пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200823
22.08.2008
джерело: www.umoloda.kiev.ua

Танки проти весни

   

У ніч на 21 серпня 1968 року війська СРСР і країн Варшавського договору (так званого «соцтабору») перетнули чехословацький кордон. В Україні відлуння нападу спричинило нову хвилю репресій (партія прагла убезпечитися від можливої «Київської весни»), а також своєрідний струс свідомості, що багатьох привів до тями після тривалого гіпнотичного сеансу «всесвітнього щастя» під серпом і молотом. Про ті події читачам «УМ» розповідає доктор філософії Євген Сверстюк, який 12 років відбув у концтаборах і на засланні, зокрема через протест проти окупації Чехоcловаччини.

«Соціалізм із людським обличчям» став болем Кремля...»

— Пане Євгене, чи писали про «Празьку весну» газети «Правда» й «Ізвєстія»?

— Так. Але тільки про «розгул демократії». Правду ми дізнавалися з радіо «Свобода» і з чеських газет. Преса країн «народної демократії» вільно продавалася в кіосках у Києві. Ми також отримували з Пряшева українську газету і журнал «Дукля». До української газети в Польщі «Наше слово» з Києва регулярно надходили списки «заборонених прізвищ», і вона слухняно не друкувала їхні статті. А в Чехословаччині, навпаки, стало можливим друкуватися. Ми відчули, що там відбувається щось справжнє. Звичайно, у пам’яті був 1956 рік у Будапешті. Однак там було щось інше. Статуси Угорщини й Чехословаччини дуже відрізнялися. Угорщина була союзником Німеччини у роки Другої світової війни. Солдатам, які брали Будапешт, була нагорода «За взятіє Будапешта», а тим, які брали Прагу, — «За освобождєніє Праги». Прага радо зустрічала визволителів у 1945–му. Картинки, де чеські дівчата кидають квіти червоноармійцям — не фальшивки. СРСР довіряв Чехословаччині більше, ніж Угорщині чи Польщі. Тому шлях чехів до «соціалізму з людським обличчям» став великим головним болем Кремля. У програмі–максимум це загрожувало виходом Чехословаччини з соцтабору. Улітку 1968 року стало ясно, що Чехословаччина є небезпечною тому, що з неї можуть узяти приклад радянські республіки. Передусім найближча — Україна.

— Чехи, мабуть, знали про репресії у сусідній Україні. Історик Володимир В’ятрович вважає, що закордонні рейди УПА в 1945—48 роках також якимось чином інформували Центральну Європу про те, що відбувається в СРСР. Можливо, чехи намагалися не допустити до такого в себе?

— Чехи, які зустріли радянських танкістів із квітами, були дуже здивовані, що так багато людей втікає перед наступом Червоної армії. Коли українські повстанці перейшли кордон, чеський уряд на вимогу Москви чинив перешкоди цьому рейду. Але разом із тим народ бачив, що СРСР — це країна, з якої тікають. Утім Чехія все ще залишалася найбільш лояльною до Москви з країн народної демократії.

«Не Шелест вирішував ці питання»

— Якою була роль у придушенні «Празької весни» першого секретаря Компартії України Петра Шелеста?

— Думаю, що роль Шелеста була невеликою. Не Шелест вирішував ці питання. Він був наляканим, бо доповідали, що чеські події мають великий вплив на Україну.

— А що тоді говорили українські інтелігенти на кухнях про Чехословаччину? На що сподівалися?

— Реакції були різні. Ми дуже чекали рішучих кроків від Чехословаччини, але й боялися, щоб ті кроки не були занадто ризикованими. Ми, дисиденти, відчували себе єдиним цілим з чехами, заручниками. Якщо там буде погром — то й у нас вибухне. Я сперечався з Іваном Світличним. Він казав, що введуть танки. Я переконував, що це неможливо, що СРСР у такому разі втратить імідж перед Європою, обличчя комунізму буде заплямоване в очах світу... Просто мені дуже не хотілося, аби ввели танки.

Нас тішила можливість друкуватися в Чехословаччині. Усе відбувалося дуже швидко, але кожен щось встиг опублікувати. Я надрукував статтю, яку надіслав Зіні Геник–Березовській, близькій моїй приятельці з Праги, в листі. Бо інакше неможливо було передати її через кордон. Лист починався звичайними приязними жартами, і несподівано переходив до Миколи Зерова. Таких листів було кілька. Вона їх зібрала докупи, дала назву «Гострої розпуки гострий біль» і надрукувала в журналі «Дукля». Там був один пасаж, де тодішній партійний критик Леонід Новиченко названий «добровільним конвоїром», бо виступав проти реабілітації Зерова. Спершу редактори просили дозволу вилучити цей абзац. Але лібералізація швидко пішла так далеко, що редакція перестала на це зважати і надрукувала статтю повністю.

— Якби ці зміни в Чехословаччині відбувалися трохи повільніше, може б не ввійшли до Праги танки?

— Можна було мріяти, щоб зміни відбувалися оптимально, не так раптово. Але процес має свої закономірності. Було схоже, що крига скресла, і сам Дубчек уже не може стримати подиху змін. Як казали в Москві, «сітуация вишла із–под контроля».

Я написав тоді «Собор у риштуванні». Досить цікава історія цього твору. У пресі саме надрукували виступ Брежнєва в Чієрні–над–Тисою, напівпримирливий, підступний. Я вирішив загорнути свій рукопис у ту газету — мовляв, у дусі часу — й передати до редакції журналу «Вітчизна». Хоча знав, що не надрукують. Інтуїтивно відчував, що після лукавого виступу Брежнєва будуть якісь серйозні дії. Потім на слідстві запитували, кому я давав цей рукопис. Я розповів, як до мене зайшов Григорій Кочур, ідучи до редакції «Вітчизни», я сказав, що в мене є рукопис «у дусі виступу генсека» і попросив передати. Згодом в оформленому протоколі записали, що я «поширював документ, в тому числі давав його Григорію Кочуру, який сам признався, що його прочитав». Відповідно, його «тягали» як свідка. А про газету зі статтею Брежнєва не згадували.

«Про українські протести світ не знав...»

— В українському суспільстві були протести проти окупації сусідньої країни?

— Реакція була гострою і в Україні, і в Росії. У Москві п’ятеро людей вийшли на Червону площу з плакатом «За вашу і нашу свободу». Тоді з’явилася пісенька Олександра Галича, пов’язана з виступом декабристів:

И все так же, не проще,

Век наш пробует нас –

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь,

В тот назначенный час?!

Це було оспівування мужності тих людей. Але задля справедливості слід сказати, що на площі в той момент були телекамери закордонних кореспондентів, з якими попередньо домовилися демонстранти. Це не було схоже на декабристів: вихід на Сенатську площу в 1825 році. Влада була змушена потрактувати цей вчинок як «хуліганство». Учасників акції судили за статтею, покарання за якою не перевищувало трьох років.

Про українські протести світ не знав, хоча вони були драматичніші. Наприклад, 5 листопада вийшов на Хрещатик Василь Макух, облив себе бензином, підпалився і вигукував слова про волю Україні і окупацію Чехословаччини. Це було настільки страшно, що всі вдавали, ніби не розуміють, що відбувається. А може, і справді не розуміли. Його відразу взяли міліціонери, вгасили, і він помер.

Потім, у таборі, я познайомився з Миколою Бондарем — інтелігентним хлопцем, аспірантом Київського інституту філософії, якому дали сім років за те, що він на демонстрації 6 листопада (наступного дня після вчинку Макуха) розгорнув транспарант «Позор КПСС!». Його тут же забрала «швидка допомога» — кагебісти все прораховували... Гадаю, легше написати якусь відозву, ніж виразити свій протест так відчайдушно, як Василь Макух і Микола Бондар.

— Події в Чехії, очевидно, і наслідки найдраматичніші мали в Україні?

— Це було визначення і нашої долі. Відстань між подіями у Чехії і убивством Алли Горської — менше двох років. В Україні репресії були жорстокішими, ніж будь–де. Треба було ізолювати всіх людей, які могли б збуджувати подібні настрої, а інших залякати. Однак це був час протверезіння для багатьох. Празька весна мала великий вплив на партійну еліту, взагалі на інформованих людей. Важливими є свідчення Михайла Горбачова, який замислився про зло системи після того, як у Прагу ввели війська. Визвольний рух з боку сусіда має більший вплив, ніж ми собі уявляємо.

— Але це за умови, що сусід із сусідом контактує...

— Після танків «совєти» заохочували контакти, але чехи перестали їздити. Поїзди з Чехії йшли порожні. Там навіть з осудом дивилися на тих, хто їздить в СРСР. Зіна Геник–Березовська мусила оглядатися, щоб часом про неї не подумали погано, що вона їздить до Києва.

— Тобто в чехів не було думки простягти руку підтримки сусідам–українцям, які ще тяжче поневолені «совєтами»...

— Їм було не до того. Вони вважали, що світ повинен затиснутися в кулак, як вони, і бойкотувати Москву. І стежили за тими, хто цього не робив. А Зіна хотіла використати той момент, адже будь–яка стаття, яку вона привозила «звідти» до Києва (переважно до Михайлини Коцюбинської), ставала для нас ковтком свіжого повітря.

— Сьогодні помітні тенденції Москви відновити контроль не лише над теренами колишного СРСР, а й над соцтабором, хоча ті країни вже в Євросоюзі і в НАТО. Тим часом Чехія потроху забуває про «московський пряник». Та й наш зв’язок з цією країною вже послабився...

— Так, безперечно. Коли я був у Чехії на конгресі Пен–клубу в 1990–ті роки, побачив, що там дуже мало знають про те, як ми реагували на події у Празі. А чеська молодь майже нічого не знає і про самі події. Єдине, що дійшло до свідомості народу — це гасло «До Москви — три тисячі кілометрів», яке чехи у 1968–му клеїли до московських танків. Думаю, що і в нас не досить осмислюється те, що відбулося в Празі. Між нашими народами має бути кращий зв’язок, не лише на рівні контактів із заробітчанами. Нині особливо важливо об’єднувати людей і боротися проти спільних загроз.

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Сверстюк народився 1928 року в селі Сільце на Волині. Є автором багатьох книг, численних есе і статей із літературознавства, психології, філософії та релігії. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка та Міжнародної премії ЮНЕСКО. Відбув 12–річне ув’язнення і заслання у концтаборах за літературні твори, зокрема за книжку «Собор у риштуванні» (Париж, 1970).

Ярослава Музиченко

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори