пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200901
11.01.2009 | Мирослав Маринович
джерело: www.krytyka.kiev.ua

„Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

   

Момент, коли Провидіння обирає якусь людину для виконання історичної місії, непідвладний людському осягненню. Від людини залежить хіба почути той голос, який промовляє всередині неї, й підкоритись йому – що, як засвідчує досвід ізраїльських пророків, не завжди просто. Бо цей голос кличе зазвичай не до розкошування в царських палатах, а до великого болю і страждань.


Я не знаю, у який момент до такої великої місії було покликано Олександра Ісайовича Солженіцина. Чи не тоді, коли він чудом одужав від раку? Чи не з’явилося в нього тоді відчуття, що його позичено (Андрей Шептицький), щоб здійснити щось дуже велике: „Вся возвращённая мне жизнь с тех пор – не моя  в полном  смысле,  она  имеет  вложенную  цель”. Хай там як, але голос той Солженіцин почув, настанову сміливо прийняв і доручене гідно звершив. На той час світ уже визрів до сприйняття правди про ҐУЛаґ – точніше, він визрів до того, щоб вжахнутися. І слово правди впало з уст Олександра Ісайовича і почало визволяти людські душі. З тих пір світ виразно чув, як голосно забивають цвяхи у домовину ненависного Солженіцину комунізму.

Проте у житті великих є момент, що стає для них особливою загрозою. Адже людині важливо почути не лише той момент, коли Господь кладе свою руку на її плече, ведучи на подвиг, а й той, коли Він ту руку з плеча забирає. Ні, цим я не хочу сказати, що Бог покидає людину, – завершується лише її конкретна місія, яка вимагала особливого Божого чування. Завершується блаженство, що дається гнаним за правду. Хто не помітить цього вчасно, той ризикує й далі грати свою роль, хоч п’єса уже завершилась.

Схоже, Олександр Ісайович цього другого моменту таки не запримітив. І цим, напевно, пояснюється увесь трагізм його подальшого життя.

Що ж, важко дається людям усвідомлення, що великими не стають – на велич їх вибирають. І коли, завершивши свою місію, ти чуєш, як Провидіння сповнює пасіонарності когось іншого, важливо відчути себе клавішою божественного фортеп’яно, якій належиться гідно зазвучати в мелодії небесних сфер, коли її торкнеться Господній палець, проте й не западати, коли палець той перестрибне на клавіші сусідні...

* * *

Що може відчувати колишній український дисидент до особи Олександра Солженіцина? Скажу за себе: вдячність і докір водночас. Звичайно ж, друге не має перекреслювати перше – навпаки, з відходом Солженіцина у вічність докір має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як вдячність має рости. Саме так ми б хотіли, щоб діялось після нашої смерті щодо нас самих.

 Солженіцину належиться наша вічна й нічим не застережувана вдячність, що світ іще раз почув правду про злочини комунізму. Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи „Одного дня Івана Денисовича” та „Архіпелагу ҐУЛаґ” світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що в тайні творилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книга „Я вибрав свободу”, що вийшла друком у США 1946-го року, мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію. Проте світ любить сильних та успішних, а тому магнетична постать переможця Другої світової війни – „дядьда Джо” з його незмінною люлькою і кавказькими вусами приваблювала західних людей значно більше, ніж травмовані стражданням постаті його жертв. Тому про ҐУЛаґ забули.  

Олександр Ісайович, який також присягнув перед пам’яттю табірних побратимів, що він сповістить світ про їхні страждання, розітнув цю невидиму завісу мовчання: „Если бы чеховским интеллигентам, все гадавшим, что будет через двадцать-тридцать-сорок лет, ответили бы, что через сорок лет на Руси будет пыточное следствие, будут сжимать череп железным кольцом, опускать человека в ванну с кислотами, голого и привязанного пытать муравьями, клопами, загонять раскаленный на примусе шомпол в аннальное отверстие (‘секретное тавро’), медленно раздавливать сапогом половые части, а в виде самого легкого – пытать по неделе бессонницей, жаждой и избивать в кровавое мясо, – ни одна бы чеховская пьеса не дошла до конца, все герои пошли бы в сумасшедший дом” („Архипелаг ГУЛаг”).

Людство досі дискутує над тим, чому існує така незрозуміла асиметрія в оцінках злочинів нацизму й комунізму. Можна перелічити десятки причин, чому „маємо те, що маємо” і чому так багато людей вважає комуністичний Нюрнберг-2 несвоєчасним і непотрібним. Проте Небеса корумпувати неможливо, і незданий іспит рано чи пізно повертає нас на лаву двійочників.

Саме неготовність Росії визнати злочин комунізму й розкаятись у ньому прирікає її на реваншистські настрої сьогодні й на нові потрясіння завтра. Якою їдкою іронією над путінською політикою ошляхетнювання історії Росії звучать сьогодні слова Олександра Ісайовича: „Или страшней еще то, что и тридцать лет спустя нам говорят: не надо об этом! если вспоминать о страданиях миллионов, это искажает историческую перспективу! если доискиваться до сути наших нравов, это затемняет материальный прогресс! Вспоминайте лучше о задутых домнах, о прокатных станах, о прорытых каналах... нет, о каналах не надо... тогда о колымском золоте, нет и о нем не надо... Да обо всем можно, но – умеючи, но прославляя...” („Архипелаг ГУЛаг”).

Можна зрозуміти Володимира Путіна і всіх його прихильників у Росії: народові, який звик почуватися „впереди планеты всей”, важко відразу усвідомити тягар своїх провин. Тому намір „відродити велич і силу Росії” був неминучий і приречений на загальну підтримку. Проте Росію чекає bad news: той катарсис, який мали б пережити росіяни після розвалу Радянського Союзу, їм усе одно доведеться пережити. Адже сказав був Солженіцин: „Нет у нас сил на Империю! – и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель” („Как нам обустроить Россию”). Тільки станеться це, на жаль, за гірших обставин і ціною більших страждань.   

Утім, українцям нема чого зловтішатися, бо свій катарсис має пережити й Україна. Їй не сховатися ні за адаптовану путінську політику героїзації радянського минулого, ні за ширму жертви класичної окупації. Саме неготовність значної частини України визнати злочин комунізму й розкаятись у співучасті в ньому прирікає її на розколотість її національного духу й на безплідне тупцювання на місці.

Є щось знаменне і водночас фундаментально хибне в тому, що жоден народ, який вклонився комуністичному Звірові, не відчуває сьогодні каяття. Всі почуваються жертвами, перекладаючи вину на іншого. Що ж, факт буття жертвою є безсумнівним – українцям для доведення цього досить одного Голодомору. Але як бути з виною? Вина російського народу для мене очевидна й не може бути урівняна з виною, скажімо, латиських стрільців, які в нещасливий для себе час оберегли більшовицьку гідру від заглади. Проте чи не спрощуємо ми собі ситуацію, покладаючи вину за комуністичний злочин лише на росіян? Чи не страх перед моральними або матеріальними реституціями стримує сьогодні роботу національних сумлінь?

Колишня жертва, яка, бачачи нерозкаяність свого кривдника, розпалює в собі ненависть до нього, тим самим виявляє, що має великі проблеми з духовністю. Для мене справжнім одкровенням стали слова Еміля Кастро: „Жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення”. Адже це саме жертва прощає – лише вона одна. Причому каяття винуватця не має бути передумовою прощення – важко уявити собі Ісуса в момент страстей, який промовляє: „Прости їх, Отче, але тільки за умови, що вони розкаються!”

Тому українців також стосуються слова Солженіцина: „Без исключения каждая нация, как бы она ни ощущала себя сегодня гонимой, обделённой и неущербно правой, – в какое-то время несомненно внесла и свою долю бессердечия, несправедливости, надменности” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Нинішні біди українців (як і біди багатьох народів-колег по ҐУЛаґу), з якоїсь точки зору, є борсанням духовно невиробленої свідомості, яка шукає камуфляж для своїх виразок і виправдання для своїх провин.

Проте не менш радикальною має бути трансформація свідомості й Заходу, бо саме в соціалістичних осередках Європи та в університетських аудиторіях Гарварду, Оксфорду й Сорбонни кувалися непробивні щити, які так довго оберігали комуністичного монстра. У своїй промові перед випускниками Гарвардського університету (8 червня 1978 року) Солженіцин психотерапевнично озвучив цю хворобу: „Никогда Гитлер не имел ни столько ресурсов, ни столько людей, ни пробивных идей, ни столько своих сторонников в западном мире, пятую колонну, как Советский Союз”. Але подолати цю хворобу Солженіцин не зміг. Навіть падіння СРСР було для західної еліти шоком, але не уроком. З заміною респектабельного й багатого Союзу на респектабельну й багату Росію в їхній ціннісній системі координат, власне, нічого не змінилося. Діє та сама закономірність, яку так влучно підмітив Олександр Солженіцин: „Западное мышление стало консервативным: только бы сохранялось мировое положение, как оно есть, только бы ничто не менялось. Расслабляющая мечта о статус-кво — признак общества, закончившего своё развитие”. Тому свій урок Захід, схоже, проходитиме знову, розв’язуючи задачки, які ставитиме йому Путін.  

Так над усіма учасниками нинішньої геополітичної драми висить отой нерозкаяний, непокараний і неспокутуваний злочин комунізму. Олександр Солженіцин був і завжди буде одним із найголосніших свідків звинувачення на поки що віртуальному суді історії. Зокрема, він сформулював тезу, на яку я згодом вийшов цілком емпірично, спостерігаючи за вакханалією зла в українській політиці: „Разрушение наших душ за три четверти столетия – вот что самое страшное” („Как нам обустроить Россию”). Воістину, найбільшими жертвами комунізму стали не ті, що були невинно убієнні, а ті, що залишилися жити...

* * *

Мій найбільший докір Солженіцину, як і можна передбачити, стосується його викривленого розуміння української ситуації. Це почуття з’являється саме тому, що від нього, колишнього в’язня сталінських концтаборів, який так близько зійшовся з в’язнями-українцями, я не очікував отого розмашисто-великодержавного: „Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма...” („Как нам обустроить Россию”).

Мені важко також зрозуміти, як міг такий морально чутливий письменник, як Солженіцин, у тому ж творі з легкістю перекроїти територію Казахстану, а кримським татарам винести однозначний геополітичний вирок: „Крымским татарам, разумеется, надо открыть полный возврат в Крым. Но при плотности населения XXI века Крым вместителен для 8–10 миллионов населения — и стотысячный татарский народ не может себе требовать владения им”. І це сказав представник держави, яка втримує незалюднені простори Сибіру, гордо відмовляючись поступитися частиною його території перенаселеному Китаю!

Можна припустити, що тут ідеться не про свідому великодержавницьку позицію, а про ті стереотипи свідомості, які просто не зауважуються її носіями (такі стереотипи є, звичайно ж, не лише в росіян, а й, зокрема, у нас, українців). На цю думку мене наштовхнула характерна фраза Солженіцина з того ж твору, яка поєднує в собі як готовність визнати гірку правду, так  і неусвідомлену байдужість до болю інших народів: „За три четверти века – при вдолбляемой нам и прогрохоченной ‘социалистической дружбе народов’ – коммунистическая власть столько запустила, запутала и намерзила в отношениях между этими народами, что уже и путей не видно, как нам бы вернуться к тому, с прискорбным исключением, спокойному сожитию наций, тому даже дремотному неразличению наций, какое было почти достигнуто в последние десятилетия предреволюционной России”.

Це так характерно для патріота Росії – не помітити, що оте буцімто „спокійне і дрімотне співжиття націй” давалося ціною арештів і заслань „без права писати і малювати”, ціною валуєвських указів і поліцейського контролю за настроями громадян. Це так нагадує вигуки тих, хто сьогодні ностальгує за небіжчиком-Союзом: „Адже ж так добре жили разом!” Воістину „дрімотне нерозрізняння” кривди, заподіяної іншому!

Втім, цілком можливо, що особливості сприйняття ідуть не від свідомої великодержавної черствості, а від того, що для Солженіцина росіяни, українці та білоруси – це, власне, один народ. Коли він вимовляє слово „народи”, він фактично має на увазі інші народи, які є поза колом „внутрішніх” східнослов’янських народів: „Одна из особенностей русской истории, что в ней всегда, и до нынешнего времени, поддерживалась такая направленность злодеяний: в массовом виде и преимущественно мы причиняли их не вовне, а внутрь, не другим, а – своим же, себе самим. От наших бед больше всех и пострадали русские, украинцы да белорусы” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Тут усі три народи згадані як племена, як етнічні групи одного народу – так українець говорив би: „Від операції ‘Вісла’ найбільше постраждали лемки і бойки”.

В цьому, як на мене, увиразнилась ахіллесова п’ята Олександра Солженіцина. На цій основі цивілізовано „облаштувати Росію” неможливо. Ось чому Солженіцин виявився і почутим, і відкинутим пророком. Російський народ почув його, коли, взявши до рук військовий циркуль, почав окреслювати свою новітню сферу впливу. Вона вже менша, ніж була, але характер її залишився тим самим: хай облишить надію кожен, кого впишуть у внутрішнє коло „своїх”. Проте народ так і залишився глухим до заклику Солженіцина покаятись.

* * *

Отже, я дозволю собі повторити: з відходом Солженіцина у вічність наш докір йому має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як наша вдячність має рости. Його незабутній заклик „Жить не по лжи” стрепенув не одну душу, що в ті далекі роки крадькома заглядала у напівзатерті передруки „Саміздата” чи крізь шумовиння глушилок ловила кожне слово радіо „Свобода”. Цей заклик не є новим, але блаженний той, хто повторить його у правильний час і у правильному місці. Олександр Солженіцин нагадав нам про нього в самому „бастіоні світового зла” й у час його респектабельної безкарності. Він нагадав кожній людині просту істину, як можна на особистому рівні боротися зі злом: „Насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а ложь может держаться только насилием. И не каждый день, не на каждое плечо кладёт насилие свою тяжелую лапу: оно требует от нас только покорности лжи, ежедневного участия во лжи – и в этом вся верноподданность. И здесь-то лежит пренебрегаемый нами, самый простой, самый доступный ключ к нашему освобождению: личное неучастие во лжи! Пусть ложь всё покрыла, пусть ложь всем владеет, но в самом малом упрёмся: пусть владеет не через меня!” („Жить не по лжи”). Ці слова можна вважати епітафією, яку автор сам викарбував на своїй могилі.

Солженіцин мав мужність, із гидливістю відкинувши одну гріховну систему, визнати внутрішню гнилизну і її головної суперниці: „Удручает, что рождаемая современной состязательной публичностью интеллектуальная псевдо-элита подвергает осмеянию абсолютность понятий Добра и Зла, прикрывает равнодушие к ним ‘плюрализмом идей’ и поступков. Изначальная европейская демократия была напоена чувством христианской ответственности, самодисциплины. Однако постепенно эти духовные основы выветриваются. Духовная независимость притесняется, пригибается диктатурой пошлости, моды и групповых интересов. Мы входим в демократию не в самую ее здоровую пору” („Как нам обустроить Россию”).

Утім, здається, ця критичність щодо Заходу зіграла зі Солженіциним кепський жарт. Схоже, Олександр Ісайович не був позбавлений типової для росіян упередженості Риму Третього щодо Риму Першого. Але навіть якщо насправді він особисто її свідомо не викохував, то його критичність живила цю одвічну опозицію й, хотів він цього чи ні, сприяла тому, що „велич і силу” Росії її громадяни знову побачили в одвічному своєму протистоянні з Заходом. В результаті моральна правда в солженіцинській оцінці Заходу виявилась значною мірою ослабленою.

Ось чому надмогильний пам’ятник Солженіцину міг би нагадувати пам’ятник на могилі Хрущова – поєднання білого й чорного каменя. Нічого незичливого в цьому нема: на такий пам’ятник в очах Господа заслуговують собі всі люди, які жили, живуть чи житимуть на нашій грішній землі. Причину сформулював сам Солженіцин: „Мы утеряли МЕРУ СВОБОДЫ. Нам нечем определить, где она начинается и где кончается” („Архипелаг ГУЛаг”).

"Критика", №10-11, 2008 р.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори