пошук  
версія для друку
20.10.2008 | Ірина Чемерис
джерело: www.telekritika.ua

І неважливо, яке у вас алібі…

   

Не знаю, в якому жанрі я пишу, може - «сімейні замітки»:)  Але знаю, що не писати точно більше не можу – щось відбувається у країні, що не дозволяє мені не помічати політики, яку я так старанно обходила після відомої акції «Україна без Кучми». Тоді багато хто нестерпно розчарувався – і дистанціював свій світ від політики. Але ось мій світ майже зруйновано…

Я – дружина Володимир Чемериса, правозахисника і громадського діяча. У п’ятницю він разом із друзями протестував проти захоплення приміщення їхньої громадської організації. Нічого не говорило про небезпеку - історія з цим приміщенням тягнеться півтора роки, та й для кого можуть бути небезпечні мирні громадяни-правозахисники у центрі європейської столиці?

Проте ввечері зателефонував Володимир і спокійним голосом повідомив: «Тут навколо нас озброєний «Беркут», мабуть, буде штурмувати. Якщо можеш – повідом журналістів». Почулися якісь крики, стукіт, і трубка замовкла. Я стояла у нескінченній пробці в центрі столиці і абсолютно даремно обдзвонювала телефонну книжку. Мені співчували, але з цілої купи різних причин ніхто не може допомогти, якщо у центрі Києва озброєний «Беркут» штурмує мирних громадян.

Через дві години всіх затриманих – 27 осіб, серед яких 7 журналістів - відпустили, не пред’явивши жодних звинувачень. Дійсно – хто винен, що озброєні люди у бронежилетах отримали виклик по 02 про бійку, з’їздили і спакували 27 чоловік? Вони так щоразу роблять. Їх навіть просити про це не треба. Чи якраз треба?

Я вже думаю – добре, що просто полякали, а то могли б і підкинути зброю, абощо.

Розумієте, я чомусь думаю – добре, що обійшлося.

Я вже не думаю, що такого не могло статися в принципі.

Цікаво – це шок і минеться, чи я тепер буду так думати завжди? Так, як думають мільйони громадян країни, яку ми вважали, що будуємо?

Може, треба трохи розказати про «Республіку»? Це якесь унікальне місце, вірніше, атмосфера – з часів затхлого кучмізму і до сьогодні тут збиралися люди, які ігнорували правила покірності. Ну, не визнають такі люди політичної міфології, умовностей існування, ну, не підкоряються маніпуляціям політтехнологів, законам виживання і магії великих зарплат. Їх, звісно, небагато, але саме вони запускають у суспільство нові ідеї, які бумерангом повертаються «громадською думкою». Колись саме тут зароджувалася акція «Україна без Кучми», тут вперше промовлялося слово «революція», ще в часи, коли над цим сміялись обивателі. 

Ніколи не думала над дитячою забавкою: «Що б я зробила, якби була президентом?». А от сьогодні впевнена, що точно плекала б такі осередки, бо без них суспільство стане казармою. Щоправда, для цього треба бути президентом, який не прагне країни-казарми.

 «Республіка» - класичний приклад громадської організації, бо є центром тяжіння для вільних і толерантних людей. Цей центр навіть мав географічний вимір – столиця, вулиця Горького, 12-Б, там був офіс «Республіки». Біда в тому, що у цьому місці квадратний метр нерухомості коштує стільки, що мені важко уявити. Тому і сталося неминуче, що останнім часом стається з усіма творчими і громадським організаціями, які розташовані в центрі столиці – це місце приглянулося міліонерові у чині генерал-лейтенанта міліції, та ще й чинному нардепу-регіоналу. Він не був першим, кому воно приглянулося, але він був єдиний, який знав, що треба зробити з законом, щоб нас вигнати.

У якийсь із днів (через рік після рішення) ми випадково дізналися, що приміщення, яке ми орендуємо майже півтора десятки років у територіальної громади міста Києва, тепер орендує наш міліціонер/міліонер. Спочатку не йняли віри – є ж закон, наше пріоритетне право на продовження оренди, зрештою, конкурси якісь міськрада має оголошувати на комунальне майно. Наївні правозахисники – ми вірили у закон! Тепер я приєдналася до мільйонів українців, які вже не чули, а знають на власній шкірі – у країні немає правосуддя, а суди так безсовісно продаються, що арабські ринкові торгівці у порівнянні з ними – чисті і непорочні янголи.

Словом, ми програли грошам і зв’язкам. Сподіваюся, що ми не програли законові, але це правда точно для іншого життя.

Ми протистояли півтора роки не тільки беззаконню, але й іншій вірі - вірі у гроші, кумівство і силу. Це закінчилося штурмом «Беркуту».

Не скажу, що нас розуміли журналісти – темників наче немає, але всі зачаровано кивають або на «неформат», або на «господарську суперечку», наче не зрозуміло, що за спором про оренду стоїть спір про справедливість. І цей світоглядний спір – найголовніший. Чомусь журналісти більше не помічають світоглядних розламів.

Ну, тоді хоча б такий казус помітили – нинішній Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко колись переносив свій офіс у кімнатку до «Республіки». Це, звісно, не означає, що у нас було щось спільне. Просто одна громадська акція, пара розмов, спільні стіни. Недовго. Потім у нього почалася блискуча політична кар’єра. Сьогодні або він послав на «Республіку» «Беркут», або це зробив хтось інший, може, навіть приватна особа. І я не знаю, що з цього краще для нашої України без Кучми.

Як продюсер я робила свій перший фільм, який називався «Обличчя протесту» - про акцію «Україна без Кучми». Про людей, яких нинішній президент називав маленькими українцями, а раніше - фашистами, а минулий ніяк не називав, бо не помічав. Про тих, хто вийшов протестувати не за велінням партії, а тому, що відчував несправедливість. У цьому фільмі були слова Юрія Луценка про сенс акції (цитую по пам’яті): «Всі, хто хотів бути вільним, ними став. Люди зрозуміли, що можна бути вільними, не маючи прикриття мандатами, депутатською недоторканістю...». Я не знаю, чому міністр Луценко не став вільним. І тепер навіть не важливо, яке в нього алібі.

Я все це написала, тому що мій світ, який я старанно захищала від політики, знову руйнують. А отже, на одну людину, в якої є особисті причини прагнути змін, у країні стає більше. Так уже було двічі у моїй Україні.  

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори