пошук  
версія для друку
24.12.2008 | Юрій Шаповал
джерело: maidan.org.ua

Політика пам’яті в сучасній Україні

   

4-6 грудня у Києві відбулася Міжнародна наукова конференція «Геополітика, примирення та пам’ять». Матеріали доповідей виголошених учасниками конференції готуються до друку як окреме видання журналу Ukraina Moderna. Пропонуємо ознайомитись з матеріалами доповіді відомого історика Юрія Шаповала «Політика пам’яті в сучасній Україні»

 

Вельмишановні учасники конференції!

Насамперед бачу своє завдання в тому, щоб коротко торкнутись загальних питань, пов’язаних з поняттям «політика пам’яті», далі спробую окреслити особливості цієї політики на тлі реґіональних особливостей України.

«Політика пам’яті». Зміст цієї метафоричної у своїй основі конструкції належним чином не прояснений. Найчастіше «політика пам’яті» розглядається як засіб підтримання політичними засобами «надчутливості» соціуму до його травматичного досвіду.

Закладаючи теоретичний фундамент під «політику пам’яті», французський соціолог Моріс Хальбвакс у книзі «Соціальні рамки пам’яті» ще у 1925 році спробував розмежувати поняття «історична пам’ять» і «колективна пам’ять». Вони уявлялися йому антагоністичними, оскільки колективна пам’ять, що формується штучно, під чиїсь групові інтереси, неминуче супроводиться руйнуванням історичної пам’яті, бо витісняє з неї цілі шари історії, які не узгоджуються із пануючому у даному суспільстві стереотипами.

Міркування Хальбвакса логічні, хоч сконструювати на такому протиставленні концепт «об’єктивної» історичної пам’яті навряд чи комусь вдасться. Адже природна, базована на спогадах, пам’ять людини обмежена діапазоном її власного життєвого досвіду. А те, що на побутовому рівні вкладається у поняття «історична пам’ять» – це така ж штучна конструкція, як і колективна пам’ять.

На відміну від пам’яті як такої історична пам’ять «генетично» запрограмована на оцінку. Їй притаманні не просто пригадування й відтворення, але й своєрідний рефлекс сприйняття чи несприйняття, схвалення чи осуду. Кожний історичний факт потрапляє ніби під софіти і стає об’єктом прискіпливого аналізу. До того ж цей аналіз здійснюється, як правило, людиною небезсторонньою. Керуючись власною системою цінностей, вона сама обирає «точку відліку» у підході до тієї доби, яку вивчає. А майже неминуча «оціночна бінарність» (біле – чорне, добре – погане) заважає бачити півтони і нюанси. Плюси на мінуси і навпаки змінюються напрочуд легко. Це відкриває майже необмежені можливості для маніпулювання суспільною свідомістю

Упродовж кількох століть конструюванням «колективного минулого» з більшим чи меншим успіхом займалися нації-держави. Загальною тенденцією при цьому була іманентно закладена в історієписанні політична тенденційність: зведення в абсолют своїх виняткових достоїнств супроводилося застарілими претензіями до «інших».

Отже, політика пам’яті – це процес вибудовування співзвучних настроям епохи (і певних політичних сил) образів минулого. Саме у цій інформаційно-символічній сфері відбувається «битва за минуле» із гострим зіткненням інтересів різних суспільних верств і політичних акторів. Оскільки певним чином змодельоване минуле є цінним символічним ресурсом і має власний мобілізаційний потенціал, його інтерпретації у поляризованих соціумах набирають силу ідеологічної зброї. Водночас вони здатні виконувати і функції соціального захисту, мінімізувати травмуючий вплив сучасних реалій.

Eкскурс у сферу формування концептів історичної пам’яті видався мені потрібним з огляду на те, що реґіональні ідентичності в Україні формуються під значним впливом різноспрямованих політичних інтересів, і існують разом з відмінностями і завдяки – а не всупереч ім.

У такому поляризованому суспільстві, яким є сучасна Україна, марно уповати на консолідаційний ефект від інструментальної мобілізації історичної пам’яті. Не кажучи вже про індивідуальний досвід кожної людини, суспільний досвід груп і виразно фраґментована політична культура диктують різні критерії оцінок історичних подій і різні пояснення мотивацій. У таких умовах проблеми історичної пам’яті (як і колективної відповідальності) неминуче потрапляють у зону метафоричного моделювання. І надзвичайно важливо дбати про те, щоб тягар міфів не зруйнував остаточно фундамент загальногромадянської ідентичності.

Історична пам’ять, якщо вона не зациклюється на травмах і «пошуку ворога», здатна цементувати суспільство, пропонувати прийнятну для нього систему міфів і символів. Останні виступають у ролі опор національної самосвідомості і маркерів самоідентифікації. Втрата історичної пам’яті або її значна деформація здатна зміщувати суспільні орієнтири, породжувати масовий песимізм.

Конструктивний потенціал «образів минулого» визначається тим, наскільки вдало вони вмонтовані в систему світовідчуття сучасної людини і наскільки пропоновані символи здатні підживлювати природну потребу у суспільній злагоді й взаєморозумінні. Історики, політологи, фахівці у галузі соціальної психології мають у своєму розпорядженні і купу фактів, і напрацьований віками теоретико-методологічний інструментарій аналізу складних і неоднозначних суспільних феноменів.

Чи тому вчені ревно оберігають сферу історичної пам’яті від директивного втручання політики. Промовистий приклад: французька газета «Ліберасьон» оприлюднила у грудні 2005 року Декларацію 19 найбільш авторитетних істориків Франції з протестом проти практики видання парламентом т.зв. указів про пам’ять – із забороною піддавати сумніву Голокост, влаштований турками проти вірмен геноцид 1915 року, із рекомендаціями щодо трактувань наслідків колонізаторської політики Франції в Африці тощо. Історія – не релігія і не мораль, заявили науковці, вона не повинна бути рабинею актуальності і не може зводитися до пам’яті. Тим більше вона не може бути об’єктом юрисдикції. У вільній державі ані парламент, ані інший юридичний авторитет не має права визначати, що в історії є правдою. До цієї заяви істориків невдовзі приєдналися кілька тисяч французьких вчених.

В Україні масових протестів істориків проти наміру політиків з президентського оточення запровадити кримінальну відповідальність за заперечення геноциду 1932 – 1933 роки поки що не чути. Основні баталії довкола цієї теми попереду – адже відповідне подання вже у парламенті. Не підлягає сумніву, що ці баталії відразу ж дістануть виразний реґіональний вимір, хоч, зауважимо, парламентська трибуна – не найкраще місце для дискусій на теми історичної пам’яті. Про ймовірний консолідаційний ефект таких дискусій говорити не доводиться.

Чи означає сказане, що в ім’я підтримання «рівноваги» у реґіональних орієнтаціях полеміку довкола історичної пам’яті взагалі варто згорнути? Ні.

Історичний плюралізм, скоріше за все, повинен залишатись (і залишиться) «родимою плямою» громадянського суспільства, що народжується в Україні. Значно гірше було б те, коли б якийсь один реґіон (керуючись навіть найблагороднішими інтенціями) намагався винайти єдину (і «єдино правильну») схему минулого і нав’язати суспільству лише її». Історики можуть і далі сперечатися про доцільність чи недоцільність новітнього національного історичного гіпернаративу, але для України як держави украй важливо, щоб до його створення якнайширше долучалися представники реґіонів.

Не зайвим у цьому контексті буде відповісти на питання: що таке історична пам’ять у контексті сучасної реґіоналістики? У найзагальнішому вигляді – вдала метафора, яка віддзеркалює в ментальності певної регіональної спільноти її історичний досвід. Але, зрозуміло, це не тільки привабливий образ, здатний впливати на свідомість. Історична пам’ять – тривкий елемент культурного ландшафту, складова частина тих уявлень, які формують самосвідомість людини в процесі її соціалізації на певній території. Це також засаднича матриця образного (імажинального) країнознавства – каркас прийнятих у соціогуманітаристиці уявлень про особливості історичного розвитку певної країни та її регіонів. Нарешті, це увесь комплекс пам’яток з відповідним інституційним оформленням їх охорони, вивчення, пропаганди, все те, що забезпечує тривкий зв’язок минулого й сучасності з відповідною проекцією у майбутнє.

Отже, історична пам’ять в її регіональному вимірі являє собою надзвичайно складний феномен суспільної свідомості, що входить як у сферу суспільної психології, так і в царину ідеології. Вона включає в себе як матеріальні залишки минулого, так і відповідні символи, міфи, історіографічні уявлення. Кожна історична спільнота, і регіональні спільноти тут не становлять винятку – це своєрідний мікрокосм, який існує в часі і просторі і на кожному етапі свого розвитку створює знакову систему, яку з більшим чи меншим успіхом розшифровують нащадки. Щільність і тривкість історичної пам’яті залежить як від ступеня розвитку регіонального соціуму, так і від якості колективного самоусвідомлення, що формується суспільно-політичною думкою.

Сказаним легко пояснити ті невдачі, які спіткали усі спроби прищепити суспільній свідомості в Україні повагу до концепту «національна ідея». Всупереч сподіванням на його консолідуючу місію дискусії навколо національної ідеї лише поглибили поляризацію в українському суспільстві.

Строкатий і неоднозначний український досвід переконує: консолідація громадян навколо інтерпретацій минулого як основоположного компонента національної ідеї ймовірна лише у стабільних соціумах з односпрямованими ціннісними настановами. У розколотих, поляризованих суспільствах простір історичної пам’яті – суцільна зона ризику. Історію пишуть люди із своїми симпатіями й уподобаннями, і читач має справу здебільшого не з фактами, а з інтерпретаціями. Ні довільні тлумачення, ні елементи міфологізації тут не виключені. Та й взагалі в історії марно шукати універсальну, придатну для всіх Істину. Надто щільно переплітаються в ній різноспрямовані інтереси й амбіції, щоб історієписання було безсторонньою фіксацією реальності. «Своя правда» може бути і у народів, і у суспільних груп.

Сказане не означає, що механізми історичної пам’яті взагалі не мають включатися у процес конструювання регіональних ідентичностей. «Образ минулого» – невід’ємний елемент політичного ландшафту і дійовий інструмент впливу на суспільну свідомість. «Робота пам’яті» – це своєрідна соціокультурна компенсація, яка допомагає уникати травмуючого впливу повсякденності. Природно, що «політика пам’яті» є тим символічним ресурсом, який цілком допустимо використовувати, у тому числі і в процесі політичного й культурного суперництва еліт. Йдеться лише про дози і тональність. Інколи – задля терапевтичного ефекту, як дотепно зауважує Ярослав Грицак, доцільно про щось і не згадувати. Американці не люблять згадувати про війну Півдня й Півночі, французи – про Варфоломіївську ніч. В Україні ж «на жаль, немає консенсусу в тому, що ми мусимо пам’ятати, а що старатися забувати».

Еліти в сучасному світі докладають чимало зусиль до вироблення стратегій вилучення занадто травматичного (колективного й індивідуального) досвіду із системи суспільних комунікацій. Не йдеться ні про мікшування, ні тим більше про забуття – намагання зретушувати минуле небезпечне вже тим, що відкриває шлюзи для політичних спекуляцій. Йдеться знов-таки про дози і ще більшою мірою – про адаптування шокуючих фактів до особливостей певної, насамперед дитячої, аудиторії, оскільки виникає небезпека «перенесення провин» з одного суб’єкта на інший і виникнення на цій основі відчуттів національної ущемленості, «комплексу жертви», «топосу поразки».

З цього погляду уявляється надзвичайно важливим виховання культури історичного мислення без політичної битви з минулим і за минуле.

На жаль, в Україні минуле часом набуває інструментального значення. Наші еліти навчилися вправно оперувати потрібними їм «образами минулого». Але неподолане завдяки цьому минуле завжди виявляється в змозі «помститися» тим політикам і історикам, які відсепаровують факти на догоду цьогохвилинним потребам. А в суспільстві «страждальний» дискурс поглиблює глибинний дискомфорт, підживлює соціальний фаталізм.

Багатовікова залежність України спричинилася до того, що його героями ставали не видатні мислителі, не вчені із світовим ім’ям, не творці архітектурних шедеврів, а «незламні борці». Поволі мислення в конфронтаційних категоріях стало домінувати. І це можна зрозуміти і для якогось етапу навіть виправдати – адже й сам «український проект» був здійсненний лише у контексті жорсткого протистояння. Не було ні найменшого шансу на здобуття української незалежності в мирному руслі демократичного розвитку. Вона могла стати витвором або війни, або революції, або їх обох, і саме на цих шляхах вона здобувалася у 1917 – 1920 роках. Оскільки ця боротьба не увінчалася успіхом, а розчленування України навіть поглибилося, «травмована свідомість» дістала додатковий реґіональний вимір.

Те, що різні частини України упродовж століть перебували по різні боки державних кордонів, наклало такий виразний відбиток на типи регіональної самосвідомості, що оцінки майже всіх доленосних для України історичних подій і визначних історичних постатей у реґіональному колективному баченні виявляються відмінними. «Точок дотику» майже немає, як немає і загальновизнаної схеми історичної еволюції.

«Нативістський» наратив вибудовується за шаблоном: Київська (вже українська) Русь – Галицько-Волинська держава – шляхта й козацтво у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій – колоніальний стан українських земель у Російській та Австро-Угорській імперіях – «визвольні змагання» УНР, Української держави та ЗУНР – «совєтська окупація» – героїка ОУН-УПА – українське дисидентство – здобуття незалежності.

У альтернативній схемі пріоритети розставлені по-іншому: давньоруська народність – литовсько-польська колонізація – Переяславська рада – суспільно-політичні рухи – Жовтнева революція і громадянська війна – утворення УСРР – Велика Вітчизняна війна – розпад СРСР.

Відповідно і «пантеон героїв» різний. Обидві схеми хибують на прямолінійність і спрощення, а з факту компромісності самого «українського проекту» робляться протилежні висновки. Відсутність у України як держави скільки-небудь виваженої ідеологічної стратегії робить конкуренцію інтерпретацій по суті безконтрольною і підвладною будь-яким політичним впливам.

З цього приводу не варто ані дивуватися, ані обурюватися. Продуктивніше підійти до справи з іншого боку – придивитися до досвіду інших соціумів, які теж упродовж століть потрапляли у складні історичні колізії, але знаходили мобілізаційні ресурси не в останню чергу у скарбниці історичної пам’яті.

Коли саме допоможе українським елітам прийти до спільної мети розумно інтерпретований історичний досвід, сказати важко. Адже, як точно підмітив один дослідник, європейський досвід пам’яті – це «подолання травматичного минулого», а наш український – відтворення непримиренності». Внаслідок цього, як констатують соціологи, навіть серед тих, хто ідентифікує себе як «громадянин України», пишаються цим лише 60,4

Не відчувають позитивних емоцій щодо власного громадянства:

на Заході України – 8,5

у Центрі – 25,5

на Сході – 48,1 громадян.

Проблема відсутності в Україні єдиного ціннісного, понятійного, символічного простору нині є однією з найгостріших серед тих, які підтримують (і можуть ще довго підтримувати) стан постійної ідентифікаційної кризи.

Про нову міфотворчість в історієписанні в Україні сказано вже так багато, що примножувати приклади навряд чи варто. Хочу звернути увагу лише на кілька небезпек. Перша – у поле суспільної уваги потрапляють переважно ті події і факти, які мають роз’єднувальний потенціал. Підміна, на яку мало хто звертає увагу: те, що робилося в СРСР на ґрунті гіпертрофованої класової ненависті, нині трактується у категоріях «колоніального визиску», «окупаційного режиму». Внаслідок висування на перший план етнічних мотивацій причини й наслідки міняються місцями; конструювання «образів минулого» здійснюється за осучасненими матрицями. Це неминуче тягне за собою ефект «трансплантації понять» і таке «перекодування пам’яті», яке уявляється потрібним з точки зору політичної кон’юнктури. Ідучи таким шляхом, важко вибудовувати культуру порозуміння, зате легко збільшувати потенціал нетерпимості. Не доводиться вже говорити про те, що постійний пошук ворогів на стороні обертається проти тих політиків, які цим займаються, бо нівелює те відчуття відповідальності перед історією за власні дії.

Другою небезпекою є той виразно етноцентристський фокус у підходах до минулого, який уже відчутно стає на заваді створенню повнокровної картини історичного процесу. Етнічна історія України, якщо говорити не лише про український, а й про єврейський, кримськотатарський та інші етноси, в усі часи складалася драматично – насамперед внаслідок дії геополітичних чинників, але також і внаслідок слабкості й нескоординованості дій етнічних еліт. Але як акцентована «віктимізація», так і настійлива «етнізація» історії – далеко не кращі з методологічного погляду підходи до відтворення минулого у всій повноті й багатогранності.

Навряд чи можна обійти у контексті сказаного ті варіанти колективної ідентичності, що їх пропонують численні підручники й посібники з історії України. Очевидно, що філософія «віктимності» й акцентованої антиросійськості, яка в них іманентно закладається, поглиблює поляризацію українського суспільства і вже тому є вкрай небезпечною для її майбутнього. Проаналізувавши 11 підручників з історії України для вищої школи, Наталя Яковенко звертає увагу не лише на знеособлену стилістику більшості з них, анахронічні підходи, відсутність інтересу до приватного простору людського життя, але й на застарілі стереотипи сприйняття Іншого і наївну мегаломанію. На переконання Яковенко, пропонований у підручниках варіант колективної ідентичності не лише не сприяє порозумінню мешканців Сходу – Заходу – Центру – Півдня, але й шкодить йому. «Адже підручники – це не сфера чистої науки, а «організоване забуття та пригадування», себто неписана конвенція всіх, хто причетний до творення культури. Тож які стереотипи треба покласти на музейну полицю, а яким надати статус «історичної пам’яті», мусимо гуртом вирішити ми самі».

Окремої розмови заслуговує проблема політичного ландшафту, який в Україні має всі ознаки заідеологізованості. Торкнусь у загальних рисах питань топоніміки, оскільки саме навколо неї вибудовуються ті політичні уявлення-маркери, які визначають культурну сумісність чи несумісність, співвідношення традицій та інновацій у меморіальній політиці, межі ареалів культурно-психологічних відмінностей.

«Перемалювання» карт і планів міст в Україні почалося з перших днів незалежності під гаслами «національного відродження» і «розбудови держави»; передбачалося, отже, явне домінування «патріотичної» складової. Проте радикальне утвердження «українськості» з майже цілковитим позбавленням від радянської спадщини у топоніміці і меморіальній політиці відбулося лише у західних областях (і то не всюди).

Зовсім іншу картину спостерігаємо на Сході України. Наприклад, на карті Луганської області збереглися і Кіровськ, і Свердловськ, і Стаханов, і Артемівськ. Райони обласного міста мають назви Артемівський, Ленінський, Жовтневий. У Краснодонському районі є селища Радянське, Орджонікідзе, Пархоменко, Радгоспне, Комісарівка, у Лутугинському – Леніна, Комсомолець, Карла Лібкнехта тощо.

Інша, часом гротескна ситуація в Києві. Наприклад, кулуарні дискусії навколо перейменування вулиці Леніна – спроба дати вулиці ім’я Симона Петлюри дістала спротив з боку комуністів, а повернути ім’я Івана Фундуклея не бажали навіть прихильники «губернської» спадщини. Компромісну постать знайшли в особі Богдана Хмельницького. І то тільки тому (увага!), що одні бачили в його особі борця за українську незалежність, а інші – прихильника союзу з Росією. Кілька центральних вулиць Києва існують із паралельними – старими й новими – назвами. Внаслідок цього карта Києва несе на собі сліди різних епох і увічнює взаємно антагоністичні постаті й події.

Наявність у топоніміці залишкового шару радянського ландшафту – предмет постійних дискусій, у яких у Центрі домінують «ліквідаційні», а на Сході «охоронні» настрої. Наприклад, у Донбасі курс на розставання з радянськими символами зустрічає спротив як на елітному, так і на масовому рівні. І справа, зрозуміло, не лише у тому, що лише у Донецькому регіоні є 1350 топонімів, пов’язаних з радянським періодом, і що не так просто знайти кошти на заміну табличок, паспортів, перереєстрацію підприємств та установ. Значно важливіша у даному разі своєрідна ідеологічна інерція і психологічна налаштованість місцевих чиновників. Адже, як вважає багато хто в Донбасі, викреслити з його історії радянський період і образ шахтаря-»володаря надр» – значить створити «діру» на шкалі соціальних цінностей. Ідеалізованому козакові заповнити цю порожнечу тут не під силу. Тому, констатують місцеві аналітики, і новий президентський Указ про перейменування вулиць і площ навряд чи стимулюватиме радикальне очищення від «червоної спадщини».

Завершуючи, хочу підкреслити: влада, для якої єдина Україна і спільна історична пам’ять – не порожні фрази, повинна мати виважену загальнодержавну меморіальну політику. Вона не повинна підганятися під дати і ювілеї. Її сила в довгостроковому спрямуванні та належному фінансовому забезпеченні.

 

...Колись екстраваґантний Жан Кокто у притаманній йому манері сказав, що історія – це правда, яка стає брехнею, а міф – це брехня, яка стає правдою. Мені подобаються ці слова, оскільки вони зайвий раз підкреслюють аксіоматичну істину: на брехні не можна нічого побудувати (включно з державною політикою пам’яті). Сподіваюсь, це ще раз підтвердить і наша конференція.

* * *

 

Про автора: Юрій Шаповал – професор, доктор історичних наук, завідує відділом в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. Є автором та редактором ряду книжок, зокрема співредактор багатотомного видання «Польща та Україна у 30-40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб», автор монографії «Доля як історія» (2006), упорядник видання «Дмитро Соловей. Сказати правду. Три праці про голодомор 1932-1933 років» (2005) та ін.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори