пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Андрій Гель

ПРО ДОЦІЛЬНІСТЬ ПОДАЛЬШОГО ІСНУВАННЯ СТ. 391 КК УКРАЇНИ

   

Склад злочину, передбачений у ст. 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Диспозиція цієї статті викладена наступним чином: “Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання”.

Така конструкція диспозиції цієї норми прямо суперечить привселюдно проголошеним концептуальним засадам нового КК України, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Проте аналіз конструктивних ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 391 КК, свідчить, що в процесі декриміналізації ця стаття КК з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) преюдицію як необхідну умову кримінальної відповідальності.

На наш погляд, існування адміністративної (дисциплінарної) преюдиції у ст.391 КК є наслідком того, що, формулюючи цей склад злочину, законодавець не звернув уваги на таку особливість, а лише обмежився тим, що автоматично переніс у дещо зміненому вигляді до ст. 391 КК 2001 р. склад злочину, який був передбачений у ч.1 статті 183-3 КК 1960 р.

Взагалі вбачається, що існування цієї норми (ст..391) у КК України є зайвим, адже з набранням чинності КВК України адміністрація виправних колоній та територіальні органи управління Департаменту отримали значний та достатній обсяг нових повноважень для здійснення впливу на злісних порушників режиму відбування покарання (зокрема переведення до інших ізольованих дільниць виправної колонії), який спроможний забезпечити виконання завдань, що стоять перед органами і установами кримінально-виконавчої системи і без застосування заходів кримінально-правового характеру до засуджених.

Необхідно звернути увагу і на той факт, що при загальній позитивній тенденції до поступового зниження абсолютних та відносних показників стану злочинності у виправних колоніях держави (за виключенням 2007 та 2008 р.р.), питома вага злочинів, передбачених ст. 391 КК (до 1.01. 2004 р.– ст. 183-3 КК 1960 р.) у структурі злочинності за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися занадто високою, що свідчить про активне застосування адміністраціями виправних установ цієї норми КК. Так, якщо за підсумками роботи за 1994 р. у виправних колоніях України було зареєстровано 616 злочинів, а рівень злочинності в розрахунку на 1000 засуджених складав 4,6 , то вже за 1998 р. ці показники складали відповідно 405 та 2,6 , за 2003 р.– 377 та 2,55, за 2006 – 411 та 2,86. Правда у 2007 -2008р.р. кількість злочинів, зареєстрованих у виправних колоніях вже збільшилась відповідно до 489 та 536. Разом з тим, аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що на протязі останніх більш як десяти років найбільша кількість кримінальних справ порушувалась саме за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 391 КК ( ст. 183-3 КК 1960 р.) і саме вони складають левовому частку усіх злочинів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі. Зокрема якщо у 1994 р. питома вага цієї категорії кримінальних справ становила лише 23%, то вже у 1998 р. – 52,6%; у 2002 р. – 72,7%; у 2003 р. – 69,2%; у 2006 та 2007 р.р. – відповідно 53,5% та 49,6%. За підсумками роботи у 2008р. питома вага цієї категорії злочинів незначно зменшилась – до 46%. Разом з тим, в окремих регіонах держави показник є значно більшим.

Подальше існування та застосування ст. 391 КК України крім того, що прямо суперечить вимогам ст. 21 і 24 Конституції України, ще й фактично призводить до штучного збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях. Не можна також не звернути увагу й на той факт, що доки буде існувати цей склад злочину, доти (нехай навіть й чисто гіпотетично) буде існувати вірогідність настання ще більшої небезпеки – можливість необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності окремих засуджених, які з будь-яких причин (побутових, особистих тощо) потрапляють у конфліктні ситуації з представниками адміністрації виправних колоній – адже для цього відповідним посадовим особам адміністрації достатньо лише накласти низку дисциплінарних стягнень на засудженого протягом певного часу.

Взагалі, як здається, – ситуація дійсно парадоксальна і, на мій погляд, явно несумісна з проголошеним курсом на побудову правової держави, адже людина, яка вже засуджена до позбавлення волі і зазнала суттєвих правових обмежень, у випадку вчинення нею діянь, які, по суті, є дисциплінарними порушеннями, отримує неадекватну реакцію з боку держави – не дисциплінарну, а найбільш сувору – кримінальну відповідальність та новий строк позбавлення волі.

Неможливо обійти увагою й питання юридичної недосконалості її існуючої редакції. Зокрема, у коментарях до диспозиції наведеної вище норми стверджується, що суб’єктами цього складу злочину можуть бути засуджені, які відбувають покарання як у виді позбавлення волі, так і у виді обмеження волі, що насправді зовсім не відповідає дійсності. Результати дослідження окремих положень диспозиції ст. 391 КК дають обґрунтовані підстави стверджувати, що ані Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК), ані чинний Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), не містили і не містять норм, які б передбачали можливість застосування до осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або їх переведення за порушення вимог режиму на більш суворий режим відбування покарання, що, в свою чергу, і виключає взагалі можливість застосування ст. 391 КК до цієї категорії осіб.

У переліку дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватись до осіб, засуджених до обмеження волі і визначені у ч.1 ст. 68 КВК, відсутній такий вид стягнення як переведення до ПКТ (одиночної камери). Крім того, глава 13 КВК не містить жодної норми, яка б передбачала можливість переведення засуджених до цього виду покарання на більш суворий режим за порушення вимог режиму відбування покарання. Отже, можна стверджувати, що та частина диспозиції ст. 391 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, вже з самого початку була “мертвонародженою”.

Крім цього, певні складнощі виникли і стосовно застосування ст. 391 КК до порушників режиму з числа осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. В якості обов’язкових умов їх кримінальної відповідальності ст. .391 КК передбачає: а) наявність у засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери) або попереднє його переведення на більш суворий режим відбування покарання за порушення вимог режиму; б) вчинення засудженим злісної непокори на протязі року після відбуття цього дисциплінарного стягнення або після повернення із установи з більш суворим режимом. Однак ч.14 ст. 134 КВК передбачає, що якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Отже, якщо засуджений вчинить злісну непокору після спливу шестимісячного строку, хоча і протягом зазначеного у диспозиції ст. 391 КК одного року з моменту відбуття стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери), дана норма до нього не може бути застосована, так як стягнення вже погашено, і він вважається таким, що не має стягнення (за умови не вчинення нового дисциплінарного проступку). До 1.01.2004 р. строк давності дії накладених дисциплінарних стягнень відповідно до ст. 68 ВТК визначався в один рік, що повністю узгоджувалося з терміном, зазначеним у диспозиції ст. 391 КК.

Необхідно також зазначити, що за відсутності чіткого законодавчого визначення та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, не зовсім ясно, як саме необхідно тлумачити після набрання чинності КВК частину диспозиції ст. 391 КК: ”переводилась на більш суворий режим відбування покарання”. До набрання чинності КВК було чітко зрозуміло, що законодавець має на увазі зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі, які під час відбування покарання злісно порушують вимоги режиму і відповідно до вимог ст. 47 ВТК (Переведення засуджених, які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи) переведені в інші виправно-трудові установи. Чинне ж кримінально-виконавче законодавство передбачає як можливість переведення засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання з колонії одного рівня безпеки до колонії іншого (вищого) рівня безпеки, так і переведення в межах однієї колонії з дільниці одного виду до дільниці іншого виду. Правомірно виникає питання: чи можна вважати переведенням на більш суворий режим тримання, яке передбачене у диспозиції ст. 391 КК, переведення засудженого за порушення вимог режиму з однієї дільниці виправної колонії до іншої, в межах однієї колонії? Однозначної відповіді на це питання закон не дає, що певним чином перешкоджає правильному застосуванню кримінального закону і може призвести до порушень законності.

В цілому ж, з огляду на викладене, можна зазначити наступне:

1. Існування складу злочину, передбаченого ст. 391 КК суперечить ст. 21 і 24 Конституції України та концептуальним положенням чинного КК щодо відмови від адміністративної (дисциплінарної) преюдиції, декриміналізації діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Якщо законодавець все ж таки прийде до висновку про доцільність подальшого існування складу злочину, передбаченого ст.391 КК, її диспозицію необхідно викласти у наступній редакції: “Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом шести місяців стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась до виправної колонії вищого рівня безпеки”.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори