, удосконалювати свою діяльність, ураховуючи ті швидкі зміни, що відбуваються у світі.

Не зважаючи на те, що студентське самоврядування стає більш дієвим та вагомішим, воно має також суттєві проблеми. Зокрема, в 2007 році до основних таких проблем можна віднести:

-  відсутність законодавчого регулювання студентського самоврядування, котре  визначало би гарантії його діяльності, незалежності від інших структур, а також матеріально-технічну самостійність;

-  відсутність гарантованого фінансування. Жоден з нормативних актів – ні положення, ні діючий закон «Про вищу освіту» – не передбачає жодного джерела фінансування органів студентського самоврядування та реалізацію їх проектів, що робить значно залежним студентське самоврядування від адміністрації вищого навчального закладу;

-  тиск на вільні органи студентського самоврядування. На сьогодні існує ряд керівників вищих шкіл, які таємно чи відкрито протистоять діяльності, або взагалі створенню органів, студентського самоврядування, боячись, що вони будуть викривати їхню не зовсім прозору та законну політику;

-  насаджування студентського самоврядування Міністерством освіти та науки. Міністерство намагається інколи насильно впровадити за своїм зразком ті чи інші органи студентського самоврядування, спотворюючи саму основу самоврядування;

-  недостатня обізнаність студентства з інститутом студентського самоврядування. Часто в багатьох вищих навчальних закладах навіть не підозрюють про можливість існування студентського самоврядування, не говорячи вже про його створення й діяльність.

Ще одним нюансом дотримання адаптованості і прийнятності у праві на освіту є забезпечення випускників вищих навчальних закладів відповідною навчальною і виробничою практикою для отримання тих необхідних навиків, які знадобляться при застосуванні отриманих у навчальному закладі знань. Потрібно сказати, що зберігається неналежне забезпечення як навчальною, так і виробничою практикою студентства. Наприклад, багато студентів, які навчаються на юридичних спеціальностях, потрапляють на практику в суд, але там займаються тим, що клеять марки на конвертах і відправляють кореспонденцію протягом всієї практики, або взагалі відбувається просте формальне відвідування установи практики для галочки. І це проблема характерна для багатьох вищих навчальних закладів.

Зберігається тенденція поступового запровадження системи обов’язкової праці за направленням від навчального закладу протягом трьох років після закінчення вищого учбового закладу в разі, коли студент навчався за державний кошт. Така система вже запроваджена на юридичних та медичних факультетах. Подібне направлення видається до непопулярних, часом віддалених територій, на малооплачувані посади. Особа, що відмовляється від роботи за направленням, повинна буде повернути кошти за отримане навчання. Такі процедури, фактично, зводять нанівець положення щодо безкоштовної освіти, оскільки особа несе істотні матеріальні втрати в зв’язку з обов’язком працювати за направленням.

На нашу думку, така практика є незаконною, оскільки законодавством вона не передбачена. Законодавство передбачає, що таке відпрацювання можливе у разі укладання договору між студентом та навчальним закладом. Це має сенс, коли особа навчається за скеруванням органу влади – тоді такі особи можуть навіть вступати до Вузів у позаконкурсному  порядку. Проте, відповідно до усталеної протягом останніх років практиці такі договори є обов’язковими при зарахуванні будь-якої особи до вузу. Тобто, без укладання такого договору особу просто не зараховують. Вважаємо, що така практика є неконституційною, оскільки позбавляє осіб права на безкоштовну вищу освіту. Нашу тезу про сумнівність законності такої процедури підтверджує й те, що невідомі прецеденти, коли з випускників були стягнуті кошти за навчання після відмови працювати за направленням.

 

3. Рекомендації

1)  Здійснювати не просто збільшення видатків у сфері освіти, але забезпечити ефективність їх використання.

2)  Забезпечити підвищення самостійності органів місцевої влади в питаннях видатків на освіту.

3)  Заохочувати академічну свободу для вищих учбових закладів.

4)  Удосконалити систему ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів.

5)  Здійснити комплексні реформи для вирішення проблем сільської освіти, у першу чергу, початкової.

6)  Здійснювати поступове підвищення оплати праці вчителів.

7)  Провести комплекс заходів щодо покращення бібліотечного забезпечення населення.

8)  Вирішити проблему забезпечення студентів гуртожитками у вищих навчальних закладах України.

9)  Усунути перешкоди, які виникають у релігійних організацій при заснуванні закладів освіти.

10)  Забезпечити конституційну можливість отримання справді безкоштовної вищої освіти без жодних подальших умов, скасувати систему обов’язкової праці за направленням при навчанні державним коштом.

11)  Удосконалити забезпечення навчальних закладів підручниками, а також самої процедури їх підготовки і затвердження.

12)  Вирішити проблеми із розвитком студентського самоврядування, у тому числі шляхом внесення змін до законодавства.

13)  Впровадити системну освіту з прав людини в навчальних закладах.



[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, юристом УГСПЛ.

[2] Загальні зауваження Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав № 13 (право на освіту) http://hrlibrary.ngo.ru/russian/gencomm/Rescgencom13.html

[3] Звіт Світового банку «Вдосконалення міжбюджетних відносин і стратегія видатків у сферах охорони здоров’я та освіти» http://web.worldbank.org/

[4] Там же.

[5] «Держзамовлення потребує змін» // Інформація на сайті Рахункової палати України http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=1056085&cat_id=411

[6] «Селу... допомагають вмирати. Інформація Рахункової палати України» // Повідомлення на сайті Рахункової палати України, http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=955131&cat_id=411

[7] «У БЮТ хочуть ввести мораторій на закриття сільських шкіл» // Інтернет-видання «ПроUA», http://ua.proua.com/news/2008/03/20/092742.html

[8] UKRAINE Concluding Observations of the Committee on Economic, Social and Cultural Rights E/C.12/UKR/CO/5 23 November 2007 http://www2.ohchr.org/english/bodies/cescr/docs/cescr39/E.C.12.UKR.CO.5.pdf

[9] «Кепські справи українських бібліотек»// Інформація на сайті Рахункової палати України, http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=943340&cat_id=411

[10] Аналітична довідка «Стан студентських гуртожитків в Україні» // Інтернет сайт спілки студентів „Студентська платформа” „Студентські гуртожитки в Україні”, http://gurtojitok.in.ua/docs/analitychna-dovidka

[11] «Що необхідно зробити для системного розв’язання проблеми студентських гуртожитків?» // Інтернет сайт спілки студентів „Студентська платформа” „Студентські гуртожитки в Україні”, http://gurtojitok.in.ua/article/chernih/

[12] Див. більше: Ю. Решетніков, «Релігійна освіта в Україні та її правовий стан» // Релігійно-інформаційна служба України, http://www.risu.org.ua/ukr/study/research_conference/education_yresh_0710/

[13] Хімчук І. В., «Чи добереться дітвора до сільської школи?» // Освітній портал, http://www.osvita.org.ua/articles/235.html

[14] В. Ющенко наполягає на забезпеченні Урядом фінансування державної цільової програми «Шкільний автобус» // Національна радіокомпанія України, http://www.nrcu.gov.ua/index.php?id=4&listid=53417

[15] «В Україні 300 тисяч дітей не мають доступу до освіти» // Сайт УГСПЛ, http://helsinki.org.ua.index.php?id=1196448561;  300 тисяч дітей в Україні не ходять до школи // 1+1 NEWS, http://news.1plus1.ua/ukrayina/300-tisyach-ditei-v-ukrayini-ne-hodyat-do-shkoli.html#

[16] «Секретаріат Президента не погоджується, що 300 тисяч дітей не ходять в школу» // Сайт УГСПЛ, http://helsinki.org.ua.index.php?id=1196859876.

[17] Дивіться розділ «Свобода пересування та вільний вибір місця проживання».

[18] «Черновецький позбавляє іногородніх дітей освіти» // Сайт УГСПЛ, http://helsinki.org.ua.index.php?id=1186491948.

[19] «У Житомирській області прокуратура відстоює права інвалідів» // Житомир.info, http://www.zhitomir.info/news_17121.html

[20] А.Бажал, «ЗНО: повторення мати навчання» // Газета «Дзеркало тижня», № 7 (686) 23 — 29 лютого, 2008 року, http://www.dt.ua/3000/3300/62126/

[21] В.Петрів, «Незалежне тестування: знову пішли «своїм шляхом»? // Газета «Дзеркало тижня», № 10 (689) 15 — 21 березня 2008 року, http://www.dt.ua/3000/3300/62355/.

[22] «Система навчального книговидання в Україні: можливості змін» // Українсько-Нідерландський проект „Громадські платформи освітньої реформи в Україні”, http://upper.org.ua/library/127.html

[23] «Паралельний» звіт Української Гельсінської спілки з прав людини та Міжнародного фонду «Відродження» щодо забезпечення Україною економічних, соціальних і культурних прав до Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав // Сайт УГСПЛ, http://helsinki.org.ua.index.php?id=1193993286.

[24] «Система навчального книговидання в Україні: можливості змін» // Українсько-Нідерландський проект „Громадські платформи освітньої реформи в Україні”, http://upper.org.ua/library/127.html.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори