пошук  
версія для друку
24.11.2008 | Роман Кечур
джерело: zgroup.com.ua

Нестерпна повинність ритуалу

   

В останні роки в Україні зароджується нова традиція – вшанування пам’яті жертв Голодомору. Одночасно в суспільстві зароджуються і сумніви: чи варто спільну історію будувати на катастрофах, чи варто "зациклюватися" на трагедії, чи варто щороку наприкінці листопада повертаючи свій погляд в минуле?

Варто.

Варто не з точки зору політичної доцільності чи на зло комусь. Це потрібно суспільству. Говорю це з точки зору багаторічного досвіду психотерапевтичної роботи.

Неоплакане горе неминуче конвертується в зневіру, безнадію, страх, немотивовану агресію – перелік можна продовжувати, суть не в тому.

Суть в тому, щоб зрозуміти, для чого це потрібно нам – тим, для кого загроза – лише загроза – економічної кризи – не голоду – викликає холодок страху.

Бо всі ці перелічені переживання стають симптомами психічної дисоціації, стану який виникає тоді, коли сила пережитої травми значно переважає здатності суб’єкту її опрацювати. При цьому спогад про саму подію витісняється зі свідомості, але хоча травма ніби "не пам’ятається", будь-які події, що за зовнішніми ознаками – навіть віддалено – нагадують про катастрофу, викликають невідповідно сильні переживання страху, тривоги, злості чи вини.

Таким чином, в індивідуальній чи суспільній психіці спогади про травматичний досвід і емоції, пов’язані з ним, існують окремо, ніби в паралельних світах. Це призводить до дезінтеграції самоусвідомлення, суб’єкт не здатний усвідомити себе як цілісність. А відповідно, і не здатний адекватно сприймати актуальну реальність, бо для такого суб’єкта теперішнє цілковито визначається неусвідомленими афектами травми минулого.

Опоненти з кращих міркувань можуть закинути, що історію успішної спільноти треба будувати на перемогах, а не оплакуванні трагедій. Згоден, але шляхом ігноруванням горя самоусвідомлення спільноти також неможливе – в силу описаного механізму.

Як протидіяти таким деструктивним тенденціям?

В культурі різних цивілізацій для опрацювання горя – так званої траурної роботи - існують спеціальні ритуали. Ті, хто пережив втрату близьких, можуть добре зрозуміти їхнє значення. Ця робота трауру потрібна для того, щоби опрацювати втрату, попрощатися – не уникнути, заперечити і забути, а пам’ятати і попрощатися. Консолідуватися, щоб жити в новій реальності, реальності життя. Такий порядок опрацювання травми через оплакування і ритуал є продуктом розвинутої культури, бо в архаїчних культурах часто культивується заперечення самого факту втрати – смуток заміщається радістю (танці на похороні).

Що ж відбувається, якщо оплакувати заборонено, коли влада вбиває голодом мільйони селян і поводить себе так, ніби нічого не сталося? Більше того, змушує поводити себе так тих, хто втратив близьких. Подібно як психопат влаштовує п’яний дебош, б’є дітей, дружину, а на наступний ранок поводить себе так, ніби вночі всі мирно спали, і під страхом страшної кари змушує не пам’ятати.

З теорії, підтвердженої власним професійним досвідом, можу пояснити наслідки. Така травматична історія приводить до амнезії – втрати пам’яті і непояснимої, але тотальної тривоги.

Для такої особи чи спільноти не пам’ятати про травму є єдино можливим виходом. Зникає пам’ять про подію, але страх залишається і стає "безпричинним", породжує екзистенційну тривогу і незрозумілу недовіру до всіх і всього.

Нестерпно важко, коли це неоплакуване горе завдає чужа людина. Але катастрофічно нестерпно пережити таке від найближчих, від тих, хто мав захищати, підтримувати і оберігати. Тоді описані наслідки стають тотальними і всеохоплючими.

Для розуміння глибини трагедії Голодомору треба нагадати, що він був задуманий і організований легітимною на той час владою – не агресором як під час війни, якому можна опиратися чи здатися, від якого можна втекти, зрештою. Чи варто дивуватися, що базове почуття до будь-якої влади (наголошую – до будь-якої) у нас – це глибока недовіра, почуття, яке, зрештою, кожна влада успішно намагається підтвердити.

В 33-му мільйони виявилися безсилими протистояти повільній і неминучій смерті, смерті тотальній і всюдисущій. А протягом двох поколінь по тому згадка про це була кримінальним злочином. Мало того, вже двадцять років про трагедію відкрито говорять, але суспільство парадоксальним чином опирається цій правді. Найсильніше в районах, де втрати були найбільшими. Для збереження внутрішньої безпеки психіка повинна видаляти спогади про катастрофу – щоб знову не переживати свої нестерпні безсилля, лють, страх, жах. І вину перед вбитими, за те, що живеш.

Що ж дасть ритуал оплакування? Усвідомлений сум витіснить неусвідомлену недовіру.

Ми зрозуміємо, чому переживаємо себе як найнещасніший народ у світі - при тому, що для мільярдів мешканців Африки чи Азії наш середній стандарт виглядає недосяжною розкішшю.

Ми зрозуміємо, чому у непристосованих підвалах панельних будинків зберігаємо тонни картоплі на зиму, яку навесну пророслу викидаємо, чому запасаємося крупами і боїмося викинути костюм, якого не вдягали десятки років.

З цієї точки зору – з точки зору самого ритуалу оплакування, не суть важливо чи називається трагедія геноцидом чи ні, чи всі члени ООН це визнають чи ні. Це скоріше питання моральної помсти, причому помсти вічної жертви. Це інше питання.

Важливо усвідомити трагедію – і не лише Голодомору, зрозуміти весь її жах і змиритися з безповоротністю минулого. Лише переживши сум, можна йти вперед, щоб майбутнє не було вічно вчорашнім.

Мусимо запалити в суботу свічку. Згадати, попрощатися – щоб жити: сумувати за трагічним і гордитися за героїчне минуле, умиротворити теперішнє і реалістично творити майбутнє.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори