пошук  
версія для друку
14.04.2009

Резюме проблем кримінально-виконавчої системи України щодо прав засуджених

   

1. Вступ

 

Сфера застосування кримінальних покарань завжди була і залишається однією з найбільш вразливих сфер у житті суспільства та державної політики. І це не дивно, оскільки основним змістом покарання є застосування примусу і, відповідно, правообмежень до особи. Саме у цій сфері діяльності ризик зловживань щодо особи, яка зазнала правообмежень, а отже позбавилася певної міри захисту, є дуже високим. На ці факти неодноразово звертали увагу представники різноманітних державних та громадських організацій як в Україні, так і з числа міжнародних недержавних інституцій.

У 2003 році в Україні був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, який був покликаний врегулювати існуючи кримінально-виконавчі правовідносини. Крім того, нормативний акт повинен був надати правовідносинам нового імпульсу, оскільки фактичний стан справ у сфері діяльності з виконання і відбування кримінальних покарань і взяті Україною на себе зобов’язання за чисельними міжнародними договорами вимагали цього.

Кодекс, а слідом за ним і ціла низка інших законів та підзаконних нормативних актів були прийняті.

На цей час, коли вже склалася певна правозастосовча практика та досвід регулювання і використання вказаних нормативних актів, можна з впевненістю констатувати – нові нормативно-правові акти в сфері виконання кримінальних покарань виявилися неефективними, суперечливими та такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими і актам із запобігання катуванням і фактично не виконали сподівань, які покладалися на них.

Отже, існує реальна потреба в виявленні проблемних моментів, їх формулюванні та докладанні зусиль щодо усунення тих нормативних та практичних інститутів, які роблять кримінально-виконавчі правовідносини середньовічним атавізмом і сферою де, нелюдське поводження, катування, рабство та позбавлення осіб елементарних прав та гідності мають благодатне підґрунтя.

Перелік, що надається нижче, не претендує на повноту і не вичерпним.

 

2. Визначення проблем у сфері виконання кримінальних покарань

 

Кримінально-виконавчі та супроводжуючи їх правовідносини, які склалися за період дії нового кримінально-виконавчого законодавства, дозволяють виявити деякі проблемні моменти та поділити їх на:

-  проблеми концептуального характеру та

-  проблеми практичного (прикладного) характеру.

Перші стосуються принципових положень, які постулюють правове становище засуджених та осіб, які опинилися в місцях попереднього ув’язнення, правила презумпції невинуватості та аналогічні норми законодавства. Вони мають вирішальне значення для надання особі певного комплексу прав та визначення основних напрямків діяльності органів держави в сфері застосування покарань та інших обмежуючих заходів.

Друга група проблемних моментів виявилися, а точніше сформувалися в процесі виконання кримінальних покарань та застосування право обмежень. Ці інститути були створені завдяки тим недосконалостям, які містять норми кримінально-виконавчого права.

 

2.1. Проблеми концептуального характеру.

 

Проблеми юридичної техніки деяких нормативних актів, процедури їх прийняття та незадовільний стан понятійного апарату чинного кримінально-виконавчого законодавства. Правила внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ (ПВР) є документом, в якому конкретизуються та отримують подальшу деталізацію норми КВК України. Цей акт є одним з основних в роботі органів та установ виконання покарань, оскільки встановлює «правила гри» як для персоналу установ, так і для засуджених. І тому цей акт не може бути сформульованим та прийнятим однією з сторін процесу виконання-відбування покарань. Бо в такому разі неминучі зловживання. Доцільним є прийняття ПВР Кабінетом міністрів України.

Нормативні акти, зокрема Кримінальний кодекс України, при визначені такого складу злочину як тортури, повинні враховувати специфічність місць позбавлення волі, оскільки ці місця створюють плідне підґрунтя для тортур. Пояснюються це тим, що засуджені, оскільки до них застосовані певні правообмеження, є вразливою та незахищеною категорією осіб. Тому ознака застосування тортур у місцях позбавлення волі повинна стати кваліфікуючою.

Враховуючи специфіку вітчизняної правової системи, для більш ефективної протидії тортурам щодо осіб засуджених та осіб, які знаходяться в інших місцях фактичного позбавлення волі, необхідним є визначення на законодавчому рівні поняття «позбавлення волі», а також закріплення та розмежування всіх можливих місць позбавлення, обмеження волі та інших місць, в яких тримаються особи, щодо яких обрані певні міри державного примусу або обмежень.

Враховуючи зобов’язання, які прийняла на себе Україна під час вступу до численних міжнародних організацій, необхідним є введення інституту міжнародного контролю за виконанням цих зобов’язань державою та встановленню механізму реалізації такого контролю. Насамперед, міжнародний контроль є необхідним у сфері виконання кримінальних покарань і забезпеченні прав осіб, які тримаються в місцях фактичного обмеження або позбавлення волі та засуджених.

 

Реалізація принципу невинуватості. Стаття 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Якщо особа є невинуватою, то поводження з нею не повинне відрізнятися від поводження з будь-якою вільною особою, щодо якої немає жодних кримінальних судових процедур.

Фактично в Україні не забезпечується реалізація цього принципу, оскільки особи, які мають статус підсудного або підозрюваного знаходяться в умовах наближених до позбавлення волі і на них розповсюджується більшість норм, які відносяться до позбавлення волі і статусу засудженої особи.

 

Засуджений не є суб’єктом кримінально-виконавчих правовідносин. Йдеться про те, що на сьогодні кримінально-виконавче законодавство містить в собі такі положення, відповідно до яких засуджений виступає як необхідний атрибут кримінально-виконавчої діяльності, але атрибут, який не має самостійного значення. Тобто без засудженого діяльність з виконання покарань не можлива. Але засуджений – це перш за все, пасивний суб’єкт, який повинен зазнавати каральний вплив і на цьому його значення та функції завершуються. Лише після звільнення він набуває повний об’єм правосуб’єктності. До такого виводу можна прийти, якщо вивчити перелік прав, обов’язків та заборон, які розповсюджуються на засуджених.

 

Низька поінформованість засуджених стосовно їх прав та шляхів і механізмів їх реалізації. Кримінально-виконавча система була й залишається однією з найбільш „закритих” систем державних органів. Ця закритість пов’язана і виражається не лише в специфічності діяльності і деяких установ. Вона потягла за собою певну „автономію” системи, сформувала державу в державі. Так, багато нормативних актів, які приймаються вищим органом виконавчої влади в сфері виконання покарань мають гриф „цілком таємно” або „для службового користування”, інші просто не публікуються. Такий стан справ приводить до того, що засуджені не мають змоги ознайомитися з нормативними актами та, відповідно, скористатися тим небагатим арсеналом прав, які в них є, хоча таке право для них закріплює закон.

 

Вказана ситуація призводить до того, що засуджені не вміють користуватися своїми правами. Це не дивно, оскільки якщо особа не знає про свої права, вона, зрозуміло, не вміє ними користуватися. Ці права не доступні засудженому як з огляду на непоінформованість, так і з огляду на нерозуміння їх сенсу та тих правових наслідків, які тягне за собою існування та можливість реалізації певних прав. Не сприяє вмінню користуватися правами і низький рівень культури українського суспільства в цілому та суспільства засуджених зокрема.

 

Покарання умовами тримання. Вітчизняна практика виконання кримінальних покарань, зокрема покарання у виді позбавлення волі, на перше місце ставить створення таких умов, які без будь-яких сумнівів дають засудженому зрозуміти де він опинився та яке місце з моменту початку відбування покарання він займає у суспільстві. В кримінально-виконавчих установах створюються такі матеріально-побутові умови тримання, які не сприяють усвідомленню особою власної гідності та не орієнтують особу на повагу до себе та до оточуючих. Неабияка частина карального впливу позбавлення волі міститься саме в умовах тримання. Таке становище суперечить вимозі ч. 2 ст. 102 КВК України, яка говорить про те, що режим у колоніях повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засудженого за свою поведінку і усвідомленню людської гідності.

 

Підміна/дублювання функцій суду під час визначення рівня безпеки колонії засудженому. Нормативні акти Департаменту, які присвячені визначенню рівня безпеки колонії для засуджених та сама концепція визначення колоній створює умови для підміни функцій правосуддя Регіональним комісіями. Названі комісії здійснюють розподіл засуджених за видами КВУ.

Виходячи зі змісту актів, що регламентують розподіл засуджених можна дійти висновку про те, що критерії, за якими проводиться розподіл засуджених за видами КВУ, носять юридичний характер (тяжкість вчиненого злочину, наявність попереднього злочинного досвіду або досвіду відбування покарання). Недосконалість актів Департаменту створює умови для дублювання комісіями функцій судів, що втілюється в оцінці комісією особи засудженого, обтяжуючих та пом’якшуючих вину обставин та ін. Практика розподілу засуджених підтверджує цей тезис. Отже, необхідно сформулювати положення про розподіл засуджених таким чином, щоб уникнути можливості впливання оціночних міркувань на розподіл засудженого.

 

2.2. Проблеми практичного (прикладного) характеру.

 

Існування та дія спецпідрозділів. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу в Україні» передбачає, що Державний департамент України з питань виконання покарань має воєнізовані формування. Але ні цей акт, ні інші нормативні акти, які регулюють діяльності в сфері виконання покарань, не передбачають можливості втручання в кримінально-виконавчі правовідносини, так званих, груп швидкого реагування. Можливо існування таких підрозділів можна виправдати необхідністю дійсно швидкої реакції на терористичні акти або дію злочинних формувань, але їх швидку реакцію спрямовану на побиття засуджених пояснити та виправдати неможливо.

Найбільшим цинізмом відрізняються ті випадки звернення до «допомоги» груп швидкого реагування у випадках «приборкання» засуджених, які виказують незадоволення умовами тримання або намагаються відстоювати свої права. До того ж подібна практика суперечить вимогам міжнародних нормативно-правових актів, які є частиною національного законодавства України.

 

Обчислення строку відбування покарання. Загальним правилом закінчення строку відбування покарання та звільнення засуджених, є правило згідно з яким засуджений звільняється в першій половині останнього дня строку відбування покарання. Очевидно, що якщо йдеться про певний, визначений судом строк покарання, то його закінчення наступає тоді, коли закінчиться відповідна кількість днів, котрі складають з себе встановлений вироком строк (в місяцях, роках, т. ін.). Положення чітке і ясне. Але з незрозумілих причин на практиці склалася ситуація, коли засуджений звільнювався на 1 добу пізніше, оскільки працівники КВУ розраховували строк покарання за принципом - закінчення строку того ж самого числа, що й його початок. Така практика призводить до того, що порушуються права всіх без винятку засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Крім того, тримання особи протягом однієї доби без достатніх підстав для цього, а тим більш в КВУ, є складом злочину, передбаченого ст. 146 КК України. Відповідно до ст.. 62 Конституції України подібні ситуації тягнуть за собою можливість стягнення з держави сум відшкодування моральної шкоди.

 

Забезпечення права на правову допомогу. КВК України декларує для засудженого можливість користуватися правовою допомогою, причому закріплює це положення серед прав засудженого. І хоча кодекс не містить прямих обмежень щодо реалізації названого права, на практиці існує багато способів перешкоджання засудженому в користуванні цим правом. Одним з прикладів є поміщення засудженого до дисциплінарного ізолятора та, відповідно, ненадання йому в цей час побачень з адвокатом.

 

Зміна умов тримання засуджених. За чинним кримінально-виконавчим правом України зміна умов тримання засуджених відбувається у двох варіантах. Перший - це зміна умов тримання в межах однієї колонії та зміна умов тримання шляхом переведення в іншу колонію.

Відповідно до тих можливостей, які надає закон, зміна умов тримання всередині установи можлива лише у виді дозволу додатково витрачати певну суму грошей (або відміну такої можливості) та переведення до іншої дільниці. Критеріїв, які обумовлюють можливість переведення та послідовного алгоритму дії посадових осіб установи кримінально-виконавче законодавство не містить. Такий нормативний вакуум залишає багато простору для зловживань з боку посадових та службових осіб КВУ. До того ж, стосовно дільниць посиленого контролю, в яких встановлюється режим аналогічний максимальному рівню безпеки, нормативні акти неоднозначно регламентують з яких дільниць і за що засуджений може бути переведений сюди, а також термін перебування засудженого в такий дільниці ставиться в залежність від виконання індивідуальної програми роботи із засудженим. Що таке індивідуальна програма і в чому її зміст взагалі відомо лише деяким категоріям службових осіб КВУ. Цей документ залежить виключно від волі посадових осіб КВУ.

Дільниці соціальної реабілітації, які є, можливо, найбільш бажаними для засуджених, існують далеко не у всіх колоніях. Такий стан речей унеможливлює попадання до них великої кількості засуджених, оскільки якщо такої дільниці в колонії немає, то хоча особа і заслуговує на переведення до дільниці соціальної реабілітації , вона не зможе туди потрапити, так як для цього буде необхідно переведення до колонії іншого рівня безпеки, а це вже зовсім інший інститут кримінально-виконавчого права.

Слід звернути увагу на те, що неможливо розглядати поміщення до ПКТ як зміну умов тримання.

Єдиний орієнтир у вирішенні питання щодо переведення засуджених з однієї дільниці до іншої – це наявні в розпорядженні працівників Департаменту методичні рекомендації. Але такий акт носить, перш за все, характер рекомендації, а по друге має методичне значення, тобто визначає методологічні підвалини визначення того або іншого виду дільниці.

Аналогічна ситуація і зі зміною умов тримання шляхом переведення в колонії з іншим рівнем безпеки. Законодавець згадує про те, що такі переведення здійснюються за участю Апеляційної комісії Департаменту, але чіткої та послідовної процедури переведення законодавство не містить. Тим більш, не вказані підстави для таких переведень Сформульовані лише загальні та дуже суб’єктивні положення про поведінку засудженого та його ставлення до праці. Але сприйняття працівниками КВУ поведінки засудженого може бути дуже різним та пов’язаним з різними факторами. Тому й переведення засуджених будуть мати суб’єктивне забарвлення. .

 

Проблеми застосування щодо засуджених заходів дисциплінарної відповідальності, визначення злісних порушень режиму відбування покарання та кримінальна відповідальність засуджених за злісну непокору законним вимогам адміністрації КВУ (ст. 391 КК).

Застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення є одним із засобів забезпечення режиму та доволі дійовим механізмом впливу на засудженого. Цей вплив полягає не лише в тому, що правопорушники несуть відповідальність, а засуджені, які виявили позитивну поведінку, заохочуються. Ще одна функція, яку виконує дисциплінарна практика – це маніпулювання засудженими. Система стягнень та заохочень дозволяє створювати для засуджених такі умови, які найбільш зручні для адміністрації КВУ.

Крім того, механізм застосування заохочень та стягнень має багато недоліків, котрі роблять застосування цих заходів не передбачуваними та, навіть, несподіваними. Наприклад, законодавець не розмежовує повноваження начальника та його заступника щодо застосування заходів заохочення та стягнення.

Редакція статті 133 КВК України є незадовільною з точки зору юридичної техніки і теоретичного наповнення цього поняття. Визначення злісного порушника режиму як особу, яка має певний набір характеристик та дисциплінарних правопорушень є типовим прикладом, так званої, „стигматизації” особи. Тобто законодавець веде мову не про діяння особи, а про саму особу і фактично наділяє таку особу певним „статусом”, „званням” злісного порушника режиму. Така ситуація може привести до того, що ярлик „злісного порушника режиму” з засудженого більш ніколи не буде „знятий”. Наведений стан справ не може бути визнаний задовільним, виходячи з доктрини покарань та стягнень, які накладаються за порушення і які, так би мовити, іскупають провину та діяння винуватої особи, „знімають” з неї вину.

Чинне кримінальне законодавство передбачає кримінальну відповідальність засуджених за злісну непокору вимогам адміністрації КВУ. Але диспозиція цієї статті КК сформульована таким чином, що під її дію фактично можна підводити будь-яку поведінку засудженого за умови якщо існує дисциплінарна преюдиція. Стаття 391 КК містить таке положення: „...або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання...” Як видно, будь-яка поведінка засудженого може розглядатися як злісна непокора вимогам адміністрації.

Отже, існування ст.. 391 КК робить її інструментом маніпулювання засудженими та створює можливість для подовження засудженого строку відбування покарання.

 

Діяльність спостережених комісій. Спостережні комісії – є органом громадськості, які здійснюють взаємодію та контроль за діяльністю КВУ.

Але їх діяльність має цілу низку недоліків, що зводять нанівець всі функції комісії. Зокрема, в селищах спостережні комісії (далі – СК) утворюються при держадміністраціях. Голова СК не має права безперешкодно відвідувати КВУ. Отже, він не має права здійснювати свою основну функцію контролю.

Враховуючи таке становище можна стверджувати, що СК не є органом громадського контролю за діяльністю КВУ.

Виходячи із сенсу створення СК, їх скоріше потрібно розглядати як орган соціального патронажу. Їх функції та завдання повинні змінитися та бути спрямованими на допомогу засудженим під час відбування покарання та їх соціальну адаптацію після звільнення. На законодавчому рівні відсутня визначеність в питанні підпорядкованості СК та в питанні результативності та правильності їх діяльності.

Для підвищення ефективності громадського контролю необхідно здійснити мінімум організаційних дій:

-  СК не повинні узгоджувати представлення до УДЗ, а лише відмови в УДЗ;

-  СК повинна мати повноваження щодо взаємовідносин з органами прокуратури у сфері нагляду за виконанням покарань;

-  необхідно передбачити необхідність узгодження переведень засуджених в інші колонії з СК.

-  Встановити процедуру узгодження з СК локальних нормативних актів;

-  Наділити СК повноваженнями щодо надіслання запитів про дотримання вимог та рекомендацій СРТ;

-  Формування СК не повинно бути пов’язаним з включенням до їх складу колишніх працівників правоохоронних органів та суду;

-  СК не повинні фінансуватися державою та бути залежними від органів державної влади.

 

Праця засуджених. Праця не може бути рабською та повинна оплачуватись і не містити в собі ознак покарання та принизливості. Тобто засудженого не можна карати працею.

Кримінально-виконавче законодавство України залишає дуже багатий простір для зловживань з боку адміністрації кримінально-виконавчих установ щодо прав засуджених на працю та на достойний рівень її оплати. Практика виконання покарань підтверджує цю тезу. В колоніях непоодинокі випадки незаконного маніпулювання з працею засуджених. Прикладом можуть бути випадки, коли документальне оформлення праці засуджених не відповідає реальним обставинам. Така ситуація складається, коли на роботу виводиться бригада з 50 осіб, а наряди на виконання певної роботи оформлюються щодо 5 осіб. Фактично це означає, що 45 осіб виконували примусову не оплачувану роботу, яка взагалі носить ознаки рабської. Для засудженого це означає, що йому не нараховується заробітна плата, його трудовий стаж також може бути підданий сумніву.

 

Медичне та соціально-побутове забезпечення засуджених. Ці інститути регламентовані законом дуже скупо, що дозволяє практичним працівникам КВУ без будь-яких зусиль залишатися в межах закону і в той же час не забезпечувати засудженому навіть мінімуму, необхідного для утримування людини в умовах фізичної ізоляції.

Встановлюючи норми про медичне обслуговування доцільним є закріплення відповідальності за доведення засудженого до смерті.

Крім названого, бажаним є створення такої медичної служби, яка б не мала підпорядкованості адміністрації КВУ.

 

Порушення соціально-економічних прав засуджених. Конституція України встановлює непорушні соціальні та економічні права для громадян України. Засуджені зберігають статус громадян України і тому вони користуються відповідними правами, з врахуванням обмежень, які випливають з вироку суду.

Вказані положення закону та їх можливі обмеження, як правило, не зачіпають основних економічних та соціальних прав засуджених. Отже, якщо засуджений має певні специфічні характеристики та наділений особливими статусами (наприклад, статус чорнобильця, пенсіонера, т. ін.) він повинен зберігати ці статуси і під час відбування покарання. І це зрозуміло, оскільки покарання розповсюджується на конкретний злочин та має чітко визначені межі.

Але практика виконання покарань свідчить про інше. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус. Або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі. Засуджений не може отримати виплати, які йому належать як чорнобильцю, тому що кримінально-виконавчі установи не співпрацюють з відповідними органами соціального забезпечення.

Подібна ситуація існує і по відношенню до оформлення пенсій за віком. Навіть така, здавалося б, автоматична процедура, не може бути реалізована в умовах позбавлення волі. Департамент не є платником зборів до пенсійного фонду та інших фондів соціального страхування, а отже засуджені, які мають право на пенсійне забезпечення не можуть цим правом скористуватися, оскільки за відсутності відрахувань до таких фондів, засуджений не набуває статусу застрахованої особи.

З аналогічними труднощами засуджений зіштовхується і після звільнення від відбування покарання. Якщо засуджений під час відбування покарання працював, а колонія не сплачувала внесків до пенсійного фонду, то такий засуджений не набуває права на отримання пенсії.

Незрозумілим та непослідовним є положення КВК України, яке говорить про те, що режим повинен забезпечувати законні інтереси засуджених. Враховуючи те, що законними інтересами є такі блага, що відповідають чинному законодавству та досягнення яких особа може благати, але вони не забезпечені обов’язком іншого суб’єкта сприяти такому досягненню, важко себе уявити яким чином режим може забезпечувати такі законні інтереси. Прикладом може служити вступання засуджених до шлюбних відносин. Для реалізації цього „бажання” засуджений повинен особисто з’явитися до органів РАГСу та укласти шлюб в присутності відповідної посадової особи. Такий стан речей свідчить про те, що засуджений фактично позбавлений можливості укласти шлюб і, відповідно, режим не забезпечує засудженому можливості реалізувати цілком законний інтерес щодо укладення шлюбу. Отже, кримінально-виконавче законодавство містить норму, яка заздалегідь не виконувана.

 

Оскарження засудженими рішень та актів органів Державного департаменту. На сьогодні право засуджених на оскарження дій та рішень органів та установ кримінально-виконавчої системи передбачено декількома нормами чинного кримінально-виконавчого законодавства, але чіткої процедури, нажаль немає. Законодавець, зокрема, визначає порядок оскарження засуджень рішень Регіональних комісій щодо розподілу засуджених. Але ця регламентація є настільки непослідовною та не чіткою, а також має такі обмеження, що оскаржити рішення комісії стає фактично неможливим.

Що стосується інших рішень органів КВС, то їх оскарження взагалі має дуже сумнівний характер, оскільки механізм реалізації такого оскарження є цілком утрудненим.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України, очевидно, що ця категорія справ повинна розглядатися саме адміністративними судами, але на сьогодні немає такої судової практики та питання щодо підсудності справ за скаргами засуджених на дії органів та установ КВС є відкритим.

 

Інші порушення прав засуджених. Серед інших порушень прав засуджених суттєвими є такі:

-  Рівні умови тримання засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків та жінок, хоча в цілому різниця в тримання цих категорій засуджених є істотною. Засуджені жінки відбувають цей вид покарання в колоніях середнього рівня безпеки, чоловіки в колоніях максимального рівня і тому різниця повинна відповідати рівню безпеки відповідної колонії;

-  Введення обмежень щодо кількості посилок та передач для засуджених за рішенням КСУ. Рішення КСУ фактично відмінило закон, яким були зняті обмеження щодо кількості посилок та передач для засуджених;

-  Адміністративні стягнення виконуються в порядку та режимі кримінальних покарань, що фактично прирівнює умови в них до умов в виправних колоніях. Це суперечить доктрині розмежування видів юридичної відповідальності за ступенем тяжкості вчиненого правопорушення та тих правовідносин, які стали об’єктом посягань;

-  Виправні центри створені на базі колоній-поселень, тому вони фактично зберегли всі ознаки виправних колоній;

-  Специфіка діяльності посадових та службових осіб КВУ. Ці категорії працівників є найбільш вразливою категорію працівників, які найбільш суттєво піддаються професіональній деформації. Тому необхідно періодично (наприклад 1 раз на 2-3 роки) проводити переатестацію практичних працівників КВУ на предмет професіональної придатності та надавати професійну, медичну та психологічну допомогу особам, які стали жертвами професійної деформації;

 

 

Заключні положення та шляхи усунення виявлених недоліків.

 

Сформульовані проблемні та суперечливі момент кримінально-виконавчого законодавства мають бути усунені.

Більшість з названих недоліків є результатом системної та цілеспрямованої діяльності відповідних органів та установ. Отже, й одним з вирішальних моментів в вирішенні проблем є відповідні кадрові зміни як у складі центрального апарату Департаменту, так і в конкретних кримінально-виконавчих установах.

Наступним заходом, який безумовно повинен відбутися є внесення змін до кримінально-виконавчого законодавства. На цей час вже існує дуже багата практика застосування норм КВЗ, котра й виявила цілу низку недоліків, а також зробила можливим визначення шляхів їх усунення. Відповідно, з врахуванням практичного досвіду в законодавство необхідно внести такі зміни, які допоможуть вдосконалити процес виконання-відбування покарань, зробити його більш доступним та передбачуваним.

Необхідно налагодити систему дійсного громадського та міжнародного контролю за діяльністю КВУ. Зробити такий контроль працюючим та ефективним. Для цього потрібно визначити порядок його здійснення, повноваження, джерела фінансування, а також відповідальність посадових осіб КВС за невиконання законних вимог громадських контролерів. Важливим є незалежність громадського контролю від державних органів влади.

І останнім, але майже самим важливим є зміна парадигми, концепції покарання та порядку й умов його відбування. Йдеться про формування образу засудженого, як особи, яка зробила помилку, але не безнадійну. Необхідне додання зусиль на руйнування заохочення субкультури засуджених, як осіб, які мають якусь романтичну та гірку і несправедливу долю. До засудженого треба ставитися як до звичайної людини, яка тимчасово перебуває в місцях позбавлення волі, має честь та гідність і незабаром буде звільнена. Відповідно, й система органів не повинна носити карально-табірне забарвлення, а бути установами, які забезпечують фізичну ізоляцію засуджених та намагається насамперед не зашкодити особі цією ізоляцією.

 

Підготовлено Харківською правозахисною групою

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори