пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Михайло Романов

Реалізація принципу презумпції невинуватості

   

Стаття 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ця теза означає, що жодна людина не може зазнавати обмежень, властивих кримінальному покаранню, доки її вина не буде встановлена відповідним органом за відповідною процедурою. До моменту встановлення вини особи вона вважається невинуватою. Якщо особа є невинуватою, то поводження з нею не повинне відрізнятися від поводження з будь-якою вільною особою, щодо якої немає жодних кримінальних судових процедур.

В Україні існує інститут запобіжних заходів, серед яких значне розповсюдження має захід у виді тримання під вартою.

Відповідно до вимог Закону України „Про попереднє ув’язнення” особи, щодо яких обраний запобіжний захід у виді взяття під варту, користуються правами, які надані громадянам України, з обмеженнями, встановленими названим законом та іншими нормативно-правовими актами України. Але в інших положеннях Закону „Про попереднє ув’язнення” встановлені такі обмеження, які важко пояснити з точки зору дії принципу презумпції невинуватості.

Наприклад, положення щодо тривалості щоденної прогулянки, яка обмежується однією годиною на добу. Це правило є незрозумілим, тим більш з огляду на кількість осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах. Як вказував Комітет із запобігання катуванням та жорстокому поводженню (далі – Комітет), ця кількість в деяких камерах є надмірною (в одній камері площею не більш ніж10 кв. м може триматися до 7 осіб). Крім того, не всі підозрювані мають власні ліжка. Відповідно, проживання такої кількості осіб на маленькій території призводить до забрудненості та антисанітарних умов на цій території.

Зрозуміло, що в таких умовах підозрюваним не вистачає свіжого повітря, а тому можна вести мову про наявність жорстокого поводження. Таке положення не може бути виправдане з огляду на те, що особи, які перебувають в подібних умовах, є, власне, вільними людьми, щодо яких, доки не встановлено інше, не повинні застосовуватися умови, що є більш поганими, ніж умови, в яких тримаються навіть засуджені.

Тобто умови тримання осіб, які ще не є винуватими у вчиненні злочину відповідно до кримінально-процесуальних судових проваджень, є вкрай небезпечними для здоров’я людини.

Наступне незрозуміле обмеження – це можливість витрачати грошові кошти на придбання продуктів харчування та предметів першої потреби. Сума, яку закон дозволяє витрачати, дорівнює мінімальному розміру заробітної плати. Але чому саме так? В чому сенс цього обмеження? Обмеження щодо асортименту продуктів та предметів зрозуміти можна. Вони пов’язані зі специфікою установи, в якій тримається велика кількість осіб однієї статі. Але чому вільний громадянин не може витрачати гроші у розмірах, які він визначає самостійно, це зрозуміти важко. До того ж, слідчі ізолятори не в змозі забезпечити нормальне харчування та матеріальне забезпечення осіб, які в них тримаються. Тому це положення також суперечить принципу невинуватості особи.

Законодавство про попереднє ув’язнення містить обмеження, яке не узгоджується з презумпцією невинності особи. Йдеться про порядок листування підозрюваними та підсудними та їх право на звернення з заявами та листами до міжнародних організацій та державних органів України, а також про право на отримання побачень. Названі права осіб, які тримаються під вартою, можуть бути реалізовані лише з письмового дозволу слідчого, особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа. Така процедура реалізації вказаних прав взагалі є незрозумілою. Такі обмеження не можна пояснити тими цілями, які переслідує взяття під варту. Дозвіл особи, в провадженні якої знаходиться справа, є тим більш зайвим та незрозумілим, що порядок направлення листів передбачає їх обов’язковий перегляд, а побачення з підозрюваними та підсудними проводяться у присутності представників адміністрації місць попереднього ув’язнення.

Суперечливе положення Закону „Про попереднє ув’язнення” сформульоване відносно направлення скарг та заяв прокурору. За загальним правилом такі заяви та скарги направляються протягом доби адресату і перегляду не підлягають. Але, якщо такі скарги стосуються умов тримання осіб в місцях попереднього ув’язнення, то вони направляються на протязі трьох діб. Це означає, що всі заяви та скарги, адресовані прокурору, необхідно переглянути, для того, щоб виявити ті, котрі стосуються умов тримання в місцях попереднього ув’язнення, а вже потім деякі з них будуть відправлені з дотриманням добового терміну, а інші будуть чекати на відправку ще дві доби. Отже, правила Закону „Про попереднє ув’язнення” суперечать не тільки принципу презумпції невинуватості, але й самі собі.

Наступний недолік – це матеріальні умови. Оскільки особи, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення не мають статусу засудженої особи та щодо них в повному обсязі повинен діяти принцип презумпції невинності, такі особи повинні триматися в умовах, властивих або максимально наближених до умов вільних осіб. Але умови тримання в місцях попереднього ув’язнення навіть більш неналежні, ніж ті, в яких знаходяться засуджені.

Законодавство про попереднє ув’язнення так регламентує матеріальні умови для ув’язнених.

Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Ця теза на практиці фактично не виконується. Проведені Комітетом інспектування місць попереднього ув’язнення дозволили впевнитися, що санітарні та гігієнічні стандарти в слідчих ізоляторах України не виконуються. Так, було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання в слідчих ізоляторах. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких СІЗО відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань осіб, які утримуються у СІЗО, на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких в СІЗО тримаються підозрювані та засуджені особи, знаходилися в жахливому стані – багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети в камерах перебували в антисанітарному стані та не були відокремлені від житлової частини камери. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.

Закон встановлює, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, – 4,5 квадратного метра. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в’язнів припадало 4 м2. різниця очевидна та не вимагає будь-яких коментарів. Майже вдвічі національні стандарти відрізняються від міжнародних.

Щодо медичного обслуговування, Закон встановлює таке: медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув’язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Порядок надання ув’язненим медичної допомоги, використання лікувальних закладів органів охорони здоров’я, залучення з цією метою їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, Міністерством оборони України і Міністерством охорони здоров’я України. В кінцевому підсумку, медичне обслуговування осіб, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення, здійснюється за правилами та нормами, що регулюють процес виконання-відбування позбавлення волі. Тут основним проблемним моментом є те, що місця попереднього ув’язнення є найбільш переповненими та неналежно обладнаними й тому в них неможливо забезпечити належні умови тримання. Цей факт особливо важливий тому, що в цих місцях тримаються особи, питання вини в скоєні злочину щодо яких ще є невирішеним. Отже, це вільні люди. Тому умови їх тримання повинні бути значно більш комфортними та відкритими для зовнішнього світу, ніж засуджених, на яких вже розповсюджує свою дію певний режим та обмеження.

Таким чином, фактично в Україні не забезпечується реалізація принципу невинуватості, оскільки особи, які мають статус підсудного або підозрюваного і щодо яких обраний запобіжний захід у виді тримання під вартою, знаходяться в умовах, наближених до позбавлення волі, і на них розповсюджується більшість норм, які відносяться до позбавлення волі і статусу засудженої особи.

Важливим моментом є не лише те, що національне законодавство є суперечливим та таким, що не відповідає міжнародним актам. Проблема полягає в іншому. Проголошення принципу невинуватості та механізми його реалізації свідчать про ставлення держави та суспільства до цієї гарантії. Знак „дорівнює” між підозрюваними, підсудними та засудженими говорить про безапеляційно каральний характер всієї кримінальної політики та системи держави. Тобто вимоги закону не виходять на рівень імперативного і є констатацією того, що презумпція невинуватості – це виключно декларація, яка не має механізмів реалізації та гарантування.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори