ЧИ МОЖНА ВВАЖАТИ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ РЕАЛЬНОЮ АЛЬТЕРНАТИВОЮ ПОЗБАВЛЕННЮ ВОЛЮ НА ПЕВНИЙ СТРОК

Аналіз практики застосування кримінальних покарань в Україні свідчить, що за останні 7-8 років простежується стійка позитивна тенденція до збільшення питомої ваги покарань, альтернативних позбавленню волі, що призначені за вироком суду, та зменшення частки позбавлення волі на певний строк. Статистика свідчить, зокрема, про наступне. Питома вага призначення судами покарання у виді позбавлення волі поступово зменшилась з 31,4 % у 2002 р. – до 25% у 2007 р. За підсумками діяльності судової системи за 1 півріччя 2008 р. цей показник складає 23,2%. І навпаки, питома вага альтернативних покарань лише за останні декілька років збільшилася з 11,6% у 2004 р. до 17,7% у 2007 р. Найбільш часто у 2007 р. суди застосовували такі види альтернативних покарань: штраф – 10,2%; громадські роботи – 2,8%; обмеження волі – 2,4%; арешт – 1,3%; виправні роботи – 0,9%. За 1 півріччя 2008 р. питома вага перелічених видів покарань зросла до 21,3%, в тому числі: штраф – 12,5%, громадські роботи – 3,2%, обмеження волі – 2,8%, арешт – 1,9% (і це – не враховуючи інших видів альтернативних покарань).

Наведене свідчить, що спільними зусиллями законодавців, науковців, правозастосовувачів та правозахисників проблема забезпечення більш широкого застосування покарань, альтернативних позбавленню волі в нашій державі поступово вирішується, а найбільш часто суди призначають засудженим такі види альтернативних покарань як штраф, громадські роботи та обмеження волі. Проте не можна забувати, що зростання лише кількісних показників їх застосування ще замало. Необхідно, щоб і порядок їх виконання (відбування) дійсно відповідав вимогам гуманізму, національному законодавству, міжнародним стандартам та правилам у цій сфері. Щодо порядку та умов виконання покарань у виді штрафу та громадських робіт суттєвих зауважень та запитань не виникає, чого, на жаль, не можна сказати стосовно покарання у виді обмеження волі. Ціла низка запитань щодо змісту, порядку та умов виконання (відбування) цього виду покарання потребує негайної відповіді.

Покарання у виді обмеження волі було запроваджено у вітчизняне законодавство новим КК України, який був прийнятий 5.04.2001 року. та набув чинності вже з 1 вересня цього ж року. Зміст цього виду покарання закріплений у ч.1 ст.61 КК України, яка передбачає, що покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Частина друга цієї ж статті встановлює межі строку обмеження волі – від 1 до 5 років. У ч.3 ст.61 КК України наведений перелік осіб, до яких таке покарання не може бути застосоване: неповнолітні; вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до 14 років; особи, що досягли пенсійного віку; військовослужбовці строкової служби, а також інваліди 1 та 2 груп.

Відповідно до ч.1 ст.56 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження..

Порядок і умови відбування покарання визначаються ст. 59 КВК України, частина перша якої передбачає, що засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грошима без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побаченні – до3-х діб один раз на місяць. Відповідно до частини другої цієї ж статті, у певних випадках (на них ми зупинимося трохи згодом) засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру.

Обов’язки засуджених визначені ч.3 ст.59 КВК України і до них, поряд з іншими належать: сумлінно працювати в місці, визначеному адміністрацією; постійно перебувати в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації виправного центру; проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорту; проживати як правило у спеціально призначених гуртожитках, а перебування у вільний від роботи час поза гуртожитком дозволяється з дозволу адміністрації, який оформлюється постановою. Засудженим, які не допускають порушень та мають сім’ю, після відбуття 6 місяців строку покарання може бути дозволено за постановою начальника виправного центру проживати за межами гуртожитку разом із сім’ями – вони можуть або орендувати житло, або його придбавати в межах виправного центру. Такі засуджені повинні від 1 до 4 разів на тиждень з’являтися у виправний центр для реєстрації. Частина 4 ст.59 КВК України встановлює для засуджених до обмеження волі і цілий ряд заборон, в тому числі: доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби і речовини, перелік яких визначається нормативними актами Департаменту, вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги. Засуджені, а також приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі і бандеролі, що надійшли – огляду. Огляди і обшуки в приміщеннях, де засуджені проживають із родинами, проводяться на визначених законом підставах – за мотивованим рішенням суду. Більш детально порядок виконання покарання визначається нормативним актом Департаменту – Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі (далі – Інструкція), яка затверджена наказом Департаменту від 16.02.2005 р. № 27.

На перший погляд здається, що дійсно це абсолютно новий за своїм змістом, більш прогресивний та гуманний вид кримінального покарання, який створює реальну альтернативу покаранню у виді позбавлення волі на певний строк. Проте, це не зовсім так.

Вже від самого початку запровадження цього виду покарання небезпідставно привернув до себе увагу той факт, що український законодавець відвів кримінально-виконавчій системі України занадто мізерний термін (менше 5-ти місяців) для створення необхідних умов щодо забезпечення практичного застосування покарання у виді обмеження волі. Обґрунтовано виникає питання, а невже цього терміну було достатньо для того, щоб створити майже у всіх регіонах держави розгалужену мережу установ відкритого типу – виправних центрів, які спроможні забезпечити передбачені законом умови виконання цього нового за змістом покарання? Безперечно, ні. А може, така мережа установ у нас вже існувала? Ні, не було у нас установ такого типу. Отже, ситуація якась не дуже зрозуміла. Чому я так акцентую на цьому увагу, стане зрозуміло далі.

Цілий ряд питань від моменту запровадження цього виду покарання на теренах України відразу викликали окремі положення КК та КВК України.

Насамперед це стосується ч.1 ст.61 КК України, яка передбачає обов’язкове залучення засуджених цієї категорії до праці, або, говорячи іншими словами, – примусову працю. На перший погляд, така редакція норми національному законодавству не суперечить, оскільки ст. 43 Конституції України, яка проголошує заборону використання примусової праці, одночасно визначає, що не вважається примусовою праця, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду. Проте при цьому законодавець чомусь ”випадково” не бажає помічати відповідних міжнародних правил та стандартів, які були ратифіковані Україною і містять норми іншого змісту. Мова, зокрема, йде про Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (або Європейська конвенція з прав людини – далі Конвенція), яка була підписана Україною (з відповідними протоколами) та ратифікована Верховною Радою України без будь-яких застережень щодо статей 4-1 та 5-1 Конвенції ще 11 вересня 1997 р. Зокрема, ст. 4-1 Конвенції, проголошуючи заборону рабства та примусової праці, зазначає, що поняття (термін) ”примусова або обов’язкова праця” не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями статті 5-1 цієї Конвенції, або під час умовного звільнення з-під варти. В свою чергу ст. 5-1 Конвенції роз’яснює, що під триманням під вартою (стосовно виконання покарання) необхідно розуміти законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом, тобто позбавлення волі. Таким чином, ст. 4-1 Конвенції передбачає лише два випадки, коли праця (в сфері виконання покарань) не вважається примусовою – під час позбавлення волі (арешту) або умовного звільнення з ув’язнення. Отже, існуюча редакція змісту покарання у виді обмеження волі, передбачаючи обов’язкове залучення засуджених названої категорії до праці, прямо порушує вимоги ст. 4-1 Конвенції, що є неприпустимим.

Проте ця проблема має ще й інший бік. Заборону застосування покарання у виді обмеження волі до перелічених у ч.3 ст.61 КК України категорій засуджених законодавець, окремі вчені та практики пояснюють виключно гуманною турботою держави про збереження фізичного здоров’я найбільш вразливих в цьому аспекті категорій засуджених (неповнолітні, вагітні жінки, пенсіонери, інваліди тощо) шляхом убезпечення їх від обов’язкової праці, яка може завдати їм шкоди. Проте аналіз санкцій норм Особливої частини КК України дає підстави вести мову про те, що така постановка питання навпаки призводить до безпідставного погіршення правового становища та дискримінації цих засуджених перед законом за різними ознаками (статтю, віком, станом здоров’я і т. ін.) всупереч вимогам ст. 24 Конституції України. Адже питома вага обмеження волі у санкціях норм особливої частини КК України є значною. За станом кримінального законодавства на 07.04.2009 р. в Особливій частині КК України передбачено всього 771 склад злочину, а покарання у виді обмеження волі містять санкції 298 складів злочинів, що складає відповідно 38,6% від їх загальної кількості. Як єдиний безальтернативний вид основного покарання, обмеження волі передбачено лише в санкціях 2-х складів злочинів Особливої частини КК України (ч.1 ст.224 – виготовлення з метою збуту, збут чи використання іншим чином підроблених недержавних цінних паперів; ст.335 – ухилення від призову на строкову військову службу), в усіх інших випадках – як альтернативне іншим основним покаранням. У тому числі, як єдина альтернатива позбавленню волю на певний строк, обмеження волі передбачено у санкціях 87 складів злочинів, що складає відповідно 11,3 %. Отже, у випадках вчинення діянь, передбачених цими складами злочинів будь-ким з осіб, що належать до категорії, визначеної у ч.3 ст.61 КК України (неповнолітні, вагітні жінки, інваліди тощо), вони на відміну від інших засуджених (до яких закон не забороняє застосовувати обмеження волі) опиняються в значно гіршій ситуації – адже суддя (особливо у випадках відсутності підстав для застосування ст.69 КК України) не може призначити їм обмеження волі в силу вимог ч.3 ст.61 КК України та вимушений призначати більш суворе покарання – позбавлення волі на певний строк. Такий стан речей також не можна визнавати нормальним з точки зору дотримання прав і свобод людини.

Наступною ”проблемною” нормою КК України, яка багато чого нам пояснює і одночасно ставить велику та жирну крапку на нашій думці про новизну та гуманізм покарання у виді обмеження волі, є ч.6 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, яка передбачає, що осіб, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п’яти років в колоніях-поселеннях, вважати такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачене статтею 61 КК України. Отже все відразу стає на свої місця і нам стає зрозуміло – і чому законодавцю та кримінально-виконавчій службі не було потрібно тривалого часу для створення належних умов для виконання цього виду покарання, і чому передбачена обов’язкова (примусова) праця цієї категорії засуджених. Законодавець та кримінально-виконавча служба знайшли для себе взаємовигідний варіант вирішення проблеми, механізм якого полягав в тому, що оскільки ст. 11 КВК України вже не передбачала такого виду установи як виправна колонія-поселення, ці установи (колонії-поселення) лише змінили свої вивіски на назву ”виправний центр”. Засуджені, які в них утримуються вже вважаються такими, що відбувають покарання у виді обмеження волі, хоча порядок і умови його відбування за своєю сутністю продовжують залишатися позбавленням волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях, яке раніше передбачалося відповідними нормами (ст.ст. 16, 33) Виправно-трудового кодексу України (далі ВТК). Натомість у ст. 11 КВК України з’явився новий вид установ – кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри), які виконують новий вид покарання – обмеження волі. Такий спосіб ”реформування сфери виконання покарань” був вигідний як законодавцю – необхідно було якнайскоріше прозвітувати світовій спільноті та країні про суттєві зрушення та позитивні кроки в напрямку гуманізації сфери виконання покарань та реформування кримінально-виконавчої системи, так і органам виконавчої влади і, зокрема, кримінально-виконавчій службі, яка: 1) майже миттєво позбулася головного болю стосовно необхідності вирішення проблеми фінансування та будівництва у всіх регіонах держави мережі установ відкритого типу та їх відповідного обладнання; 2) відзвітувала про своє реформування та успішне запровадження ще одного нового покарання, альтернативного позбавленню волі; 3) зберігши у виправних центрах умови тримання засуджених, передбачені раніше для колоній–поселень, створила для себе більш сприятливі умови щодо забезпечення нагляду за ними. Не виграли від такого реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства лише засуджені.

Дійсно, якщо ми проаналізуємо зміст ст.33 ВТК України, яка визначала особливості режиму у виправно-трудових колоніях-поселеннях, то дійдемо висновку, що майже всі її положення дослівно відтворені у ст. 59 КВК України і тільки назва ”виправно-трудова колонія-поселення” замінена на ”виправний центр”. Відмінності стосуються лише окремих підстав для виїзду засуджених за межі виправного центру. До речі, доцільно їх розглянути більш детально. Згідно з ч.2 ст.59 КВК України засудженим можуть бути дозволені виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших причин у таких випадках: 1) за необхідності звернутися в медичний заклад з приводу захворювання чи лікування за наявності відповідного медичного висновку; 2) для складання іспитів у навчальному закладі; 3) за викликом судових і слідчих органів – на період провадження слідства чи дізнання; 4) для попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування після звільнення – строком до 7-ми діб, без урахування часу на дорогу; 5) у разі виникнення інших життєвих обставин, які потребують присутності засудженого. Обґрунтовано виникає питання – чому законодавець наголошує, що такі виїзди надаються засудженим, які відбувають покарання у виді обмеження волі, за обставин, які передбачені для засуджених до позбавлення волі, а вже потім – й на інших підставах (абз.2-6 ч.2 ст.59 КВК України)? Незрозуміло. Це ж зовсім два різних види покарання: позбавлення волі – пов’язано з ізоляцією від суспільства, а обмеження – ні. Тим більш, якщо ми проаналізуємо ч.1 ст.111 КВК України (Короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній), то побачимо, що наведений там перелік підстав (смерть або хвороба близького родича, що загрожує його життю; стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду сім’ї засудженого) повністю підпадає під визначення абз.6 ч. 2 ст. 59 КВК України – ”у разі виникнення інших життєвих обставин, які потребують присутності засудженого”.

Що ж стосується підстав для виїзду засуджених до обмеження волі, закріплених у абзацах 2 та 3 ч.2 ст.59 КВК України (лікування засудженого, участь в досудовому слідстві), то можна безапеляційно стверджувати, що вони повинні бути викладені у виді імперативних норм, адресованих безпосередньо адміністрації виправного центру (а не засудженим), оскільки: 1) КВК України не передбачає взагалі можливості надання засудженим медичної допомоги у виправних центрах, а право засудженого на її отримання адміністрація повинна забезпечити; 2) забезпечити явку засудженого для проведення необхідних слідчих дій – це прямий обов’язок адміністрації.

Отже, відносно новими з усього переліку (ч.2 ст.59 КВК України) можна визнати тільки дві підстави – надання засудженим можливості виїздити для складання іспитів у навчальному закладі та для попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування (абз.3 та 5 ч.2 ст.59 КВК України). Проте задекларована у абз.3 ч.2 ст.59 КВК України норма про можливість надання засудженому права виїздити з виправного центру для складання іспитів у навчальному закладі суттєво і безпідставно звужується у відомчому підзаконному акті Департаменту. Зокрема підпункт ”г” пункту 8.2. Інструкції передбачає, що засудженим може бути дозволено виїзд за межі виправного центру для складання іспитів у навчальному закладі, але лише за умови, що вони навчалися у ньому до засудження. Дійсно правовий парадокс. Адже КВК України не містить такої умови. Отже дія норми закону обмежується нормою підзаконного відомчого акту Департаменту.

Крім того, необхідно підкреслити, що ще виправно-трудове законодавство передбачало цілий ряд підстав для виїзду окремих категорій засуджених за межі місця відбування покарання. Зокрема аналіз ст. 82-2 ВТК України, яка визначала обов’язки та права осіб, умовно засуджених до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, а також умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці (ст. 25-1 та 52-1 КК України 1960 р.) свідчить, що цим особам також могло бути надано право виїзду за межі адміністративного району у відрядження або з інших поважних причин, а частина їх обов’язків тотожна (працювати у місцях визначених органами, що відають виконанням покарання, проживання лише у спеціально призначених для цього гуртожитках, перебування поза них у вільний від роботи час тільки за спеціальним дозволом, реєстрація, тощо) обов’язкам засуджених до обмеження волі.

Викладене дозволяє дійти висновку, що насправді порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі – це не що інше, як певний симбіоз раніше передбачених ВТК України: порядку та умов відбування покарання у виді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях (ст.ст. 16, 33) та умовного засудження до позбавлення волі (умовного звільнення з місць позбавлення волі) з обов’язковим залученням засудженого до праці (ст. 82-1 –82-8). До речі, саме через значний рівень безробіття у нашій державі, яке мало місце на початку 90-х років минулого сторіччя та неспроможність держави забезпечити цю категорію засуджених (звільнених) суспільно-корисною працею, застосування ст. 25-1 та 52-1 КК України 1960 р. було зупинено постановою Верховної Ради України від 16.05.1992 р. (з формулюванням – до прийняття нового КК України), а спеціальні комендатури, в яких проживали засуджені, – ліквідовані. Враховуючи те, що внаслідок економічних негараздів вирішити проблему безробіття у нашій державі вже тривалий час не вдається, то навряд чи можна вважати доцільним запровадження покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, обов’язковим елементом якого є примусова праця, оскільки в цей же час десятки та сотні тисяч правослухняних, досвідчених та висококваліфікованих працівників не можуть забезпечити себе роботою.

Тепер декілька слів щодо установ для відбування цього виду покарання. На даний час на теренах держави функціонує 21 виправний центр Департаменту, в яких станом на 1.01. 2009 р. утримувалося 4874 засуджених до обмеження волі. Динаміка кількості засуджених, що утримувалися у виправних центрах на протязі останніх декількох років характеризується наступними даними. Станом на 1.01. 2003 р. загальна кількість засуджених цієї категорії становила 1784; на 1.01. 2004 р. – 2244; на 1.01. 2005 р. – 2612; на 1.01. 2006 р. – 4672; на 1.01. 2007 р. – 4911; на 1.01. 2008 р. – 5000 чол. Отже, наведена статистика свідчить, що загальна кількість засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі за останні 5 років збільшилась більш ніж в 2 рази. А тепер проаналізуємо, що ж це за виправні центри, в яких ці засуджені відбувають покарання? Станом на 31.08.2001 р. (до набрання чинності КК України 2001 р.) 18 з 21 названого вище виправного центру мали статус виправно-трудових колоній-поселень, 2 – дільниць колоній поселень при виправно-трудових колоніях різних видів режиму. Дійсно, якщо проаналізувати п.9 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту від 25.12.2003 р. № 275 (далі – Правила 2003 р.), та пункти 4.1. та 4.2. Інструкції, що встановлюють вимоги до обладнання виправних центрів, та порівняти їх зі змістом п.8.1– 8.4 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, затверджених наказом Департаменту від 5.06.2000 р. (далі – Правила 2000 р.), що визначали особливості обладнання виправно-трудових колоній-поселень, стає цілком очевидною їх майже повна тотожність. Будь-які інші коментарі – зайві.

Варто звернути увагу й на той факт, що Департамент так і не спромігся на протязі більш ніж 7 років забезпечити виконання вимог ч.1 ст.56 КВК України в частині, яка передбачає, що засуджені до обмеження волі повинні відбувати покарання, як правило, в виправних центрах у межах адміністративно–територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Адже виправні центри не створені навіть у всіх областях держави – їх мають лише 16 з 24 областей. Причому в 12 областях існує лише по 1 виправному центру, а від 2 до 3-х – лише в 4 областях: Дніпропетровській (3), Донецькій (2), Луганській (3) та Івано-Франківській (2).

Наведені вище аргументи підтверджуються висновками перевірок, проведених у виправних центрах Департаменту Генеральною прокуратурою України. Зокрема, як зазначає заступник Генерального прокурора України А. Шинальський, на початку 2007 р. до Генеральної прокуратури України стали надходити непоодинокі скарги від осіб, які відбувають кримінальне покарання у виді обмеження волі, суть яких полягала в тому, що замість покарання у виді обмеження волі засуджені фактично відбувають покарання у виді позбавлення волі. За час, що минув із запровадження цього виду покарання, органи виконавчої влади не спромоглися створити жодного виправного центру, який би відповідав вимогам закону, і тому засуджені змушені відбувати не обмеження, а позбавлення волі. Такі порушення прав засуджених до цього виду покарання виявлені в усіх без винятку виправних центрах. Самі ж виправні центри і організаційно, і архітектурно являють собою виправні колонії доби колишнього СРСР з усіма відповідними атрибутами – інженерно-технічними засобами охорони територій (мури, вежі, колючий дріт по периметру тощо), сигналізацією і оповіщенням, а подекуди навіть локальною ізоляцією окремих ділянок територій. А.Шинальський також підкреслює, що, на його думку, причини такого стану справ не в останню чергу полягають у незрозумілому та цілком протизаконному прагненні Департаменту максимально наблизити режим відбуття покарання у виді обмеження волі до покарання у вигляді позбавлення волі, у прагненні перетворити нагляд за поведінкою засуджених у тотальний контроль та запровадити жорстку охорону засуджених від спілкування із зовнішнім світом (Шинальський О. Додержання вимог закону під час виконання кримінального покарання у вигляді обмеження волі та тримання осіб в приймальниках-розподільниках для осіб, які запідозрені у зайнятті бродяжництвом //Вісник прокуратури. – 2007. – №6. – С.3-11.)

Питання ж, які виникають з цього приводу до органів законодавчої та виконавчої влади – а чи усвідомлювали наші законодавці, сутність законодавчих норм, які приймали; де ж тут роль Міністерства юстиції, яке проводило правову експертизу відомчих нормативних актів Департаменту та здійснювала їх державну реєстрацію? – вбачаються риторичними і залишаються без відповіді.

Вітчизняному законодавцю при здійсненні таких важливих кроків у сфері виконання кримінальних покарань не завадило б спочатку ознайомитися з тим позитивним досвідом, який вже був напрацьованій у цій сфері законодавства окремими країнами СНД – Республікою Бєларусь та Російською Федерацією, із законодавства якої, без сумніву, і був запозичений цей ”новий” вид покарання.

У ст. 53 КК РФ, який набрав чинності набагато раніше нового КК України – з 1.01. 1997 р., законодавчо був закріплений новий вид покарання – обмеження волі. Згідно з ч.1 ст.53 КК РФ сутність покарання полягає в утриманні засудженого, який досяг на момент винесення вироку 18-річного віку в спеціальній установі без ізоляції від суспільства, в умовах здійснення за ним нагляду. Частина друга цієї ж статті визначає що цей вид покарання призначається: а) особам, які засуджені за вчинення умисних злочинів і не мають судимості – на строк від 1 до 3-х років; б) особам, засудженим за злочини, вчинені з необережності, – на строк від 1 до 5 років. У ст. 53 були визначені й категорії засуджених, яким цей вид покарання не призначався: інваліди 1 та 2 груп; вагітні жінки та жінки, що мають дітей віком до 8 років, особи пенсійного віку, а також військовослужбовці строкової служби.

Інститут виконання покарання у виді обмеження волі був закріплений у ст.ст. 47-60 КВК РФ, який набрав чинності з 1.07.1997. Детально на змісті цих норм зупинятися не будемо, оскільки більшість з них тотожна вже розглянутим вище нормам КВК України (правильніше буде сказати навпаки), а обмежимося лише окремими положеннями. Відповідно до ст.47 КВК РФ засуджені до обмеження волі відбувають покарання в спеціальних установах – виправних центрах, як правило, в межах території суб’єкту РФ, в якому вони проживали або були засуджені. А засуджені, яким обмеження волі призначено в порядку заміни покарання більш м’яким, можуть бути направлені і до виправних центрів, розташованих на території інших суб’єктів РФ. Порядок відбування цього виду покарання закріплений у ст. 50 КВК РФ, яка, зокрема, передбачає, що засуджені перебувають під наглядом та зобов’язані: виконувати Правила внутрішнього розпорядку виправних центрів (які так і не були прийняті); працювати у місцях, визначених адміністрацією виправного центру; постійно перебувати у межах виправного центру та не залишати його без дозволу адміністрації; проживати, як правило, в спеціально призначених для засуджених гуртожитках і не залишати їх у нічний час без дозволу адміністрації, постійно мати при собі документ встановленого зразка і т. ін. Засудженим, які не допускають порушень та мають сім’ю, за постановою начальника виправного центру може бути дозволено проживання на орендованій або власній жилій площі. Такі засуджені повинні з’являтися для реєстрації до 4-х разів на місць. Більшість з перелічених норм КВК РФ була продубльована у подальшому українським законодавцем у КВК України.

Разом з тим, між нормами КВК РФ та КВК України, що регулюють інститут обмеження волі є й певні відмінності (на жаль, не на користь КВК України). Зупинимося коротко лише на деяких. Так, на відміну КВК України, який не містить норм імперативного характеру про обов’язкове роздільне тримання різних категорій засуджених до цього виду покарання (що призводить до негативного впливу на засуджених до обмеження волі з боку засуджених, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі), ч.5 ст.50 КВК РФ передбачає, що засуджені, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі та мають судимість, утримуються окремо від інших засуджених до обмеження волі. Крім того, більш гуманною (у порівнянні з КВК України) є норма, закріплена у ч.9 ст.50 КВК РФ, яка дозволяє цим засудженим заочно навчатися в установах середньої професійної та вищої професійної освіти, розташованих в межах території суб’єкту РФ за місцем відбування покарання. Більш гуманними є і норми КВК РФ, які регулюють медико-санітарне забезпечення засуджених до обмеження волі. Зокрема, ч.2 ст.52 КВК РФ передбачає, що для амбулаторного медичного обслуговування засуджених, за рішенням Міністерства юстиції РФ (у його підпорядкуванні перебуває Федеральна служба виконання покарань) та Міністерства охорони здоров’я та соціального розвитку РФ у виправних центрах можуть утворюватися медичні установи (поліклініки, медсанчастини тощо). А у штатах же вітчизняних виправних центрів взагалі не передбачено жодної посади медичного працівника для надання навіть невідкладної медичної допомоги (оскільки це не передбачено КВК України), що при значній віддаленості виправного центру від лікувального закладу охорони здоров’я за певних обставин може призвести й до летальних випадків серед хворих засуджених, які потребують невідкладної медичної допомоги.

Проте закріпивши відповідні норми у КК та КВК РФ, російський законодавець (на відміну від вітчизняного) усвідомлював, що для побудови мережі відкритих установ нового типу, які б були здатні забезпечити передбачені законом умови тримання засуджених, потрібні значні матеріальні ресурси, велика організаційна робота, час і т. ін., і тому даний вид покарання був віднесений до так званих ”відкладених видів покарання”. Вводячи в дію новий КК РФ та КВК РФ відповідними Федеральними Законами РФ, законодавець у ст. 4 Закону про введення в дію КК РФ та у ст. 5 Закону про введення в дію КВК РФ зазначив, що положення про покарання у виді обмеження волі вводяться в дію федеральним законом або федеральними законами після набрання чинності КК РФ по мірі створення необхідних умов для виконання цього виду покарання, але не пізніше 2001 року. У подальшому цей термін був продовжений до 2005 року. Проте відповідні положення КК та КВК РФ щодо покарання у виді обмеження волі так і залишилися не введеними в дію до цього часу. Пояснюється це тим, що: по-перше, – створення розгалуженої мережі виправних центрів на всій території РФ потребувало величезних матеріальних затрат; по-друге – значна кількість провідних російських юристів-практиків різко негативно ставилася до запровадження цього покарання у тому виді, який був закріплений в законодавстві. Вони вважали, що більш доцільно від нього відмовитися взагалі в силу практичної недоцільності та низької ефективності, оскільки, по суті, таке обмеження волі являє собою фактично раніше скасоване умовно засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, а виправні центри, в яких засуджені повинні відбувати покарання – це ті ж самі спецкомендатури, тільки під іншою назвою. Наведені аргументи були визнані обґрунтованими і було прийнято рішення кардинально змінити зміст цього виду покарання. Був розроблений відповідний проект Федерального закону РФ (№ 321851-4) ”Про введення в дію положень КК РФ та КВК РФ про покарання у виді обмеження волі та внесення змін в законодавчі акти РФ”, який вже був розглянутий Державною Думою РФ в першому читанні 4.07.2008 р. та очікує остаточного прийняття.

Згідно з цим законопроектом, стаття 53 КК РФ (обмеження волі) передбачає, що обмеження волі полягає в обмеженні судом окремих прав та свобод засудженого на його особисту недоторканність, недоторканність приватного життя та житла, свободу пересування та обрання місця проживання або перебування, участі у мітингах і демонстраціях, пікетуванні та призначається у виді встановлення засудженому наступних правообмежень: заборона виходити з дому (квартири, іншого помешкання) в певний час доби; заборона перебувати у певних місцях міського чи сільського населеного пункту чи (або) муніципального району, заборона виїзду або обмеження часу виїзду у особистих справах за межі населеного пункту чи (або) муніципального району, заборона відвідувати місця проведення масових і інших заходів або приймати участь у них, заборона змінювати місце проживання або перебування, місце роботі і навчання без попереднього повідомлення та згоди спеціалізованого державного органу, що здійснює нагляд, явка до спеціалізованого державного органу, що здійснює нагляд для реєстрації від 1 до 4-х разів на місяць. У необхідних випадках з урахуванням особи засудженого та обставин вчиненого ним злочину суд може призначити й інші обмеження прав і свобод засудженого. Даний вид покарання може призначатися як основний вид покарання терміном від 2-х місяців до 4-х років, а також на термін від 6-ти місяців до 2-х років в якості додаткового виду покарання. Під час відбування цього покарання суд за поданням спеціалізованого державного органу, що здійснює нагляд може скасувати частково або доповнити раніше встановлені ним для засудженого обов’язки. Даний вид покарання не може бути застосований лише до військовослужбовців. Редакція ст.49 та 50 КВК РФ, викладені у проекті Федерального Закону, передбачають, що покарання відбувається засудженим за місцем його проживання, покладають здійснення нагляду за виконанням покарання на кримінально-виконавчі інспекції (далі – КВІ), встановлюють порядок здійснення нагляду, обов’язки засуджених та повноваження КВІ щодо забезпечення нагляду за засудженими до обмеження волі.

У свій час саме таким шляхом пішов і законодавець Республіки Бєларусь, який спочатку у ч.1 ст.44 КВК РБ передбачав лише одну форму виконання покарання у виді обмеження волі – у виправних установах відкритого типу. З часом, з урахуванням реалій сучасності до КВК РБ були внесені зміни (ч.2-1 ст.44 КВК РБ), які передбачили й іншу форму виконання покарання – за місцем проживання засудженого. Зараз у РБ паралельно існують дві категорії засуджених до цього виду покарання: 1) засуджені до обмеження волі з направленням їх до виправної установи відкритого типу – відбувають покарання у виправних центрах, як правило в межах області за місцем постійного проживання або засудження; 2) засуджені до обмеження волі без направлення до виправної установи відкритого типу – відбувають покарання за місцем постійного проживання. Для другої категорії засуджених встановлюються правообмеження аналогічні тим, які наведені вище у проекті ФЗ РФ, а нагляд за їх виконанням засудженим здійснює також КВІ.

Як бачимо, на вирішення питання щодо практичного запровадження нового гуманного покарання, яке б дійсно відповідало задекларованому його змісту та склало дійсну, реальну альтернативу позбавленню волі, навіть потужній російській державі знадобилось більш ніж 12 років, а наші вітчизняні органи законодавчої та виконавчої влади блискавично вирішили це питання менш як за 5 місяців (час з моменту прийняття нового КК України і до набрання їм чинності) – замінивши на установах виконання покарань вивіски з ”колонія-поселення” на ”виправний центр”.

У цілому ж, можна зробити наступні висновки.

1. Порядок та умови відбування засудженими покарання у виді обмеження волі, встановлені КВК України та відомчими нормативними актами Департаменту, не відповідають вимогам національного законодавства і, зокрема, змісту цього виду покарання, закріпленого у ст.61 КК України.

2. Вимога ст. 61 КК України про обов’язкове залучення до праці осіб, засуджених до обмеження волі суперечить ст.4-1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

3. Інструкція, як відомчий підзаконний нормативний акт Департаменту, безпідставно звужує зміст абз.3 ч.2 ст.59 КВК України щодо надання засудженим права на виїзди за межі установ для складання іспитів.

4. Існуючі норми КВК України не передбачають можливості надання засудженим невідкладної та амбулаторної медичної допомоги безпосередньо за місцем відбування покарання, що у певних випадках (тим більш за віддаленості установи від лікувальних закладів охорони здоров’я) може призвести до небажаних (летальних) наслідків.

5. На сьогоднішній день в Україні ще не створено установ відкритого типу – виправних центрів, які б дійсно відповідали вимогам цього виду покарання, як альтернативного позбавленню волі. За своїм технічним обладнанням, архітектурою (паркан суцільного заповнення, вежі, колючий дріт, інженерно-технічні засоби охорони, КПП, іноді й локальні сектори) та організацією діяльності ці установи є нічим іншим, як виправно-трудовими колоніями-поселеннями, які передбачалися у ВТК України для виконання покарання у виді позбавлення волі. Особи, які засуджені до покарання у виді обмеження волі, фактично перебувають в умовах, які являють собою симбіоз положень ВТК України, що встановлювали порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді позбавлення волі (ст.ст. 16, 33 ВТК України) та умовного засудження до позбавлення волі (звільнення з місць позбавлення волі) з обов’язковим залученням засудженого до праці (ст. 82-2 ВТК України).

Такий стан речей є неприпустимим, оскільки призводить до масового порушення прав засуджених. Приведення умов тримання засуджених до обмеження волі у сувору відповідність до вимог закону та створення установ дійсно відкритого типу, які були б спроможні забезпечити усі належні умови для виконання покарання у виді обмеження волі, повинно стати невідкладним та першочерговим завданням органів законодавчої та виконавчої влади. При підготовці відповідних змін та доповнень до чинного кримінального та кримінально-виконавчого законодавства України доцільно було б врахувати і напрацьований позитивний досвід Російської Федерації і Республіки Бєларусь у цій сфері.