пошук  
версія для друку
17.11.2008 | Зиновій Антонюк
джерело: maidan.org.ua

«Рефлексії ідентичності» та «Конспект самоусвідомлення»

Схожі повідомлення

Книжки Зиновія Антонюка

   

10 листопада відбулася презентація двох книжок Зиновія Павловича Антонюка. Подаємо текст виступу пана Зиновія на презентації .

 

Про самі «Рефлексії ідентичності» мало що можу сказати. До того, що остаточний свій вигляд вони завдячують співтворчості Леоніда Плюща, хіба що додам, що спочатку вони мали робочу назву «Z tamtej strony Buga…», запозичену з польської пісні мого дитинства (Z tamtej strony Buga kochaneczka mruga…), а навіювалися спочатку спогадами про враження від півстоліття тому читаної книжки польського журналіста Льовеля «Polska, jakiej nie znamy». Наче віддзеркалення подумки мого свідчення про «Україну маловідому».

Переїжджаючи з тої Польщі в Україну у 1944 році, разом із польською піснею про Буг не міг не привезти із собою своєрідного майже етноніма «забужко-забужняк» і дивного для Наддніпрянщини, але знаного на рідному лівобережжі Буга, слова — «Закерзоння». Хотілося засвідчити власне бачення того порубіжжя. Бачення, — як з лівого, так і з правого берега Буга, — і з рідної Холмщини як частини Польщі і з рідної «за означенням», «за свідомою самоідентифікацією», так званої «корінної» України.

У мені обидва береги Буга завжди були поєднані в одно. Не лише фактом народження батьків на різних берегах Буга та «столичністю» Холма у часи князя Данила, але й присутністю у тодішньому Холмі як галичан, так і наддніпрянців. Тоді так звана «Лінія Керзона», що розтинала це «єдине Надбужжя» «по живому» розумом вже сприймалася переважно не за накинуту кимось примусову лінію етнічного, а лише — «справедливого на сьогодні» державно-політичного розмежування двох дуже пов’язаних між собою етносів – польського та українського упродовж багатьох століть. Добровільне переселення таких, як він, українців із того «Закерзоння» до України сприймалося тодішнім «усім забужнянським довкіллям» за цілком законне і природне. Водночас «добровільно-примусове» переселення майже таких самих «русинів-українців» , лише, мабуть, просто менш рішучих у цьому питанні, за ті східні кордони Польщі увесь «надбузький загал», вже не приймав за природний і законний. Хоча б тому, що в залежності від більшого чи меншого внутрішнього наголосу на другій частині слова це неминуче породжувало більшу чи меншу гіркоту та образу і в самих переселенцях,  що, ідентифікуючи себе з тим «Надбужжям», перетинали «добровільно-примусово» ту «лінію Керзона» на схід, і в тих, що попри той серйозний примус «добровільності» за всяку ціну прагнули залишатися на своїх рідних місцях у статусі громадян Польщі. Але вже наступне, в ході реалізації спецоперації «Вісла»,  грубо-примусове виселення польською владою решти тамтешніх українців і розсіяння їх по території польсько-німецького порубіжжя сприймалося як справжнє дикунство. Так само, як і десятиліття перед тим нищення ще докомуністичною польською владою  храмів православних українців на цих теренах.

Проте щодо ніби лише «коєної  у відповідь» і ніби «лише для спонуки виїзду поляків до корінної Польщі» і ніби «від імені всього українського народу» під час другої світової війни на Волині різанини польського населення, не було такої ж негації серед значної частини українців на обох берегах Буга. Тоді пощо обурюватися на поляків за реалізовану через п’ять років після «Волинської трагедії» операцію «Вісла”? Її теж можна вважати злочином у відповідь! Але без кінця прагнути одним злочином виправдовувати інший (буцім «свій злочин» – то не злочин, а лише відповідь на «чужий злочин”) неможливо, бо це неминуче означає:  «до останнього патрона, до останнього життя»...

Шлейф існуючих взаємних польсько-українських злочинів, що був міцно закорінений у спільній історії, довго зависав над можливістю нормалізації польсько-українських взаємин, але саме у воєнні і повоєнні роки помірковані поляки і українці спільними зусиллями таки зуміли локалізувати його в минулому, залишивши для чесного спільного вивчення істориками задля поступового подолання пам’яттю наступних поколінь. Сьогодні річка Буг – це вже міжнародно визнаний західний кордон України як держави. Кордон згоди, взаємоповаги і співпраці. Жодних суперечок він не породжує і може слугувати зразком для інших прикордонь.

Розмірковуючи над остаточною назвою своїх рефлексій, я й обрав універсальнішу, нейтральнішу, — отже сірішу, — назву – «Рефлексії ідентичності». До цього, вочевидь, спонукав остаточний «добір рефлексій». Окрім того дуже праглося спонукати до осмислення своєї ідентичності українців із східно-українського порубіжжя, дуже далекого від Буга Західного, але так само у відчутті наче «розтятості по живому». Очевидної «розтятості локально-етнічної свідомості», але без критичного самоосмислення останньої неможливою є трансформація геттоїзованої етнічної свідомості у справді політично-національну, державну.

З іншого боку, пропоновані «Рефлексії ідентичності» можуть сприйматися і як своєрідне доповнення до інших моїх рефлексій, писаних 10 чи більше років тому. Зокрема: «Як не я — тоді хто?» (Думки-спогади про Івана Світличного), «Про чистоту і простоту», Кілька «холмських» рефлексій (при підготовці книжки «Знаки часу. До проблеми порозуміння між Церквами”).

Трохи більше можу сказати про «Конспект самоусвідомлення». Якщо «Рефлексії ідентичності» писалися з надією якогось їх оприлюднення, — принаймні майже два роки розсилалася їхня електронна версія, — то оприлюднювати сьогодні старий Конспект самоусвідомлення наміру не було, бо теперішня суспільна ситуація докорінно відрізняється від тої, яка півстоліття тому за так званої «Хрущовської відлиги» і формувала добір історичних матеріалів та фактів для світоглядного їх осмислення. Хоча б тому, що сьогодні для суспільного осмислення відкрилося буквально море колись крамольних речей, а тоді доводилося радіти навіть випадковим знахідкам, — наприклад, у Московській історичній бібліотеці, чи із «тамвидаву», що потрапляв до України.

Звичайно, виходилося із тодішнього свого розуміння актуальних проблем української самоідентифікації, але у доборі текстів для осмислення було прагнення отримати і якусь моральну підтримку серед обмеженого кола читачів, що перебували з укладачем приблизно в однаковій фазі того самоусвідомлення, у такий спосіб забезпечуючи певну початкову апробацію при формуванні остаточного варіанту цього Конспекту.

Але 1965 року суттєво змінилася суспільна ситуація. І не лише самим фактом тодішніх арештів. А й тим, що з прибуттям нового контингенту політв’язнів до місць відбування призначених їм покарань в Україну прорвалася ціла низка небажаних для начальства документів із зон. Суспільна свідомість отримала потужну спонуку для їх розповсюдження та паралельного осмислення, дуже розширюючи самвидавну проблематику. Моя пам’ять добре зберігає тодішні нічні розшифровування отриманих із зон ксів(були писані дрібними літерами, а були і недуже і на різному папері). Передавав на розшифровку їх переважно Іван Світличний. (Хоч були і «непланові», зокрема від художника Веніаміна Кушніра, який на солідарному пориві навіть їздив у Мордовію, щоб бодай через колючий дріт побачити свого товариша Панаса Заливаху. Після чого до Кушніра й потрапило кілька ксів через старожилів політзон, що закінчували термін ув’язнення). Розшифровану ксіва, передруковав на машинці (іноді той машинописний текст переносив одразу і на фотоплівку), а тоді знову передавав (разом з оригіналами) Іванові Світличному. Іноді мав право якийсь примірник одразу запустити й у масовий самвидав. Так, зокрема, було з документами групи Лук’яненка, — перші двадцять примірників яких з передмовою Івана Світличного з’явилися у самвидаві практично одночасно з читанням їх на радіо «Свобода». Терміново і самовіддано видруковував їх на своїй машинці один незрячий житомирянин на прізвище Башлавка, що жив у Києві і разом із своєю теж незрячою дружиною виховував аж шість прекрасних дочок. Від Товариства сліпих мав клієнтуру для машинописних робіт переважно з науковців. Саме на Башлавку (бо сам я передруковував на своїй машинці лише невеликі тексти і дуже термінові) переважно лягав обов’язок передруковувати й ті тексти, що вже курсували у самвидаві і була потреба їхнього додаткового тиражування. До моїх (і не лише моїх) дисидентських замовлень на передрук він ставився з якоюсь особливою відповідальністю за всю восьмирічну тривалість контактів (після повернення з ув’язнення мені залишилося лише покласти квіти на його могилу).

Башлавка дивовижно легко пристав на пропозицію, щоб самі замовлені тексти начитувала якась із старших його дочок, так само і щодо потреби друкувати все на окремій, «ніде не засвіченій» машинці. Зазвичай це були багатосторінкові тексти, що призначалися для розповсюдження не лише в межах Києва. Це і « З приводу процесу над Погружальським“, «Лихо з розуму» та «Що і як відстоює Б.Стенчук, або 66 відповідей інтернаціоналістові» Вячеслава Чорновола, і кількаразове тиражування Дзюбиного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» як українською, так і російською мовами, і Брайчевського «Возз’єднанням чи приєднанням?», і «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка, і «Більмо» Осадчого, і «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза,  і «Український Вісник» і велике есе Василя Стуса про Павла Тичину «Феномен доби», і Спогади Данила Шумука. І ще багато-багато дрібніших, назви яких одразу і не згадати. Загалом — десятки тисяч сторінок. Хай буде світлою пам’ять про цього рядового розповсюджувача самвидаву. Незабутнім є тодішнє відчуття в ньому і гордості від причетності до того розповсюдження і радості від можливості укупі з кількома своїми товаришами із самодіяльної групи сліпих кобзарів взяти участь у громадському, на чолі з Іваном Дзюбою, відзначенні пам’яті про столітній ювілей Михайла Грушевського прямо біля могили на Байковому цвинтарі. Якогось разу навіть дав для ознайомлення машинописний примірник своїх розлогих віршованих рефлексій на історичну тему (просив показати їх Брайчевському !), які стосувалися козацького періоду, хоч працював і над періодом 1917-1920 років. Дивовижної сумлінності та працьовитості була уся  сім’я Башлавки!

Саме залучившись у цей дуже копіткий і відповідальний процес, я й отримав надзвичайно цінний для себе досвід на лінії зв’язку між зоною і свободою, який незабаром дуже знадобився, сприяючи і формуванню того зонного самопочуття — «наче риба у воді».

Звичайно, ці нові суспільні обставини не могли не зменшити інтенсивності праці над «Конспектом самоусвідомлення». Від Конспекту не хотів відмовлятися, хоч і усвідомлював, що первісний задум щодо нього не задовільняє вже нових суспільних запитів.

Сьогодні можу признатися, що перші, обсягом біля 100 сторінок, варіанти Конспекту, — як спроби  рефлексій на суспільно- історичні та (головно!) мовні теми із обмеженим залученням цитат, — давав на прочитання також і значно старшим за віком — Микиті Михеєвичу Шумилу та Борису Дмитровичу Антоненку-Давидовичу. Саме вони попри різницю у світогляді  однаково радили зосередитись на доборі цікавих текстів за мінімуму власного ставлення для убезпечення себе від можливих неприємностей. Можливі неприємності усвідомлювалися і без тих попереджень, зокрема після знайомства з КГБ, — знаючи, як у таких випадках широко використовувалася звинувальна формула: «тенденційно підібрані тексти з метою ... підриву та ослаблення радянської влади», — але навряд чи вони аж так усіх дуже хвилювали. Проте думку про важливість розлогішого цитування для забезпечення можливому читачеві самому прочитати в цілості той текст, що привертав увагу його укладача у процесі самоусвідомлення, і зробити з нього власний висновок, можливо, зваженіший, було прийнято до уваги. На важливості розлогого цитування наголошували й інші читачі, що читали вже значно повніші варіанти Конспекту. Зокрема Василь Стус вважав конче потрібним дати якнайрозлогіший текст під назвою «Опера СВУ – музика ГПУ», спираючись на існуючий стенографічний звіт про цей процес, вважаючи його вбивчою ілюстрацією того, що було скоєно з Україною у 30-і роки.

Попри такі поради на розширення Конспекту не можна було не визнавати рації і у протилежної, значно пізнішої і сформованої вже після огляду останнього корпусу текстів Конспекту, поради Івана Світличного щодо потреби змінити характер викладу на більш рефлексивний. Проте цю пораду можна було реалізувати лише поза рамками існуючого варіанту, розпочавши нове цілісне осмислення проблем українських трансформацій, з тіснішим і прозорішим пов’язанням із сучасністю, водночас не припиняючи добору нових, важливих у тому осмисленні документів та фактів, які незручні для подачі їх у «цитатному» варіанті Конспекту. Але зробити це вже фізично було  не під силу, бо від Іванової чи Василевої поради до січневих 1972 року арештів промайнуло десь із пів-року і вже тоді було відомо, хто потрапляє до числа майбутніх арештантів, бо КГБ ще влітку 1971 року запланувало велику операцію щодо Українського Вісника.  Арешти січня 1972 року практично все перекинули догори дном: і не лише чисто фізично, але й метафізично.

Проте і в ув’язненні я не полишав думки про новий, рефлексивніший, варіант Конспекту. Зокрема вже і під впливом спільної із Світличним участі з Володимиром Буковським у своєрідному зонному «історичному лікнепі» щодо української історії.

Звичайно, не знав тоді, що усі чорновики та примірники останньої виправленої «білової машинописної закладки» Конспекту спалила теща, таки видобувши все зі схованки, яка успішно витримала ретельний обшук 12 січня 1972 року. Хоч не міг відмахнутися і від запитань щодо його реальної подальшої долі, бо будь-яка його актуалізація, — через доопрацювання чи переробку відповідно до нових суспільних реалій, — ставала з кожним днем все менш реальною через відчуття змін, що відбулися за ті роки, — як у мені, так і у суспільній свідомості. Бо й справді: який сенс актуалізовувати якийсь Конспект старого самоусвідомлення, коли суспільний пульс вже сягнув рівня Гельсінського руху?

Коли повернувся з ув’язнення, з прикрістю побачив, що жодних білових чи чорнових варіантів Конспекту і навіть матеріалів до нього вже немає. Тут ще наспіло нове ув’язнення за так зване «тунеядство» і гіркота втрати Конспекту стала згасати. Бо яку цінність можуть мати мої колишні нотатки, яким не один десяток років і перші з яких я почав робити ще студентом у Львівській політехніці? Лише як матеріал-спогад у сімейному колі. Звичайно, прикро, що замість самого тексту, є лише родинний спогад про нього, який неминуче зітре час. Але що тут вдієш?

Згодом з’ясувалося, що мій товариш Веніамін Кушнір таки зберіг примірник  «цитатного варіанту» Конспекту серед 60-ти інших важливих на його думку самвидавних документів. Я навіть забув, що колись давав йому Конспект, а коли він великодушно його мені повернув, то спочатку була велика радість, що якийсь варіант зберігся і знову є у мене. Але, переглядаючи його по тих роках, що минули, пересвідчився, що не можу вже сприймати все колишніми очима, хоч суспільні проблеми і залишалися наче старими. Але саме тому, що залишалися старими, вимагали вже нового осмислення, бо то був новий час. На це вже не було сил, тому для збереження в пам’яті адекватності враження з тим часом, коли переглядав знову старий Конспект, я залишав короткі репліки-рефлексії. Бо цей текст якось інакше осучаснювати було б принаймні нерозумно.  У такому вигляді і зберігався б той примірник до повного зотління у мене, коли б не одна несподівана «засвітка» у пресі ще одного факту існування Конспекту.

Московський астроном Борис Козаренко у своїх спогадах 1992 року про Михайла Кутинського, надрукованих у щорічнику «Україна. Наука і культьура”(випуск 28, Київ, 1994.- с.140-143) згадує і «Конспект самоусвідомлення» З.Антонюка, зокрема  у зв’язку з листовним проханням Кутинського «принести «Конспект», автор його потребує». Я справді просив тоді, улітку, здається, 1970 чи 1971 р.,  Кутинського, що щороку бував у Києві, не допускати передчасного, до готовності остаточного варіанту Конспекту, — вичитаного і начисто роздрукованого, —  у ширше, вже неконтрольоване поширення, бо до мене стали несподівано звертатися по Конспект москвичі, що не значилися на черзі його читачів. Козаренко пише у спогадах, що йому «Саме копію цього листа показували ... кадебісти, коли вимагали віддати їм «Конспект».

Наприкінці абзацу спогадів про Кутинського Козаренко робить таке оціночне твердження: «Щодо самого «Конспекту», то цікавилися кадебісти недаремно. Праця ... настільки вражала читача своєю переконливістю, що краще агітувати за українську справу й не треба «.  Тобто, виходило, що як мінімум ще один примірник Конспекту зберігається у московському КГБ, якщо його не передали до київського. Можливо, що ще якийсь примірник, — з тої ж передостанньої машинописної закладки, що й у Козаренка, — зберігається ще у когось з тодішнього вузького кола його читачів, але я свідомо уникав опитувати їх на предмет збереження. Щоправда, кілька місяців тому від однієї екстравагантної особи, яка сорок років тому друкувала  мені деякі розділи Конспекту, довідався, що вона усі ці роки береже перші копірки з кожної надрукованої тоді сторінки Конспекту (десь біля сотні) і готова все мені віддати у випадку потреби для відновлення тексту Конспекту. Тобто можуть бути ще якісь несподіванки зі збереженими текстами Конспекту. Проте шукати вже нічого не хочеться.

Мене, до речі, десь у лютому 1972 року, серед іншого теж допитували у справі «Конспекту самоусвідомлення», коли після фіксації підслушкою якоїсь хатньої розмови у родинному колі про потребу спалення усього, що зберігалося у домашньому сховку, КГБ й нагрянуло з новим грунтовним обшуком. Серед того, що не було спалено тещею, тоді й було вилучено плівки з Українським Вісником і той примірник Конспекту, який я спеціально давав для читання декому «із опікунів», а тому зумисне тримав на видному місці. Мабуть, тому на нього не звернули уваги під час січневого обшуку. Це був специфічний текст (за назвою — двійник Конспекту), — десь на сто сторінок, —  переважно про праісторичну епоху, — і вже у 1965 році був на перевірці у партбюро нашого інституту.  Експертиза КГБ, як і партбюро мого інституту, у тому «двійникові», звісно, не могла знайти «антисовєтчини», як і в моїх захисних репліках на право робити свої конспективні записи про самоусвідомлення, скажімо, на зразок  (!) «Філософських зошитів» Леніна. Хібащо отримали додаткові підстави для проведення психіатричної експертизи.

Ці допити щодо Конспекту виглядали доволі дивними, бо, мабуть, були слабо підкріплені агентурною інформацією  і будувалися на сподіванні, що я сам «розколюся» після того, як начальник слідчого відділення мене «офіційно попередив» про можливе переформолювання звинувачення в бік його посилення. При ознайомленні мене із «зактованим» фактом передачі, вилученого під час другого обшуку, тексту Конспекту на експертизу він недвозначно радив, що краще мені «чистосердечно» все розповісти до отримання слідством результатів експертизи.

Але несподівано після нових натяків і про можливість моєї психіатричної експертизи також із цього приводу, — проте без серйозних зусиль на виявлення сполучних ланок з іншими його варіантами, хоч багаторазово й повторювали, що знають про мої часті відвідини і квартири Кутинського і історичної бібліотеки у Москві, знають навіть над якими книжками я там працював, — допити щодо Конспекту вмить зачахли, — буквально на півслові. Мабуть, визнали невигідним формально розширювати свою антиукраїнську операцію за межі України. Хоч вірогіднішою видається якесь використання цього Конспекту при підготовці на найвищому рівні ідеологічної кампанії проти перекручень історії. У тодішній постанові я помітив кілька знакових збігів з моїм Конспектом, хоч усвідомлюю, що ті збіги могли породжуватися не лише ним, вочевидь, начальство було стурбоване такими спробами самоусвідомлення, і були вони, як можна судити з тексту ідеологічно-погромницької постанови, не лише в Україні. Саме ця постанова і підживлювала мій інтерес до Конспекту в період ув’язнення.

Проте і Козаренкова у 1992 році «засвітка» існування Конспекту не могла відповісти на запитання, що ж мені тепер робити із тим єдиним поганим примірником, що повернув Кушнір?

Коли створювався Музей шістдесятництва, то одразу запраглося здати цю машинописну копію туди, але стан її за роки, що минули, став малопридатний для читання. Справу могло вирішити створення  комп’ютерного варіанту, що забезпечувало можливість зберегти Конспект і у родинному колі.

За тим марудним переносом на комп’ютер тексту Конспекту мене і застав якось Євген Захаров і великодушно запропонував свою допомогу в цьому, гарантуючи вищу якість і швидкість набору тексту. Мало того, кількадесятирічний вік тексту він вважав за аргумент доцільності навіть поліграфічного оформлення Конспекту.

Саме з посиланням на спогади Козаренка про Кутинського Л.Фінберг та Є.Захаров усі ці 15 років намовляли мене таки дати згоду на опублікування Конспекту у тому первісному вигляді як документу колишнього суспільного життя, що не встиг потрапити до масового Самвидаву, хоч і був у важливому мені первісному вузькому читацькому обігові від Ужгорода до Москви, і від Василя Стуса та Івана Світличного до істориків М.Брайчевського, О.Компан, О.Апанович чи московського кола інженера Михайла Кутинського, багатолітнього політв’язня сталінських часів.

Звичайно, ці тексти — не та розмова про самоусвідомлення, яка потрібна сьогодні. Та й сама фіксація одної такої спроби з далеких, як на сьогодні, і вже, мабуть, призабутих часів, проблеми не вирішує. Сподіваюся, що хоч волатиме. У сподіванні на нові покоління, нові підходи, нові рефлексії-осмислення.

Схожі повідомлення

Книжки Зиновія Антонюка

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори