пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Ірина Яковець

Застосування умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, зміна умов тримання шляхом переведення до іншої установи

   

Аналіз існуючої практики та нормативного регулювання дозволяють стверджувати про існування непоодиноких прогалин та відсутності одноманітності у вирішенні питань умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням чи зміни умов тримання шляхом переведення до установи іншого виду в різних областях України, що негативно відбивається на правовому становищі засуджених, створює широкі можливості для зловживань з боку адміністрації установ виконання покарань та, зрештою, негативно відбивається на значенні цих правових інститутів.

У першу чергу це стосується строків повторного розгляду на засіданнях комісії установи виконання покарань питань умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням чи зміни умов тримання шляхом переведення до установи іншого виду. Нині вони врегульовані не на рівні закону, а нормативним документом – Інструкцією про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11.01.2008р. № 1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 8 лютого 2008 р. за N109/14800). Цей акт містить п. 6.6. такого змісту: «Повторно питання про можливість подання до суду матеріалів щодо застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (статті 81, 107 Кримінального кодексу України, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 Кримінального кодексу України) або до Департаменту щодо переведення на підставах, встановлених частиною першою статті 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, осіб, засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п’яти років, може бути розглянуто на засіданні комісії тільки після досягнення засудженим необхідного ступеня виправлення, про що відображається в характеристиці на засудженого, не раніше як через один рік з дня винесення рішення про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених – не раніше як через шість місяців». До видання наказу № 1, починаючи ще з часів існування радянської системи виконання покарань, оптимальним терміном повторного розгляду на комісії установи зазначених питань відносно всіх без винятку засуджених вважався строк у 6 місяців. Цей термін був встановлений Інструкцією про порядок роботи відділів (груп, частин) спеціального обліку виправно-трудових колоній, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 23 березня 2000р. № 38дск. Його тривалість була зумовлена численними науковими дослідженнями та практичними експериментами, що розпочалися ще у царські часи та надали можливість визначити найбільш оптимальний строк, який надає можливість переконатися у реальних змінах поведінки засудженого, а також терміном погашення стягнень.

Нововведення, втілене у наказі № 1, нічим не підкріплюється та не обґрунтовується. Більше того, воно суттєво обмежує права засуджених та суперечить КПК України, оскільки останній передбачає можливість розгляду зазначеного питання не раніше, ніж через рік, лише у випадку такої відмови судом. У тих же випадках, коли призначений строк покарання є меншим 5-ти років, засуджені фактично позбавляються можливості скористатися законодавчо передбаченою заохочувальною нормою, оскільки термін перебування в місцях позбавлення волі закінчується скоріше, ніж настає право на повторний розгляд.

Також уведення в дію названого наказу породило правову колізію. Особам, відносно яких зазначені питання розглядалось до прийняття Інструкції, на засіданні комісії було оголошено, що повторний розгляд можливий через шість місяців Але в подальшому, без жодних повторних засідань комісії, її рішення було змінено – розгляд відкладено на 1 рік. У результаті – становище засуджених значно погіршилось. Водночас, перенесення розгляду цього питання без внесення змін до попереднього рішення комісії установи є незаконним.

Також потребує удосконалення й правове регулювання застосування умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м′яким покаранням чи зміни умов тримання шляхом переведення до установи іншого виду. Практику ускладнює відсутність у КК чи КВК чітких критеріїв, якими повинна керуватися адміністрації про оцінці ступеня виправлення засуджених. Стаття 100 КВК передбачає можливість переведення до іншої установи засуджених, які стають на шлях виправлення. Відповідно до ст. 81 КК, умовно-дострокове звільнення може бути застосоване, якщо засуджений довів своє виправлення. У ст. 82 КК передбачається, що заміна невідбутої частини строку покарання більш м’яким покаранням може бути застосована, якщо засуджений став на шлях виправлення. Критерії, на підставі яких має робитися висновок про ту чи іншу ступінь виправлення засудженого, надані у єдиному нормативному акті – Методичних рекомендаціях Департаменту з організації роботи, пов’язаної з забезпеченням прогресивної системи відбування покарання в установах виконання покарань (термін «нормативний акт» вживається з долею умовності). Однак слід відмітити, що ані чинне законодавство, ані рекомендації не роз’яснюють, як саме оцінювати поведінку засудженого за визначеними показниками; вони надають лише загальне уявлення про моменти, які необхідно врахувати. Тому на практиці оцінка зводиться до простої констатації обставин. Отже, існуючі критерії, якими керується адміністрація установ виконання покарань, є наступними:

1)  визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині та щире каяття. Якщо на момент засудження людина не розкаялась – це вважається негативним фактором. При цьому жодним чином не враховується, що з нашим національним станом системи правосуддя далеко не всі вироки винесені з дотриманням принципів законності та обґрунтованості. І чи можна у такому випадку вважати визнання вини позитивним моментом? Видається, що аж ніяк. Крім того, переважна більшість засуджених розкаюються у вчиненому злочині з метою пом’якшити відповідальність, а щирість таких покаянь ніяк не перевіряється;

2)  недопущення протягом року порушень встановленого порядку відбування покарань або дострокове зняття раніше накладеного стягнення, після чого минуло не менше 6-ти місяців. Даний критерій також є суто формальним, оскільки не завжди відсутність стягнень (а рівно – й їх наявність) свідчать про позитивні (чи негативні) зміни особистості. Це може бути реакція на дії адміністрації установи, прояв «слабини» характеру або взагалі звичайне «пристосування»;

3)  відмова від негативних зв’язків з кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі; прийняття письмового зобов’язання про правослухняну поведінку. Вельми абсурдний показник, який ні про що не свідчить: яким чином, перебуваючи в місцях позбавлення волі, можна підтвердити реальність такої відмови та правдивість зобов’язання? Складається враження, що адміністрація установ виконання покарань, навпаки, створює умови для виховання засуджених в дусі злочинних традицій, намагаючись «поставити до себе на службу» злочинні поняття;

4)  добросовісна та чесна праця, виконання норм виробітку та прагнення до отримання або підвищення професійного та освітнього рівня, наявність робітничої процесії, кваліфікація. Необхідність оцінки саме цих показників може бути реальною тільки у випадку, коли в колонії створені умови для підвищення (отримання кваліфікації), а також умови для обрання різних видів праці. У теперішньому викладенні право засуджених на вільне обрання діяльності з невідомих причин обмежується виключно робітничими напрямками. Відносно норм виробітку – теж спірне питання, бо практика свідчить про їх невиправдану недосяжність, а також про відсутність належних умов для праці;

5)  ступінь суспільної небезпечності засудженого – зазвичай оцінюється виключно за тяжкістю вчиненого злочину відповідно до ст. 12 КК та тому також є суто формальним. Не завжди особи, що були засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини є більш небезпечними, ніж ті, хто вчинив менш тяжкі їх різновиди. Ступінь суспільної небезпеки – це комплексний показник, який має встановлюватись на підставі сукупності даних про особу, вчинене діяння (включаючи й його мотиви), поведінку тощо. Але на практиці цього не робиться, тому даний критерій залишається формальним;

6)  наміри засудженого на подальше відбуття покарання, можливість самостійно дотримуватись вимог режиму в умовах ізоляції та обмеженого нагляду. Ця інформація, як правило, встановлюється у ході бесіди з засудженим і тому в переважному числу випадків відповідає очікуванням адміністрації установи (у разі перспективи позитивних змін у всіх засуджених – плани теж позитивні та навпаки);

7)  наявність даних, які свідчать про можливість або наміри вчинення втечі. Має встановлюватись даними про перебування у розшуку під час слідства, минуле дезертирство зі Збройних Сил тощо). Спірний критерій, оскільки не враховує обставини та підстави оголошення особи в розшук, який може бути спричинений аж ніяк не переховуванням особи. Для адміністрації найбільш переконливим аргументом є саме відмітка про розшук або її відсутність;

8)  ступінь алкогольної, наркотичної чи токсикологічної залежності. Вельми неясний показник, через відсутність критеріїв визначення такого ступеня;

9)  стан здоров’я та працездатність засудженого. Найбільш спірний, на нашу думку, показник, бо може призвести до хибної думки щодо недоцільності поліпшення становища засудженого, приміром, через наявність у нього фізичних вад;

10)  соціальне оточення засудженого, сімейний стан та родинні зв’язки. Безумовно, ці обставини мають враховуватись, але необхідно визначити алгоритм цього. Відсутність рідних не може бути фактором, який стає на перешкоді поліпшення становища засудженого. Водночас, ця інформація лише надає уявлення про можливу адаптацію після звільнення, але ж ніяк не про ступінь виправлення;

 11) віддаленість дільниці соціальної реабілітації від місця проживання засудженого та вірогідність впливу цього фактору на його поведінку. Даний показник в теперішній час ніяк не оцінюється, можливо, через висновок практиків щодо його сумнівної цінності, оскільки він жодним чином не впливає на виправлення особи.

Таким чином, існуюче нормативне регулювання та практика оцінки ступеня виправлення особи потребує удосконалення та приведення у відповідність з реаліями сьогодення, як і безпосередньо процедура розгляду й подання до суду матеріалів на засуджених.

Окремі моменти вказаного порядку містяться у КВК, КПК України й відомчих актах Департаменту, особливу увагу серед яких привертають рішення Апеляційної комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, № 1 та № 4 від 2004 року. Зокрема, у них передбачається, що обов¢язковою умовою для позитивного розгляду комісіями установ питання щодо заміни засудженим позбавлення волі більш м¢яким покаранням є поступове застосування до них за час відбування покарання у виді позбавлення волі заохочувальних норм, передбачених ст. 101 КВК України. З урахуванням цього при поданні матеріалів до суду визначається доцільним клопотати щодо: заміни позбавлення волі на обмеження волі відносно засуджених, які тримаються в колоніях середнього і мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання; заміни позбавлення волі на виправні роботи відносно засуджених, які тримаються в колоніях мінімального рівня безпеки, або у дільницях соціальної реабілітації колоній середнього рівня безпеки. Для якісного розгляду судами питання відповідно до статті 82 КК щодо заміни позбавлення волі на виправні роботи, матеріали з цього питання, згідно з вказівкою Департаменту, слід подавати до суду лише у разі наявності довідки з організації, підприємства або установи де особу передбачається працевлаштувати з зазначенням майбутньої заробітної плати (!) та про надання засудженому житлової площі на період виконання нового виду покарання. Рішення Апеляційної комісії № 2 має подібний зміст, але у ньому також звертається увага на необхідність активізації роботи по розгляду питань щодо застосування до засуджених більш м¢якого покарання у виді виправних або громадських робіт.

Як бачимо, викладене суперечить КК, який передбачає тільки дві умови для застосування норми ст. 82: 1) доведення, що особа стала на шлях виправлення; б) відбуття передбаченої законом частини строку покарання. Аналогічно й у ст. 407 КПК України жодного разу не згадується про обов’язковість надання якихось довідок стосовно майбутнього місця роботи та заробітної плати. Більше того, за роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України (постанова від 26.04.2002 р. № 2 “Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м¢яким”) відсутність подібних довідок не може стати підставою для відмови у застосуванні заохочувальних норм ст. 81 та 82 КК. Таким чином, визначаючи порядок заміни невідбутої частини покарання більш м¢яким з порушенням положень КК України та іншими “нововведеннями”, Департамент фактично узяв на себе функцію тлумачення Законів України, яка йому ні в якому разі не належить. Поряд із цим доволі великі сумніви викликає можливість “заочного” працевлаштування, особливо при умові наявності достатньо високого рівня безробіття в нашій країні та відсутності у засудженого можливості вільно пересуватися, в тому числі й з метою підшукання місця майбутньої роботи.

Не можна не відзначити й ту обставину, що, відповідно до Положення про Апеляційну комісією, затвердженого наказом Департаменту від 16.12.2003р. № 261, остання не тільки не має жодних повноважень щодо тлумачення законодавства, а й навіть щодо видання вказівок з приводу застосування до засуджених заохочувальних норм, бо це виходить за межі питань розподілу засуджених за різними видами установ виконання покарань. На нашу думку, подібна «нормотворчість» здійснюється виключно з метою уникнення реєстрації в Міністерстві юстиції актів, які суперечать чинному законодавству та обмежують права засуджених.

Отже, практика доводить невідповідність законодавчого закріплення заохочувальних інститутів та їх практичного тлумачення й застосування. Більше того, значення умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання останніми роками значно перекручене практичними працівниками, внаслідок чого роль цих інститутів як засобів виправлення підмінена роллю засобів „розвантаження” місць позбавлення волі.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори