пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200907
02.03.2009 | Галя Койнаш
джерело: www.zaxid.net

Туга за правдою

   

Народження «жахливої краси» поет вбачив у страті шістнадцяти ірландських учасників повстання на Великдень 1916 року. Слова мають силу. Так само для мене, як накручені одна за одною нав’язливі картини бомб і смерті безвинних жертв.  Безліч хлопців, котрі гинули чи вбивали за незалежність або, навпаки, за союз із Англією. Допоки одного пекучого дня в липні 2005 р. світ облетіла звістка, що ІРА назавжди припиняє збройну боротьбу. Тисячі молодих життів принесені у жертву, й за що – невідомо.

Чи розуміла би, якби народилася в Ірландії? Звісно, прагнула би пригадувати тільки страту героїв. Як мрію про прості відповіді в бездонній складності долі й України в ХХ столітті. Якщо перемоги не було, щоб хоча б героїчно боролись та гинули від рук підступних – і чужих – ворогів.  Щоб якийсь сенс був, що би виправдало всі страждання. Чимало людей теж дивляться на те, що маємо, й намагаються зрозуміти, чому все не так, чому не те, за що боролись.

В свій статті «Бандерівщина: демістифікація», Володимир Павлів переконливо демонструє, чому нам усім потрібна правда про історичне минуле.  Великий респект авторові, але причеплюсь таки до однієї фрази. «Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда».  Спостерігаю за байками на історичні чи політичні теми, якими годують молодь, як в Україні, так й в інших країнах, й починаю всерйоз непокоїтися.

Дітям, звісно, потрібні байки, але чи вони вірять в них, – це інша справа.  Чудово було би, часом, навпаки, страшно, але зазвичай розрізняють вигадане та реальне. Нерідко так само, як ми розрізняємо гарні слова політиків і їх реальні мотиви.  З історичними байками зовсім не просто. Так, нас може не обходити, чи дійсно жив колись Робін Гуд, і чи був він злодієм або захисником бідних. Легенда гарна, та годі. А коли можна почути абсолютно різні версії історичних подій, кому дитина має вірити?  Чому вона має навіть розуміти, що є об’єктивна правда?  Подобається їй так, не інакше. Нам страшно та сумно, що молодь може повторювати якусь нацистську гидоту, чи сумніватися, що так справді погано було за Сталіна, чи «не вірити» в газові камери. Чому дивуватися, коли практично неможливо знайти підручники з історії, які би викладали факти, а не чиюсь версію?  

Привернув увагу один заголовок: “Народ вимагає нових героїв”  В самому тексті автор викладає результати дослідження громадської думки. Одного із тих, де важко не цікавитися, хто замовив такі наукові зусилля, чому дослідження громадської думки в Україні вельми професійно та гарно підготовлено двома мовами – російською та англійською, й представлено кампанією Research & Branding Group в українському представництві російської агенції «РИА Новости». Ще важче стриматися від запитання, чому країна, швидше ніж «Титаник», затонула під хвилями перекладеного копіпейсту цих результатів.

Наразі затримаюсь на заголовку й сильному скепсисі, який він у мене викликає. В розпалі лютої економічної кризи люди в усіх інших європейських країнах анітрохи не відчувають потреби в героях. Достатньо розумних та рішучих людей, разом із ефективними заходами з подолання кризи, забезпечення робочих місць, даху над головою тощо.  Чи це занадто прозаїчно та банально? Розчарування знайомо, саме такі відчуття спонукали покоління західних ідеалістів захоплюватися браком брудної меркантильності та матеріалізму в Радянському союзі. Чи треба продовжити?

Втім, може й потрібно, бо на цілій низці заголовків про те саме дослідження увага зосереджена на «висновку», що більшість громадян уважають, що державі потрібна сильна рука. Тобто, дайте нам героїв, сильну руку, диктатуру, й подякуємо.  З огляду на мету дослідження – порівняння популярності різних політиків й заслуженого браку тої самої популярності в усіх нинішніх представників політичної еліти, та не надто професійно поставленого запитання, такий результат навряд чи можна вважати таким знаковим.

Ясно, звичайно, що цілий ряд політичних сил можуть вбачати якусь користь для себе в таких висновках. Мене тут цікавить виключно користь для України та її жителів, й те, як проштовхуються деякі засоби від усіх захворювань демократії, не може не занепокоїти.

Через тиждень з’явилася стаття під промовистою назвою: «Туга за диктатурою».  Проблема – або щастя – в житті полягає в тому, що вибір вкрай рідко стоїть між безумовним добром й огидним злом, та й вибираємо зовсім не із двох лих, але із багатьох.  Коли обмежуємо вибір, чи це шляхом недостовірної інформації, чи безглуздо поставлених запитань, – вводимо людей в оману.  Не знаю точно, яку мету поставив собі автор статті, Богдан Червак, але відверто вражає його обережно підчищене описання диктатури Пілсудського та гротескно спотворена версія диктатури Франко, який звернувся за допомогою «технократів», тільки коли його диктаторський режим сам зруйнував іспанську економіку.  Тим не менш після цієї більш ніж спрощеної трактовки історії, нас ставлять перед ще одним «простим» вибором: «анархія чи диктатура»

Не дивно, що згадану статтю відразу передрукували на націоналістичному сайті «Бандерівець».  Там повинні були із захопленням прочитати погляди та «тлумачення» історії, котрі збігаються зі своїми. Можна прочитати цілу низку описів «боротьби поневолених народів світу та національно-визвольних організацій цих народів».  Щоправда, навряд чи тільки я не можу поділяти їхню оцінку того, хто визволяв свій народ, а хто навпаки його занурював у кроваву диктатуру чи хаос.

Втім, мене особисто насторожує не тільки вільне трактування історії.  Читаю «Шлях Воїна» –  їхню сторінку, присвячену – цитую – «вихованню молодої людини Ідеї та Чину, Воїна національно-визвольної революції»  «Пацифізм, духовне та фізичне збоченство, "рабськість духу" – все це пропонує сьогодні сучасний глобалізований світ. Ми ж, націоналісти-бандерівці, творимо нову людино-творчу систему, яка вже не один рік формує якісно іншого Українця».

Що саме творять, я так і не зрозуміла. Про те, кого творять, відверто волію не здогадуватися.  Прикро, але не збігаються наші способи розуміння. Буває таке в демократичній країні, й допоки обмежуються розмитими, часом гарними, словами на кшталт «на захист Вічних Цінностей», й допоки не вдаються до методів деяких своїх «захисників», як наприклад, Піночета проблем жодних немає. 

На жаль, все не так просто, й з різних причин. По-перше, є досить багато більш радикальних ультраправих угрупувань в Україні, втім, як і в інших європейських країнах. Вони не задовольняються розпливчастими гаслами, навпаки шукають конкретних «ворогів», проти яких, на їх думку, «патріоти» повинні боротися. Частіше за все, це мігранти, люди с іншим кольором шкіри, іншими релігійними переконаннями, іншою сексуальною орієнтацією, коротше «не свої», або не «українці» в їх обмеженому розумінні цього слова.  Хоча всі подібні організації та сайти об’єднує націоналістична риторика, варто відзначити, що досить багато з них мають зв’язки з ультраправими групами в Росії та інших країнах.  Деякі пропагують відверто нацистські ідеї, та й вельми активні методи боротьби з тими, кого вважають «ворогами».

З огляду на невщухаючу хвилю насильства в сусідній Росії , яка вже забрала життя тисяч людей, та деяких злочинів, вчинених скінхедами та подібними ксенофобами й в Україні, видається більш ніж виправданим дослідити ідеологію, діяльність та вплив ультраправих рухів.

Так і зробили науковці Д.О Кобзін і А.М. Черноусов  в дослідженні під назвою «Нетолерантна діяльність та організації в Україні (http://www.khpg.org.ua/index.php?id=1233952914).  Автори чітко визначають обсяг та мету своєї роботи:  «Результати дослідження дають відповіді на цілий ряд питань про сучасний ультраправий рух в Україні – його форми, методи, діючих осіб».  Тому, з одного боку, геть незрозуміло, на якій підставі на дослідження наскаржився, спочатку народний депутат Олексій Доній в оприлюдненому листі Міністру внутрішніх справ, а згодом Сергій Багряний в статті на сайті «Українська правда».

Дєніс Кобзін і Андрій Черноусов  дійсно не писали про українофобські рухи, але будь-який дослідник знає, що краще вивчити одну тему, ніж поверхово висвітлити декілька. У дослідженні негативних наслідків паління можна не нагадувати, що й алкоголь шкодить здоров’ю, не кажучи про наркотики, та багато інше. Що заважає шановному нардепу провести чи замовити інше дослідження, не збагну. 

На превеликий жаль, таку реакцію можна було передбачити.  Дослідники зачепили доволі вразливі місця.  Вони констатують зростання активності деяких радикальних націоналістичних рухів з часів Помаранчевої революції, та описують списки літератури на сайтах, що містять як твори Тараса Шевченка, так і маразматичні твори Гітлера. 

Нагадаю – мова йде про наукове дослідження, не роман чи вірші, а роль авторів гранично обмежена.  Злоба, спрямована на їх адресу, не зрозуміла, але так само важко збагнути, чого ми виграємо від замовчування подібної інформації.

Навпаки, вкрай потрібно зрозуміти, звідки таке зростання, й навчитися розрізняти, хто щиро захищає батьківщину, а хто із сумнівною метою використовує близькі нам ідеї чи гасла.  Це, до речі, ніяк не означає можливість зближення поглядів із щирими нацистами. Читаю потоки нетолерантності Багряного, як на «УП», так і в більш відвертому викладанні близьких платформі «Патріоту України» ідей тут, і просто не бачу сенсу вступати з ним у полеміку.

Маємо іншу ситуацію з листом пана Донія, та із безліччю подібних реакцій на спроби представити факти про українських націоналістів, як справжніх, так і тих, хто привласнив собі якісь атрибути націоналізму.

Проблема частково пов’язана з важкою та не повністю усвідомленою спадщиною совєтських часів.  Цілі покоління виростали на брехні, на вкрай вибірковій трактовці історії та «підчищеній» інформації навіть про видатних письменників, композиторів тощо. Совєтська влада, як колись й єзуїти, не намірялась обмежуватися політичним контролем й лізла в усі області людського життя.  Коли одна сторона нестримано бреше, друга, навіть, якщо в сфері брудних прийомів відстає (що ніяк не гарантовано), вчиться машинально відкидати всі закиди, як «пропаганду». 

Не кожен, хто критикує Бандеру, чи просто вважає його політичним діячем, не героєм, мусить за визначенням бути заручником або носієм совєтської пропаганди. Та й люди, хто критично ставиться до рухів, які змішують націоналістичну риторику з нетолерантною діяльністю та вельми специфічною думкою щодо «правильних» та «неправильних» українців, анітрохи не шкодять українській державі.

Навпаки,  хай голосніше попереджають про серйозну небезпеку будь-яких рухів, які пропагують нетерпимість, поділ людей на своїх та чужих, і подають усе це як «патріотизм». 

Голосніше, щоб чули всі ті молоді люди, що мріють про якийсь сенс, про ціль, за яку можна боротися, та й ті, хто не бачить перспектив і не розуміють, чому все так тяжко та безвихідно.  Щоб допомогти їм розрізнити правдивий патріотизм від тих крутих, але фальшивих гасел, за якими криється насильство та презирство до інших, «неправильних», українців та жителів України.  Щоб зрозуміли, коли за допомогою гарних слів та прапорів їх використовують люди та організації з інших країн, яким наплювати на Україну, або прямо намагаються істотно зашкодити її іміджу...

Не переконаємо тих, хто любить насильство, тих, хто вибрав не шлях воїна, а шлях боягуза, які можуть, як у Вінниці, напасти на трирічного хлопчика, чи зграєю побити іноземця.  Але якщо будь-які намагання боротися з маразмом, приймати достойну роль у плюралістичній та демократичній Європі, та дискутувати в дусі толерантності погляди, де згоди скоріше ніколи не буде, відкидаються, то ризикуємо, що молоді люди елементарно не зрозуміють, хто щиро прагне добра незалежній Україні, а хто має зовсім інші цілі. 

Достатньо трохи полазити Інтернетом, й видно, яка в людей, причому не тільки молодих, каша в голові.  В листах до редакції газети «33 канал», після брехливої статті про скінхедів, молоді читачі неодноразово повторюють, що їм приємно, коли скінхеди приєдналися до акцій вшанування пам’яті жертв Голодомору, вояків УПА, тощо, й що вони готові брати участь у спільних акціях. Гадаю, що деякі організації, як помірковані, так і радикальні, вбачають у такій плутанині якісь «дивіденди».  Для вільної, демократичної та незалежної України, за яку боролись наші рідні, може бути тільки шкода.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори