пошук  
версія для друку
06.04.2009 | Людмила Кучеренко

Бабуся знайшла управу на сільвиконком й хоче вплинути на американців

   

Наші читачі, певно, пам’ятають драматичну історію, повідану письменником Степаном Колесником, про те, як у батька-вдівця спочатку забрали трьох маленьких синів в інтернат, а потім таємно усиновили в Америку.  Й до чого часу батько не добився їхнього повернення. На жаль, такі історії непоодинокі. З усіх трибун чиновники всіх рівнів репетують про демографічну кризу і… роздають маленьких українців по всіх континентах… 

2004 року Гадяцький районний суд Полтавщини, грубо порушивши чинне законодавство (проігнорував обов’язковість згоди повнолітнього рідного брата), без повідомлення рідних, виніс рішення про усиновлення братика й сестрички – 5-річної Юлечки та 6-річного Славика Зіненків подружжям зі США. На той час діти знаходилися у Гадяцькому дошкільному дитячому будинку «Веселка».

Цю справу за сприяння Центру з усиновлення дітей при Міносвіти та науки України включно з прильотом американців, підготовкою документів опікунською радою, отриманням рішення суду та вивезенням маленьких українців за океан, «провернули» за тиждень. У бліц-сценарій, що дуже схожий на кримінальний, як пізніше з’ясувалося, входило й незаконне позбавлення прав опікуна неповнолітніх онуків - їхньої бабусі Лідії Олександрівни Ушакової.

Кілька місяців працівники «Веселки» брехали їй щоразу, коли вона приїздила, щоб побачитися з онуками, доки нарешті повідомили вбивчу правду: дітей в Україні немає...

І ось новий привід продовжити тему.

Коли у 2004 році я зайнялася журналістським розслідуванням за фактом незаконного вивезення дітей у США, з’ясувалося, що підставою для включення Юлі Та Вячеслава Зіненків у список дітей, що підлягають усиновленню через Центр усиновлення при Міносвіти та науки, було якраз позбавлення опікунських прав щодо своїх неповнолітніх онуків Лідії Ушакової. В один момент діти стали «нічийними»: батьки-пияки позбавлені батьківських прав давно, а бабуся щойно, причому на підставі брехливих обвинувачень у нібито невиконанні своїх опікунських обов’язків. Тож держава вирішила швиденько «попіклуватися» про малих і віддати їх іноземним усиновлювачам, навіть не запропонувавши українським, які стоять у черзі роками. І навіщо тоді з усіх трибун горлопанити про демографічну кризу в Україні, коли наших дітей роздають на всі сторони світу?!

Рішення по позбавлення опікунських прав таємно від бабусі на вимогу Гадяцького дошкільного дитбудинку «Веселка» 29 квітня 2004 року прийняв виконком Бутенківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області, де й проживає Л.Ушакова. Хоча не мав права, адже по закону сільвиконком може призначити опікуна, але позбавити людину такого статусу – виключна прерогатива суду.

Звісно, у Лідії Олександрівни не було коштів, щоб оплатити допомогу професійного адвоката. Мене вона знає півтора десятка років, тож і звернулася як до журналіста-правозахисника. Я склала їй позовну заяву до суду про скасування незаконного рішення ваиконкому Бутенківської сільради та відшкодування моральної шкоди.

У прокуратурі Кобеляцького району всупереч закону відмовилися представляти в суді інтереси малозабезпеченої пенсіонерки, інваліда 2-ї групи. Не вистачить газетної площі описувати, як знущалися законники з прокуратури й суду з нещасної літньої жінки, що шукала справедливості.

Врешті-решт Кобеляцький райсуд 13 вересня 2006 року відмовив Л.О.Ушаковій у задоволенні її позову через пропуск строку на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод та інтересів, однак визнав, що рішення Бутенківським сільвиконкомом прийняте з перевищенням наданих йому повноважень. Хоча, на мою думку, мова йде не про тривіальну помилку, а про корумповані схеми вивезення українських дітей за кордон під маркою усиновлення. Адже у той час в Інтернеті не важко було знайти інформацію про те, що подібна оборудка коштує від 15 до 20 тисяч доларів (офіційно – практично безкоштовно), а суми у вигляді хабарів розподіляються між чиновниками, від яких залежить вирішення питання.

Звісно, після такого рішення кобеляцької Феміди в особі судді В.Голубенка, ми з Лідією Олександрівною вирішили боротися далі. Я склала їй апеляційну скаргу. Але оскільки основним нашим аргументом було те, що суд неправомірно відмовив позивачці в задоволенні її вимог, посилаючись на ст.99 КАС України (пропущення річного строку оскарження рішення сільвиконкому), ми хотіли додати копії деяких документів з судової справи.

Втім, суддя Голубенко начхав на закон і права позивачки (до речі, далеко не вперше, за що у 2007 році став «лауреатом» обласного антирейтингу «Будяк Феміди»), й письмово відмовив Л.О.Ушаковій у наданні копій необхідних документів.

Надія на Апеляційний суд Полтавської області, на жаль, не справдилася. Там сидять такі ж «проффесіонали», як і в Кобеляках, які отримуючи з наших податків величезні за мірками пересічних громадян зарплати, але кодексів, видно, навіть не розкривають. Ну хіба може бути правою у нашій корумпованій державі бідна й згорьована бабуся, яка пішла «на прю» з органом місцевого самоврядування?! І суд апеляційної інстанції 6 грудня 2006 року залишив рішення районного без змін.

Касаційна скарга була щедро зрошена сльозами: як важко доводити очевидне, коли ти не «засіваєш» суддівські кабінети доларами! І надії на останню судову інстанцію у столиці було, відверто кажучи, малувато. Але надіслали.

Яким же було здивування Лідії Ушакової, коли вона отримала постанову Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2008 року, якою скасовано постанову Кобеляцького районного та ухвалу апеляційного судів і відповідно скасовано рішення Бутенківського сільвиконкому про позбавлення її прав опікуна. ВАС України повністю погодився з доводами касаційної скарги про те, що відповідно до ч.1 ст.100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні позову за умови, якщо на цьому наполягає одна зі сторін. «Як видно з матеріалів справи, вказує Вищий адміністративний суд, жоден з відповідачів не наполягав на відмові у задоволенні позову Ушакової Л.О. за пропуском строку звернення до суду. Таким чином висновки судів попередніх інстанцій у цій частині не грунтуються на законі».  

На жаль, в Україні за так звані «судові помилки» судді не несуть анінайменшої відповідальності. За брак у роботі карають токаря, пекаря, сантехніка, кого завгодно, а суддю – ні!!! Навіть тоді, коли несправедливість рішень усіх трьох судових інстанцій країни визнає Європейський суд з прав людини і держава Україна виплачує скаржнику солідну моральну компенсацію. Але знову ж – не за рахунок суддів, а з державного бюджету, тобто, з нашої з вами кишені, шановні читачі.

Справу стосовно стягнення моральної шкоди з сільвиконкому ВАС України направив на новий розгляд у Кобеляцький райсуд. Перше засідання відбулося 25 лютого ц.р. На ньому, розповіли члени Лубенського медіа-клубу, які представляють інтереси Л.О.Ушакової, секретар Бутенківського сільвиконкому Валентина Дрига, продовжила збиткуватися й принижувати стареньку, мовляв, та які там у тієї можуть бути моральні страждання. Аргументи? Діти ще й досі зареєстровані (прописані) по сільській раді. Отак! Оци повинна була, на думку чиновниці, зігріватися душа бабуся. Дарма, що реально внуки – за океаном. Рідкісний цинізм!

Недарма у народі кажуть, що внуків люблять більше, ніж дітей. І тільки від бабусі, на жаль, а не від матері й батька, відчували Юля і Славик турботу і душевну ласку. І вона їх любила більше життя: викроювала копієчки з мізерної пенсії, щоб відвезти гостинчика у дитбудинок, купити дарунки на дні народження, винайняти куток у Лубнах, щоб побути з ними на зимових канікулах, утримуючи знову ж на свою пенсію. На період літніх канікул Л.О.Ушакова могла отримати допомогу від державу на онуків, якби сільрада видала довідку про те, що вони перебувають у бабусі. Але під різними приводами В.Дрига за кілька років жодного разу довідки так і не дала… 

Протягом чотирьох років Лідія Олександрівна Ушакова намагається поновити контакт з внуками, звертаючись до Міністерства закордонних справ України. Адже американські усиновителі вже тричі змінили місце проживання і категоричноб проти її контактів з онуками, які до повноліття перебуватимуть на консульському обліку у диппредставництві України у Вашингтоні.

Відділ міжнародного усиновлення та захисту прав усиновлених іноземцями дітей-громадян України нагадав бабусі, що у грудні 2007 року їй були направлені фото Юлечки (нині -Джуліанна Елізабет) та Славика (Джейкоб Генрі), надані батьками-усиновителями, котрі раз на рік подають у консульство звіт про проживання та виховання дітей. А також делікатно дав зрозуміти (дипломати ж), щоб припинила листування з метою пошуків онуків, оскільки «відповідно до ст.232 Сімейного кодексу України, «з моменту здійснення усиновлення припиняються  особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими родичами за походженням».  

Втім, вердикт Вищого адміністративного суду України означає, що ситуація різко змінилася. І бабуся Ушакова тепер може оскаржити рішення Гадяцького районного суду від 26 серпня 2004 року про усиновлення громадянами США її онуків, оскільки на той час вона була незаконно позбавлена прав опікуна, й вимагати повернення дітей в Україну.

Тому зараз Л.Ушакова звернулася до МЗС з проханням донести інформацію про рішення Вищого адміністративного суду України й наслідки, що з нього випливають, до американських усиновителів: або вони дають згоду на контакти з її онуками -  листовно, телефоном, через Інтернет, або вона розпочинає судовий процес по поверненню дітей на Батьківщину. А правозахисники Полтавського й Лубенського медіа-клубів їй у цьому допоможуть.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори