пошук  
версія для друку
26.07.2008

Права людини в Україні - 2007. 21. Права людей з інвалідністю

   

[1]

1.  Зауваження загального характеру

Генеральна Асамблея ООН у грудні 2006 року прийняла Конвенцію про права інвалідів, яка була відкрита для підписання 30 березня 2007 року. Конвенція передбачає основні стандарти забезпечення та захисту прав людей з інвалідністю. Згідно з цими стандартами люди з інвалідністю повинні бути повноправно включені в загальний соціальний процес. При цьому, в центрі уваги знаходиться тепер вже не інвалідність, а сама людина з інвалідністю, яка має бути здатна, наскільки це можливо, самостійно жити в суспільстві. Конвенція про права інвалідів вступила в силу 3 травня 2008 року.

На даний час Україна Конвенцію не підписала.

Своєчасні внутрішньодержавні реформи, які б закріплювали правозахисний механізм, запропонований Конвенцією, могли би сприяти поліпшенню справи розв`язання проблем людей з інвалідністю в нашій державі, де інвалідність тієї чи іншої форми мають 2, 5 мільйонів осіб[2]. До речи, є підстави вважати, що офіційні статистичні дані не відповідають реальному стану речей. Невідповідність офіційної статистики обумовлена відсутністю достовірного моніторингу стану людей з інвалідністю, а також браком можливості або навіть небажанням людей з фізичними вадами отримати інвалідність. Це пояснюється складністю проходження медичних комісій, недостатністю поінформованості людей з інвалідністю і т.п. Ще однією з вагомих причин невідповідності офіційної статистики є те, що ціла низка медичних діагнозів, пов’язаних з обмеженням життєдіяльності людини, не дають право на отримання статусу інваліда, як то: розумова відсталість, онкологія, ВІЛ, туберкульоз тощо. Крім того, багато людей за власним переконанням не хочуть отримувати статус інваліда, хоча така необхідність у них існує. Це пов’язано з високою «ментальною» бар’єрністю суспільства по відношенню до людей з інвалідністю.

Якщо характеризувати сучасне ставлення держави до людей з інвалідністю, то це скоріше ставлення, як до «соціальної проблеми». Мова йде про ставлення, де головне – подбати про певну соціальну допомогу (соціальний захист) для людей з інвалідністю для того, щоб вирішити більшість їхніх проблем.

При цьому, нажаль, державі бракує підходу, що ґрунтується на проблемах, пов’язаних з дотриманням прав людини.

Основний спеціальний Закон у цій сфері – «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», орієнтується на «соціальний захист» людей з інвалідністю (надання адресної матеріальної допомоги, забезпечення спеціальними технічними засобами та ін.). При цьому, відсутні механізми соціалізації людини з інвалідністю в суспільство, сім’ю. Так, зокрема, у Концепції соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю[3] зазначено, що «Удосконалення системи соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю є актуальним завданням у сфері соціального захисту…»

Це підтверджують й результати моніторингу[4]. В якості прикладу наведемо думки людей, які самі мають інвалідність[5].

«Вважаю, що основним підґрунтям обрано індивідуальну соціальну допомогу (пенсії, деякі пільги і т.п.), а забезпеченню рівних можливостей приділяється мало уваги (передусім у галузі безперешкодного доступу)»;

«В Україні до людей з інвалідністю не відносяться ніяк, залишаючи їх один на один з проблемою виживання».

Цей моніторинг доводить, що в більшості людей, права людини з інвалідністю, що найкраще дотримуються, асоціюються з пенсіями, пільгами, матеріальною допомогою, безкоштовним проїздом у транспорті й т.п.

А ось такі фундаментальні права і свободи, як, наприклад, свобода вираження поглядів, право на приватність або не згадуються взагалі у цьому контексті, або згадуються дуже рідко.

У той же час, серед основних питань, що стосуються людей з інвалідністю, і які, на думку респондентів, потребують першочергового вирішення, були названі (із запропонованого переліку):

-  Працевлаштування та зайнятість;

-  Освіта;

-  Соціальний захист;

-  Реабілітація;

-  Доступність архітектурної та транспортної інфраструктури.

Цей факт підкреслює декларативність у багатьох випадках того ж соціального захисту. Наведений перелік указує також на першочерговість вирішення таких проблем, як освіта, працевлаштування та зайнятість людей з інвалідністю. Це показує, що людям з інвалідністю сьогодні необхідніше отримати умови для самостійного заробляння коштів і незалежного існування, ніж очікування на соціальні державні гарантії в необхідному обсязі. Серед актуальних проблем також називають:

-  «Доступність інформації для осіб з вадами слуху»;

-  «Наприклад, це дороги, якими неможливо їздити на інвалідній колясці. Це відсутність освітлення в деяких місцях».

Говорячи про загальні зауваження щодо дотримання прав людини з інвалідністю, варто наголосити на тому, що:

-  Відсутні й не систематизовані принципи законодавства в сфері захисту та реалізації прав інвалідів. Вони потребують окремого визначення в спеціальному законі.

-  Законодавство в більшості використовує такі правові дефініції, як «забезпечується», «здійснюється», «надається». Поняття «обов’язок держави» щодо інвалідів відсутнє. Наприклад, у Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «обов’язок» зустрічається лише в ст. 26: «органи державної влади, підприємства (об’єднання), установи й організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов’язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах».

-  Поняття «індивідуальної мобільності», яке визначає максимальний ступінь самостійності людей з інвалідністю, у законодавстві відсутнє.

-  Законодавство не передбачає відповідні механізми та процедури застосування юридичної відповідальності за відсутність здійснення належних заходів щодо забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до фізичного оточення, транспорту, інформації та спілкування, включаючи інформаційно-комунікаційні технології і системи, а також до інших об’єктів та послуг, відкритих для населення.

-  Відсутні будь-які норми та положення щодо ситуацій ризику (збройні конфлікти, стихійні лиха) та надзвичайних гуманітарних ситуацій, а також щодо захисту в них окремо людей з інвалідністю.

-  Відсутнє законодавче закріплення запровадження для інвалідів просвітницьких програм у питаннях репродуктивної поведінки та планування сім’ї.


-  Прожитковий мінімум для непрацездатного згідно із законодавством менший, ніж для працездатного, хоча в непрацездатних осіб потреби часто вищі (люди з інвалідністю потребують спеціального харчування, одягу, житла). Так, відповідно до статті 58 Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік…» для працездатних осіб він становить: з 1 квітня – 647 гривень, а для осіб, які втратили працездатність – 481 гривню.

-  Не існує єдиної системи або програми збору та узагальнення статистичних даних щодо кількості людей з інвалідністю, їхніх потреб, що унеможливлює ефективність застосування соціальних та інших програм.

Питання дотримання прав людей з інвалідністю починається з проблеми рівності прав і недискримінації. Тут і далі мова буде йти скоріше не про якісь специфічні блага, якими мають бути наділені люди з інвалідністю, а про проблеми дотримання прав людини, яка має інвалідність, та про проблеми дискримінації за станом здоров’я в контексті таких важливих для кожної людини питань, як охорона здоров’я, працевлаштування і т.п.

 

2.  Рівність і недискримінація

Конституція гарантує рівність конституційних прав і свобод та рівність перед законом усіх. Відповідно до статті 1 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»: «…інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод». Там же вказано, що «дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за Законом». У той же час саме поняття «дискримінація» щодо людей з інвалідністю не визначене жодним законодавчим актом.

У цивілізованому суспільстві практикою є політика «позитивної дискримінації» щодо людини, яка представляє окрему групу, яка в силу якихось обставин є більш уразливою за інших. В Україні політика «позитивної дискримінації» по відношенню до людей з інвалідністю підміняється існуванням певного набору пільг, процес отримання яких іноді сам по собі стає дуже принизливою процедурою. А постійне встановлення прожиткового мінімуму для непрацездатного меншого, ніж для працездатного, суперечить концепції  «позитивної дискримінації».

 Загальну ж політику держави по відношенню до людей з інвалідністю характеризують слова однієї людини, що брала участь у згаданому вище моніторингу дотримання прав людей з інвалідністю, який на даний час ще триває[6]: «Дискримінації не існує, бо суспільство їх просто не помічає». Прикладів безліч.

Два основні Закони, а саме: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про реабілітацію інвалідів» не містять окремих норм, які стосуються жінок з інвалідністю.

Під час однієї із фокус-груп ми отримали таку інформацію: «Є перелік реабілітаційних послуг, але в ньому немає різниці між чоловіками та жінками, хоча жінки потребують особливої уваги та певної специфіки в отриманні реабілітаційних послуг. Виходить, що інвалід – це безстатева істота?!»

Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, Державний інститут розвитку сім’ї та молоді щорічно готує доповіді «Про становище молоді в Україні». У цьому виданні немає, принаймні за 2006 р., жодного слова про людей з інвалідністю. Це виглядає так, ніби немає молодих людей, які мають інвалідність.

Під час названого моніторингу проводились опитування, які, зокрема, показали, що результати відповідей на запитання стосовно проблеми рівності та недискримінації були досить різними зі сторони посадових осіб органів місцевої виконавчої влади і зі сторони експертів, які представляють фахові недержавні організації та ЗМІ. Так, на запитання: «Чи однаково рівно захищає закон людину, яка має інвалідність, та іншу людину, яка не має інвалідності?», – 64% посадових осіб відповідають позитивно: «так» відповіли 45% посадових осіб і 19% – «скоріше, так». Майже навпаки вважають експерти недержавних організацій та ЗМІ: 44% – «скоріше, ні» і 13% – «ні».

Результати дослідження експертної думки доводять, що існують суттєві перепони для ознайомлення з нормами законодавства людини, яка має інвалідність.

Схожими є результати опитувань людей з інвалідністю та більш широкої аудиторії. Переважна більшість (77%) опитаних указують на існування дискримінації по відношенню до людей з інвалідністю. При цьому 34% вважають це беззаперечним і 43% обрали варіант відповіді: «скоріше, існує». Дискримінації не існує – так уважають 17% респондентів і 6% повідомили, що їм важко відповісти на це запитання.

 

3.  Свобода вираження поглядів та доступ до інформації

Свобода вираження поглядів, а також доступ до інформації, для людини з інвалідністю мають, звичайно, той самий зміст, як і для кожної людини. Однак здійснення цього права є можливим лише за умови особливих зусиль з боку держави, оскільки людині з інвалідністю потрібні додаткові умови. При цьому треба враховувати стан здоров’я, особливості захворювань, наявність та рівень функціональних обмежень тощо.

У законодавстві відсутні дієві норми, які б забезпечили ефективність доступу людей з інвалідністю до інформації:

1)  недостатньо державної підтримки засобів масової інформації, видавництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літературу, звукову та відеопродукцію для людей з інвалідністю;

2)  при розробці, виробництві і встановленні засобів зв’язку та інформації не завжди враховуються можливості їх використання людьми з інвалідністю;

3)  частково забезпечено надання людям з інвалідністю по слуху послуг із сурдоперекладу та сурдотехніки.


Жестова мова (використовують люди з вадами слуху), абетка Брайля (використовують люди з вадами зору), інші доступні способи, методи і формати спілкування майже не використовуються в офіційних стосунках. Справою майбутнього залишається забезпечення такого стандарту, як «заохочення державою приватних підприємств, що надають послуги широкому загалу, до надання послуг у доступних і прийнятних для людей з інвалідністю формах»[7]. Особлива ситуація склалась з використанням мови жестів. Держава її визнає, але практично не заохочує та не підтримує її використання.

Закон «Про телебачення та радіомовлення» не містить чітких норм щодо відповідальності національних телеканалів за відсутність сурдоперекладу. Вказане відбувається за рахунок застосування адміністративних методів через діяльність Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

 

4.  Недоторканність приватного життя, повага до особистої та психічної цілісності нарівні з іншими та повага до житла та сім’ї

Досліджуючи законодавство, можна побачити, що держава так захищає суспільну мораль, що відносить сексуальну взаємодію з особами, які мають явні ознаки інвалідності, до аномальних та збочених форм сексуальної взаємодії. Такий висновок дійсно можна зробити, ознайомившись із частиною «ІІ. Зображення аномальних та збочених форм сексуальної взаємодії», розділу «Сексологічні критерії порнографії», Критеріїв віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, у тому числі реклами, а також переданих та отриманих комунікаційними лініями повідомлень та матеріалів до розгляду порнографічної або еротичної продукції[8]: «…ІІ. Зображення аномальних та збочених форм сексуальної взаємодії… 3) Демонстрація сексуальної взаємодії з особами, які мають явні ознаки інвалідності, вад і аномалій, явно страждають на соматичні та/або психічні захворювання…». Отже, навіть захищаючи суспільну мораль, держава повинна бути коректною у формулюваннях.

Звернувшись до експертів із запитанням: «Чи вживає держава належних заходів задля усунення дискримінації відносно людей з інвалідністю у всіх питаннях, що стосуються шлюбу, сім’ї, батьківства, материнства та особистих стосунків», – ми отримали наступні коментарі:

«…у батьків-інвалідів можуть забрати дитину під опіку бабусі не інваліда…»;

«Були випадки, коли шлюб не хотіли реєструвати. Не дозволяли жінці з інвалідністю народити дитину, мовляв: «Сама інвалід і потребуєш опіки».

Експерти також відзначають, що практика є такою, що сім’ї інвалідів дуже складно усиновити дитину.

Існуюча практика в таких важливих сферах, як, наприклад, система освіти, охорони здоров’я, не дає гарантії на те, щоб дитина не розлучалась з батьками через інвалідність самої дитини, або ж одного з батьків. Від практиків ми почули наступні приклади:

«Мати здала дитину в спеціалізований інтернат, бо була не в змозі доглядати за нею: а) не вистачало грошей на нормальне харчування, б) не могла зносити й заносити дитину, мешкаючи на 3-му поверсі будинку, в якому відсутній ліфт»;

«Зазвичай, батьки змушені розлучатись із дитиною, оскільки існуюча система освіти передбачає, що діти з окремими видами захворювання і станом здоров’я можуть навчатись тільки в спеціалізованих інтернатах».

 

5.  Доступ до правосуддя

Законодавством не забезпечені механізми ефективного доступу людей з інвалідністю до правосуддя. Зокрема:

1)  інваліди не звільнені від сплати державного мита за розгляд справ у суді[9];

2)  за рахунок державних коштів оплачувалась робота адвокатів у кримінальних справах лише за наявності постанови відповідного органу дізнання, слідства чи суду[10];

3)  відповідно до Закону «Про прокуратуру»: «…прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом»[11]. Указана норма не зобов’язує прокуратуру представляти інтереси інвалідів у судах, а лише дає право це робити, самостійно визначаючи підстави такого представництва.

Проблемою залишається відсутність фізичного доступу до будинків судів, а також проведення судових засідань за участю людей з інвалідністю через відсутність технічних можливостей (наприклад, забезпечити переклад мовою жестів, надати певні документи абеткою Брайля тощо).

 

6.  Право на освіту

Забезпечення права на освіту людей з інвалідністю – є однією із найболючіших проблем. Без належної освіти вони приречені залежати від соціального захисту, невзмозі забезпечити себе самостійно.

Законодавством закріплена негативна практика існування в середніх школах переважно інтернатної системи, що призводить до ізоляції дітей від родини. Родина стоїть перед неймовірним вибором – віддати перевагу можливості для дитини отримати освіту чи виховуватись в сім’ї. Це дуже важкий моральний вибір. З огляду на дотримання прав людини – і те, й інше має бути гарантовано державою.

Останнім часом, переважно за ініціативи недержавних організацій, почали піднімати питання інклюзивної освіти. За даними моніторингу – досі термін «інклюзивна освіта» не є поширеним. Скупі коментарі про те, що «…система освіти ще не достатньо адаптована для включення людей з інвалідністю…» вміщують у себе велику кількість проблем, починаючи від архітектурної доступності навчальних закладів, відсутності належних навчальних програм, підготовлених фахівців і т.п. і закінчуючи проблемою готовності суспільства. До речі, щодо останнього, то у цьому сенсі держава майже не здійснює просвітницької роботи, яка є чи не єдиним способом впливу на вирішення цієї проблеми.

Ось декілька окремих ілюстрацій, пов’язаних із проблемою тих, що були отримані під час проведення досліджень від людей, які безпосередньо зіштовхуються із цією проблемою:

«Людина мала проблему зі вступом до ВНЗ. У неї не було оцінки з інформатики, оскільки вона була на домашньому навчанні. Через це вона не змогла вступити до Вінницького політехнічного інституту»;

«Неможливість оформлення дитини-інваліда у дитячий садочок, де за нею могли б подивитись, для того, щоб самій вийти на роботу»;

«У зв’язку з інвалідністю, мені було відмовлено в прийомі документів для вступу до ВНЗ»;

«ВНЗ відмовився прийняти документи, хоча я маю довідку, що підтверджує мою придатність до навчання в цьому ВНЗ. Настійливо рекомендують «йти до будь-якого іншого ВНЗ», кажуть, що «у нас таким, як ви не місце»»;

«Дитину не беруть до жодного освітнього закладу»;

«Дитина-інвалід по слуху й ДЦП. У дитячий садок не беруть. Навчатись жестової мови немає де»;

«Дитину-інваліда не допускають до жодного закладу (школи, ясел, садочка), де знаходяться здорові діти. Постійно − збирання багатьох довідок, комісії у різних соціальних установах…»;

«… Не маю доступу до гідної та якісної освіти, відчуваю дискримінацію в доступі до візуальної інформації»;

Очевидними проблемами є:

-  відсутність розроблених механізмів розвитку та фінансування системи інклюзивної освіти;

-  відсутність освітніх державних стандартів та програм для дітей з розумовою відсталістю (окрім дітей з легкою розумовою відсталістю);

-  реалізація людьми з інвалідністю права на отримання вищої освіти;

-  відсутність на законодавчому рівні механізмів контролю за дотриманням ВНЗ вимог доступності до відповідної інфраструктури. Інша перешкода – існуючий список медичних протипоказань, затверджений МОЗ;

-  відсутність системи підготовки кадрів та адаптованості мережі дошкільних установ за наявності норм, які передбачають створення спеціальних програм у галузі дошкільної освіти.

Окремо проблема стоїть для дітей із психічними вадами. Починаючи з того, що їх не приймають до дошкільних закладів, а в спеціалізованих – відсутні спеціалісти, що можуть працювати з ними (яскравий приклад – визнання МОЗ патології у вигляді «аутизму», у той же час – відсутність затверджених програм роботи з такими дітьми та проходження спеціалізованої підготовки педагогів та психіатрів).

Практично доступність до вищих навчальних закладів обмежена в зв’язку з відсутністю спеціалізованих закладів для таких дітей та обмеженістю квоти місць у ВНЗ.

 

7.  Доступність


Законодавство покладає обов’язок щодо забезпечення доступності інвалідів до різної інфраструктури на відповідні органи влади, підприємства, організації, які:

-  «зобов’язані створювати…»;

-  «обов’язково передбачають…»;

-  «мають обладнати…» і т. п.

При цьому механізми відповідальності за не створення відповідної інфраструктури відсутні, як і механізми забезпечення таких гарантій інвалідам.

Наприклад, при розробці та погодженні проектної документації на будівництво та реконструкцію будинків та споруд різної категорії в АПЗ (архітектурно-планувальному завданні) передбачається врахування потреб інвалідів (зокрема, створення пандусів та ін.). Кінцевий результат – 90% споруд не мають такої інфраструктури.

Частина 3 ст. 6 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачає, що службові особи (…), винні в порушенні прав інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. Прикладів такої відповідальності за порушення прав саме людей з інвалідністю нами не встановлено.

Водночас закон не передбачає ні індивідуальної, ні колективної відповідальності в цій сфері.

На законодавчому рівні закріплені норми щодо механізмів залучення людей з інвалідністю в суспільство та участь в діяльності громади. У той же час послуги й об’єкти спільного користування, призначені для населення в цілому, не є однаково доступними для людей з інвалідністю та не відповідають всім їхнім потребам.

Слід зауважити, що останнім часом держава більше звертає уваги на проблеми людей з інвалідністю. Передусім ці дії полягають у створенні умов щодо забезпечення безперешкодного доступу громадян з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення (забезпечення доступності архітектурної та транспортної інфраструктури). Велику роль у посиленні уваги зі сторони держави, зокрема, до проблеми «безбар’єрності», відіграла активність громадських організацій.

Однак, відчувається, що далеко не завжди органи місцевої влади підходять до вирішення проблем з розумінням самої проблеми. Ось приклад від учасниці фокус-групи: «Я приїжджаю до поліклініки. Як мені заїхати? Кажуть: «Приїжджайте наступного разу – буде пандус». Приїхала. Так, пандус поставили. З допомогою двох лікарів (!) я піднялась по пандусу до реєстратури, а далі як? Терапевт на другому поверсі, невропатолог на третьому…».

 

8.  Охорона здоров’я, абілітація та реабілітація

Держава має обов’язок застосувати усі можливі заходи задля забезпечення доступу людей з інвалідністю до послуг у сфері охорони здоров’я, враховуючи гендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за станом здоров’я. З точки зору дотримання прав людей з інвалідністю також не допускається дискримінація за ознакою інвалідності.

Найбільш проблемним є питання належного рівня забезпечення людей з інвалідністю специфічними медичними послугами, які необхідні їм через їхню інвалідність, включаючи послуги, покликані звести до мінімуму наслідки й попередити подальше виникнення інвалідності, у тому числі в дітей та літніх людей. Особливо важливим є організація цих послуг на місцях безпосереднього проживання людей з інвалідністю, включаючи сільські райони.


Одразу важливо відмітити одну з проблем законодавства, що в окремих питаннях не передбачає принципів ранньої діагностики стану особи, що призводить до інвалідності (зокрема, у сфері психіатрії відсутня діагностика та огляди осіб дошкільного та шкільного віку).

Станом на 1 січня 2008 року були відсутні норми щодо гарантій участі користувачів послуг у сфері охорони психічного здоров’я в розробці політики, розвиткові законодавчої бази та плануванні послуг у цій галузі.

У 2007 році на підзаконному рівні не були прийняті нормативно-правові акти, які б визначали нормативи обладнання лікарень спеціальними засобами, палатами (відокремленими індивідуально), пристосованими для знаходження людей з інвалідністю.


Існують суттєві перешкоди в можливостях реабілітації, що у свою чергу робить проблемною можливість реалізувати інші свої права. Зокрема, відповідно до Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», існує перелік зобов’язань, які взяла на себе держава, що здійснюються з урахуванням індивідуальної програми реабілітації. Зокрема, про це зазначено в наступних нормах указаного закону:

-  стаття 17 (право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом);

-  стаття 30 («Жилі приміщення, займані інвалідами або сім’ями, у складі яких вони є, під’їзди, сходові площадки будинків, у яких мешкають інваліди, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв’язком…»);

-  стаття 37 («Види необхідної медичної допомоги інвалідам визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога подається за рахунок коштів фонду соціального захисту інвалідів»).

У той же час, за статистикою в 2007 році вперше групу інвалідності було встановлено 126 тисячам осіб, а індивідуальна програма була видана тільки 40 тисячам. Загалом, 2, 5 млн. інвалідів такої програми й досі взагалі не мають[12].

Комплексом реабілітаційних заходів, за даними Генеральної прокуратури, було охоплено лише 10% дітей-інвалідів. Не виконувались вимоги закону щодо необхідності складання індивідуальних програм їх реабілітації. Так, зокрема, у Донецькій та Закарпатській областях 350 дітям-інвалідам такі програми було розроблено тільки після втручання прокурорів[13].

Серед інших проблем у сфері охорони здоров’я людей з інвалідністю варто відзначити наступні:

-  Держава не підтримала та не стимулювала перевід служб охорони психічного здоров’я на місцевий рівень та деінституціоналізацію;

-  Критерії достатнього фінансування служб психіатричної допомоги в законодавстві не були виписані. У Законі «Про Державний бюджет України на 2007 рік» була відсутня окрема лінія їх бюджетного фінансування. Не були затверджені всеукраїнські програми охорони психічного здоров’я, відсутні відповідні посилання на них у законі;

-  Державою не були визначені цілі, завдання, додаткові міри захисту психічно хворих. Не встановлений позасистемний контроль, не були враховані прецеденти Європейського суду, які примусову госпіталізацію прирівнюють до позбавлення волі;

-  Державою не були розроблені механізми отримання доступу до медичного страхування в приватному та державному секторах для осіб з психічними розладами.

-  Законодавство[14] передбачає розвиток початкової та подальшої освіти спеціалістів та персоналу, які працюють у сфері абілітаційних та реабілітаційний послуг, а також затвердження державних соціальних нормативів у сфері реабілітації інвалідів і дітей-інвалідів. У той же час, відповідні нормативи сьогодні відсутні, як відсутні й механізми та програми проходження навчання відповідними спеціалістами.

Неприпустимою, нажаль, виявляється іноді практика встановлення та перегляду статусу «інвалід». Періодично людина з інвалідністю, в залежності від причини встановлення інвалідності та характеру захворювання, має проходити перекомісію, а отже, підтверджувати свою інвалідність. Цей процес вимагає перебування в стаціонарі, це лікування не є добровільним, але без нього людині з інвалідністю, інвалідність не довести.

Ось один із прикладів, що ми отримали, здійснюючи аналіз публікацій ЗМІ: «…У мене дитина хвора на епілепсію, стоїть на обліку в лікарні ім. Ющенка. Лікується, але покращення ніякого. Ця хвороба не виліковується, дали сину третю групу інвалідності. Це робоча група, але на роботу з таким захворюванням ніде не приймають. Кожен рік перекомісія. У нього напади. І коли я з ним приходжу на комісію, то дуже довго «пудрять мізки». А якщо в паспорт покласти 100$ або 500 гривень, тоді все добре. Коли це закінчиться?...»[15]

Система охорони здоров’я, безперечно, потребує перегляду інструкцій, положень та інших підзаконних актів, якими регламентуються питання надання послуг у сфері охорони здоров’я людям з інвалідністю. Ось ще один приклад, наведений під час опитування, що вказує на відсутність справжнього розуміння проблеми: «Дитина-інвалід не ходить. Два рази на рік проходить медогляд, їздимо до поліклініки, стоїмо у великих чергах. Лікарі до дитини не їздять».

 

9.  Праця і зайнятість

Результати досліджень дозволяють зробити висновок, що у питаннях права на працю і зайнятість спостерігається чи не найбільша розбіжність між думкою посадових осіб місцевої влади, представників недержавних організацій, ЗМІ та самих людей з інвалідністю. Така тенденція є досить проблемним явищем. У той час, коли посадові особи не бачать особливих проблем у цих питаннях, люди з інвалідністю наводять приклади, що вказують на значні обмеження в можливості заробляти собі на життя вільно обраною працею. Втім, є окремі стандарти, на проблеми з дотриманням яких указують більшість учасників раніше згадуваного моніторингу. Вони є наступними:

-  Недостатність зі сторони держави належних заходів, спрямованих на найм людей з інвалідністю в державному секторі та стимулювання їх найму в приватному секторі;

-  Недостатність зі сторони держави належних заходів, спрямованих на надання людям з інвалідністю можливості ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування, професійного навчання;

-  Недостатність зі сторони держави належних заходів, спрямованих на забезпечення людям з інвалідністю розумного пристосування до робочого місця.

На рівні законодавства найбільше занепокоєння викликають такі проблеми:

-  Не були визначені механізми контролю за забезпеченням атестації робочих місць інвалідів. Відсутні й ефективні механізми забезпечення на практиці виділення робочих місць інвалідам у межах 4% квоти від загальної кількості працюючих.

-  Залишилась недосконалою і непрозорою система надання податкових пільг підприємствам організацій інвалідів, що зробило можливим використання корупційних схем.

Учасники згаданого моніторингу багато вказували на проблеми, пов’язані з неможливістю працевлаштуватись, порушенням законодавства про працю щодо людей з інвалідністю. Наголошувалось на тому, що «…відсутня жодна справжня охорона надомної праці інвалідів (постійні випадки невиплати зарплатні інвалідам приватними роботодавцями (наприклад, у випадках роботи диспетчерами на домашніх телефонах. При тому, що роботодавці ставлять часто щось на зразок рабських умов праці (необмежені години робочого дня, відсутність вихідних і т.д.), так ще й зароблену зарплату часто не виплачують. До речі, середня зарплатня за надомну працю 60-200 грн. на місяць. Якщо роботодавець не віддав інваліду зарплату, то марно звертатись до міліції, бо ця мінімальна сума не годиться для порушення кримінальної справи)».

Ось ще один приклад від учасників фокус-груп: «… у мене трудовий стаж з 14 років, але досить кваліфікована праця – проблема, оскільки важко дістатися до неї. Мені запропонували роботу. Якщо сидіти за комп’ютером у них – одна ставка, якщо вдома, виконуючи ту саму роботу – набагато менше. Пропонують надомну працю за 300-400 грн. Пояснили – ви надомний працівник. Вам вистачить. Для людей з інвалідністю ставки йдуть набагато нижчі. Чому? Примхи роботодавців? Дешева робоча сила?».

 

10.  Належна просвітницько-виховна робота з боку держави з метою якнайкращої інтеграції в суспільство людей з інвалідністю

Держава вживає недостатньо заходів щодо:

-  підвищення освіченості всього суспільства, у тому числі на рівні сім’ї, з питань інвалідності та утвердження поваги до прав і гідності інвалідів;

-  ведення боротьби зі стереотипами, упередженнями та поганими звичаями стосовно інвалідів, у тому числі на ґрунті статевої приналежності й віку в усіх сферах життя;

-  пропагування потенціалу та внеску інвалідів.

Навіть на рівні законодавства норми щодо проведення державою в особі уповноважених органів відповідної просвітницької та виховної функції в суспільстві щодо відношення до інвалідів – відсутні.

Виховна робота стосується лише самих інвалідів і передбачає різні види реабілітації осіб з фізичними та психічними вадами здоров’я[16].

Необхідні функції перебрали на себе громадські організації.

Наприкінці хочеться нагадати, що ті, хто представляє державу, повинні розуміти, що головне не пільги, не тимчасова періодична увага під час свят разом з демонстрацією власної благодійності в ЗМІ.

 

11.  Рекомендації

1)  Найбільш оптимальним є включення до спеціального Закону визначення поняття «інвалідність» у відповідності до Конвенції ООН про права інвалідів.

2)  Підписати та ратифікувати Конвенцію ООН про права інвалідів і Факультативний протокол до неї.

3)  Розробити та прийняти зімни до законодавства з метою приведення його у відповідність з вимогами Конвенції ООН про права інвалідів. Існує необхідність закріплення практичних механізмів реалізації основних «стандартів» в сфері захисту прав інвалідів.

4)  Необхідно прийняти Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування».

5)  Доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний кодекс України нормами, які би передбачали накладення штрафних санкцій на керівників підприємств, установ та організацій, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, що не забезпечують реалізацію закріплених у законодавстві норм щодо соціального, правового та іншого захисту інвалідів (наприклад, у питаннях створення доступу до необхідної інфраструктури, медіа-ресурсів та ін.).

6)  Установити допустимі стандарти щодо навчання осіб, які мають фізичні вади або психічні розлади, що будуть гарантувати їх рівень розвитку для участі в суспільних процесах:

-  визначити обов’язкову квоту прийняття інвалідів до вищих навчальних закладів, закріпивши відповідні норми в Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту»;

-  розробити державні стандарти освіти для дітей з розумовою відсталістю, визначивши основні критерії та категорії психічних розладів, а також адаптувати навчальні програми до них;

-  передбачити створення при вищих навчальних закладах відповідної бази для навчання інвалідів з психічними розладами, вадами слуху та зору (матеріальна база, навчальна література, кадрово-педагогічне забезпечення).

7)  Винести на загальне обговорення питання щодо скасування, як протипоказання для обслуговування в територіальних соціальних центрах – інвалідів, які мають психічні розлади.

8)  Припинити практику обмеження чи зупинення в дії пільг для людей з інвалідністю при прийнятті закону про Державний бюджет на поточний рік у відповідно з відповідними рішеннями Конституційного суду України.

9)  Розробити заходи Міністерства охорони здоров’я, у яких передбачити механізми стимулювання, у тому числі й фінансового характеру, щодо психосоціального та реабілітаційного підходів лікування осіб з психічними розладами;

10)  Розробити та затвердити цільову Державну програму щодо надання психіатричної допомоги, передбачивши:

-  первинні профогляди спеціалістами в середніх загальноосвітніх школах;

-  кадрове забезпечення дитячими психіатрами центральних районних лікарень;

-  виділення фінансування на безкоштовне придбання ліків для осіб з психічними захворюваннями в обсягах, передбачених для всіх, хто перебуває на обліку інвалідів.

11)  Забезпечити контроль за відшкодуванням за рахунок коштів місцевого бюджету проведення обов’язкової атестації робочих місць інвалідів на підприємствах, установах, організаціях у межах установленої законодавством квоти.



[1] Розділ підготовлено членом Правління УГСПЛ та керівником МГО «М’АРТ» Сергієм Буровим, юристом МГО «М’АРТ» (м. Чернігів) Романом Семешко, начальником управління з організаційно-правової роботи Національної асамблеї інвалідів України Ларисою Байдою, виконавчим директором Національної асамблеї інвалідів України Наталією Скрипкою та юристом громадської організації незрячих юристів м. Харкова Олегом Лепетюком.

[2]З даними Пенсійного фонду України (www.pfu.gov.ua) станом на 1 січня 2008 року в Україні налічувалось понад 2, 5 мільйона людей, які через фізичні або психічні вади здоров’я потребували від держави особливої уваги. Понад 168 тис. неповнолітнім було надано статус інвалідів.

[3] Затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. N 619-р.

[4] Моніторинг дотримання прав людей з інвалідністю. Здійснює Національна Асамблея Інвалідів України разом з партнерськими організаціями за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Надалі, в тексті: «моніторинг».

[5] Коментарі респондентів опитувань, що проводились під час моніторингу, подаються з мінімальною редакторською обробкою.

[6] Моніторинг дотримання прав людей з інвалідністю. Здійснює Національна Асамблея Інвалідів України разом з партнерськими організаціями за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Надалі, у цьому розділі: «Моніторинг».

[7] Конвенція ООН про права інвалідів.

[8] Затверджено рішенням Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі від 20 лютого 2007 р. № 1.

[9] Стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

[10] Постанова КМУ від 14.05.1999 р. № 821 «Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави».

[11] Частина 5 статті 36-1 Закону «Про прокуратуру».

[12] В. Турський „Профспілки і надія незрячих” // Газета «Юридичний вісник України» від 26.01.08, http://www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/archive/?aid=2011&jid=257&print=1

[13] «Захист соціальних та майнових прав інвалідів на постійному контролі органів прокуратури» // Сайт Генеральної прокуратури України, 03.12.2007 р., http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&_c=view&id=11806.

[14] Зокрема, Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 р. N 716)

[15] «А я збираю останні копійки» // Газета «33-й канал» (Вінниця), 23 січня 2008 року: http://www.33channel.vinnitsa.com/2008/08-05-21.php

[16] Статті 17, 34, 36 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори