пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200905
13.02.2009 | Валентина Бадира

Роздуми про стан соціального захисту персоналу кримінально-виконавчої системи

   

Відповідно до Висновку №190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо заявки України на вступ до Ради Європи відповідальність за управління пенітенціарною системою, за виконанням судових рішень держава України повинна була передати Міністерству юстиції до кінця 1998 року.

Приєднавшись 9 листопада 1995 року до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись загальних обов’язків згідно зі статутом Ради Європи, а також погодилась виконати в зазначені терміни ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи №190, в тому числі щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи та передачі її у відання Міністерства юстиції.

На виконання своїх зобов’язань, що випливали із членства у Раді Європи та прагнення до вдосконалення управління системою виконання покарань, створення передумов для її реформування та наступного виведення зі складу Міністерства внутрішніх справ України, 22 квітня 1998 року Президентом України було видано Указ №344/98, відповідно до якого на базі Головного Управління з питань виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, яке ліквідовувалось, було створено Державний департамент України з питань виконання покарань. Цим Указом Президент доручав Кабінету Міністрів України в 3-місячний строк розробити і подати пропозиції щодо реформування системи виконання покарань та із змісту п.3 Указу Президента вбачалося, що до 1 липня 1998 року повинні бути розроблені і внесені на розгляд Верховної Ради України проекти основних законів, які регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, насамперед, проекти Кримінально-виконавчого кодексу, Закони України «Про кримінально-виконавчу службу», «Про дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби», «Про статус ветеранів кримінально-виконавчої служби та їх соціальний захист» та інші.

Кабінет Міністрів України повинен був розробити та затвердити Положення «Про порядок проходження служби рядовим та начальницьким складом кримінально-виконавчої служби», «Про порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника» та інші нормативно-правові документи, які регламентують діяльність органів та установ системи виконання покарань.

12 березня 1999 року Указом Президента України №248/99 з метою подальшого реформування системи виконання покарань Державний департамент України з питань виконання покарань був виведений з тимчасового підпорядкування Міністерства Внутрішніх Справ України.

Створення автономного відомства як перехідного етапу на виконанні взятих у 1995 році Україною на себе зобов’язань при вступі до Ради Європи про підпорядкованість кримінально-виконавчої служби Міністерству юстиції України до цього часу не набуло свого логічного завершення.

Якщо в 1998-1990 роках існування Державного департаменту України з питань виконання покарань, як самостійного органу, могло бути виправданим необхідністю поступової підготовки до нового підпорядкування, то з часом почали з’являтись заяви, починаючи від керівника комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповноваженого ВРУ з прав людини до керівництва Державного департаменту України з питань виконання покарань про те, що вже самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби із структури Міністерства Внутрішніх Справ України виконані зобов’язання України перед Радою Європи, що не відповідає реальному стану речей. Свідченням цього є п.8 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346(2003), де однозначно зазначено, що «Асамблея закликає органи влади України завершити переведення всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції. В п.13.7 Резолюції ПАРЄ №1466 (2005) щодо виконання обов’язків та зобов’язань України зазначається про необхідність «завершити передачу Державного департаменту України з питань виконання покарань у відання Мінюсту, як це передбачено у висновку №190. Навіть Президент України своїм Указом №39/2006 від 20 січня 2006 року «Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають із її членства у Раді Європи», у одному із пунктів плану щодо виконання своїх зобов’язань зазначив необхідність здійснити заходи щодо вирішення питань підпорядкованості Державного департаменту України з питань виконання покарань до 1 квітня 2006 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року №683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» було визначено, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується через Міністра юстиції. Із змісту Постанови важко зрозуміти, що мається на увазі під «координацією діяльності», адже відповідно до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», яким визначено статус Департаменту, як центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, між ним і Міністерством юстиції, на мою думку, відсутні відносини субординації, ці органи у своїй субординації є рівними.

На початку 2007 року був підготовлений законопроект, який передбачав підпорядкованість Департаменту Мінюсту, але складні політичні події та розпуск парламенту не дали можливості розглянути даний документ и прийняти відповідне рішення. На протязі всього 2007 року передача кримінально-виконавчої служби у відання Мінюсту носила непослідовний і суперечливий характер. 11 липня 2007 року Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова №916, якою було затверджено нове Положення про Департамент, але своїм Указом №667/2007 Президент України призупинив дію цієї Постанови.

Державний департамент України з питань виконання покарань до цього часу залишається центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує єдину державну політику в сфері кримінальних покарань. Він самостійно розпоряджається закріпленим за ним державним майном, є головним розпорядником коштів Державного бюджету, передбачених на утримання кримінально-виконавчої служби, затверджує перелік посад рядового і начальницького складу (крім вищого) і спеціальних звань, що відповідають цим посадам працівників кримінально-виконавчої служби, звільняє зі служби (роботи) осіб рядового та начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої служби , присвоює первинні та чергові спеціальні звання.

Зміна правового статусу Державного департаменту України з питань виконання покарань призвела до зміни правового регулювання порядку проходження служби, соціально-правового становища співробітників. Воно набуло іншого організаційно-правового рівня.

Із низки вкрай необхідних законів та нормативно-правових актів у 1998 році Указом Президента України було затверджено Положення «Про Державний департамент України з питань виконання покарань», в якому визначено його основні завдання та повноваження, права та обов’язки, 11 липня 2003 року був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, а 23 червня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну кримінально-виконавчу службу».

Персонал кримінально-виконавчої системи України нараховує близько 50 тисяч осіб, із яких майже 40 тисяч – особи рядового і начальницького складу.

Він зобов’язаний своєю поведінкою і виконанням покладених на нього обов’язків позитивно впливати на засуджених, викликати в них повагу до себе. Вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами. Саме тому адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільності значимості.

У кожній установі необхідний штат працівників високого рівня, оскільки, як стверджує правило 46 (1) «Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями», «добра робота в’язничних установ залежить від добросовісності, гуманності, компетентності і особистих якостей цих співробітників». Тому що персонал має справу з ув’язненими щодня, піклується про їх потреби, відповідає за благополучне функціонування колонії, за безпеку засуджених, виявляє та вирішує їх потреби та проблеми. Виправна колонія – це суспільство в мініатюрі. Як засуджені, так і співробітники перебувають в стані постійної взаємозалежності, яку ніяким чином не можна розглядати як рівність партнерських стосунків, оскільки існує нерівність правового статусу, бо засуджені майже не мають права голосу, вони є залежними від інших засуджених, а ще в більшій мірі від працівників колонії, тому що проблеми харчування, медичного обслуговування, праці та всіх інших сторін тюремного життя залежать саме від персоналу.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» до її персоналу належать: особи рядового і начальницького складу; спеціалісти, які не мають спеціальних звань; інші працівники, які працюють за трудовими договорами.

Із змісту частини 2 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вбачається, що для осіб рядового і начальницького складу служба в державній кримінально-виконавчій системі є державною службою особливого характеру, на яку зараховуються громадяни України, які за станом здоров’я, віком та професійною підготовкою здатні забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й досягнення виправлення і ресоціалізації засуджених.

Діяльність частини персоналу, до якої належать спеціалісти, що мають статус державного службовця, врегульовано на законодавчому рівні і на них поширюється дія Закону України «Про державну службу». Нормами цього закону регулюють право громадян України на державну службу, визначають правовий статус цієї категорії спеціалістів, наділяють їх відповідними службовими повноваженнями. Відповідно до статті 3 Закону України «Про державну службу» вона ґрунтується на принципах служіння народу України, демократизму, законності, гуманізму і соціальної справедливості, пріоритету прав людини і громадянина і т.п.

В законі визначені етичні аспекти діяльності державних службовців.

В статті 9 цього Закону чітко визначений правовий статус державного службовця, його особливості, основні права і обов’язки, а також їх обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу.

Статтею 14 вище вказаного Закону передбачені особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців. Вона встановлює також заходи дисциплінарного впливу, такі як попередження про неповну службову відповідальність і затримка до 1 року в призначенні на вищу посаду.

Законом передбачений конкурсний прийом на державну службу на посади 3-7 категорій працівників. На них розповсюджуються певні обмеження, пов’язані з проходженням служби, вони не мають права вчиняти дії, передбачені статтями 1,5 Закону України «Про боротьбу з корупцією», а саме: незаконно одержувати у зв’язку з виконанням службових обов’язків матеріальних благ, послуг, подарунків, займатись підприємницькою діяльністю, відмовляти громадянам та юридичним особам в інформації, надання якої передбачена нормативними актами. Вони не можуть брати участь в страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню виправної колонії.

Державні службовці приймають присягу.

Тривалість їхнього робочого часу визначається відповідно до законодавства про працю. Вони можуть для виконання невідкладної і не передбаченої роботи з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, робота за які компенсується відповідно до чинного законодавства. На законодавчому рівні передбачено відкликання працівників кримінально-виконавчої служби, які є державними службовцями, зі щорічної відпустки та визначені підстави відсторонення від виконання службових обов’язків та його тривалість.

В р.7 Закону України «Про державну службу» визначено умови оплати праці та передбачено стимулювання сумлінної праці, зразкового виконання службових обов’язків (видається грошова винагорода, передбачена Постановою Кабінету Міністрів №212 від 24 лютого 2003 року).

Щорічна відпустка надається державному службовцю тривалістю 30 діб, а тим, що мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова відпустка до 15 календарних днів. Порядок і надання додаткових оплачуваних відпусток регламентується Постановою Кабінету Міністрів №250 від 27 січня 1994 року. Цією Постановою передбачено, що державним службовцям, які мають строк державної служби понад 10 років надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарні дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.

На одержання пенсії державний службовець має право при досягненні встановленого законодавством пенсійного віку за наявності страхового стажу для чоловіків – не менше 25 років, а для жінок – не менше 20 років, в т.ч. стаж державної служби повинен становити не менше 10 років на час досягнення пенсійного віку на посаді державного службовця, а також мають право особи, які отримали не менше 20 років стажу державного службовця незалежно від того, де вони працювали на момент досягнення пенсійного віку.

Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80% від суми їх заробітної плати, на які нараховувалися страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Пенсія державного службовця не може становити більше 90% заробітної плати.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби, які працюють на умовах трудового договору, регулюються законодавством про працю.

Центральне місце в законодавстві України займає Конституція України, норми її мають найвищу юридичну силу, тому Кодекс законів про працю, інші закони, що містять норми трудового права, підзаконні нормативні акти зберігають свою чинність в частині, де вони не суперечать Конституції.

Основним законодавчим актом, що регулює трудові та пов’язані з ними відносини, є КЗпП. Трудові, та пов’язані з ними відносини працівників кримінально-виконавчої системи, які працюють на підставі укладених трудових договорів, також регулюються низкою спеціальних законів: «Про відпустки», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про колективні договори і угоди» і т.д. Нормативне регулювання трудових відносин цієї категорії персоналу, крім законодавчих актів, доповнюються генеральними галузевими і регіональними угодами, колективними договорами, локальними нормативними актами, в т.ч. і тими, що приймаються начальниками колоній за погодженнями з профспілковими комітетами.

І тільки порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань до цього часу залишаються неврегульованими окремими законами та іншими нормативно-правовими актами.

Суспільні відносини, які виникають під час проходження служби рядовим і начальницьким складом, не наповнені змістом, який випливає із завдань кримінально-виконавчої служби, специфіки прав та обов’язків посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань.

Не зважаючи на те, що статтею 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» визначений правовий статус посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань, і те, що їх права і обов’язки безпосередньо випливають із кримінально-виконавчих правовідносин і тих завдань, які покладаються на кримінально-виконавчу службу, незрозумілою видається тенденція як законодавця, так і центрального виконавчого органу з питань виконання покарань, поширити на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби норми великої кількості нормативно-правових актів, які регламентують окреме питання діяльності органів внутрішніх справ.

Відповідно до Закону України «Про міліцію» – міліція є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху і т.д. Міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана: забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок, виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини, вживати з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством, здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, провадити дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством, припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах по них і т.д.

Виходячи із покладених на органи внутрішніх справ обов’язків, відповідно надається право вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень, перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень, документи, що посвідчують їх особу, викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв’язку із матеріалами, що знаходяться у їх провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом, піддавати їх приводу у встановленому законом порядку і т.д.

Відповідно до завдань, які покладені на органи внутрішніх справ, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. В цьому документі передбачені права і обв’язки, відповідальність працівників міліції, порядок присвоєння, зниження та позбавлення спеціальних звань, встановлені строки вислуги в спеціальних званнях молодшого, середнього і старшого начальницького складу, призначення на посади, переміщення і просування по службі, порядок проведення атестації та надання відпусток, звільнення зі служби, а також особливості проходження служби окремими категоріями начальницького складу.

Виходячи з того, що на Державну кримінально-виконавчу службу покладено завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання покарань, то і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом кримінально-виконавчої служби повинно бути розроблене згідно із специфікою цієї служби на зразок Положення про порядок проходження служби в митних органах.

Відповідно до п.22 статті 92 Конституції України виключно Законами України визначаються засоби цивільно-правової, дисциплінарної та кримінальної відповідальності громадян держави, в тому числі осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби. Виходячи із змісту даної конституційної норми, необхідність Закону України «Про дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби України» є очевидною.

Ним повинно бути визначено суть службової дисципліни, права та обов’язки посадових осіб кримінально-виконавчої служби, яким присвоєно спеціальні звання; обов’язки начальника; види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок їх застосування та оскарження рішень про застосування.

Пунктом 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію» щодо соціального захисту персоналу.

Маємо певний сумнів щодо можливості практичного застосування цих статей до осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби.

Виходячи із змісту статті 22 Закону України «Про міліцію», працівники кримінально-виконавчої служби мають право на соціальний захист. Їм та членам їх сімей надається 50% знижка по сплаті за житлові та комунальні послуги, вони користуються пільгами при встановленні телефонів і т.д.

Фактично у статті 22 Закону України «Про міліцію» задекларовані напрямки і межі соціального захисту. В той же час в статті 24 цього закону зазначено, що пільги, компенсації та гарантії, встановлені цим законом, надаються за рахунок і в межах коштів, передбачених на утримання бюджетних установ, в тому числі і органів внутрішніх справ в кошторисах або фінансових планах.

А це означає, якщо в кошторисах на утримання управління внутрішніх справ регіону не буде закладено витрати на пільги і компенсації, рядовий і начальницький склад їх не отримає. При недостатньому фінансуванні органів внутрішніх справ стаття 22 Закону України «Про міліцію» залишається декларативною.

В той же час в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» в розділі 5 «Правовий та соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» ні слова не сказано про джерела фінансування, пільг та компенсацій, які передбачені статтею 22 Закону України «Про міліцію». Відсутність механізму реалізації права на соціальний захист працівників кримінально-виконавчої служби залишає це право лише декларацією про наміри і не більше.

Ще більш проблемним залишається застосування дії статті 23 Закону України «Про міліцію» щодо рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої служби.

Законом України №328-V (328-16) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань соціального захисту військовослужбовців і деяких інших осіб» змінено назву статті 23 Закону України «Про міліцію» із «Державного страхування та відшкодування шкоди в разі загибелі або каліцтва працівників міліції» на «Виплату одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції».

Частину 1, якою передбачалось обов’язкове державне страхування працівників міліції на суму 10-річного грошового утримання за останньою посадою, яку він займав, за рахунок коштів відповідних бюджетів і частину 2, якою передбачалося, що порядок і умови страхування працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України, виключено із статті 23.

За формою викладу норма статті 23 Закону України «Про міліцію» є банкетною. В статті міститься посилання на те, що порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника міліції визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про міліцію» 12 травня 2007 року Кабінетом Міністрів України було видано Постанову №707, якою був затверджений порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції. Постановою чітко визначені випадки, коли ця допомога виплачується, визначені розміри виплат та міститься вичерпний перелік службових обов’язків, пов’язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю, під час виконання яких працівник міліції загинув, отримав інвалідність, поранення (контузію, травму або каліцтво).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №707 від 12 травня 2007 року, виконанням службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю є: несення постової чи патрульної служби; вчинення дій із забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; припинення або запобігання злочинам та правопорушенням; охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення і розкриття злочинів і розшук осіб, що їх вчинили; забезпечення безпеки руху; участь у ліквідації наслідків аварії, пожежі, катастрофи, стихійного лиха та інших надзвичайних подій. Перелік страхових випадків відповідають тим основним обов’язкам міліції, які зазначені в статті 10 Закону України «Про міліцію». Міністерство внутрішніх справ приймає рішення про призначення виплати, а сама виплата грошової допомоги здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проходження служби працівником.

Напевно Державному департаменту України з питань виконання покарань необхідно розробити порядок призначення та механізм виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або інвалідності працівника кримінально-виконавчої служби, виходячи із завдань Державної кримінально-виконавчої служби.

До цього часу залишаються невирішеними питання забезпечення цієї категорії безоплатною медичною допомогою, санаторно-курортним лікуванням та відпочинком для оздоровлення, надання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, безоплатного проїзду.

Постанова Кабінет Міністрів України №1294 від 07 листопада 2007 року «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу» не вирішила питання гідної заробітної плати за роботу, пов’язану з особливостями виконання професійних обов’язків, які пов’язані з ризиком для життя і здоров’я, певними обмеженнями конституційних прав і свобод.

Постановою, крім основних видів грошового забезпечення, встановлена надбавка за виконання особливо важливих завдань в розмірі 50% посадового окладу та окладу за спеціальне звання та надбавки за вислугу років, хоча самого поняття «виконання особливо важливих завдань» в ній не міститься, а п.5 підпункту 1 абзацу 3 ця надбавка може скасовуватися, або її розмір зменшуватися, що суттєво впливає на розмір грошового забезпечення, а встановлення такої надбавки залежить від «доброї волі начальника» та розміру фінансування.

На законодавчому рівні не визначено правовий статус воєнізованих формувань, призначених для охорони СІЗО та установ виконання покарань, порядку використання і застосування зброї в специфічних умовах виправної колонії.

Діяльність персоналу в установах виконання покарань постійно пов’язана з ризиком для життя і здоров’я, підвищеними вимогами дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Саме цим зумовлена необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після звільнення.

В законодавчому порядку запроваджені певні обмеження окремих конституційних прав і свобод рядового і начальницького складу та інших працівників органів та установ виконання покарань. Так, відповідно до статті 15 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вони не можуть бути членами політичних партій, громадських організацій, які мають політичну мету, їм заборонено організацію страйків, участь в їх проведенні та заняття підприємницькою діяльністю. Все це також повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності та комплексу організаційно – правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту цієї категорії працівників.

На жаль, на сьогоднішній день соціальний престиж професії пенітенціарного працівника залишається невисоким.

Оскільки суспільство є замовником того соціального продукту, який дає йому тюрма, а від його якості залежить суспільна безпека, то його громадяни повинні бути найбільше зацікавленими в тому, щоб персонал кримінально-виконавчої системи якісно впливав на засудженого, а відповідно і на суспільне благополуччя. Адже вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами.

Соціально незахищений, з невисокою заробітною платою, без перспективи кар’єрного росту працівник кримінально-виконавчої системи не здатний сформувати із злочинця таку особистість, яка б вела правослухняний спосіб життя, дотримувалась правових та інших соціальних норм держави і суспільства.

Метою і виправданням вироку суду до позбавлення волі в кінцевому рахунку являється захист суспільства і попередження злочинів. І цієї мети можна досягти тільки в тому випадку, коли засуджені після звільнення з місць позбавлення волі і повернення до нормального життя в суспільстві, виявляться не тільки готовими, але й здатними до самокерованої правослухняної поведінки, їх реінтеграції в суспільство, здатними до самостійного загально прийнятного соціально-нормативного життя.

Констатуючи, що позбавлення волі є виключною мірою, яку слід застосовувати у випадках, коли державі і суспільству загрожує реальна небезпека, то відповідно персонал органів і установ кримінально-виконавчої системи повинен прагнути забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й як досягнення виправлення і ре соціалізації, а також запобігати вчиненню засудженими та іншими особами злочинів.

Персонал органів і установ виконання покарань виконує роботу великого суспільного значення. Ця робота пов’язана з постійною тратою душевних і фізичних сил: постійні стресові ситуації і перевантаження, емоційна напруженість, які викликані специфікою організації несення служби, «від підйому до відбою», посиленими варіантами несення служби в разі ускладнення оперативної обстановки в самій колонії, а також в період загострення ситуації в кримінально-виконавчих установах інших регіонів, під час проведення політичних акцій в державі та під час святкування державних та релігійних свят, тобто більше третини робочого часу працівники несуть службу в ненормованому режимі, в тому числі в святкові та вихідні дні, що звужує сферу спілкування в сім’ї, недостатню увагу вихованню дітей і т.п.

Обмеження пільг, компенсацій та гарантій працівникам кримінально-виконавчої служби, як комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення їх соціального захисту, в тому числі, незабезпечення безоплатною медичною допомогою, ненадання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення, ненадання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, визначаються особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя, певним обмеженням права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім’ї достойного рівня життя, матимуть наслідком відтік професійного ядра практичних працівників кримінально-виконавчої системи, які організують і здійснюють виправлення засуджених.

Однією із причин існуючого стану щодо правового і соціального захисту рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, на мою думку є те, що кримінально-виконавча система перестала бути для влади пріоритетною. За радянських часів кримінально-виконавча система використовувала рабську працю засуджених і була суттєвою складовою радянської економіки. Найбільші проекти століття – будівництво БАМу (в тридцяті та сімдесяті роки) Біломорсько-Балтійський і Волго-Донський канали, спорудження тунелю між материком таі о.Сахалін були дітищем тюремного відомства. Майже 20% національного валового продукту створювалось кримінально-виконавчою системою. Гордитися цим, напевно, не варто, але підприємства системи виробляли п’яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство.

У пострадянський період одразу виявилося, що плоди рабської праці не витримують конкуренції на ринку. В сучасній ринковій економіці держави не знайшлося місця підприємствам кримінально-виконавчої системи. Стан кримінально-виконавчої системи вимагав якнайскорішого реформування. Такі реформи пройшли в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в країнах Балтії ще в 90-ті роки. В Україні залишився старий радянський ГУЛАГ, реформи не відбулися. Держава в цілому втратила інтерес до функціонування кримінально-виконавчої системи, залишивши за собою функцію виконання вироків до позбавлення волі. Про систему згадують тільки тоді, коли в’язні протестують проти нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, вчиняють масові членоушкодження, оголошують голодування.

Втративши інтерес до системи, держава почала забувати і про персонал, який там працює.

Керівний склад центрального апарату є державними службовцями певних категорій, соціальний захист яких відрегульований Законом України «Про державну службу» і проблеми правового і соціального рядового і начальницького складу їх не особливо турбують, дослідженнями соціальних наслідків порушення прав персоналу ніхто не займається.

Виходячи із вище викладеного, вважаю за необхідне найближчим часом:

розробити і прийняти закони та нормативно-правові акти щодо проходження служби рядовим і начальницьким складом Державної кримінально-виконавчої служби України, а саме:

а)відповідно до п.22 статті 92 Конституції України – розробити і прийняти Закон України «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України»;

б) розробити і прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально – виконавчої служби України»;

в) розробити і прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально – виконавчої служби та компенсації, заподіяння шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори