пошук  
версія для друку
24.06.2009

Права людини в Україні - 2008. 2. Захист від катувань та інших видів поганого поводження

   

[1]

1. Криміналізація катувань

У 2008 році законодавцем було здійснено спробу привести кримінальне законодавство у відповідність до вимог статей 1 та 4 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (далі – «Конвенція проти катувань»). Законом від 15 квітня 2008 року було внесено зміни до статті 127 Кримінального кодексу.

Зміни до частини першої цієї статті можна побачити з порівняльної таблиці:

 

Редакція 15 квітня 2008 року

Редакція 12 січня 2005 року

 

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати за його дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб

 

Також були видалені частини 3 та 4 попередньої редакції статті 127, які передбачали спеціального суб’єкта – працівника правоохоронного органу. Замість цього внесені зміни до частини 2 статті 127, яка тепер передбачає відповідальність більш широкого суб’єкта – службової особи, що діє з використанням свого службового становища.

Загалом, можна позитивно оцінити зміну редакції статті 127, яка тепер передбачає більш широке коло цілей, за наявності яких дії можна вважати катуванням, а також передбачила такий мотив, як дискримінація.

Хоча з першого погляду складається враження пом’якшення відповідальності за катування, але більш докладне вивчення системи кримінального законодавства доводить, що діяння, які передбачалися частинами 3 та 4 статті 127 у попередній редакції, залишилися караними за іншими статтями кримінального кодексу. Наприклад, катування, вчинене працівником правоохоронного органу, що призвело до загибелі людини, може кваліфікуватися за частиною 2 статті 127 та частиною 2 статті 115 Кримінального кодексу (КК), що за сукупністю передбачає покарання до довічного позбавлення волі.

Залишається проблема з кваліфікацією дій, які не можна назвати насильницькими, але які спричиняють «сильний фізичний біль або фізичне чи моральне страждання». Такі дії можуть не охоплюватися діючою редакцією статті 127 КК усупереч зобов’язанням, передбаченими статтями 1 та 4 Конвенції проти катувань.

Слід додати, що остаточно вирішити, чи відповідає чинна редакція статті 127 вимогам цих статей Конвенції проти катувань, можливо лише на основі судової практики її застосування. Наприклад, проблеми можуть виникнути з тлумаченням формулювання «з використанням службового становища».

 

2. Поширеність катувань

Проблема застосування катувань у міліції та у закритих установах залишається актуальною. Причини, які викликають катування, залишаються тими ж, що були зазначені у річних Доповідях 2004-2007 років[2].

Європейська комісія у своїй доповіді щодо виконання у 2008 році політики сусідства зазначала численні повідомлення про катування та погане поводження у міліції, хоча у трохи меншому масштабі порівняно з минулим періодом. Також зазначається безкарність правоохоронців, недостатність правових гарантій від поганого поводження у міліції та неефективність розслідування катувань.[3]

Робоча група ООН з довільних затримань, яка була в Україні з візитом з 22 жовтня до 5 листопада 2008 року, підкреслила наявність повторюваних та часто переконливих звітів про катування та інші форми поганого поводження з боку міліції по всій країні з метою отримання зізнання. Робоча група отримала численні скарги на таку практику від потерпілих, з якими вона зустрічалась у місцях позбавлення волі і які іноді показували сліди поганого поводження.[4]

У 2008 році було винесено кілька рішень щодо порушення Україною різних аспектів заборони поганого поводження, передбаченої у статті 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод:

Яременко проти України (no. 32092/02, 12 червня 2008 року),

Кобец проти України (no. 16437/04, 14 лютого 2008 року),

Ухан проти України (no. 30628/02, 18 грудня 2008 року),

Соловйов та Зозуля проти України (no. 40774/02, 4048/03, 27 листопада 2008 року),

Спинов проти України (no. 34331/03, 27 листопада 2008 року),

Ісмаїлов проти України (no. 17323/04, 27 листопада 2008 року),

Миханів проти України (no. 75522/01, 6 листопада 2008 року),

Солдатенко проти України (no. 2440/07, 23 жовтня 2008 року).

Україна черговий раз була визнана відповідальною за погане поводження із затриманим під час перебування у міліції. У справі Ісмаїлов проти УкраїниЄвропейський суд зазначив, що було достатньо доказів для висновку, що пан Алім Ісмаїлов отримав тілесні ушкодження, коли перебував у квітні 2004 року у райвідділі міліції міста Сімферополя. Винні у застосуванні до нього поганого поводження до цього часу не встановлені через недбале розслідування органами прокуратури.

Повідомлення про погане поводження з боку міліції продовжують надходити до громадських організацій. Мережею громадських приймалень УГСПЛ за 2008 рік зареєстровано 234 скарги на різні форми поганого поводження. Наведемо кілька прикладів.

Світлану Помеляйку та іншу потерпілу в Орджонікідзевському райвідділі міліції м. Харкова намагалися примусити зізнатися у крадіжці. Світлану били ногами, надягали на голову пакет, перекриваючи доступ повітря. Іншу потерпілу катували, стискуючи плоскогубцями соски грудей. Після звільнення з районного відділу лікарі зафіксували у жінок тілесні ушкодження. Проти оперативних працівників порушена кримінальна справа і вони звільнені з міліції.

Увечері 27 червня 2008 року Сергія Ушакова разом із дружиною затримали за підозрою у вчиненні вбивства і доставили до Фрунзенського районного відділу міліції м. Харкова. Протягом доби їх тримали у райвідділі без будь-якої реєстрації, і змусили Ушакова до зізнання у злочині. Лише 28 червня 2008 року, після залучення адвоката, затримання було зареєстроване. Під час допиту у якості обвинуваченого Ушаков відмовився від зізнання і заявив, що зробив його через застосування до нього тортур та погрози застосування тортур до дружини. Увечері 1 липня 2008 року прокурор Фрунзенського району м. Харкова, оглянувши верхню частину тіла затриманого і побачивши синці та подряпини, розпочав перевірку законності дій працівників міліції. Пізно ввечері, коли пан Ушаков та його дружина знаходилися в службовому кабінеті заступника прокурора Фрунзенського району м. Харкова, до кабінету увірвалися керівні особи Фрунзенського райвідділу, силоміць викрали пана Ушакова та його дружину й зникли. Тієї ж ночі працівники прокуратури в одному з кабінетів Фрунзенського райвідділу знайшли дружину пана Ушакова. Самого Ушакова було знайдено лише 2 липня 2008 року завдяки діям Управління внутрішньої безпеку ГУМВС України в Харківській області та працівників СБУ. До цього часу жодних результатів розслідування катувань та інших протиправних дій працівників міліції не отримано.

У ніч з 20 на 21 березня 2008 року в м. Житомирі працівники ДАІ жорстоко побили Валентина Колійчука, офіцера прикордонних військ, унаслідок чого він отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості й майже 3 місяці провів на стаціонарному лікуванні. Після побиття, аби надати своїм діям законного вигляду, працівники міліції склали протокол про нібито вчинену Колійчуком злісну непокору працівникам міліції. Згодом Колійчук був засуджений заочно за це правопорушення Корольовським районним судом. До цього часу розслідування за скаргою потерпілого про жорстоке побиття належним чином не проводиться.

Сергія Кунцевського затримали вдень 2 жовтня 2008 року. Того ж вечора він помер у міліції від черепно-мозкової травми. Брат Кунцевського та ще одна особа, яких затримали та допитували у міліції у той же день, чули, як Сергія били у сусідньому кабінеті та бачили його ще живим, але сильно побитим. За повідомленнями, проти кількох працівників міліції порушена кримінальна справа.

Поширення катувань підтверджується і практикою діяльності Управління моніторингу прав людини в діяльності МВС (УПДМЛ)[5].

Останні роки зменшується кількість повідомлень про нестатутні відносини в армії. За даними Міноборони кількість злочинів, пов’язаних з нестатутними взаємовідносинами у військах зменшилася з 133 до 103 у 2008 році й складають 12, 6 % від усіх злочинів. Кількість злочинів, пов’язаних з застосуванням насильства до підлеглих зменшилась з 64 до 53. Наприклад, у Сухопутних військах у 2008 році кількість злочинів на ґрунті порушень статутних правил взаємовідносин складає 22 випадки, проти 33-х у 2007 році. У Повітряних Силах та Військово-Морських Силах кількість таких злочинів також відчутно зменшилася, відповідно, з 31 у 2007-му до 23 у минулому році та з 43 у 2007 році до 38 у 2008 році. За порушення статутних правил взаємовідносин та перевищення влади із застосуванням насильства у 2008 році було засуджено 94 особи проти 161 у 2007 році. У 2008 році передано до суду кримінальні справи на 15 офіцерів та 34 осіб сержантського складу, які застосували рукоприкладство.[6]

 

3. Розслідування скарг на катування та погане поводження

Розслідування випадків катувань та поганого поводження з боку міліції залишається загалом неефективним.

Кілька рішень Європейського суду з прав людини встановили порушення статті 3 Конвенції саме через нездатність органів прокуратури провести своєчасне, ретельне та неупереджене розслідування заяв про катування.

У рішенні Спинов проти України постанови про відмову у порушенні кримінальної справи приймалися 7 разів, але скасовувалися вищими прокурорами або судом. Лише через чотири роки та сім місяців розслідування нарешті розпочалося, але сподіватися на будь-який успіх такого спізнілого розслідування було б марно.

У справі Ісмаїлов проти України розслідування скарги на катування розпочалося лише через два роки та два місяці після неодноразового скасування постанов про відмову у порушенні кримінальної справи. Суди зазначали, що версія походження тілесних ушкоджень, що висувається органами прокуратури, вочевидь суперечить медичним доказам. Тому в одній з чергових постанов органи прокуратури взагалі вирішили не згадувати причини утворення ушкоджень.

У справі Кобец проти України відповідні органи влади дізнались про скарги заявника на катування від лікаря швидкої допомоги наступного після подій дня. Але жодного рішення не було прийнято протягом семи місяців, а лише через рік була порушена кримінальна справа. Розслідування тривало чотири роки, кілька разів припинялося, але поновлювалось за рішенням суду або прокурора вищого рівня.

26 червня 2008 року Українська Гельсінська спілка з прав людини передала до Генеральної прокуратури список із приблизно 90 справ про катування та жорстоке поводження в України, які до цього часу не розслідувані органами прокуратури. Серед не розслідуваних заяв є такі, що стосуються подій ще 2001 року, але до цих пір не стали предметом ретельного розслідування.[7]

Деякі з осіб, які, за словами потерпілих, були причетні до катувань, до цього часу працюють у правоохоронних органах й успішно просуваються службовими сходами. Наприклад, один із колишніх працівників міліції, що був причетним до нелюдського поводження із паном Афанас’євим (див. рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року), а згодом був названий у аналогічній скарзі паном Бочаровим, на цей час займає керівну посаду у податковій міліції Московського району м. Харкова. Дві інші особи, які, за словами пана Бочарова, піддали його катуванням, до цього часу працюють у різних підрозділах міліції.

Це є лише одним із прикладів, коли особи, можливо, причетні до катувань та нелюдського поводження із затриманими, через неефективне розслідування продовжують працювати у правоохоронних органів, відчуваючи безкарність та створюючи таке відчуття у інших.

За даними МВС у 2008 році було порушено лише 4 кримінальні справи за катування та побої з боку працівників ОВС й лише одна особа була засуджена. Лише 3 працівника ОВС протягом 2008 року було звільнено за катування та побої у порядку дисциплінарного покарання. При чому це були працівники, що працювали в ОВС понад 6-20 років.

 

4. Порушення принципу неповернення у зв’язку з загрозою катувань

4 та 5 березня 2008 року 11 шукачів притулку тамільського походження зі Шрі-Ланки були примусово повернуті до країни походження. Всі 11 шукачів притулку зареєструвались та мали документи від київського офісу УВКБ ООН про те, що вони є шукачами притулку в Україні. Шестеро з них подали заяви до української влади про надання їм статусу біженців.[8]

Як і раніше, при видачі громадян Узбекистану у 2006 році, були порушені фундаментальні процесуальні права шукачів притулку. Відповідно до Конвенції ООН про статус біженців 1951 року шукачам притулку мають бути забезпечені доступ до перекладача та правової допомоги, право на подання апеляції у випадку прийняття рішення про депортацію, так само як і доступ до процедури набуття статусу біженця. Цього разу шукачі притулку не змогли отримати доступ до правової допомоги. Представники УВКБ ООН також не змогли отримати доступ до шукачів притулку. Звернення цієї організацій до українських органів влади з вимогою забезпечити справедливий розгляд звернень цих осіб були залишені без уваги.

Крім того, як і у попередніх випадках масового повернення шукачів притулку до країни походження, жодним чином не були прийняті до уваги норми міжнародного права, які забороняють повертати особу до країни, де їй загрожує застосування катувань та жорстокого поводження.

 

5. Відсутність адекватної процедури щодо прийняття рішень про екстрадицію

Слід відзначити, що на цей час невідомо про жоден з випадків, коли держава Україна порушила тимчасові заходи, застосовані Європейським судом з прав людини відповідно до правила 39 Регламенту Суду, які зупиняють екстрадицію або іншу форму передачі особи до країни походження. Фактично, на цей час застосування Європейським судом тимчасових заходів залишається єдиною можливістю зупинити екстрадицію. Національна правова система не надає адекватного захисту від екстрадиції або іншої форми передачі особи до іншої країни на порушення міжнародних норм з захисту прав людини.

23 жовтня 2008 року Європейський суд з прав людини прийняв перше рішення щодо екстрадиції з України. Європейський суд визнав, що у випадку екстрадиції пана Солдатенка до Туркменістану Україна порушить статтю 3 Конвенції.

Рішення втілює в собі важливі положення, які мають бути використані національними судами для розвитку національної практики.

По-перше, воно демонструє, що захист з боку статті 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод є ширшим за захист з боку статей 32 та 33 Конвенції про статус біженців 1951 року.

По-друге, у рішенні показано, як використовувати доповіді міжнародних органів та неурядових організації щодо ситуації у країні, а не спиратися лише на інформацію, надану урядом країни, що приймає.

По-третє, Європейський суд підтвердив свою опрацьовану у справі Сааді проти Італії (Saadi v. Italy) позицію, що коли заявник доведе належність до групи, яка систематично піддається поганому поводженню, то захист статті 3 Конвенції поширюється на нього, якщо існують вагомі підстави вважати наявність такої практики.

По-четверте, Суд поширив дію цього принципу на таку групу, як підозрювані або обвинувачені у вчиненні правопорушення, тим самим створивши суцільну заборону на екстрадицію до Туркменістану.

По-п’яте, Суд не визнав дипломатичні запевнення прокуратури Туркменістану надійними гарантіями від поганого поводження, оскільки (1) не був певен, що цей орган має повноваження давати запевнення від імені країни, а також – найважливіше – (2) не був переконаний, що за відсутності ефективної системи попередження катувань та закритості Туркменістану для міжнародних органів можна перевірити виконання цих запевнень.

У цьому рішенні суд також зазначив відсутність ефективного засобу правового захисту від можливої екстрадиції на порушення статті 3 Конвенції. Суд зазначив, що положення статті 55 Конституції та статті 2 Кодексу про адміністративне судочинство «потенційно здатні утворити ефективний засіб правового захисту щодо скарг на можливе порушення статті 3 у випадку екстрадиції, якщо вони надають достатні гарантії. Такі гарантії вимагали б, наприклад, щоб суди могли розглянути відповідність видачі статті 3, а крім того, зупинити екстрадицію у відповідному випадку».

Слід відзначити, що підтвердженням потенційної здатності процедури, передбаченої Кодексом адміністративного судочинства, надати адекватний захист у випадку екстрадиції є рішення окружного адміністративного суду м. Києва від 2 липня 2008 року у справі Льоми Сусарова. Але на сьогодні ця справа залишається єдиним прикладом, коли суди прийняли до уваги аргументи, що базуються на міжнародних нормах із захисту прав людини.

 

6. Імплементація Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших форм жорстокого, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження чи покарання

Україна приєдналась до цього Факультативного протоколу 21 липня 2006 року. Згідно з зобов’язаннями за цим протоколом Україна протягом року мала створити національні превентивні механізми, які відповідають критеріям незалежності, зазначеним у частині IV цього протоколу.

До цього часу національні превентивні механізми не створені.

10 грудня 2008 року Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президенті України на своєму засіданні, на якому був присутній Президент України, схвалила проект Концепції державної політики запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню[9].

Проект передбачав, зокрема, створення тимчасової Ради з координації державної політики із запобігання катуванням та іншим формам поганого поводження. Передбачалося, що Рада діятиме до прийняття законодавства щодо національних превентивних механізмів, які відповідатимуть вимогам Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Метою створення тимчасової Ради передбачалось опрацювання прийнятної моделі національних превентивних механізмів, підготовка законопроекту про створення постійно діючих превентивних механізмів та проектів змін до нормативно-правових актів, які створили б можливість для їх ефективної діяльності.

Однак, до цього часу, проект Концепції не підписаний Президентом. За наявною інформацією узгодження цього проекту блокується Державним департаментом з питань виконання покарань.

За інформацією Міністерства юстиції України цим Міністерством також розробляється законопроект, спрямований на створення превентивного механізму запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження та покарання в Україні. Законопроект передбачає створення спеціального державного органу, що здійснюватиме контроль над установами виконання покарань.

 

7. Рекомендації

З рекомендацій минулорічної доповіді не була виконана жодна, тому усі рекомендації залишаються актуальними:

1) прийняти на законодавчому рівні концепцію створення системи попередження та захисту від катувань та жорстокого поводження, а також план дій, заснований на цій концепції, із чітким визначенням напрямків та етапів діяльності;

2) узгодити елементи складу злочину «катування» з визначенням у статті 1 Конвенції ООН проти катувань, зокрема, передбачити відповідальність за дії, що не є насильницькими, але які мають бути визнані катуванням за статтею 1 Конвенції проти катувань

3) запровадити збір статистичних даних у судах та правоохоронних органах щодо злочинів, які містять елементи «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

4) унеможливити застосування амністії та дострокове звільнення до осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

5) сприяти створенню ефективних механізмів громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження;

6) законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро;

7) забезпечити доступ потерпілих та їхніх законних представників до медичних документів, що мають значення для доказування катувань та жорстокого поводження;

8) надати висновкам незалежних експертів, які здійснюють дослідження за зверненням особи, що заявляє про катування, чи її юридичного представника, доказове значення не менше, ніж мають висновки експертів, запрошених слідчим або судом;

9) забезпечити особам, які ініціюють розслідування та інші юридичні процедури стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката;

10) передбачити в законодавстві України положення про неприпустимість будь-яких свідчень обвинуваченого (підозрюваного), отриманих на досудових стадіях кримінального судочинства без участі адвоката;

11) надати відповідні вказівки прокурорам та суддям уживати заходів для забезпечення безпеки осіб, які заявляють про застосування до них катувань, зокрема, якщо така особа знаходиться під вартою, забезпечувати переведення її до іншого місця тримання під вартою;

12) виключити практику «продовження затримання» підозрюваних під вартою міліції, чи, щонайменше, внести відповідні зміни до законодавства з тією метою, щоб особи, затримання яких продовжено суддею, переводилися до слідчого ізолятора, а не залишалися під вартою міліції;

13) передбачити в законі право та процедуру доступу до незалежного лікаря та незалежного експерта за власним вибором, особливо для осіб, що тримаються під вартою;

14) переглянути положення чинного законодавства, щоб надати право на юридичне представництво особам, які звертаються із заявами про застосування катувань, незалежно від самого факту порушення кримінальної справи;

15) надати чіткі вказівки прокурорам та суддям щодо невідкладного розгляду заяв та скарг, що стосуються розслідування катувань;

16) забезпечити особам, яким загрожує передача до іншої держави, право на звернення до суду для оскарження відповідного рішення виконавчої влади та відповідну судову процедуру, здатну дослідити обставини, що мають суттєве значення для вирішення питання про видачу (висилку) особи до іншої держави.

17) припинити практику введення до колоній груп швидкого реагування у відповідь на мирні акції протесту в’язнів;

18) проводити розслідування повідомлень про масове побиття в’язнів на рівні Генеральної прокуратури України;

19) створити систему забезпечення безпеки осіб, що подають скарги на катування та жорстоке поводження, а також свідків, особливо тих, хто перебуває у місцях позбавлення свободи;

20) забезпечити на практиці безцензурне листування в’язнів із прокурором, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, Європейським судом з прав людини;

21) передбачити в законодавстві та забезпечити на практиці право на безцензурне листування засуджених з національними судами, Комітетом ООН з прав людини та іншими міжнародними органами, а також адвокатом;

22) припинити практику покарань в’язнів за направлення скарг до державних органів нелегальними шляхами, і проводити у кожному випадку надходження скарги нелегальними шляхами перевірку щодо забезпечення адміністрацією можливості направлення скарг на дії адміністрації;

23) припинити практику передання скарг, спрямованих в’язнями до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до Департаменту виконання покарань;

24) вжити заходів для створення можливості неурядовим організаціям відвідувати установи Державного департаменту з питань виконання покарань.

Крім того, необхідно:

25) прискорити створення національних превентивних механізмів;

26) притягнути до відповідальності осіб, винних у порушенні принципу неповернення біженців та шукачів притулку;

27) створити чітку та прозору процедуру оскарження рішення про депортацію або екстрадицію, що передбачає, зокрема, обов’язкове надання адвоката та перекладача, а також негайний доступ до суду;

28) припинити практику порушення принципу конфіденційності у розгляді заяв біженців, зокрема, припинити практику передання конфіденційної інформації до третіх країн.



[1] Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, правовим експертом Харківської правозахисної групи, головою правління УГСПЛ.

[2] Доступно в Інтернеті за адресами: http://www.helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7 та http://www.khpg.org/index.php?r=a1b6c14.

[3] Implementation of the European Neighbourhood Policy in 2008, Progress Report Ukraine, Brussels, 23/04/2009, SEC(2009) 515/2

[4] Human Rights Council, Tenth session, A/HRC/10/21/Add.4, 9 February 2009

[5] Права людини в діяльності української міліції. – Харків: Права людини, 2009. – С. 53-75.

[6] «Начальник Військової служби правопорядку у Збройних Силах України генерал-майор Федір Макавчук: «Більше 80% з’єднань і військових частин Збройних Сил України живуть без правопорушень», Управління Прес-служби Міністерства оборони України, 10.01.2009 року, 13:45, http://www.mil.gov.ua/news/print_news.php?lang=ua&id=13909.

[7] Див. докладніше на сайті УГСПЛ: Інформація про надісланий список жертв катувань: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1214559229, а також подальша реакція Генеральної та обласних прокуратур: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1214554339, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1217928232, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1222089127, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1220867555,

[8] Дивіться докладніше про цю справу в розділі «Права біженців та шукачів притулку»

[9] «Микола Оніщук: «Новий КПК — база для основних реформ у кримінальному процесі України» // Сайт Мінюсту, http://www.minjust.gov.ua/0/18102.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори