пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200826
22.09.2008 | Галя Койнаш

Plus ca change, plus ce le meme chose?

   

В газеті «Ле Монд» з’явився текст з-під пера французького «письменника та документаліста» Михаэля Празана (Michaël Prazan). Автор відомий своїми широкими знаннями японської культури, але раніше скромно приховував те, що він цікавиться також й Україною та її історією. Стаття опублікована під назвою «Прозахідна» ще не значить «європейська».  (“L’Ukraine, "pays européen"?  Pas évident »). Вочевидь, недавня активність французького президента з урегулювання конфлікту на Кавказі не всім до душі.  Зрозуміло, що не всі європейці готові сприймати Україну та Грузію, як то кажуть, із розкритими обіймами. Тим не менш, коли чуємо знайому мелодію із нібито іншої опери, закономірно виникають деякі запитання щодо її джерела.

  Будь-яка дискусія про Україну в пост-8-ому серпня світі неминуче починається з «питання Криму». Пан Празан відразу пояснює свою зацікавленість у цьому питанні разом із доволі спірною думкою, поданою як факт:

«Навіть якщо Росія із геополітичних мотивів і не збирається завтра анексувати Крим - хоча на такій анексії наполягає більшість жителів Криму, - півострів залишається однією з хворобливих точок.»

  Позиція автора гранично ясна: мотиви Росії чисті, й вона не втрутиться, як би не благали про допомогу кримчани в своєму прагненні до самовідокремлення. Невідомо, звідки він черпнув свою інформацію, яка нібито підтверджує його тезис, що Крим – це бомба сповільненої дії, котра втягне всю Європу в конфлікт.  Джерело, може, неясно, але схожість тексту зі висловлюваннями різних російських політиків, зокрема, мера Москви Юрія Лужкова, звертає на себе увагу. Читаємо, наприклад, презирливу репліку про те, що спільна історія передбачає якийсь континуум, який в України нібито відсутній. Далі йде висновок прямо разючої смілості з боку документаліста - японознавця.

  «Переважна більшість жителів Криму – мабуть за винятком лише татарської меншини, що заприсягнулася на вірність нацистським загарбникам – вважають себе росіянами, спілкуються російською та спрямують свої погляди на Київ лише для того, щоб висловити свою недовіру українській метрополії. Слід зазначити, що українська національна ідентичність, щонайменше, проблематична».

  Перш ніж прослідкувати за тим, як автор впевнено прямує історією незнайомої йому країни, хотілось би звернути увагу читача на джерело одного особливо неприємного запаху. Кримські татари стали жертвами жахливого злочину сталінського режиму, коли їх обвинуватили в співпраці із фашистами, аби депортувати цілий народ. Всі звинувачення зняли вже в 60-і роки, а слабка обізнаність в історії не може служити виправданням для такої хитро вставленої та низькопробної фрази.

  Важко не поставити питання: навіщо писати на тему, про яку так ганебно мало знаєш?  Мотиви Юрія Лужкова ясні, а що підштовхнуло французького японознавця – не зовсім. Могла би також спитати, чому громадянин країни з неоднозначною історією співпраці з нацистами в Другій світовій війні вважає себе вправі розводитися про ту частину Європи, до чиїх жителів фашисти ставилися із винятковою жорстокістю. Про що будь-який історик міг би йому розповісти.

Подивимось, куди нас веде дослідник незвіданих їм територій, але спочатку нагадаю, що для європейця вибір теми не обов’язково так очевидний, як може здаватися.  Адже пан Празан міг би про Чорнобиль писати, про бідність, та й політична нестабільність як привід для побоювань прямо напрошувалася. Але ні, він упевнено встає на шлях, усім нам до нудоти знайомий. Цитую:

«Як би дивно це не звучало, але якщо весь Крим живе ностальгією за СРСР, то колись польська Галичина, що сьогодні входить до складу України і украй націоналістично налаштована, у свою чергу, відчуває ностальгію по своїй вірності нацистським окупантам, що додає особливого відтінку терміну «прозахідна», який в даному випадку навряд чи сумісний із «спільними цінностями».

Його «доводом» служить демонстрація, що нібито відбулася 27 липня у Львові «на згадку про УПА (український націоналістичний рух, що співпрацював з нацистами, перш ніж виступити проти них) і дивізії "СС Галичина" – допоміжному підрозділі СС, в який входили українські нацисти, що здійснювали вбивства, зокрема, на території колишньої Югославії» .  Одна маленька хоча немаловажна деталь: того дня не було демонстрацій, що навіть віддалено нагадують описану автором. Не чула взагалі про такі спільні демонстрації на пам’ять про бійців УПА та членів «СС Галичина». Адже є істотна різниця між двома формуваннями, на яку автор воліє не звертати увагу. Це спірна частина історії, яку треба розглядувати в усій її складності. Пан Празан явно отримав свою інформацію, спрощену та упаковану, як гамбургер, для швидкого споживання, а те, що вона з душком, мабуть, не помітив.

Стаття кишить висловлюваннями вельми сумнівної якості, але річ не тільки в тому, що багато з його тверджень про історію того періоду або неправдиві, або перекручені. Ми з паном Празаном народилися після війни, в яку багато із його співвітчизників співпрацювали з режимом Віші, а мій батько воював із нацистськими окупантами. Я би не наважилась засуджувати людей, які жили в ті часи та й в незнайомій мені країні. Можу тільки шкодувати, що автор, вважаючи себе вправі, не побажав хоча би трохи більше дізнатися, перш ніж увірватися у друк. Є, приміром, різні погляди щодо Степана Бандери, и далеко не всі не «проросійські» українці вважають його героєм. Тим не менш, твердження, що Бандера «уклав союз з німецькими «визволителями» в перші місяці фашистського вторгнення» не можна назвати інакше, ніж дешевим маніпулюванням, недостойним будь-якого письменника. Бо як можна обійти мовчанням той беззаперечний факт, що «союз» тривав не довше, ніж знадобилось німцям, аби продемонструвати свою зневагу до проголошеної Бандерою української держави?  

Схоже, він не перевірив інформацію, яку отримав – на предмет правдивості, та, перепрошую, на запах. Подібні звинувачення пред’являють, не перебираючи, всім українцям уже багато років, а якщо їх пристосували до нового завдання, зміни в основному залишаються косметичними. Пан Празан стверджує, без жодних доводів або посилання на джерело інформації, наступне:

«на Україні вибрати західний табір часто означає ідентифікувати себе з УПА і дивізією "СС Галичина", настільки протистояння "проросійських" і "прозахідних" сил тісно пов’язане з радикальними антагонізмами, що витікають із катастроф XX століття».

Як заведено, він одразу починає говорити про знищення євреїв, й швидко чуємо таке обурливе ствердження:

«Геноцид євреїв, в якому брала участь значна частина населення України, – та частина історії, яка піддається постійному переписуванню на рівні найвищих державних інстанцій»

Автор посилається на президента єрусалимського центру Симона Візенталя, який нібито сказав, що Україні необхідно «подивитися в обличчя своєму минулому і визнати правду» перш ніж вступити до ЄС І НАТО. Далі не буду цитувати, бо навряд чи шановний центр хотів асоціювати себе із текстом, напханим такими ганебними спотвореннями правди.

  Ми всі маємо дивитися правді в обличчя, і знання, без спотворень і прикрас, нашої спільної історії, вкрай необхідне. Цього ніхто не доможеться, повторюючи совєтську брехню та проштовхуючи стереотип щодо українців як прихильників фашизму, антисемітизму, тощо. Сподіваюсь, Михаэль Празан просто не помітив знайомий сморід від тої «інформації», яку він передавав своєму читачеві. Що стосується його джерела, через півтора місяців від спроби деяких російськомовних ЗМІ та одного польського журналіста сфабрикувати антисемітський «погром» у Львові, й кілька місяців після того, як деякі західні ЗМІ були змушені вибачитися за неправдиву інформацію про «ляльку Гітлера», яка нібито вироблялась в Україні, стає дедалі важче вірити у спонтанність таких спалахів інфекції. Знаємо до чого це веде, й пора вже перестати заражати людей.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори