пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Ірина Яковець

Переведення засуджених з однієї установи до іншої того ж виду за наявності виняткових обставин

   

Відповідно до ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), засуджені відбувають весь строк покарання, як правило, в одній установі. Це законодавче визначення є позитивним кроком, спрямованим на забезпечення захисту прав засуджених, оскільки за період перебування в одній установі засуджений звикає до рівня вимог, які висуваються до нього, одержує робітничу спеціальність, може продовжити загальне і професійне навчання, адміністрація установи виконання покарань має можливість все­бічно вивчати особу засудженого, застосовувати до нього індивідуаль­ну програму виховного впливу, інші заходи для полегшення подальшої соціальної адаптації після звільнення тощо. Переведення засудженого до іншої виправної установи навіть того ж рівня безпеки, перериває (зупиняє) цей процес, примушує починати все спочатку. Така ситуація призводить до значних втрат психолого-педагогічного, матеріально-фінансового і організаційного характеру.

Частиною 2 ст. 93 КВК передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, причому не всіх, а лише тих, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених за згаданою нормою закону має визначатися нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент).

Законодавство не надає роз’яснення, що розуміється під "винятковими обставинами". Не існує на сьогодні і жодного відомчого нормативного документу, що детально встановлював би підстави та порядок розгляду та вирішення питань переведення засуджених з однієї установи до іншої. У відомчих актах встановлено лише таке:

– за персональними нарядами Департаменту на переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, направляються (…) засуджені, які відповідно до частини другої статті 93 КВК переведені з однієї виправної чи виховної колонії до іншої (п. 3.6. Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003р., № 261);

– основними завданнями Апеляційної комісії є: розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи до іншої згідно з вимогами частини другої статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу та інших законів України (п. 2 Положення про Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003р., № 261).

Але навряд чи подібні положення можна вважати «порядком переведення засуджених».

Складається враження, що Департаменту вигідна відсутність правової регламентації діяльності з питань переведення засуджених. За таких умов, адміністрація виправної колонії, посилаючись на оперативні обставини, стосунки між засудженими, проведення дізнання або порушенням кримінальної справи і т. п., у будь-який час може зробити висновок про необхідність переведення будь-якого засудженого до іншої виправної установи.

Сучасний стан справ, коли склад «виняткових обставин» визначається на розсуд адміністрації установи, є неприпустимою, бо адміністрація сама «може зробити висновок про необхідність переведення», тобто визначити підстави для переведення. Правова невизначеність підстав для переведення засуджених створює передумови для зловживань та порушень прав людини, а також у «необхідних» випадках максимально погіршувати положення засуджених постійним переведенням їх з однієї колонії до іншої. І практика свідчить про непоодинокість подібних випадків.

Не окреслений й порядок розгляду даних питань в Апеляційній комісії. Як витікає з Положення про Апеляційну комісії Департаменту, прийняття рішення про переведення має відбуватись на засіданні комісії (оскільки саме така форма їх діяльності закріплена в Положеннях), після ретельного вивчення поданих матеріалів. Але перелік матеріалів, які мають подаватись на розгляд Апеляційної комісії, також не визначений. Врахування думки самого засудженого не передбачене. Положення містить лише процедуру розгляду звернень засуджених, громадян, організацій тощо.

Через відсутність належного регулювання питань переведення засуджений, стосовно якого прийнято рішення про переведення до іншої установи, його рідні та інші зацікавлені особи, по-перше, не інформуються про порушення такого розгляду, по-друге, не мають можливості вплинути на даний процес, по-третє, не ознайомлюються з прийнятим рішенням, що позбавляє їх можливості його оскаржити (згідно з Положенням, про прийняте Апеляційною комісією рішення інформується у письмовому виді лише заявник, а зрозуміло, що сам засуджений практично ніколи не звертається з проханням про переведення до іншої установи через «оперативні обставини»). Це є прямим порушенням правила 17.3. Європейських тюремних правил, за яким «…слід встановлювати думку ув’язненого відносно спершу призначеного для нього місця відбування покарання та будь-яких інших переводах з однієї пенітенціарної установи до іншої».

Засуджені, стосовно яких прийнято рішення про переведення, як правило, дізнаються про це вже при прибутті до іншої установи, що також негативно впливає на психічні стани. Не менше страждають і рідні, які також отримують інформацію про місцезнаходження засудженого з дня прибуття до нової установи. При цьому їм ніколи не роз’ясняється право на оскарження рішень Апеляційної комісії. А це є прямим порушенням Конституції України, за якою кожен має право на судовий захист та на своєчасне отримання інформації про себе та членів своєї родини.

Можливість такого оскарження встановлюється Положенням. І хоча закріплений у ньому порядок оскарження суперечить чинному законодавству, бо передбачає виключно позасудову процедуру, без жодної згадки щодо звернення до суду («…п. 11. Скарги на рішення Апеляційної комісії подаються на розгляд Голові Департаменту. 12. Рішення Апеляційної комісії може бути скасоване Головою Департаменту та направлене на повторний розгляд…»), ані засуджений, ані його рідні не інформуються навіть про це.

Необхідно також звернути увагу, що «таємність» діяльності як Регіональної, так і Апеляційної комісії (більшість громадян взагалі не мають інформації, що такі органи є), створює умови для «скорочення» або взагалі недотримання навіть існуючої процедури, а також унеможливлює оперативне реагування на зміну місця відбування покарання. За практикою, що склалася, отримати у Департаменті будь-яку інформацію стосовно підстав переведення того чи іншого засудженого неможливо. Копії протоколів засідань Апеляційної комісії не видаються з посиланням на «конфіденційній характер інформації, що міститься в них». Видача витягів з цих протоколів або хоча б ознайомлення з ними – не передбачене.

Отож, існуюча процедура переведення з однієї установи до іншої нагадує колишній ГУЛАГ часів максимальної таємничості діяльності системи виконання покарань. Змінити ж стан справ можливо лише шляхом забезпечення належного контролю з боку відповідних органів за діяльністю Департаменту, а також внесенням у чинне законодавство чітких підстав та процедури переведення засуджених з однієї установи до іншої.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори