пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200834
10.12.2008 | Мирослав Маринович
джерело: www.radiosvoboda.org

Загальна Декларація прав людини – натхненниця Української Гельсінкської Групи

   

60-та річниця прийняття Загальної Декларації прав людини повертає наш погляд у минуле, зокрема до яскравої сторінки в історії українського правозахисту – Української Гельсінкської Групи. Ця Група наполовину молодша за свою натхненницю-декларацію, але, маючи уже понад 30 років, набула виразної історичної ваги. Я спробую виділити кілька площин, на яких сліди діяльності УГГ (ширше – дисидентів) стали важливими і відчутними.

По-перше, це площина психологічна. Спроба дисидентів організувати відкриту і легальну діяльність, критичну щодо комуністичної влади, ознаменувала собою вичерпання тотальності страху, породженого Сталіним та НКВД. Інерція страху ще діяла, достойні громадські мужі ще «засуджували те, що не читали», однак страх уже не був всеохопним.

Знайшлися люди, що насмілилися вголос і прилюдно зауважити, що одежі короля, власне кажучи, цілком прозорі. Така сміливість виглядала безумством, «розбиванням стіни власним чолом» і, пригадую, викликала роздратування навіть тих цілком добропорядних патріотів, які переконали себе, що подолати комуністичну силу за їхнього життя неможливо. Отой психологічний злам мав для майбутнього опору визначальне значення.

Тут треба зазначити, що дисиденти не були першими відважними людьми, які виступили проти реалій комуністичної влади. Українське визвольне підпілля існувало і до них, а це були люди безсумнівної відваги. Однак для пересічного громадянина СРСР, що вжився в систему ідеологічної пропаганди, підпілля не було переконливим: «Ховаються – значить вороги». Тому чинник прилюдності, який реалізувала своєю діяльністю, зокрема, Українська Гельсінкська Група, мав у цьому сенсі засадниче значення.

Розбито міф найдемократичнішого ладу

По-друге, це площина політична. Подібно до польської «Солідарності», яка розбила міф про безумовну підтримку «робітничо-селянської влади» з боку її «гегемона» – робітничого класу, так і дисидентство (зокрема українське) розбило міф про «найдемократичніший лад у світі».

У своїх документах УГГ не ставила питання про зміну державного ладу. І те, що в очах зарубіжного націоналістично-визвольного руху виглядало спочатку небезпечним угодовством, ставило саму владу у вкрай скрутне становище. З одного боку, не заарештувати членів УГГ означало дозволити «вірусу непослуху» заражати людей і далі. З іншого боку, заарештувати їх – це розписатися у недемократичності ладу, у гонінні на критику та вільне слово. Влада обрала друге, хоча традиційне звинувачення про поширення членами УГГ «наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» уже мало кого переконувало.

Діяльність дисидентів увиразнила і прискорила розклад ідеологічно-пропагандистського конструкту, на якому, як виявилося, трималася вся комуністична споруда. Комуністична імперія справді була імперією політично інкарнованої Облуди, а тому слово правди – навіть не будучи сформульованим у стисло політичних термінах – справляло величезний вплив на політичне життя країни.

Намагання розбудити людське сумління

По-третє, дисидентство було помітним явищем на духовній площині. Навіть не будучи суто релігійним рухом (у цьому сенсі переконання членів УГГ суттєво різнилися між собою), воно підтримувало релігійний вимір життя загалом і виступило на захист конкретних церковних спільнот, які домагалися своїх прав. Але що головніше – дисидентам (в масштабах цілого Союзу) вдалося остаточно розбудити людське сумління, яке так голосно заговорило під час побоїщ у Тбілісі та Вільнюсі, Баку і Львові.

Комуністична імперія була ще й імперією Зла та Лукавства, Агресії та Насильства, а тому дисиденти сформували передовий фронт духовної опозиції владі. Цей факт особливо увиразнився згодом, коли, занурившись у політичний вир, дисиденти почали втрачати свій духовний капітал. Тільки тоді, коли п’єдестали духовних авторитетів стали порожніми, стало зрозуміло, хто на них до того стояв.

Кажучи узагальнено, дисиденти, без сумніву, належали до тих, хто долучився до розвалу злочинної комуністичної системи. Кажучи релігійною мовою, вони почули голос Святого Духа, Який «очищує нас від усякої скверни», і стали його речниками. Зрозуміло, однак, що я ніколи не домагатимусь для УГГ чи навіть усіх дисидентів права на виключність їхніх заслуг. По-перше, це було б несправедливо щодо інших борців із комуністичним режимом. По-друге, справжні почесті та остаточні оцінки завжди визначає історія, а не люди.

В умовах тотального стеження

Окремо слід згадати головні документи Української Гельсінкської Групи – так звані «Меморандуми». Я переконаний, що кожна необізнана людина, яка сьогодні вперше прочитає їх, буде до краю розчарована: «І за ТАКЕ дисиденти здобули собі визнання?!» Справді, подальші десятиліття принесли значно сильніші тексти і глибший аналіз. Тому значення феномену дисидентів полягає не в силі їхнього слова як такого, а в ефекті, який воно справило, тобто в тому, що воно прозвучало у властивий історичний момент. Воно розітнуло те мовчання, в якому «все благоденствувало», а тому було рівноцінне вибухівці.

Оцінюючи доробок Групи, треба також враховувати, що шукати і зберігати матеріали було дуже непросто. Після оприлюднення «Декларації» Групи через радіостанції «Свобода» та інші зарубіжні засоби масової інформації (а це означає – після оприлюднення наших прізвищ та адрес) за нами було встановлено безперестанне стеження. Тому навіть простий візит до когось чи зустріч з ним на вулиці автоматично заносив ту особу у списки підозрюваних. Негласні обшуки наших квартир робило архівування матеріалів просто немислимим. Все це суттєво впливало на рівень обґрунтованості наших документів, на міру їхнього правозахисного «професіоналізму».

В умовах тотального стеження важко було не заразитися так званою хворобою шпигуноманії, коли в найменшій і найприроднішій несподіванці вбачаєш сплановану акцію КГБ. Бувало, що цим вірусом заражалися настільки, що це на якийсь час паралізувало людські стосунки. Додамо сюди реальні заходи КГБ щодо дискредитації членів УГГ та сіяння взаємної недовіри між ними, і переконаємося, що останнім доводилося діяти в умовах постійних психічних гіпернавантажень. Тому зразу після арешту я особисто відчув навіть певне психологічне полегшення: відтепер уже все було зрозуміле і передбачуване.

Однак у цих же умовах стократ дорожчими ставали випадки моральної підтримки і довіри. В критичні моменти мого життя воїстину рятівну силу мала безоглядна довіра з боку Миколи Матусевича, Атени Пашко, Михайла Гориня, Левка Лук’яненка, Ніни Строкатої-Караванської, генерала Григоренка та багатьох інших, менш знаних друзів. Вони творили той важіль, з допомогою якого мені легше було перевертати світ страху й рабської покори.

Передвиборчі кампанії є для нас стихійним лихом

Сьогодні солідарність дисидентів як явище, здається, перестало існувати. Його могильником став Політичний Інтерес, взятий у його українському сприйнятті. Українці є поганими політиками через те, що ледь не сакралізують тимчасові політичні інтереси, ставлячи на кін усю віру й увесь жар своїх сердець. Передвиборчі кампанії є для нас стихійним лихом, оскільки перетворюють колишніх друзів на затятих ворогів. На Заході ж, де до передвиборчих баталій ставляться як до необхідної гри, після завершення виборів колишні суперники потискають одне одному руки і йдуть пити віскі…

Що ж, українським правозахисникам пити заспокійливе віскі ще рано. Ситуація з правами людини в Україні змінилася, але чи поліпшилася? Сьогодні в Україні загалом не практикують позбавлення волі за політичні чи релігійні переконання, які не містять заклику до насильства. Однак були періоди, коли за критичні висловлювання щодо влади люди «щезали» або ставали жертвами убивств на замовлення, фальсифікованих судових розправ, позасудових переслідувань тощо. Проте навіть сьогодні є клани, які можуть розчавити людину, якщо вона йому дошкулила – наприклад, викрила джерела незаконних надприбутків. В усіх адміністративних коридорах гідність людини й далі є об’єктом зневаги.

Наскільки мені відомо, значно гіршими стали умови утримання в’язнів, що непомітним, але певним чином ожорсточує все суспільство. Отож сказати, що ситуація з правами людини поліпшилась, було б нелояльно до тих, хто страждає і сьогодні. Як згадується у одній із заяв Міжнародної Амністії, «якщо Україна хоче засвідчити, що вона порвала зі своїм минулим, вона мусить повністю дотримуватись різноманітних міжнародних зобов’язань у сфері прав людини».

Свою надію (у її земних вимірах) я покладаю на те, що українці рано чи пізно усвідомлять: їхні соціальні біди і їхня громадянська пасивність – це речі тісно взаємопов’язані. Помаранчева революція це яскраво проілюструвала, але до кінця нас не навчила. Суспільство повинно захотіти одужати, і цей процес повинен початися знизу, з наших із вами душ. Людина рабської покори чекає, коли щасливе життя їй спустять зверху. Людина, гідна свого призначення, міняє себе саму, а відтак перетворює ціле суспільство.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори