MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Справа Івана Демьянюка – випробування нашої прихильності основним цінностям

20.05.2009   
Анді Семотюк
ХПГ пропонує увазі читача переклад статті американського юриста щодо справи Івана Дем’янюка

Будь-який американець, обвинувачуваний у співучасті у вбивстві, тобто обвинувачуваний у причетності до одного з  найжахливіших злочинів, відомих людству, має бути судимим американським судом відповідно до кримінального законодавства США, а якщо злочин відбувся в іншій державі, – бути виданим, відповідно до міжнародної кримінальної процедури, цій державі, щоб постати перед судом там. Відповідно до закону, до винесення судом обвинувального вироку така людина має вважатися невинуватою. Однак у справі Івана Дем’янюка цих основних принципів не дотримувалися із самого початку.

Насправді, справа Дем’янюка складалася в кримінальному обвинуваченні проти нього, що було висунуто шляхом цивільно-правових процедур – кримінальна справа розглядалася як імміграційне питання. Для цього існували свої причини.

Таке переслідування Дем’янюка дозволило депортувати його зі Сполучених Штатів на підставі найпростішого критерію, що застосовується в імміграційних справах, а саме – продемонструвавши, що він, імовірно, спотворив своє минуле при імміграції до Сполучених Штатів. У противному випадку варто було довести його винність у вчиненні злочину поза всякими розумними сумнівами. Однак тепер, коли справа зроблена, стверджується, що він був визнаний «нацистським військовим злочинцем», коли насправді єдине, що було виявлено, – це те, що він спотворив своє минуле, коли в’їхав у США як іммігрант.

Той, кому відома історія операції «Кілхол» після Другої світової війни, коли біженців з таборів для переміщених осіб насильно репатріювали до колишнього Радянського Союзу, де деяких з них було вбито, інших відправлено в заслання, а треті покінчили життя самогубством, зрозуміє, чому вчинок Дем’янюка, що спотворив своє минуле, не обов’язково розглядати в чорно-білому кольорі й прямо пов’язувати його з нацистськими звірствами, як дехто хотів би змусити нас повірити.

Коротше кажучи, ця імміграційна справа має стати сигналом тривоги, змусити нас замислитися про те, що цей випадок може означати для принципу верховенства права, а також справедливої й збалансованої судової системи Сполучених Штатів. Але для того, щоб дійсно усвідомити значимість того, що відбулося в справі Дем’янюка, необхідно зупинитися на деяких інших важливих моментах.

Іван Дем’янюк ніколи не був нацистом. Нацистами були німці, і вони вірили в чистоту арійської раси. Вони не мали часу для пересічних слов’ян, на кшталт Дем’янюка, або представників інших рас, які повинні були бути або ліквідовані, або вигнані в рабство, щоб працювати на благо Третього рейха. Дем’янюк служив у Червоній армії, був узятий у полон німцями й спрямований на роботу в табори смерті, тому навряд чи можна говорити, що Іван Демь’янюк «добровільно напросився» на цю посаду охоронця.

Проте, найбільш тривожним аспектом цієї справи є те, що понад десяти років поспіль ті, хто намагався притягти Івана Дем’янюка до «справедливого суду», стверджують, що він був насправді Іваном Грозним – сумно відомою людиною, що дійсно брав участь у знищенні ув’язнених у нацистському концентраційному таборі Треблінка. Ці обвинувачення призвели до депортації Дем’янюка в Ізраїль, де численні свідки безапеляційно упізнали його, як Івана Грозного. Після його осуду ізраїльським судом, і в ході розгляду апеляції Дем’янюка захист знайшов свідків, які знали справжнього Івана Грозного й підписали під присягою заяви, що підтверджують той факт, що Іван Дем’янюк не був Іваном Грозним. Серед цих заяв, відповідно до твердження захисту, були й показання подруги реального Івана Грозного, яка беззаперечно заявила, що Дем’янюк не причетний до злочинів, у яких звинувачується.

Сила цих свідчень, а також поновлення розгляду справи Дем’янюка в Сполучених Штатах Шостим окружним апеляційним судом США у той час, як ізраїльська апеляція ще не була розглянута, змусили ізраїльський апеляційний суд дійти висновку, що судовий розгляд був проведений невірно, що Дем’янюк невинуватий в цих злочинах, і йому було дозволено повернутися в Сполучені Штати. Американське громадянство Дем’янюка було відновлено після того, як Федеральний суд США визнав, що Управління спеціальних розслідувань зробило процедурну помилку, не надав захисту докази невинуватості, що запобігло б депортації Дем’янюка до Ізраїлю.

Після тверджень, що тривали понад десять років поспіль про те, що Дем’янюк перебував у цьому таборі і є Іваном Грозним, обвинувачення тепер стверджує, що Дем’янюк був не там, а в іншому нацистському таборі смерті, де він був співучасником вбивства не менш 29 000 жертв! Де були докази щодо цих 29 000 жертв, коли його судили в Ізраїлі? Начебто б він міг приховати свою участь у вбивстві 29 000 ув’язнених табору з моменту закінчення Другої світової війни, тобто протягом майже 65 років, у тому числі протягом останніх 30 років, коли він став мішенню кампанії з обвинувачення його в різних нацистських звірствах, що тягнеться день у день.   По іронії долі, кілька років тому у Німеччині був прийнятий закон, що встановлює строк давнини за обвинуваченнями німецьких військових злочинців. Таким чином, німці, які у першу чергу є відповідальними за табори смерті, не можуть піддаватися судовому переслідуванню, а люди з інших країн, такі як Дем’янюк, можуть!

У цьому випадку мене найбільше турбує мовчання осіб і організацій, що нібито захищають права людини, і їхнє небажання виступити на підтримку Дем’янюка. Наприклад, я був членом Американської спілки громадянських свобод, організації, що займається захистом громадянських свобод американців, у тому числі захистом процесуальних прав особистості. Я попросив їх конкретно виступити в справі Дем’янюка, але відповіддю мені було мовчання.

Я дуже добре розумію, що захищати обвинувачуваних у приналежності до нацистів – складне завдання в нашому суспільстві, але чи не в таких обставинах розкривається наша справжня прихильність нашим переконанням?

Можливо, Іван Дем’янюк не був святим. Однак ми не займаємося оцінкою його внутрішніх якостей. Давайте пам’ятати про те, що далеко не всім з нас нема чого приховувати щодо свого поводження під час Другої світової війни. Давайте згадаємо килимові бомбардування союзниками Дрездена й Гамбурга, які багато хто вважає військовими злочинами. Давайте не забувати про роль, що відіграли Італія та Японія як союзники нацистської Німеччини. Давайте не будемо забувати про те, що Радянський Союз підписав пакт Молотова-Ріббентропа, що дозволило Гітлерові захопити Польщу й поділити її зі Сталіним. Давайте згадаємо співробітництво вішістської Франції. Давайте розглянемо роль 150 000 єврейських солдатів у німецькій армії, у тому числі як мінімум десятка високопосадовців – офіцерів єврейського походження, а також ту роль, що відігравали єврейські робітники-ув’язнені, поліція і єврейські ради під час війни. Давайте пам’ятати про те, що саме німецькі офіцери керували таборами смерті нацистської Німеччини, а не українці, такі як Дем’янюк. У той час як світ ігнорує такі випадки нацистського співробітництва, він мовчазно дивиться, як обвинувачі прагнуть зробити Дем’янюка козлом відпущення.

Чому?

Суть справи зовсім не в тому, що Дем’янюк був охоронцем у таборі. Це видно з того факту, що він звинувачується у причетності до 29 000 смертей, але не звинувачується в жодному вбивстві. Хіба це не дивно? Це відбувається тому, що немає жодних доказів того, що він кого-небудь убив. Це – звинувачення у співучасті. Воно засновано на переконанні, що кожний, хто був охоронцем у нацистському таборі, лише на цій підставі винний у скоєнні військових злочинів. Не враховується те, що такі охоронці могли працювати не за власним бажанням, а змушені були робити це через погрози їхнім родинам або через інші обставини. Простої присутності було достатньо. У цьому сенсі справу Дем’янюка майже повністю можна вважати західною кампанією, покликаною пожвавити пам’ять про Холокост, а супутню шкоду  людям, таким як Демьянюк та інші, вважати незначною або навіть, деякою мірою, заслуженою. Це – судове шоу, проведене за шаблоном, що застосовувалось колись у колишньому Радянському Союзі й нацистській Німеччині. Ті, хто намагається засуджувати злодіяння тих режимів, і ті, хто заявляє про свою прихильність принципам верховенства права, зобов’язані встати на захист Дем’янюка.

Я маю дуже мало спільного з Патріком Бьюкененом, але він – єдиний із знаних американських коментаторів, хто висловив свою думку з приводу цього полювання на відьом, і я поважаю його за це. Але де ж всі інші? Схоже, вони не стурбовані тим, що справа Дем’янюка свідчить про те, що американський суд може бути політизованим, і може підкорятися тиску ззовні. Схоже, вони ладні погодитися з тим, що Америка не завжди є збалансованою й справедливою, і не завжди готова захищати права своїх громадян і принципи верховенства права.

 

Переклад з англійської Харківської правозахисної групи

 Поділитися