пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Михайло Романов

Медичне та соціально-побутове забезпечення засуджених

   

Ці інститути регламентовані законом дуже скупо, що дозволяє практичним працівникам КВУ без будь-яких зусиль залишатися в межах закону і в той же час не забезпечувати засудженому навіть мінімуму, необхідного для утримування людини в умовах фізичної ізоляції.

Положення кримінально-виконавчого законодавства про медичне забезпечення засуджених безпосередньо корелюють до права засуджених на охорону здоров’я. Це право є безумовним, оскільки встановлено Конституцією та випливає із статусу громадянина України, а також положення людини в суспільстві. Право на охорону здоров’я є одним з найважливіших в національній кримінально-виконавчій системі та таким, що викликає найбільшу негативну реакцію Комітету із запобігання катуванням (далі – Комітет). Декларації, сформульовані в законі, стверджують, що охорона здоров’я засуджених забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних та платних форм медичної допомоги. Але ці декларації не мають свого втілення у дійсність. Фактично охорона здоров’я засуджених зводиться до періодичних медичних оглядів, які є неефективними, та констатації деяких захворювань. Про неналежний стан медичного обслуговування в колоніях свідчить те, що рівень захворювань серед засуджених на психічні та соматичні захворювання?????????. Особу, яка відбувала покарання в місцях позбавлення волі, завжди можна впізнати по відсутності зубів, хворобливому кольору шкіри.

При вивченні медико-правових аспектів туберкульозу у виправних установах, зокрема Львівської області, було встановлено, що більшість випадків захворювання трапляється серед ув’язнених віком від 20 до 39 років (73%). Серед засуджених уперше туберкульоз було виявлено у 14%; у тих, що мають дві-три судимості – у 39%; чотири і більше – у 47%. У колоніях зараз перебуває у сім разів більше хворих, ніж на волі. Такі невтішні факти висвітлені в репортажі Л. Миць на Інтернет сторінці http://ukrtime.com/node/952.

Отже, встановлені законодавством положення не виконуються та не можуть бути виконані. Редакція всіх статей та пунктів, присвячених охороні здоров’я засуджених, має надто диспозитивний характер та не передбачає процедури медичного обслуговування засуджених, його обов’язковості, періодичності та обсягу. Крім того, кримінально-виконавче законодавство України не містить положень щодо відповідальності посадових та службових осіб кримінально-виконавчої служби за неналежне медичне обслуговування засуджених та за заподіяння шкоди здоров’ю засуджених.

Доцільним є введення суворої відповідальності за заподіяння смерті засудженим неналежними умовами тримання. Оскільки в більшості випадків саме неналежні умови тримання засуджених є причиною захворювань серед них. Іншими причинами є неефективні медичні огляди, неефективне та недостатнє лікування засуджених. До речі, засуджений, який не «пройшов повного курсу лікування» від хвороб, що загрожують оточуючим, обмежується в деяких правах та не отримує, наприклад, можливості бути переведеним до дільниці соціальної реабілітації. Що стосується посадових та службових осіб кримінально-виконавчих установ, то вони не несуть будь-якої відповідальності за незабезпечення належного медичного обслуговування засуджених.

Слід звернути увагу на те, що якщо право на охорону здоров’я є правом засудженого, то цьому праву корелює обов’язок адміністрації забезпечити можливість реалізації цього права. Про це саме й веде мову ст. 102 КВК України, яка вказує, що режим повинен забезпечувати дотримання прав засуджених.

Комітет, після своїх інспектувань кримінально-виконавчих установ, стосовно медичного забезпечення та охорони здоров’я засуджених відзначав:

– українським державним органам необхідно скоординувати зусилля для встановлення всебічної політики щодо охорони здоров’я у в’язницях в світлі забезпечення більшої участі органів охорони здоров’я в медичному обслуговуванні засуджених;

– українським органам – докладати зусиль щодо збільшення кількості медичного персоналу;

– переглянути наявні умови та джерела медичної служби для гарантування раціонального управління охороною здоров’я для пацієнтів, розміщених в санітарних камерах, а також матеріальних умов, які задовольняють норми гігієни, які вимагаються в відділі охорони здоров’я. Це повинно включати більш централізоване розміщення медичної служби;

– прийняти заходи без затримки для гарантування постачання відповідних медичних препаратів – включаючи ліки від туберкульозу в пенітенціарні заклади;

– розвинути медичний огляд при прийомі. Такий самий підхід впровадити, коли в’язня оглянуто після насильницького випадку у в’язниці;

– метод, яким в’язні перевіряються на туберкульоз, переглянути, беручи до уваги неефективність та недосконалість існуючих методів, та надихаючись впливом міжнародних принципів, розвинутих для перевірки та боротьби з туберкульозом;

– вжити необхідних заходів для встановлення джерела та розмаху різноманітних форм туберкульозу в пенітенціарних закладах України. В разі підтвердження існування цих форм туберкульозу, вжити екстрені профілактичні заходи;

– вжити необхідні заходи для гарантування: – задовільних умов гігієни та відповідної вентиляції в камерах в’язнів, хворих на туберкульоз. Проявити також турботу для гарантування підтримання норм особистої гігієни, які відповідають вимогам їхнього стану здоров’я;

– розміщення в’язнів, які хворіють туберкульозом – незалежно від їхньої категорії – базуючись на точному діагностичному критерію;

– відповідну роздачу та відповідне спостереження за прийомом ліків від туберкульозу.

Як видно, рекомендації Комітету стосуються в основному індивідуальних випадків та тенденцій, які спостерігаються у кримінально-виконавчих установах України. У цьому, власне, і полягає відмінність вітчизняної системи правового регулювання відносин з виконання і відбування покарань, від системи міжнародних актів. Європейський досвід передбачає та припускає індивідуальний підхід до конкретних випадків та ситуацій при виконанні покарань. Національне законодавство обмежується встановленням загальних правил, які не є гнучкими та не припускають можливості індивідуалізації та реагування на фактичні обставини. Тому положення нормативних актів, які регулюють сферу охорони здоров’я, не відповідають вимогам міжнародних правових актів. Пояснюється це ще й тим, що кримінально-виконавче законодавство України не передбачає механізмів реалізації визначеного права на охорону здоров’я, а також відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які не забезпечують засудженому цього права. До речі, стаття 9 КВК України, яка передбачає основні обов’язки засуджених, у 2 частині вказує, що невиконання засудженим своїх обов’язків тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України. Ці положення кодексу підкреслюють нерівність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, зокрема, щодо їх відповідальності.

В галузі охорони здоров’я в кримінально-виконавчих установах існує чимало інших проблем. Держава, якщо вона взяла на себе функцію покарання осіб та обмеження можливості пересування, шляхом поміщення у спеціалізовані установи, повинна надавати можливість таким особам проходити медичне лікування та огляди. Пояснюється це тим, що можливість особі пересуватися обмежена не умовами, які призводять до втрати здоров’я, а самим фактом поміщення її в спеціальні установи та ізоляції від доступу до благ, які надає суспільство. Тому обов’язок держави – надавати таким особам можливість та доступ до медичного обслуговування та повернути у суспільство фізично здорову людину.

Під час інспектувань Комітет виявив багато фактів, які свідчать про те, що медичне обслуговування осіб, які тримаються в кримінально-виконавчих установах, находиться у неналежному стані. Зокрема:

Працівники колоній назвали головною проблемою цих установ туберкульоз. Вони підкреслювали, що в останні роки істотно збільшилось число захворювання на туберкульоз насамперед через переповнення в’язниці та брак відповідних санітарних умов для того, щоб контролювати захворюваність. Також було сказано, що ліки проти туберкульозу зараз на ринку дорогі, а асортимент доступних вужчає. До того ж в українських пенітенціарних установах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу (хоча в службі охорони здоров’я пенітенціарної системи бракує точних даних щодо масштабів цієї тенденції). За оцінкою лікарів десь 20 % зареєстрованих в установі в’язнів, хворих на туберкульоз, мають важку його форму, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.

За результатами відвідувань Комітетом кримінально-виконавчих установ вбачається, що основними недоліками медичного забезпечення та охорони здоров’я є: неналежні умови для утримання людей, що призводить до створення сприятливих умов для поширення хвороб, зокрема, туберкульозу; відсутність необхідних ліків, яка викликана недостатнім фінансуванням цього напрямку діяльності; неукомплектованість штату медичних працівників, їх недостатність для тієї кількості осіб, яка тримається в установах, як результат недостатності медичного персоналу – нерегулярні огляди ув’язнених, недостатні виявлення, діагностування та профілактика захворювань.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими висувають такі вимоги до медичного обслуговування осіб, які тримаються в установах:

– Медичне обслуговування організовується у тісному співробітництві із загальною адміністрацією охорони здоров’я місцевого або національного рівня.

– Хворі в’язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання і ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в’язнів, і таке відділення має бути укомплектоване належним чином підготовленим персоналом.

– Кожен в’язень повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря.

– В’язні не повинні використовуватися для проведення експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди.

– Лікар здійснює нагляд за фізичним та психічним станом здоров’я ув’язненого та здійснює прийом хворих.

– Лікар доповідає начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який режим мав або матиме негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров’я особи.

– Лікар регулярно здійснює інспекції та консультує начальника з питань: а) кількості, якості, приготування та подання їжі та води; б) стану санітарно-гігієнічних умов та чистоти в установі та серед в’язнів; в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення та вентиляції установи; г) придатності та чистоти одягу, спальних речей в’язнів.

– Медичне обслуговування в установі забезпечується з метою виявлення та лікування будь-якого фізичного або психічного захворювання чи негараздів, які можуть перешкоджати соціальній реадаптації в’язнів після їхнього звільнення.

Після перевірок, які провів Комітет в кримінально-виконавчих установах України, були виявлені недоліки і ряд невідповідностей вимогам чинних міжнародних актів та надані практичні рекомендації по усуненню виявлених недоліків.

Серед рекомендацій Комітет, зокрема, зазначив:

– здійснити належний санітарно-гігієнічний стан й вентиляції в камерах для хворих на туберкульоз. Також слід потурбуватися про те, щоб такі ув’язнені могли підтримувати особисту гігієну, яку вимагає їхній стан здоров’я;

– забезпечити розміщення ув’язнених, хворих на туберкульоз – незалежно від категорії, – виключно на підставі суворих діагностичних (медичних) критеріїв;

– організувати належний порядок роздачі і відповідного контролю за прийманням ліків проти туберкульозу;

– покласти на МОЗ більшу відповідальність щодо забезпечення послуг охорони здоров’я в українській пенітенціарній системі, включно з найманням на роботу медичного персоналу та наглядом за його діяльністю;

– необхідно, щоб клінічні рішення лікарів цих установ спиралися виключно на медичні критерії і щоб оцінку якості та ефективності їхньої роботи здійснювали органи охорони здоров’я.

Як закріплено в ст. 116 КВК України, у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, – заклади на правах лікувальних. Для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання в медичних частинах колоній створюються інфекційні ізолятори. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі організовується і проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Адміністрація колоній зобов’язана виконувати необхідні медичні вимоги, що забезпечують охорону здоров’я засуджених. Засуджені до позбавлення волі зобов’язані виконувати правила особистої і загальної гігієни, вимоги санітарії.

В установах виконання покарань здійснюються:

а) клінічне обстеження та нагляд за засудженими з метою оцінки стану здоров’я, при виявленні хвороб – застосування раціональної терапії та встановлення працездатності;

б) амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров’я України.

Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини відвідало 10 установ виконання покарань, де провело дослідження щодо умов тримання у в’язницях хворих на туберкульоз. Група дійшла висновку, що умови, в яких знаходяться хворі, можна вважати жорстокими і нелюдяними. Так, переважна більшість хворих засуджених знаходяться в приміщеннях, де на площі 60 кв. м. встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розташовані в 2 яруси, закривають світло, бо другий ярус знаходиться на рівні і без того невеликих загартованих вікон. На 100 хворих було 5 умивальників, всього 4 „очка” без унітазів, без будь-яких загородок чи дверей з „фасаду”.

Душові знаходяться в окремому блоці та в темних приміщеннях площею 25 кв. м., в якому в стіні вмонтовано 4 душових розбризкувачі, без якихось пристосувань для одягу та перегородок. У жодній із душових під час відвідування гарячої води не було, крани були несправні, підлога і стіни – брудні. Переважна більшість хворих засуджених відповіли, що мають змогу користуватися душем один раз на тиждень, але половина з них сказали, що крани несправні, третина зауважила, що в приміщеннях душових брудно і гаряча вода подається з перебоями і тільки 3% насмілилися відзначити, що в душових взагалі по півроку триває ремонт.

Як пересвідчилися члени групи, якість їжі незадовільна, харчування погане.

Лікування хворих засуджених недостатнє. Не вистачає специфічних протитуберкульозних препаратів, немає ліків, які б підвищували імунітет хворих, вітамінів. Близько 30% засуджених відзначили, що ліки їм приносять родичі. До 10% вказували, що приймають ліки нерегулярно, або ж не приймають зовсім, хоча мають у цьому потребу.

Наведені вивчення практичного становища з лікуванням та свідчення засуджених дають змогу дійти висновку про те, що дійсно медичне забезпечення засуджених незадовільне. При цьому, якщо подивитися на положення кримінально-виконавчого законодавства, то його положення є дуже прогресивними та такими, що увібрали в себе основні вимоги міжнародних актів. Отже, національні нормативні акти приведені у відповідність до міжнародних, побудували, так би мовити, „фасад”, за яким в дійсності знаходиться повна розруха та попрання прав особи. Національні нормативні акти фактично не вимагають їх виконання і за таке невиконання не передбачено ніякої відповідальності.

Треба відзначити, що положення, які стосуються медичного обслуговування засуджених, сформульовані дуже нечітко та неконкретно. Наведені приклади з КВК України з точки зору юридичної техніки, сформульовані як диспозитивні положення. Тобто вони не надають в’язням відповідних прав і викликаний ними обов’язок адміністрації установ забезпечити засуджених медичним обслуговуванням певної якості, у певному обсязі та з певною частотою. Вказані положення лише дають адміністрації можливість на свій розсуд дозволити або не дозволити засудженому отримувати медичну допомогу або користуватися додатковими медичними послугами.

Основне протиріччя між національними та міжнародними стандартами медичного обслуговування засуджених полягає у тому, що медичне обслуговування у кримінально-виконавчих установах (КВУ) України знаходиться на дуже низькому рівні, не має відповідних ресурсів, обладнання, ліків та кваліфікованого персоналу. Ці обставини суперечать правилу про те, що режим в кримінально-виконавчих установах повинен зводити до мінімуму різницю між волею та триманням в установах, а також положення Мінімальних стандартів поводження із засудженими, які зобов’язують адміністрацію установи докладати зусиль для того, щоб рівень медичного обслуговування засуджених відповідав місцевому регіональному рівню медичного обслуговування вільного населення.

У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися за консультацією і лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. І хоча це положення є дуже прогресивним, але й воно залишається лише декларацією, оскільки його дуже важко реалізувати з огляду на відповідні режимні заборони та обмеження, які фактично не дозволяють засудженому здійснити таке право.

Залишається відкритою проблема можливості реалізувати ті положення, які сформульовані в кримінально-виконавчому законодавстві. Засуджений не має відповідних важелів, за допомогою яких він мав би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до медичного працівника та до медичних послуг. У зв’язку з вищенаведеним потрібно звернути увагу на те, що спільний наказ від 18 січня 2000 р. № 3/6 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань" містить чимало норм (десь близько 1/3), які спрямовані на організацію системи звітності медичної частини СІЗО. Це означає, що робота медичної частини слідчих ізоляторів значною мірою бюрократизована.

Ще однією проблемою є фінансування кримінально-виконавчих установ, точніше, брак фінансування, який є причиною неукомлектування медичних частин установ необхідним обладнанням, ліками, технікою та кваліфікованим персоналом.

Необхідно враховувати ще одну обставину. На сьогодні медична служба, яка працює в кримінально-виконавчих установах є значною мірою залежною від цієї системи. Фактично працівники медичної служби підпорядковані адміністраціям кримінально-виконавчих установ. Їх діяльність та активність координується та спрямовується посадовими та службовими особами кримінально-виконавчих установ. Враховуючи це, медичне обслуговування стає неефективним, оскільки ним також маніпулюють з метою досягнення конкретних цілей. Воно втрачає функцію надання медичної допомоги засудженим та функцію лікування захворювань і набуває номенклатурного, ідеологічного та адміністративного забарвлення. Медичне втручання здійснюється з метою ізолювання та приборкання незгодних з діями адміністрації, або, навпаки, з метою „виявлення” фактів порушення режиму та т. ін.

Отже, бажаним є створення медичної служби, яка б не мала підпорядкованості адміністрації КВУ. Така медична служба повинна здійснювати планові та позапланові спостереження за здоров’ям засуджених та їх повні огляди. Висновки та лікування засуджених незалежною медичною службою повинні підпорядковуватися лише меті відновлення здоров’я особам, які захворіли. Медичні працівники не повинні бути „включеними” в процес виконання-відбування покарання. Єдина вимога та обмеження, яке може бути сформульоване, це дотримання медичними працівниками тих режимних умов, які розповсюджуються на конкретного засудженого.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори