Порушення соціально-економічних прав
Стаття 122 КВК визначає, що «засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом». Однак у п. 3 цієї статті міститься положення, яке зводить нанівець твердження п.1: «час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством».
Незрозумілою є й редакція ч. 4 ст. 122 КВК, відповідно до якої засуджені, що втратили працездатність під час відбування покарання, мають право на пенсію і компенсацію шкоди лише після звільнення від відбування покарання. Тим самим даною нормою засуджені позбавляються права на компенсацію завданої їм шкоди під час відбування покарання, бо таке право з’являється у них лише після звільнення. Очевидна дискримінаційність даної норми, яка стає нібито законною в силу п. 2 статті 7, де стверджується, що «засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду».
Не вирішеним у такій редакції названої статті є питання щодо пенсійного забезпечення осіб, що досягли пенсійного віку в період відбування покарання. Чому праця осіб, позбавлених волі, зараховується до стажу, що дає право на пенсію, а власне право на пенсію за КВК виникає лише після звільнення від відбування покарання? І це за умови, що в ч. 1 ст. 8 КВК право на одержання пенсій віднесено до основних прав засуджених.
Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», страхувальниками є роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
КВК передбачає, що засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колоній (ч. 1 ст. 118). При цьому, з урахуванням наведеної редакції положення КВК стосовно праці засуджених, з останніми не укладається ніякого договору, що створює підґрунтя для визнання таких осіб такими, що не підлягають загальнообов’язковому страхуванню. Отже, у колоніях при оплаті праці засуджених внески в Пенсійний фонд установи на них не перераховують, тим самим не зі своєї волі, а в результаті дій державної структури – установи виконання покарання – засуджені фактично втрачають право на пенсію за час роботи в колонії, якщо не оплатять після виходу на волю в Пенсійний фонд внески за цей час. Як правило, це їм зробити важко або навіть неможливо. Тому на практиці їхнє ПРАВО на пенсію за час роботи в колонії обертається відсутністю реальних можливостей здійснити це своє право. Це ще одне свідчення того, як на практиці обіцянка п.2 ст. 102 «звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі» повертається порушенням їхніх прав і створенням для засуджених проблем, які ускладнюють їм соціальну адаптацію після звільнення.
Взагалі, утримання з засуджених внесків до Пенсійного фонду не передбачається й у відомчих нормативно-правових актах. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.10.2004р. № 191 «Про затвердження Інструкції з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі» в переліку утримань із заробітку засудженого не згадується про утримання внеску до пенсійного фонду.
Зазначена Інструкція також створює передумови для того, щоб отримання пенсії в місцях позбавлення волі було невигідним. Зокрема, засудженим до позбавлення волі, які не працюють у зв’язку із захворюванням, а також з причин, від них не залежних, і не одержують за цей час заробітної плати або інших доходів, харчування, одяг, взуття, білизна та комунально-побутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок кошторису виправної колонії (п. 4.6.). Поряд із цим, засуджені до позбавлення волі, яким призначена до відбування покарання пенсія, що перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання, відшкодовують витрати на своє утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги та інше) з перерахованої пенсії. Таким чином, навіть за можливості отримувати пенсію в період відбування покарання, більшість засуджених цим не користується, оскільки її перерахування на особовий рахунок означатиме фактичне утримання пенсії в доход держави за надані «послуги».
Необхідно відзначити, що засуджені позбавляються й права на податкову соціальну пільгу з таких підстав (вони наведені у листі Державної податкової адміністрації України від 24.02.2007р. № 3736/7/17-0716).
Оподаткування доходів фізичних осіб здійснюється згідно з Законом України від 22.05.2003 № 889-IV "Про податок з доходів фізичних осіб" (далі – Закон № 889). Відповідно до підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону №889 об’єктом оподаткування резидента є загальний місячний оподатковуваний дохід. Підпунктом 4.2.1 пункту 4.2 статті 4 Закону № 889 встановлено, що до складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються, зокрема, доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору.
При цьому, платник податку з доходів фізичних осіб має право на зменшення, на суму податкової соціальної пільги, суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати.
Як вказувалось вище, доходи у вигляді заробітної плати – це доходи, нараховані (виплачені, надані) внаслідок здійснення платником податку трудової діяльності на території України, від працедавця, незалежно від того, чи є такий працедавець резидентом або нерезидентом.
Як уже зазначалось, пунктом 1 статті 118 КВК встановлено, що засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Згідно із пунктом 1 статті 120 КВК праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Відповідно до підпункту 6 пункту 2 статті 13 Закону України від 23.06.2005 № 2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу в Україні" трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства.
Інструкцією з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі встановлено, що засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві (підприємствах або в майстернях) виправних центрів або на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності на підставі укладених письмових угод між установою та замовником за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (підпункт 1.1 пункту 1). При цьому, праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.
Враховуючи наведене, Державна податкова адміністрація України доходить висновку, що заробітна плата осіб, засуджених до позбавлення волі, не відповідає визначенню заробітної плати в розумінні Закону № 889, і вказані особи не є найманими працівниками відповідно до чинного трудового законодавства, тому підстави до застосування податкової соціальної пільги до вищевказаних доходів відсутні. Отже, вказані доходи мають оподатковуватися на загальних підставах.
З цих же підстав засуджені не визнаються суб’єктами: а) страхування на випадок безробіття (Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»); б) загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням (Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням) тощо.
Подібна негативна ситуація існує і по відношенню до можливості користування специфічним правовим статусом – учасника бойових дій, постраждалого внаслідок аварії на ЧАЕС тощо. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус, або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі. Засуджений не може отримати виплати, які йому належать як чорнобильцю, тому що кримінально-виконавчі установи не співпрацюють з відповідними органами соціального забезпечення (зокрема, на них не покладено обов’язку сприяти в отриманні тих чи інших пільг, а засуджений самостійно не має можливості звернутися за ними).
Вирішити ситуацію можливо шляхом розробки та прийняття відповідних змін до чинного законодавства.