Чому судові рішення доступні не всім?

Чи варто позиватися до ЖЕКу через холодні батареї? Чи поновлюються через суд ті, кого зараз незаконно звільняють? Що з власною справою у суді? Щороку мільйони наших податків витрачаються на те, щоб ми легко та безкоштовно отримували відповіді на ці запитання. Варто розібратися, чому не отримуємо.

Як це можна знати?

За даними Державної судової адміністрації, щоденно цю сторінку в Інтернеті — www.reyestr.court.gov.ua  — відвідують чотири тисячі українців. Як на мене, небагато, якщо врахувати, що вона відкриває всім бажаючим доступ до рішень судів. “Безоплатний та цілодобовий”, — як написано у Законі 2005 року “Про доступ до судових рішень”. Саме він зобов’язав судову адміністрацію створити Державний реєстр судових рішень і сторінку в Інтернеті. Автором закону був депутат від Блоку Юлії Тимошенко Василь Онопенко, який тепер очолює Верховний Суд.

— Ми хотіли забезпечити громадський моніторинг судових рішень. Ще розуміли, що це психологічно буде впливати на суддів, дисциплінувати їх”, — переконаний Ігор Коліушко, голова Центру політико-правових реформ, в якому писався проект закону.

На столі перед Коліушком зараз лежить інший документ. З назвою “Реєстр — звалище судових рішень?”. Він теж написаний у його центрі. Як оцінка того, що вийшло.

Що не працює?

Кілька днів у мене вдома були ледь теплі батареї. Я зайшов на сторінку Реєстру, вибрав суд свого району, задав період з 1 січня минулого року і слово “опалення”. Хотів дізнатися, чи хтось уже позивався через холод у квартирі. Наприклад, для зменшення цифр у квитанціях з ЖЕКу. І якщо позивався, яким було чи були рішення?

“За заданими критеріями пошуку не знайдено судових рішень”.

Змінив слово на “теплопостачання”. Той самий результат. Просто “тепло”. Рішень не знайдено. Добре, задаю пошук будь-яких рішень мого суду з початку року. Якщо вірити реєстру, суд не видавав жодних рішень.

Чи вдається знайти іншим? Щоб оцінити це, бюро провело експеримент. За допомогою юриста Інституту масової інформації Романа Головенка ми вибрали п’ять справ, які становлять суспільний інтерес і за якими суддями були винесені рішення. А саме:

1. Оскарження громадянкою вимоги вказувати у листку непрацездатності (лікарняному) діагноз.

2. Зупинення суддею минулорічного указу Віктора Ющенка про дострокові вибори Верховної Ради.

3. Обвинувачення прокуратурою посадових осіб у Скнилівській трагедії.

4. Оскарження львів’янами тарифів на житлово-комунальні послуги.

5. Вимогу 63 мешканців Дрогобича визнати протиправною бездіяльність міськради щодо забезпечення їх якісною питною водою.

“Допоможіть знайти ці рішення за допомогою Реєстру або найбільших комерційних баз правової інформації ”. З таким проханням ми звернулися до однієї з провідних юридичних компаній — “Василь Кисіль та партнери”. Ідея була в тому, щоб передати пошук людям, які роблять його щодня плюс мають легальний доступ до платних баз. Ось що вони знайшли:

5. У Державному реєстрі судових рішень та комерційній платній базі “НаУ” є рішення Львівського апеляційного адміністративного суду у справі дрогобичців, але немає інформації, чи воно є остаточним.

4. Також у Реєстрі та “НаУ” є рішення Господарського суду Львівської області у справі львів’ян. Але при цьому вказано, що це рішення оскаржувалося у Львівському апеляційному господарському суді. А ось його вердикту немає.

3. Жодної інформації про справу “скнилівських генералів” не знайдено ані в Реєстрі, ані в “НаУ”, ані в інший найбільшій комерційній базі юридичних рішень — “Ліга: Закон”.

2. Так само відсутня будь-яка інформація про зупинення президентського рішення розпустити парламент.

1. Нарешті рішення щодо відстоювання нашою співвітчизницею права не вказувати хворобу у лікарняному були знайдені лише у “Лізі: Закон”. (Як перше рішення Печерського районного суду Києва, так і остаточне рішення Київського апеляційного адміністративного суду). У комерційній базі “НаУ”, а — головне — у безкоштовному, зробленому для всіх Державному реєстрі, інформації не було.

Чому її там не має?

— На жаль, законом не передбачена відповідальність судів. Вони можуть відправити нам рішення, можуть не відправити, і ми на це не можемо вплинути , — знизує плечима у своєму кабінеті Андрій Боделан, керівник державного підприємства “Інформаційні судові системи”. На нього покладені обов’язки інформаційно-технічного адміністратора Реєстру, простіше кажучи — наповнювати і підтримувати реєстр. Зокрема, його працівники видаляють з рішень прізвища. Так вирішили законодавці, посилаючись на бажання захистити приватність людини. Назви компаній, прізвища посадовців, що беруть участь у процесах, та прізвища суддів, які виносять рішення, у реєстрі мають бути.

До речі, теж корисна можливість. Якщо ви стали учасником процесу, вам, очевидно, цікаво дізнатися, які рішення вже виносив ваш суддя.

— Це правда, що суди центральних районів Києва — Печерського та Шевченківського (в цих районах зареєстрована більшість центральних органів влади та високопосадовців, тому приймається багато суспільно значущих рішень — авт.), не дають вам своїх рішень?

— Печерський присилає.

— Всі?

— Не знаю, всі чи не всі. Як я можу це знати?

— А Шевченківський?

— Не готовий відповісти.

“До Реєстру включаються усі судові рішення судів загальної юрисдикції”, — написано у третій статті закону. За даними “Інформаційних судових систем”, із 787 працюючих в Україні судів 35 взагалі не надсилають до реєстру свої рішення.

Це не питання грошей, це питання волі. Майже всі люди, з якими ми познайомилися під час підготовки матеріалу, хвалили Вищий господарчий суд. Задовго до прийняття закону він створив повний реєстр своїх рішень. І змусив підвладні господарчі суди зробити те саме. Цей реєстр досі вважається найповнішим у країні.

“Свідомо” розшукала людину, яку вважають автором цього проекту. Леонід БОГДАНОВ був заступником голови Вищого господарчого суду. Зараз займається будівельним бізнесом.

— Як ви досягли 100-відсотковості?

— Дуже просто. По-перше, реєстрація починалася ще на етапі прийняття заяви від позивача. Канцелярії заборонятися реєструвати заяву без занесення до реєстру. А коли рішення у справі ухвалювалося, його заборонялося відправляти сторонам процесу без підтвердження, що воно є в реєстрі.

— Таку систему можна розповсюдити на всі суди?

— Звісно. Ми рухалися до того, щоб сторони процесу навіть листувалися з судом в електронному режимі.

На жаль, керівництво Державної судової адміністрації не змогло зустрітися з нами для обговорення теми волі.

Хоча електронізація суддівських рішень — це вкрай корисний ресурс для кожного громадянина. Ви б зрозуміли чому, якби хоч раз потрапили у платні бази “Ліга: Закон” чи “НаУ”.

- Який реєстр нам потрібен?

Ми це зробили. “Ліга: Закон” відбирає суддівські рішення, які її юристи вважають ключовими для бізнесу. Тому однойменна база містить лише 30 тисяч рішень і фактично є частиною інших сервісів. Ближче до Реєстру база “НаУ”, яку розвиває компанія “Інформтехнологія”. У ній більше двох мільйонів документів (у Державному реєстрі 3,3 млн рішень). Але в усьому іншому це — земля і небо.

Ми змогли оцінити базу “НаУ” завдяки директору “Інформтехнології” Галині Путіловій, яка подарувала нам демоверсію.

Пошук за словом “опалення” за кілька секунд видав десятки справ, у рішеннях яких це слово фігурує. Коли я став читати рішення, то при кожному посиланні судді на статтю закону база пропонувала прочитати цю статтю. І навпаки, кожна стаття містила зворотні посилання на усі судові рішення, що ухвалювались із застосуванням цієї статті. Фактично такий реєстр дозволяє швидко зрозуміти, що судді вирішували за темою, яка тебе цікавить, і прочитати нормативні акти, які регулюють цю тему.

Ще справу можна подивитися у розвитку — від першої до останньої інстанції із зазначенням чи набуло рішення чинності.

— Як ви це зробили?

— Об’єднали базу законодавства і базу судових рішень. Плюс know-how , — відповіла пані Путілова.

На сайті Державного реєстру є лише одна подібна опція — той самий пошук за ключовим словом. Але вона справді вкрай рідко працює. За оцінкою судової адміністрації, це можливо, якщо одночасно в Реєстрі шукають рішення не більше 30 користувачів.

Погано зроблено? Ми встановили, що розробкою програмного забезпечення для Державного реєстру займалася компанія “Атлас”. Це відомий бренд, послугами якого користувалися Верховна Рада, Секретаріат Президента, низка міністерств та великих компаній тощо. На наш запит представник “Атласу” Роман Коваль підтвердив, що 2006-го компанія розробила софт для реєстру та порталу, отримавши за це 269 тисяч гривень. Але договір на підтримку та супроводження системи було розірвано у вересні 2006 року.

Запитали директора “Інформаційних судових систем” Андрія Боделана:

— Яка компанія займається у вас програмним забезпеченням?

— Зараз — ніяка.

— Але ж кожну базу треба розвивати, модернізувати, особливо якщо збільшується обсяг даних?

— Зараз ми запропонували зобов’язати суди надсилати рішення винятково в електронній формі і надавати інформацію сторонам суто з реєстру. Тоді в нас буде 100 відсотків рішень. Якщо це пройде, на наступний рік будемо просити гроші на доробку Реєстру.

— А Реєстр може надавати — як платні бази — інформацію про рух справи, про аналогічні справи в інших судах?

— Ми це хочемо зробити. Але для цього потрібні гроші.

— Скільки?

— Ми не оцінювали.

— А скільки було витрачено на ведення реєстру минулого року?

— Вісім мільйонів гривень. Це зарплатня тих, хто сканує рішення, що надійшли у паперовій формі, шифрує прізвища сторін процесу, плата за зв’язок.

На сайті “Інформтехнології” є реклама: “Наповнення бази даних здійснюється на основі прямого договору з інформаційно-технічним адміністратором Єдиного державного реєстру судових рішень”.

— А що це за договір?

— Ми не перевантажуємо їхній сервер, а забираємо інформацію з іншого, куди вони її викладають, — пояснила Галина Путілова, директор “Інформтехнології”.

— За гроші?

— Оплачуємо зарплатню програміста, що виконує цю роботу.

“Свідомо” звернулось із запитанням до Андрія Боделана, директора “Інформаційних судових систем”:

— Що у вас за угода з “НаУ”?

— Вони поставили програму-робота і качали інформацію з сервера. Тому ми домовилися про інший спосіб.

— Скільки вони платять?

— Близько семи тисяч гривень на місяць. Ще ми даємо “Лізі: Закон” інформацію про банкрутства.

— А вони скільки платять?

— Сімдесят гривень.

Чим завершилася справа про лікарняний?

Жінку, яка оскаржувала вимогу вказувати у лікарняному діагноз, звуть Світлана Побережець. Вона виграла цю справу. Після цього Міністерство охорони здоров’я та Міністерство праці та соціальної політики видали спільний наказ, за яким діагноз у листку непрацездатності може вказуватися лише за письмовою згодою хворого.

Нам цікаво було про це дізнатися, хоча й не з Державного реєстру судових рішень.

Єгор Соболєв, бюро журналістських розслідувань “Свідомо”