Як унормувати право на правду, йому не нашкодивши?
Попередження: Цього чергового нудного текста зовсім не обов’язково читати тим, хто до питань законодавчого забезпечення права на інформацію має «поцимбальне» ставлення (якщо лише вони не відповідальні працівники Міністерства юстиції, не члени Кабміну і не нардепи)1.
Планом заходів щодо реалізації у 2008 році Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства (розпорядження КМУ №784-р від 28.05.08) на Міністерство юстиції України покладалося, зокрема, завдання:
«Розробити і подати на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України «Про доступ до інформації», в якому передбачити:
– порядок реалізації права на доступ громадян до інформації;
– визначення поняття службової таємниці та критеріїв віднесення інформації до такої категорії, порядок доступу до службової таємниці;
– визначення підстав для встановлення плати за надання інформації за запитом;
– встановлення відповідальности посадових осіб за порушення вимог щодо доступу до інформації».
Терміном виконання цього завдання КМУ визначив для Мін’юста грудень 2008 року – і кероване паном Оніщуком відомство не запізнилося, благополучно розмістивши 13-го листопада текст відповідного законопроекту для громадського обговорення на своєму офіційному сайті2.
Залишилося, поглянувши незлим пильним оком (або яким вже вийде) на текст законопроекту, з’ясувати, чи є він, властиво, «відповідним» – стосовно тих конкретних моментів, що їх КМУ вважав за необхідне врахувати у тексті.
Отже, про формальне:
1. Чи передбачено в законопроекті «порядок реалізації права на доступ громадян до інформації»? Так, значну увагу приділено, зокрема, інформаційному запиту, який є надважливим механізмом практичної реалізації «права на правду».
2. Чи визначено «поняття службової таємниці» та критерії «віднесення інформації до такої категорії»? На мій погляд – худо-бідно. Тобто це поняття власне і визначено через наведення переліку дуже загальних критеріїв. Проте прогресивними моментами є саме по собі довгоочікуване визнання того, що у держави може бути службова таємниця, але вона не може бути власником конфіденційної інформації та встановлення обов’язку оприлюднення переліків відомостей, які становлять службову таємницю.
3. Чи визначено підстави «для встановлення плати за надання інформації за запитом»? Ні. З цим якось не склалося. Автори законопроекту відбулися загальними словами, з яких де-факто випливає, що безкоштовно надаватиметься лише інформація, «надання якої не потребує будь-якої (sic) додаткової обробки джерел» (крім «безкоштовної» для особи інформації про себе та суспільно значимої інформації). Поза цим законопроект просто відносить на вирішення Кабміну питання про встановлення розміру плати за надання інформації та підстави звільнення від плати. Назвати ці конструкції належним, безпосередньо в законі (як доручалося) «визначенням підстав для встановлення плати» навряд чи можливо. Вірніше – можливо, але то буде неправдою.
4. Чи встановлено відповідальність «посадових осіб за порушення вимог щодо доступу до інформації»? Якщо під встановленням відповідальности розуміти те, що прийнято – себто насамперед визначення конкретних її підстав і конкретної її міри (юридичних санкцій), а не просте перерахування кількох видів порушень та декларацію про «дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами» – ні. На жаль.
Далі варто було б сказати про сутнісне, але що перелік конкретних і серйозних претензій до законопроекту вийшов чималеньким, то не втомлюватиму читача, натомість давши опцію – можливість, за наявности на те вільного часу і натхнення, переглянути текст з пропонованими правками у доданому файлі (котрий, на люб’язне запрошення Мін’юсту, і надсилається на «уповноважену» електронну адресу [email protected] )
І наостаннє – про практично важливе і очевидне – для мене, а не для Мін’юсту, щоправда. Про бритву Оккама і зайві сутности. Навіщо два закони там, де можна «елегантно» (як казав колись Віктор Ющенко) і – головне – зручно обійтися одним інтегральним Законом «Про інформацію», внесши до нього необхідні зміни і доповнення чи то врахувавши все практично необхідне у новій його редакції?
Мін’юст обгрунтовує свою позицію так3: «Європейський вибір України потребує приведення законодавства у відповідність з нормами та принципами Європейського Співтовариства. Більшість демократичних країн забезпечують право людини і громадянина на доступ до інформації шляхом прийняття відповідних законів, які дають підстави для практичної реалізації такого права за допомогою чітко визначених процедур та механізмів».
Я обгрунтовую свою позицію простіше і приземленіше: читати, аналізувати, узгоджувати між собою норми одного нормативного акту з певного питання завжди простіше, приємніше, ефективніше, ніж норми двох, чи то кількох актів4, писаних різними людьми з відмінною метою, відмінним баченням, відмінною юридичною технікою, відмінною лексикою тощо. Зрештою, мабуть не дурні люди придумали кодифікацію.
1Див. також: «Куди цього разу вестиме дорога, мощена шляхетними намірами?» http://maidanua.org/static/mai/1223205748.html
2 http://minjust.gov.ua/0/17275
3 Див. п.3 «аналізу регуляторного впливу акту» на сайті Міністерства юстиції за вищенаведеним посиланням.
4 Щодо вітчизняної постсовєцької традиції доречно казати і про кільканадцять і про кілька сотень, а в окремих випадках – і про кілька тисяч регуляторних, роз’яснювальних, «вказівочних» документів з певних питань – прикладом може слугувати податкове законодавство.
02-12-2008