пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200910
10.04.2009 | Борис Захаров

Творець історії. Життя і доля Василя Овсієнка

   

8 квітня Василю Овсієнку – відомому українському громадському діячеві, правозахиснику, дисиденту, політв’язню, особливо небезпечному для радянської влади „злочинцю-рецидивісту”, філологу й публіцисту, історику і дуже гарній людині виповнилося 60 років!  

1997 року я був ще студентом і їздив по Україні, брав інтерв’ю в українських дисидентів для складення біографічного словника дисидентів за проектом Харківської правозахисної групи. Одним з найцікавіших для мене було інтерв’ю з Василем Овсієнком. Пам’ятаю, як мене тоді вразило багатство розповіді і скромність автора, а ще – глибока інтелігентність, я би навіть сказав, інтелігентна традиційність пана Василя. Вона звучала у його розповідях скрізь: почуття справедливості, шана до своїх вчителів і друзів, сприйняття своєї долі, як спокутування гріхів, і як дар цього спокутування від Бога. Щось подібне багато років тому, у таборі, помітив Михайло Хєйфец у молодому політзеку Василі Овсієнкові: „...мені він став дорогим зі своєю соромливою гордістю, сором’язливою делікатністю і – як би це висловитись – старомодною ввічливістю. То була ввічливість дев’ятнадцятого століття, про яку ми у книжках тільки читали...”.

В.Овсієнко - студент. 1970

 

Засуджений він був три рази. Перший – у 1973 році за сумнозвісною ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) за звинуваченням у розповсюдженні самвидаву, зокрема, за видання VI числа „Українського Вісника”, яке підготували його посправники Василь Лісовий та Євген Пронюк. Карався у Мордовських таборах – на 19-тій та 17-тій зонах, брав участь в акціях протесту. У 1976 році на „профілактиці“ в Київському КДБ відмовився від визнання вини. Після звільнення він жив під адміністративним наглядом у рідному селі. Постійно листувався з дисидентами та їхніми родинами. Передавав інформацію про події в Мордовських таборах у „Хронику текущих событий“. Зустрічався із членами Української Гельсінкської групи та надавав їм матеріали. Його “загострене почуття справедливості”, як визначила Наталя Винарська, (до речі Михайло Хєйфец теж помітив цю рису) не вписувалося в тоталітарну систему, побудовану на неправді і несправедливості. Тому на „великій зоні” він затримався ненадовго.

В’язень суворого режиму. 1979

 

З 18 листопада 1978 року Василь Овсієнко став членом УГГ, про що було оголошено вже після арешту, хоча його прізвище з’являлося під документами УГГ без узгодження з ним з березня 1977 року. Другий раз – КДБ випробувало на ньому нову тактику боротьби з дисидентами – сфабрикувало кримінальну справу. Тоді ж 18 листопада він був затриманий міліцією разом з Оксаною Мешко та Ольгою Бабич-Орловою. За те, що намагався мирно захистити права цих жінок і власні права, міліціонер напав на нього. Далі штовханини справа не пішла через те, що на шум збіглися люди. Василь Овсієнко подав на „правоохоронців” заяву до прокуратури. Але проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціянтам – ніби-то він відірвав міліціонерові два ґудзики. 8 лютого 1979 року він був удруге засуджений за ст. 188-1 ч. II. Текст його блискучої промови  в суді,  „Замість останнього слова“, був поширений в самвидаві і став відомим на Заході. На думку Михайла Хєйфеца, завдяки цій промові суд не посмів дати 5 років, як вимагав прокурор, і „обмежився” трьома роками.

Карався пан Василь на території України у тяжких кримінальних зонах. Не виходячи на волю, Василь Овсієнко, як член УГГ, отримав свій третій термін, вже як „особливо небезпечний рецидивіст” за ст. 62 ч. ІІ – 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Відбував покарання у Пермських таборах – у 36-тому до 1987 року та 35-тому разом з іншими «особливо небезпечними державними злочинцями». 36-тий табір у селі Кучино з його нестерпним режимом було названо „табором смерті”. З нього так і не вийшли на волю живими Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і ще троє політв’язнів. Знищити всіх завадили „тектонічні” політичні та соціальні зрушення у світі, названі в СРСР „перебудовою” і спровоковані такими постатями, як Василь Овсієнко. Звільнений він був одним з останніх – 21 серпня 1988 року, просидівши загалом 13.5 років.

Чому ж почалася „перебудова”, оксамитові революції, розпад Радянського Союзу? Володимир Буковський сказав, що комунізм у СРСР не був переможений, він розвалився під власною вагою. Багато істориків називають зовнішньополітичні та економічні причини „перебудови”: фактичний програш у „холодній війні”, незадовільний стан економіки СРСР тощо. Так, ці чинники мали місце, але чи були вони головними? Неоголошений програш у „гонці озброєнь” сам по собі не потребував „перебудови” – він уже відбувся, а здавати позиції у „холодній війні” можна було десятками років. Власне, Росія, як нащадок СРСР, продовжує це робити. Стан економіки? Хіба тоталітарних диктаторів усерйоз хвилює незадовільний стан економіки, якщо він не може призвести до втрати політичного контролю? Ні. Усередині 80-х років ці фактори були другорядними, і тоталітарна машина могла тягнути ще довго. „Перебудова” почалася, перш за все, через моральний програш комунізму. Цей програш уплинув на свідомість нової комуністичної верхівки на чолі з Михайлом Горбачовим. Саме правозахисники спровокували ці „тектонічні” зрушення. Вони одержали моральну перемогу над радянським тоталітарним режимом. Одержали як раз у часи, коли дисидентський рух на волі був практично розчавлений, а в таборах один за одним гинули дисиденти. Одержали ціною волі, долі і навіть життя! Одним із цих переможців є і Василь Овсієнко.  

У листопаді 1989 року Василь Овсієнко був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. Він є одним із засновників і членом Ради Музею історії політичних репресій „Перм-36”. У 1996 році побачила світ книжка нарисів-спогадів Овсієнка„Світло людей“ – про Василя Стуса, Оксану Мешко та Юрія Литвина (друге видання у двох книгах – 2005 р.). Він був організатором і мотором перших поїздок на Соловки і Сандармох. Він є автором багатьох публікацій на тему дисидентського руху в Україні. 2000 року Василю Овсієнку присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 2006 року – премія Івана Огієнка у номінації „Громадська діяльність”. 2005 року він був нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня. Щотижня він виступає в школі або вузі, розповідає про Василя Стуса, про інших своїх табірних друзів. Його постійно запрошують на радіо і телебачення.

У пана Василя був великий архів. Він сам активно збирав матеріали з історії українського дисидентського руху. Невдовзі він підключився до нашого проекту, і не просто підключився – став його координатором і головним виконавцем. Він зібрав величезну кількість різноманітних джерел, відредагував та упорядкував багато матеріалів та книг. Василь Овсієнко фактично став літописцем українського дисидентського руху.

Треба віддати належне Василю Овсієнкові, як досліднику. Він надзвичайно педантичний у ставленні до дрібниць, дуже точний у деталях. Він дає об’єктивні оцінки історичним подіям довкола дисидентського руху, діям радянської тоталітарної влади, діяльності самих дисидентів, хоча тут щодо об’єктивності треба зауважити, що Василь Овсієнко через природну скромність схильний до применшення своєї власної ролі і звеличення інших за рахунок себе. Тут він дуже несхожий на багатьох інших. Всі дисиденти, і пан Василь у тому числі, люди дуже неординарні, творчі, романтичні, і в їхньому середовищі завжди існувала іноді непомітна, а іноді й очевидна конкуренція за лідерство, за значимість. Василь Овсієнко участі у цій конкуренції не брав і не бере. Він, не хизуючись, робить свою справу. У всьому він абсолютно об’єктивний – і як автор текстів, і як дослідник джерел. Йому треба дуже подякувати, як редакторові дисидентських матеріалів. Сучасним історикам важко виправляти спогади дисидентів – з етичних міркувань, з поваги до учасників руху, навіть через відсутність морального права. Василь Овсієнко – людина, яка відкидає неправду і неточності з історії дисидентського руху. І робить це надзвичайно ефективно й об’єктивно. Хто-хто, а він має на це моральне право, бо він не тільки дослідник, а й безпосередній учасник тих подій.

Це неоціненний внесок у створення новітньої історії України, основою якої є історія руху опору 60-80-х років. Бо історія, як часто повторює Василь Овсієнко, – це не те, що було, а те, що написали.

P.S. Коли цей текст вже був написаний, стало відомо, що Василь Овсієнко нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за, як сказано в Указі Президента №229/2009, «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження». Вітаємо пана Василя із нагородою і зичимо здоров’я і натхнення в його такій важливій роботі! Сподіваємося, що його співпраця з Харківською правозахисною групою буде тривати ще багато років.
                                            Харківська правозахисна група

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори