пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Ірина Яковець

Визначення виду колонії, в якій повинен відбувати покарання засуджений, та місця відбування покарання

   

Із 2001 р. процедура визначення виду колонії засудженим виконується Регіональними комісіями, що створені при кожному управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) в областях.

З прийняттям у 2003 році нового Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) до останнього було включено декілька норм, які стосуються зазначеного питання, зокрема, у ст. 86 КВК закріплено, що вид колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Департаментом. Однак, законодавчо закріплені лише загальні моменти визначення виду колонії. Тому головним документом при вирішенні цього питання була й залишається Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003р., № 261, тобто, відомчий акт.

Посадові особи Регіональних комісій зобов’язані відвідувати СІЗО і розглядати матеріали особових справ засуджених, але реальна присутність їх усіх на засіданнях не є ефективною, оскільки вони у своїй більшості ставляться до виконання зазначених повноважень, як до прикрої необхідності. У результаті на практиці, як правило, визначення виду колонії здійснюється одним, максимум, двома працівниками слідчого ізолятору. Всі інші – лише проставляють свої підписи на протоколах.

Вирішення судом питання направлення засудженого до виправної установи цілком узгоджувалося зі ст. 63 Конституції України, тоді як передача таких повноважень Департаменту, а особливо здійснення цієї процедури на підставі підзаконного нормативного акта (Інструкції), що характеризується довільним тлумаченням норм КВК України, взагалі викликає певні сумніви у своїй законності. Перш за все відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суть правосуддя з кримінальних справ полягає в розгляді в судових засіданнях таких справ і застосуванні встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у вчиненні злочину. У ст. 63 Конституції України говориться про те, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Відомо, що поміщення засудженого до установи того чи іншого типу невідворотно тягне за собою неможливість або ускладнення реалізації ним певних прав громадянина й людини, а від виду кримінально-виконавчої установи також залежить і обсяг кари1, що буде застосований до особи. Нині за ч.2 ст.65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому суд не визначає, в яких умовах засуджений буде відбувати покарання, що фактично дає змогу стверджувати, що суд виходить з рівності умов відбування покарання в усіх колоніях, оскільки в іншому разі це потребувало б окремої регламентації і входило б до змісту покарання. Засуджуючи особу до позбавлення волі за вчинення злочину середньої тяжкості, суд визнає необхідним її ізолювання у спеціальній установі. Але Регіональна комісія на підставі Інструкції може встановити їй відбувати покарання в умовах, як максимально наближених до умов обмеження волі (а це вже інший вид покарання), так і в умовах суворої ізоляції від суспільства. Якщо виходити з того, що залежно від виду колонії обмеження можуть збільшуватися або зменшуватися, можна стверджувати, що Регіональна комісія фактично здійснює правосуддя, тобто встановлює обсяг каральних заходів, що будуть застосовані до осіб, винних у вчиненні злочину, керуючись, при цьому тими ж правилами, що й суд. Через те, що суд є єдиним органом, уповноваженим оцінити суспільну небезпеку особи і вчиненого нею злочину, будь-яка оцінка цих обставин, здійснювана не судом, має розцінюватися як привласнення функцій останнього.

Загальновизнано, що обмеження прав засудженого може бути врегульовано лише законом. У разі, якщо Регіональна комісія розподіляє засуджених до позбавлення волі в різні установи згідно з положеннями статей 18, 19 та 140 КВК України, то з цим ще можна погодитись, оскільки такий підхід відповідає закону. Проте в деяких випадках Інструкція, конкретизуючи законодавство й заповнюючи наявні в ньому прогалини, містить норми, що суперечать закону, виконання їх призводить до негативних наслідків і принципи, які містяться в законі, так і залишаються в рамках декларацій, не реалізованих у правозастосовчій діяльності.

Так, Інструкцією визначені категорії засуджених, які не повинні відбувати покарання в колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, що не передбачено КВК України, чим погіршується становище цих осіб і врешті-решт порушуються принципи справедливості й рівності засуджених перед законом при виконанні покарання. За ст. 66 КК України обставиною, яка пом’якшує покарання, в числі інших визнається і вчинення злочину жінкою у стані вагітності. Іншими словами, при рівності всіх інших умов (характеру злочину, об’єкта посягання тощо), з огляду на специфічний стан вагітності за вчинений такою особою злочин їй призначається більш м¢яке покарання. У той же час за Інструкцією до такої особи з невідомих причин буде застосовано більший обсяг карального впливу (відповідно до п.2.2. Інструкції вказані особи за жодних обставин не підлягають направленню до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання). Подібний стан справ повною мірою стосується й пенсіонерів, інвалідів першої та другої груп, жінок, які мають при собі дітей віком до трьох років, засуджених за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Отож, що з урахуванням, наприклад, погіршеного стану здоров¢я засудженого, наявності в нього певних фізичних вад Департамент його становище невиправдано погіршує порівняно з іншими особами.

Мають місце й зворотні випадки. Так, у разі вчинення особою, яка відбуває покарання у приміщенні камерного типу колонії максимального рівня безпеки (що є найбільш суворим видом ізоляції), злочину, передбаченого ст. 391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи), що є діянням середньої тяжкості, Регіональна комісія відповідно до п. 2.4. Інструкції повинна встановити такому засудженому в подальшому відбування покарання в колонії середнього рівня безпеки, тобто в установі зі значно меншим рівнем ізоляції й меншим обсягом правовобмежень. Аналогічно, й особа, яка тричі вчиняла, приміром, такий особливо тяжкий злочин, як умисне вбивство, і при цьому кожного разу засуджувалася до позбавлення волі, таким чином, відбуватиме покарання у звичайних жилих приміщеннях колонії максимального рівня безпеки, а засуджений за такий злочин лише двічі – у приміщенні камерного типу. Тобто, Департамент визнає першу особу менш небезпечною і вважає, що її необхідно тримати у більш м’яких умовах.

На зазначені вище недоліки в діяльності Регіональних та Апеляційної комісій неодноразового зверталась увага як відповідними фахівцями, так і представниками громадськості. Проте, Департамент зазвичай реагує на висловлені зауваження у формі «відписок» наступного змісту[1]: «Апеляційна та Регіональні комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, створені для реалізації вимог статей 88, 87, 92, 93, 100, 101, 147 чинного КВК відповідним наказом Департаменту, який пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України. Питання щодо здійснення розподілу та направлення засуджених до виправних колоній опрацьовувалось за результатами візитів представників Департаменту до Великої Британії та ФРН. Проект Інструкції вивчався фахівцями та практичними працівниками кримінально-виконавчої служби України та Керівного комітету з реформування в’язничної системи України, який створений Директоратом з правових питань Ради Європи. Крім того, в Департаменті проводився міжнародний семінар, за результатами якого була надана позитивна оцінка у зазначених питаннях. На даний час ці комісії у повному обсязі виконують покладені на них завдання та забезпечують дотримання чинного законодавства у своїй діяльності».

Ще один проблемний момент стосується обрання конкретної колонії. Вибір безпосереднього місця відбування покарання, як правило, здійснюється з метою збереження й укріплення соціально-корисних і порушення соціально-шкідливих зв’язків засудженого з оточуючим світом, забезпечення успішної його адаптації до умов відбування покарання й диференціації виконання покарання.

За ч. 1 ст. 93 КВК України засуджені до позбавлення волі відбувають весь строк покарання у виправній чи виховній колонії в основному в межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження.

Ця норма цілком відповідає положенням Правила 17 Європейських тюремних правил, в якому говориться: «17.1. По можливості ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання у пенітенціарні установи, розташовані поблизу від дому або місця соціальної реабілітації. 17.2. При направленні слід також враховувати вимоги, пов’язані з продовженням кримінального розслідування та забезпечення безпеки, а також необхідність створення відповідного режиму для всіх ув’язнених».

Місце розташування установи виконання покарань у першу чергу впливає на здійснення права на побачення, в результаті чого обсяг кари, що буде зазнавати та чи інша особа, залежить також і від урахування чи неврахування родинних зв’язків при направленні засуджених до виправних установ. Чим далі від попереднього місця проживання й місця проживання родичів відбуває покарання позбавлений волі, тим рідше до нього приїжджають родичі, надходять посилки (передачі) тощо.

Дійсно, неможливо, а в низці випадків і недоцільно створювати колонії різних видів у кожній області, але вирішити проблему розміщення засуджених можна не тільки створенням на території кожної області колоній усіх видів, а й простим розмежуванням окремої установи на відповідні сектори.

Іще одним чинником, який у деяких випадках унеможливлює залишення засудженого для відбування покарання в тій області, де його засуджено чи де проживають його рідні, є відомче закріплення категорій засуджених, які повинні відбувати покарання у спеціально визначених установах або не можуть утримуватись разом в одній установі. Передусім це стосується встановленої Інструкцією заборони щодо направлення в одну установу осіб, яких засуджено за одним вироком суду. На практиці мають місце непоодинокі випадки, коли злочини вчинюються в групі, до складу якої входять рідні брати, батько й син, донька й матір тощо. Тож тримання їх у різних установах, на нашу думку, нічим не обґрунтовано, а, навпаки, створює рідним засуджених додаткові труднощі.

Наявна можливість у членів Регіональних комісій направляти для відбування покарання засуджених не тільки у межах області на практиці дуже часто призводить до порушення принципу справедливості. Як правило, переважно залишаються для відбування позбавлення волі за попереднім місцем проживання чи засудження особи, які не перебувають на якихось профілактичних обліках як схильні до суїциду, нападу на адміністрацію, до злісної непокори адміністрації та найбільш працездатні засуджені, які не мають тяжких захворювань. Не останню роль при цьому відіграє й наявність родичів і місце їх роботи. У результаті за межі області „витісняються” засуджені, які набули репутації “квірулянтів” (патологічних скаржників), створюють інші проблеми для адміністрації, особи похилого віку, хворі та інші, найбільш соціально незахищені категорії. Отже, Регіональна комісія при вирішенні питання щодо місця відбування засудженого зазвичай надає суб’єктивну оцінку відомостям про нього, ставлячи на перше місце інтереси не особи, а кримінально-виконавчої системи області.

Свободи подібного “маневрування” можливо уникнути, закріпивши на рівні закону основні критерії встановлення місця відбування покарання таким чином, щоб це унеможливлювало їх суб’єктивну оцінку і створювало б для всіх засуджених рівні умови або забезпечити розподіл засуджених тільки в межах області, створивши для цього на її території установи (ділянки) всіх рівнів безпеки. Передбачені нині у ст. 94 КВК України дільниці, що створюються у виховних і виправних колоніях, покликані сприяти вторинній класифікації засуджених до позбавлення волі, оскільки розподіл у них відбувається залежно від готовності (або демонстрації) до правослухняної поведінки засуджених у період відбування покарання. Ми ж пропонуємо поділяти територію установ на окремі сектори, що відповідали б передбаченим КВК України видам установ виконання покарань (для цього, безперечно, можливо використовувати й існуючі локальні дільниці).

 



1 Мається на увазі ступінь ізоляції та обмеження правового статусу.

[1] Зауваження та пропозиції Державного департаменту України з питань виконання покарань до проекту Звіту про стан дотримання прав людини у пенітенціарній системі України // Матеріали до вихідного засідання Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності на тему: «Про стан дотримання законності в установах виконання покарань», – Х., 2007. – С.120.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори