пошук  
версія для друку
24.06.2009

Права людини в Україні - 2008. 5. Право на приватність

   

(недоторканність приватного (особистого) та сімейного життя) [1]

 

1.  Конституційне регулювання

Право на приватність гарантується Конституцією України, в якій вказано у статті 32: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України». Разом із тим у Конституції передбачено захист окремих аспектів приватності. Так, стаття 30 захищає недоторканність житла (територіальну приватність), стаття 31 – таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), стаття 32 передбачає заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (інформаційна приватність), а стаття 28 передбачає заборону піддавати особу без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (захищаючи певні елементи фізичної приватності).

Конституційні норми визначають вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання. Проте залишається багато невідповідностей галузевих норм права вимогам Конституції. Законодавство в значній мірі не відповідає міжнародним стандартам, є суперечливим та не відповідає поняттю «відповідно до закону» в розумінні практики Європейського суду з прав людини. Іншим важливим фактором, що частково походить з недосконалого законодавства, залишається правозастосовна практика, наприклад, правоохоронних органів, котра значною мірою позбавлена поваги до цього права і часто становить його порушення.

 

2.  Стеження за особою та зняття інформації з каналів зв’язку

Протягом останніх років використання технічних засобів для стеження за особою набуло значного поширення.

З одного боку, надходять повідомлення щодо використання таких засобів з боку приватних осіб.

З іншого боку, повідомляється, що представники держави також розширюють використання технічних можливостей для збирання інформації про громадян (у тому числі, очевидно, і незаконно).

За повідомленням прес-служби Верховного Суду України[2] в 2008 році загальні апеляційні суди України розглянули 25 тис. 86 подань правоохоронних органів про надання дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, накладення арешту на кореспонденцію, застосування інших технічних засобів одержання інформації, пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян. Для порівняння: у 2005 році таких подань суди розглянули 15 тис., у 2006 році – 19 тис. 649, у 2007 році – 19 тис. 989. Найбільше таких подань у 2008 році надійшло від керівників оперативних підрозділів МВС (14 тис. 815), СБУ (8 тис. 323) та податкової міліції (1 тис. 655). Крім того, судами розглянуто 193 подання інших органів (зокрема, прокуратури та підрозділів прикордонної служби). Найбільше зазначених подань розглянули апеляційні суди: м. Києва – 3 тис. 806, Запорізької – 2 тис. 460, Донецької – 1 тис. 546, Миколаївської – 1 тис. 194, Одеської – 1 тис. 139, Луганської – 1 тис. 89, Хмельницької – 1 тис. 72, Львівської областей – 1 тис. 43, а також Автономної Республіки Крим – 1 тис. 785.

При цьому, наприклад, у середньому щорічно СБУ закінчує розслідування не більше 900 кримінальних справ, з яких не більше 700 потрапляють до суду. Виходить, що понад 7, 5 тисяч санкцій отримані СБУ не з метою розслідування кримінальних справ. Виникає запитання з якою метою, як не розслідування кримінальних справ, робилися такі заходи?

За даними Генеральної прокуратури[3] лише 19 % матеріалів, отриманих у результаті оперативно-розшукових заходів СБУ, надалі використовуються при порушенні кримінальних справ. Наприклад, у місті Києві та Київській області з отриманих 96 дозволів суду на проведення оперативно-технічних заходів як доказ у кримінальній справі не використано жодного. Виникає питання з якою метою здійснюється 4/5 усіх оперативно-розшукових дій СБУ та яким чином використовуються матеріали, отримані в результаті таких дій?

Такі ж самі проблеми й при проведенні оперативно-розшукових заходів МВС.

Практика правоохоронних органів погіршується тим, що правові положення часто нечітко встановлюють процедури і межі дозволеного втручання в право на приватність. Так, наприклад, до цього часу не прийнято закон про персональні дані, закон про оперативно-розшукову діяльність не повною мірою відповідає принципу визначеності та передбачуваності.

Навіть Генеральна прокуратура визнає недосконалість цієї процедури. Наприклад, на практиці прокуратура не може внести протест до суду щодо надання судом санкції на зняття інформації з каналу зв’язку. Тобто, таку санкцію може скасувати або суд, або орган, що подав подання. У такому випадку контроль практично відсутній.

Усе ще залишається актуальною необхідність зміни законодавства, на яку вказав Європейський суд з прав людини в справі «Волохи проти України», зокрема, щодо того, що в питанні спостереження за особою законодавство не визначає достатньо чітко меж та умов здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень, а також не передбачає достатніх гарантій захисту від сваволі при застосуванні заходів спостереження. Так само, законодавство не передбачає обов’язку повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано щодо неї. Тому особа не може дізнатися про те, що щодо неї здійснюються заходи, які є втручанням у право на таємницю кореспонденції, а навіть, дізнавшись про це, на практиці, не має реальних механізмів оскаржити такі дії.

Механізм надання дозволу на прослуховування все ще залишається недосконалим. Законодавство не передбачає чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку, так само як і певний строк, протягом якого може здійснюватися зняття такої інформації. [4]

Зважаючи на суперечність та неповноту законодавства й практики щодо тимчасового обмеження права на приватність, 28 березня 2008 року Пленум Верховного Суду України видав Постанову № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства».[5]

У ній, зокрема, узагальнюється законодавство та практика й даються рекомендації судам при застосуванні законодавства, яке регулює порядок надання дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації, пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян.

Постанова вказує на закони, які регулюють порядок обмеження права на приватність, дає класифікацію обмежень щодо права на приватність (негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів зв’язку; контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією; застосування інших технічних засобів одержання інформації, огляд та обшук житла чи іншого володіння особи (ст. 14-1, ч. 5 ст. 177; ч. 4 ст. 190 КПК); примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи (ст. 14-1, ч. 4 ст. 178 КПК); арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 14-1, ч. 4 ст. 187 КПК); огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку (ст. 187-1 КПК). Постанова вказує, що обмеження таких прав і свобод під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства допускається лише за вмотивованим рішенням суду (крім випадку, передбаченого ч. 3 ст. 30 Конституції[6]) і має винятковий та тимчасовий характер.

Також, серед іншого, відзначається, що суди не вправі надавати дозволи на проведення оперативно-розшукових заходів, якими тимчасово обмежуються конституційні права і свободи людини, якщо стосовно особи не заведено оперативно-розшукову або контррозвідувальну справу чи немає даних, які б свідчили, що отримати інформацію в інший спосіб неможливо.

У постанові також звертається увага на строки, протягом яких планується обмежити права людини, однак у будь-якому разі ці строки не можуть перевищувати строки ведення конкретної оперативно-розшукової справи. Хоча певні такі оперативно-розшукові справи можуть тривати багато років чи до зникнення підстав для їх заведення, тобто завжди.

Також, даючи дозвіл на такі заходи суд не вправі вирішувати питання про винуватість особи у вчиненні злочину, давати оцінку доказам з точки зору їхньої достовірності та достатності для кваліфікації дій особи або вирішувати інші питання, які підлягають вирішенню під час судового розгляду кримінальної справи.

У лютому 2008 р. повідомлялося, що Генпрокуратура завершила слідство в справі про незаконне прослуховування політиків під час президентської кампанії 2004 року. Серед потерпілих проходить нинішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, її адвокат, імовірно прослуховувалися й інші представники штабу Віктора Ющенка, включаючи його самого. Прослуховування здійснювалося за дозволом суду, однак, як стверджують, сам дозвіл було видано на підставі подання щодо прослуховування телефонів членів одного зі злочинних угруповань, при цьому були зазначені мобільні телефони, якими користувалися політики. Член комітету з питань боротьби з організованою злочинністю й корупцією Микола Джига (Партія регіонів), однак, стверджує, що прослуховування телефонів лідерів опозиції в 2004 році велося випадково. Тим не менше ініціатори операції слідством не встановлені. [7]

Імовірно саме тому, у березні 2009 року до всіх апеляційних судів країни, які згідно з юрисдикцією розглядають питання про видачу санкцій на зняття інформації з телефонних каналів зв’язку, представники Блоку Юлії Тимошенко направили списки телефонів, що належать вищим посадовцям, у незаконному прослуховуванні яких підозрюють СБУ.

Як заявив Святослав Олійник (фракція БЮТ): «На свій розсуд ми склали список ключових осіб і тих, хто, можливо, вже стоїть на прослуховуванні. Ми це зробили для того, щоб суди, прокурори і слідчі органи додатково перевірили відповідність виданих ними санкцій на ті прізвища, які знаходяться у них в матеріалах оперативно-розшукових справ. Ми вказали конкретні номери телефонів, щоб звернути увагу компетентних осіб, що беруть участь у видачі санкцій, на те, що ці телефони належать публічним політикам, а не фігурантам кримінальних справ».

Так, за повідомленнями ЗМІ, депутати направили до Генпрокуратури список, що містить 11 номерів, а до апеляційних судів – розширений список з 30 телефонних номерів. За інформацією видання «Коммерсант», в інформаційних депутатських запитах значаться номери мобільних телефонів прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-прем’єра Олександра Турчинова, заступників глави фракції БЮТ Андрія Кожем’якіна і Андрія Портнова, Генпрокурора Олександра Медведька, заступників Генпрокурора Миколи Голомши і Рената Кузьміна, а також першого президента Леоніда Кравчука. Крім того, джерело у фракції повідомило, що в короткому списку значиться прізвище «керівника одного з силових відомств».[8]

Такі дії фракції БЮТ було сприйнято по-різному. Так, за повідомленнями ЗМІ, керівник прес-служби СБУ Марина Остапенко стверджувала, що СБУ діє в рамках закону, а якщо є якісь сумніви, то нехай депутати звертаються до прокуратури. Голова Апеляційного суду Київської області Юрій Нечипоренко стверджував, що такого списку ще не отримував, однак до такої ініціативи ставиться позитивно, тоді як Юрій Василенко, колишній суддя Київського апеляційного суду, зауважив, що такі дії суперечать закону про оперативно-розшукову діяльність, оскільки щодо них також можуть проводитися оперативно-розшукові заходи.[9]

У ЗМІ також повідомлялося, що заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін звернувся до Генерального прокурора Олександра Медведька з проханням перевірити законність прослуховування його телефонних розмов. Як заявив Р.Кузьмін, йому стало відомо, що з січня по грудень 2008 р. СБУ проводила проти нього оперативно-розшукові заходи, у тому числі ті, які обмежують права людини. Він стверджував, що дозвіл на проведення щодо нього оперативно-технічних заходів було отримано в Апеляційному суді Житомирської області на підставі сфальсифікованих документів і в зв’язку з цим просив провести перевірку фактів та порушити кримінальну справу. Після цього, за його словами, було порушено кримінальну справу за фактом втручання в його приватне життя, однак СБУ оскаржила до суду постанову про порушення кримінальної справи. Р.Кузьмін також повідомив, що Голова Київського апеляційного суду безпідставно змінив підсудність і спрямував його у Святошинський суд м. Києва, той, розглянувши справу, повернув її в Апеляційний, а той знову в Святошинський суди. Р.Кузьмін також заявив, що СБУ займається незаконним прослуховуванням провідних політиків країни та в режимі онлайн слухає всіх неугодних владі політиків.[10]

Іронія полягає в тому, що на те, що їх прослуховують (або можуть прослуховувати), скаржилися як народні депутати від політичного блоку, до якого входить партія прем’єр-міністра, які якраз і повинні прийняти законодавство щодо гарантій від прослуховування, так і заступник Генерального прокурора, який, в свою чергу, несе відповідальність за дотримання законності в країні. Якщо такі особи не мають юридичних механізмів захисту права на приватність, очевидно, що пересічному громадянину захистити свою приватність практично неможливо.

Цікаво, що в січні 2009 року Окружний апеляційний суд м. Києва розглянув адміністративний позов В.Якубенка, який було підтримано Фондом стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, щодо визнання постанови Кабінету міністрів №1169 від 26 вересня 2007 року «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» незаконною. Суд відмовив у задоволенні цієї вимоги, однак виніс окрему ухвалу[11], якою доводив до відома прем’єр-міністра Ю.Тимошенко необхідність розробити та подати на розгляд парламенту законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, а також необхідність дотримання при розробці цього законопроекту ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини щодо цієї статті. [12]

Таким чином, мало бути забезпечене виконання Указу Президента України №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно технічних заходів», яким було зобов’язано КМУ не лише розробити порядок надання дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, а й одночасно подати до парламенту пропозиції про внесення змін до законів щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Однак, урядом було розроблено інструкцію щодо обмеження прав громадян, проте не було підготовлено відповідних пропозицій.

Відповідно до європейських стандартів подання про доступ до персональної інформації повинно бути достатньо обґрунтованим. У ньому мають вказуватися обставини справи та пояснюватися, чому лише таким способом можна отримати потрібні відомості. У той же час, після закриття кримінальної справи або передачі її до суду, людину повідомляють про те, що за нею велося спостереження. Це дозволяє оскаржувати дії правоохоронних органів у суді. Крім того, повинен існувати незалежний контроль за цією діяльністю (зазвичай, з боку омбудсмена). Проте нічого з переліченого в Україні немає.

 

Контроль мережі Інтернет

За повідомленнями, СБУ з метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», продовжує здійснювати заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Згідно з відповідями СБУ на інформаційні запити УГСПЛ, діяльність СБУ з моніторингу Інтернет-трафіку й електронних повідомлень здійснюється відповідно до закону про оперативно-розшукову діяльність. Проте для всіх очевидно, що це неможливо, оскільки цей моніторинг є загальним і не заснований на індивідуальному підході, а, отже, не може здійснюватися відповідно до порушених оперативно-розшукових справ та санкції суду, що вимагається законодавством. Тоді стає зрозумілим, що чітких правових підстав для цього оперативно-розшукового заходу просто немає. Очевидно, він здійснюється на підставі таємних інструкцій, що явно не узгоджується з демократичними стандартами.

 

3.  Захист персональних даних

Україна все ще не ратифікувала Конвенцію Ради Європи № 108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» і Додатковий протокол до неї. 25 березня 2008 р. у Верховній Раді було зареєстровано новий проект закону України «Про захист персональних даних».[13] Слід зазначити, що ще у березні 2006 році Верховна Рада схвалила в цілому законопроект «Про захист персональних даних».[14] Однак Президент застосував право вето. Проект було доопрацьовано Міністерством юстиції на основі проекту Закону України „Про захист персональних даних», який протягом 2005-2006 років розроблявся робочою групою при Міністерстві юстиції, в чому брали участь представники правозахисних організацій, і який враховував більшість міжнародних стандартів у сфері захисту персональних даних. 9 січня 2007 року проект у значно переробленій і покращеній редакції з урахуванням пропозицій Президента був ухвалений Верховною Радою. Проте без особливих обґрунтувань Президент знову застосував вето щодо нього, надавши свої пропозиції[15]. Після цього парламент так і не розглянув цей законопроект.

Слід зазначити, що торгівля базами з персональними даними, що створюються державними органами, через Інтернет і просто на ринках доволі розповсюджена. ЗМІ повідомляють про деякі факти затримання таких осіб та суду над ними. Так, у вересні 2008 р. працівники СБУ затримали співробітники СБУ при спробі продати три носії баз даних держорганів по 500 доларів США за кожну під виглядом легальної продукції – програмного забезпечення, ліцензійних відео– та аудіо дисків, а також електронні пристрої з таємною інформацією.[16] У січні 2009 року за скоєний злочин, передбачений ст. 361-2 Кримінального кодексу України (несанкціонований збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації), Оболонський районний суд м. Києва призначив йому 2 роки позбавлення волі. Урахувавши щире каяття та активне сприяння в розслідуванні справи, засудженого не ув`язнили, призначивши йому іспитовий термін на 24 місяці.[17]

 

Державний реєстр виборців

На початку 2007 року парламент прийняв Закон «Про державний реєстр виборців». Він набув чинності з 1 жовтня 2007 року. Закон передбачає створення єдиного Державного реєстру виборців, до якого заносяться персональні дані осіб, що володіють правом голосу, і котрий використовується при складанні списків виборців під час проведення виборів будь-якого рівня та референдумів. Однак, здійснення розробки державного реєстру наштовхнулося на низку судових позовів щодо проведення тендеру на закупівлі.[18] У зв’язку з судовими провадженнями проти ЦВК, торги із закупівлі товарів і послуг зі створення автоматизованої інформаційно-телекомунікаційної системи «Державний реєстр виборців» визнали такими, що не відбулися.

Згодом, КМУ затвердив нові строки[19] виконання заходів щодо формування державного реєстру виборців та дозволив провести закупівлю в одного учасника.[20] Після тривалих процедур, які включали указ Президента, припис Прокуратури, звернення Президента до Конституційного суду тощо, зрештою, ЦВК 16 червня 2008 року оголосила проведення відкритих торгівіз закупівлі технічного обладнання та програмного забезпечення АІТС „Державний реєстр виборців». Нарешті, 8 серпня 2008 року ЦВК підписав контракт з консорціумом ЄДАПС, який уже контролює систему видачі паспортів для виїзду за кордон та паспортів громадян України, на створення програмного забезпечення для Державного реєстру Україна.

 

Збір персональної інформації органами держави

У державі продовжує збільшуватися кількість баз даних, які збираються державою, а ті, що існують нарощують свої обсяги попри відсутність законодавства щодо захисту персональних даних.[21]

30 вересня 2008 року Адміністрація Державної прикордонної служби видала Наказ № 810 «Про затвердження Положення про інформаційно-телекомунікаційну систему прикордонного контролю «Гарт-1» Державної прикордонної служби України».[22]. Серед функцій системи «Гарт-1» згадуються наступні: «формування баз даних про осіб, які перетнули державний кордон Україні, у тому числі з фіксуванням їх біометричних даних, осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в’їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України, у тому числі згідно з дорученнями правоохоронних органів, осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства та суду, ухиляються від відбуття кримінальних покарань, недійсних, викрадених і втрачених документів на право виїзду за кордон та інших баз даних, що створюються та використовуються відповідно до законодавства», а також автоматизація процесів перевірки цих відомостей.

Очевидно, що цей наказ був одним з елементів виконання Розпорядження Кабінету міністрів України № 439-р від 12 березня 2008 р. «Про затвердження плану заходів на 2008 рік із створення системи контролю іноземців та осіб без громадянства, що в’їжджають на територію України, з фіксуванням їх біометричних даних».[23] Проте законодавчих підстав для таких рішень не було й до сьогодні не має. Кабмін фактично перевищив свої повноваження, видаючи таке розпорядження.

Тому, згодом, Уряд подав до Верховної Ради законопроект[24], який передбачав фіксацію біометричних даних іноземців та осіб без громадянства як під час оформлення в’їздної візи, так і під час проходження прикордонного контролю в пунктах пропуску через державний кордон, якщо інше не передбаченозаконодавством. Передбачається, що перелік біометричних даних та порядок їх надання визначатиметься Кабінетом Міністрів України. У квітні 2009 р. Верховна Рада за одну годину прийняла цей законопроект у першому та остаточному читанні, однак у травні 2009 р. Президент України наклав вето на цей закон після звернення правозахисників[25] через відсутність належного захисту персональних даних.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний номер, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений законом – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрація суб’єктом підприємницької діяльності, отримання державних дипломів про освіту, здійснення будь-яких нотаріальних дій, отримання паспорту внутрішнього чи для виїзду за кордон тощо.

Тому, фактично, на практиці склалася адміністративна практика органів державної влади свідомого порушення Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб-платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

Іншою серйозною проблемою є систематичне розголошення конфіденційної інформації про особу органами влади та державними установами. Розголошення даних про стан здоров’я, розмір доходів, розмір боргу за комунальні платежі та інше є системним явищем.

Такий стан справ оцінюється експертами як результат невизначеності основних правових механізмів збору інформації про громадян. Насамперед, не визначені вимоги щодо захисту персональних даних під час їхньої автоматизованої обробки в державних інформаційно-телекомунікаційних системах. Відсутні критерії виправданості такого збору, особливо, коли йдеться про інформаційні ресурси суб’єктів господарювання недержавної форми власності.

У травні 2008 року під час виборів до Київської міської ради Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко повідомив про намір оприлюднити «чорні списки» людей із кримінальним минулим, які балотуються кандидатами в депутати Київради. Наводячи конкретний приклад, Луценко сказав, що в списку партії «Совість України» є кандидатка, яка 14 разів притягалася до відповідальності за проституцію. «Я думаю, що громадськість повинна це знати», – підкреслив він. Міністр відзначив, що повний список буде розміщений на офіційному сайті МВС.[26] Очевидно, що такі дії безпосередньо пов’язані з діяльністю політичної сили, яку він представляє. Видається, що вибіркове поширення персональної інформації, яка стала відомою в зв’язку із перебуванням Ю. Луценка на посаді міністра внутрішніх справ, могло б становити порушення права на приватність.

Наступного дня, 21 травня 2008 року, МВС на своєму офіційному сайті опублікувало інформацію про 18 кандидатів у депутати Київської міської ради та вчинення ними різноманітних правопорушень[27].Продовження цієї історії було комічним, оскільки виявилося, що правоохоронці переплутали осіб з однаковими іменами та прізвищами, а тому справжній кандидат у депутати ніколи не займалася проституцією, а була викладачкою університету. Згодом, у квітні 2009 року Печерський районний суд міста Києва визнав цю інформацію недостовірною. Суд зобов’язав міністра виплатити 5 тис. гривень за відшкодування завданої моральної шкоди.[28] Після цього інциденту, міністр не намагався поширити подібну інформацію, проте ця інформація й далі перебуває на сайті МВС.

 

4.  Обшуки

Проблемою залишається порядок проведення обшуків та виїмки, що проводяться не в житлі чи іншому володіння особи, оскільки такі дії можуть здійснюватися без санкції суду, що не відповідає міжнародним стандартам. Окремі проблеми виникають під час обшуку приміщень адвокатів, пов’язані з тим, що в них може міститися інформація, яку особи довірили своєму адвокату і яка повинна мати особливий захист. Однак, на практиці, такий захист відсутній.

Так, 5 квітня 2008 р. у приміщенні ТОВ «Західноукраїнський юридичний альянс», працівниками УМВС України в Рівненській області було проведено обшук на підставі постанови судді Рівненського міського суду Ковальова І.М. від 4 квітня 2008 року про проведення обшуку житла та іншого володіння Калити Т.М. попри те, що приміщення, вказане в постанові, не лише не належить п. Калиті, а частину його орендували адвокати Давидюк М.М., Шевчук Р.С. та Удовиченко С.В. Стаття 10 Закону «Про адвокатуру» передбачає: «…Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди». Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону «Про адвокатуру» предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Як повідомлялося, за результатами обшуку, було вилучено значну кількість документів та предметів, які, за словами цих адвокатів, містять відомості, одержані ними при здійсненні своїх професійних обов’язків і, відповідно, містять приватну інформацію клієнтів і становлять адвокатську таємницю.[29]

 

5.  Відеоспостереження

Однією з проблем, яка стосується права на приватність і яка загострилася протягом 2008 року, є встановлення камер відеоспостереження в публічних місцях. Однією з тенденцій стало масове встановлення відеокамер, які використовуються працівниками міліції для спостереження. Так, наприклад, повідомлялося, що в Києві встановлено 36 відеокамер, [30] у Рівному – 12, [31] у Чернівцях – 20 відеокамер[32], у Мукачево в 2008 р. – 32 відеокамери, а на березень 2009 р. – уже 62[33], у Львові на початок 2009 р. зареєстровано близько 200[34], частина з яких установлена окремими громадянами та організаціями. У зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання такого способу збору інформації існує ризик порушення права на приватне життя.

Потребує змін статті 307 Цивільного кодексу, котра обмежує приватність, й встановлює презумпцію згоди особи на її відеозйомку в публічних місцях. Таке положення не узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини.

Відповідно до європейських стандартів відеоспостереження може відбуватися, проте воно повинно відповідати наступним вимогам:

– Слід систематично позначати зони, в яких ведеться спостереження;

– Слід утворити незалежний орган на національному рівні для незалежного контролю щодо встановлення спостереження, а також зберігання та використання інформації про особу.[35]

Належного законодавчого регулювання відеоспостереження також немає.

 

6.  Приватність і медичні процедури

Існують також проблеми з примусовими медичними процедурами в контексті права на приватність. Наприклад, мова йде про централізовані щеплення дітей. У разі відсутності щеплень, дитину не приймають до школи чи дитячого садочку.

Проте сама процедура щеплень не є безспірною. Так, супротивники щеплення посилаються на вітчизняне законодавство, стверджуючи про можливість проведення щеплення лише за згодою особи, а щодо особи, яка не досягла віку 15 років, – за згодою її батьків. Щодо заборони відвідувати дитячі заклади, то вони стверджують, що це суперечить передбаченому у Конституції праву на освіту. Протягом року ця проблема неодноразово піднімалася на сторінках ЗМІ. Особливо гостро вона постала після смерті одинадцятикласника в Краматорську в травні 2008 р. після щеплень від кору та краснухи. Повідомляли також про значну кількість дітей, які потрапили після щеплень до лікарень.[36] Після того, як скандал набрав сили, і батьки стали масово відмовлятися від «щеплень смерті», розпорядженням Міністра охорони здоров’я України Василя Князевича вакцинацію на деякий час припинили[37]. Однак, згодом, медики знову почали вимагати робити щеплення.

Протягом року окремі ЗМІ піднімали питання щодо наявності фактів проведення тестування нових лікарських засобів на громадянах без надання детальної інформації про можливі побічні явища.[38]

Справа Соломахін проти України

У травні 2008 р. Європейський суд з прав людини виніс часткове рішення щодо прийнятності в якому визнав скаргу прийнятною в частині дослідження права заявника на фізичну недоторканність.[39] Заявник скаржився не те, що внаслідок вакцинації від дифтерії, попри наявність медичних протипоказань, він захворів низкою хвороб.

 

7.  Справа Савіни проти України

У грудні 2008 р. Європейський суд з прав людини виніс рішення в справі Савіни проти України[40].

Подружжя Савіних проживало в місті Ромни, у двокімнатній квартирі, у якій не було гарячої води і газу. Вони були сліпими з народження. У подружжя було 7 дітей: О. 1991 року народження, М. (1992), Є. (1993), П. (1995), С. (1997), К. (1998) та Т. (2001). У 1997 році О. був примусово поміщений у Дитячу загальноосвітню школу-інтернат для дітей сиріт. Батьки його забирали на вихідні та свята. При цьому, адміністрація школи скаржилася до місцевих органів влади, що дитина втікає та жебракує. У лютому 1998 року М., Є., П. та С. було забрано до дитячого державного будинку через те, що батьки не могли за ними доглядати. Спочатку діти були розміщені в різних дитячих будинках, проте потім вони опинилися в одному з будинків. Пізніше П. усиновили інші люди зі згоди подружжя.

Протягом періоду 1998-2004 рр. Служба в справах неповнолітніх разом з органом опіки та піклування та іншими соціальними службами проводили близько 10 оглядів місця проживання подружжя, вивчаючи умови, у яких проживають інші діти. За їхнім звітом, умови були жахливі. Кілька разів цьому подружжю надавало підтримку Товариство сліпих, а також волонтери, вони також отримували певну фінансову та іншу допомогу від держави. Подружжя також зверталося до місцевої влади з проханням підключити газ, проте їм офіційно повідомили, що їхні сусіди категорично проти цього, оскільки вважають, що це небезпечно, оскільки ті сліпі, а також що це технічно не можливо зробити. Один з подружжя був безробітним з початку 90-х і держава не допомогла йому знайти роботу. Інший працював, доки не вийшов на пенсію.

У липні 2003 р. місцева влада видала попередження подружжю, що їм потрібно покращити умови проживання, в яких ростуть їхні діти. У січні 2004 р. Прокуратура за поданням Служби у справах неповнолітніх подала позов про відібрання О., К. та Т. у подружжя та розміщення їх у державному дитячому будинку. У грудні 2004 р. суд задовольнив позов прокуратури, вказавши, що батьки не дбають про своїх дітей, вони часто голодні, брудні та часто знаходяться самі дома, а також те, що вони живуть у жахливих умовах і в умовах антисанітарії. Також було вказано на те, що діти мають перший ступінь анемії.

Подружжя подало апеляцію, вказавши, що Сімейний кодекс дає вичерпний перелік підстав для відібрання дітей (експлуатація дітей, наркоманія, алкоголізм та інші). Проте вони не вчиняли жодних подібних дій. Також вони стверджували, що дії влади засновані лише на тому факті, що вони є сліпими. У лютому 2005 року Сумський апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляції подружжя. Він підтвердив аргументи суду першої інстанції, що залишення дітей з батьками є небезпечним для їхнього здоров’я та життя, а також це погано для їхнього виховання. Подружжя подало касаційну скаргу. Проте в березні 2006 року Верховний суд України відмовив у її задоволенні. Діти, при цьому, не були заслухані під час жодного із цих трьох судових процесів.

У червні 2006 р. рішення суду було виконано: К. була поміщена в притулок у Ромнах, а О. з Т. у Сумах, що понад 100 км від Ромен. О. продовжував утікати з інтернату.

Подружжя подало заяву в Європейський суд з прав людини, стверджуючи про порушення статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини в контексті «право на повагу до сімейного життя».

Заявники стверджували, що влада могла вжити менш шкідливих заходів, ніж відібрання дітей від батьків і влада могла допомогти їм виховувати дітей, надаючи їм адекватну допомогу. Вони також наголошували на тому, що думка дітей не була заслухана впродовж судового процесу. 

Уряд, у свою чергу, погодився, що його дії були втручанням у право заявників. Проте воно відбувалося у відповідності до статті 170 Сімейного кодексу і переслідувало легітимну ціль – захист інтересів дитини. Також, на думку уряду, таке втручання було пропорційним.

Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини і наголосив, що взаємне задоволення від спільного перебування батьків і дітей є фундаментальним елементом сімейного життя, а тому втручання до нього має відбуватися у вузьких рамках, визначених статтею 8 Європейської конвенції з прав людини. Суд також наголосив, що, незважаючи на певний вільний розсуд держави в справі відібрання дітей під державну опіку, відбирання дітей від батьків означає відрізання дітей від свого коріння, що може бути виправданим лише у виняткових випадках.

Суд визнав, що поміщення трьох дітей під державну опіку становило втручання в право на сімейне життя, а також те, що воно відбувалося відповідно до закону, заради захисту інтересів дитини.

Досліджуючи питання чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд вказав, що батьки, у принципі, погоджувалися, що в матеріальному сенсі для дітей буде краще, коли вони будуть перебувати в спеціальних закладах. Проте вони заперечували примусове розділення дітей і батьків, що унеможливлює в подальшому їхні контакти – вони, наприклад, не зможуть забирати дітей у позашкільний час (канікули, вихідні тощо). Суд зазначив, що місцева влада базувала своє рішення на тому, що подружжя, зважаючи на малозабезпеченість і особисті якості, не могло забезпечити дітей належним харчуванням, одягом, санітарним оточенням та турботою про здоров’я, а також забезпечити їхню соціальну та освітню адаптацію.

Однак, оцінюючи суттєвість цих аргументів і визнавши їх важливими, Суд висловив сумнів щодо реальності загрози життю і здоров’ю дітей, особливо зважаючи на те, що протягом 2004-2006 рр., коли тривав судовий процес і діти були з батьками, не було свідчень ані щодо профілактичних дій влади, ані щодо шкоди дітям. Також у справі, окрім інформації щодо обстеження місця проживання дітей та документа, що свідчив про хворобу двох дітей анемією першого ступеня, були відсутні інші докази (свідчення самих дітей, їхні медичні документи, свідчення сусідів, висновки педіатрів).

Європейський суд з прав людини також відзначив недостатнє вивчення національним судом причин неналежного виховання дітей, яке приписувалося безнадійній неспроможності батьків забезпечувати належний догляд, а не фінансовим труднощам та об’єктивним проблемам, котрі могли би бути подолані за наявності цільової фінансової допомоги та соціальної допомоги й консультування. Тобто, невідповідності виховання дітей були пов’язані з безвідповідальністю батьків, проте жодних доказів цього не було надано, так само як і не було зроблено оцінки спроб батьків покращити умови життя через звернення за допомогою до органів влади. Також не було досліджено обсяг та вид наданої подружжю допомоги і причини, чому вона не допомогла.

Суд підкреслив, що держава не виконала свого обов’язку поважати сімейне життя, не використавши ефективність інших альтернативних заходів, ніж роз’єднання батьків і дітей.

Суд також указав, що діти не були заслухані під час процесу, діти були розділені й були поміщені в різні заклади, а двоє з них були достатньо далеко від батьків, щоби вони могли регулярно підтримувати контакти.

Таким чином, Європейський суд з прав людини вирішив, що, хоча причини, через які держава відібрала дітей, були важливими, проте вони були не настільки істотними, щоби обґрунтувати таке серйозне втручання в сімейне життя подружжя.

Це рішення піднімає серйозні фундаментальні проблеми державної системи опіки та піклування над дітьми, котра більшою мірою спрямована до таких жорстких заходів, як відібрання дитини від батьків, ніж на надання різних форм допомоги.

 

8.  Рекомендації

1)  Ратифікувати Конвенцію Ради Європи №108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних».

2)  Прийняти Закон України «Про захист персональних даних», який має відповідати сучасним європейським стандартам захисту приватності. Законодавство про автоматизовану обробку персональних даних повинне втілити наступні принципи:

– різні ідентифікаційні коди (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу;

– особа повинна знати, яка інформація про неї збирається в тій чи іншій базі даних, та мати право змінювати цю інформацію.

– номери повинні використовуватися лише для тих цілей, для яких вони були створені;

– їхнє використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних;

– обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю нею оскаржити такі дії.

3)  Слід припинити адміністративну практику протиправного використання ідентифікаційного номеру (коду) платника податків для інших цілей, не передбачених законом. Також слід припинити застосування поняття „персональний номер», використання якого не передбачено жодним законом.

4)  Скасувати Постанову Верховної Ради України від 23 лютого 2007 р. № 719-V про внесення змін до постанови Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України й свідоцтва про народження» № 2503-XII від 26.06.1992 р. та Постанову Кабінету Міністрів №858 від 26 червня 2007 р. «Про затвердження технічного опису та зразка бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України». Процедура вироблення та видачі паспортів має бути чітко визначена законом.

5)  Скасувати Постанову Кабінету Міністрів №1169 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». На виконання Окремої Ухвали Окружного адміністративного суду України від 16 січня 2009 року Кабінет Міністрів повинен розробити та подати до парламенту законопроект, що визначав би цю процедуру.

6)  Необхідно виключити пункт 4.4.8. зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю «Відомості про статистичні показники оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувалися для здійснення цієї діяльності, але не розкривають об’єкти спрямувань цих заходів».

7)  Прийняти Закон України «Про перехоплення телекомунікацій», який має передбачати незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, МВС, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності та розслідуванні кримінальних справ.

Необхідно внести зміни до законодавства, які б, зокрема, привели українське законодавство у відповідність до практики Європейського суду з прав людини в процедурі зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів і мобільних телефонів, хронометраж дзвінків, контроль за пересуванням абонента мобільного телефону, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет тощо):

– порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

– чіткий перелік злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

– обмеження випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами;

– процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

– повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

– право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

– процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних;

– обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити;

– механізм поводження з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано.

8)  Установити процедури, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо гласного чи негласного обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.

9)  Запровадити норму, яка б передбачала щорічне оприлюднення правоохоронними органами загальної кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та дозволів на перехоплення кореспонденції та негласних обшуків.

10) Припинити втручання органів державної влади в діяльність учасників ринку Інтернет-послуг шляхом використання встановленого обладнання для перехоплення телекомунікацій.

11) МВС має припинити немотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).

12) Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини. Зокрема, слід зробити винятки з положень законодавства, котрими встановлена абсолютна таємниця усиновлення (статті 226, 229, 230 Сімейного кодексу, стаття 168 Кримінального кодексу).

13) Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.

14) Необхідно внести зміни в законодавство і юридичну практику з тим, щоб усунути суперечність між обов’язковістю щеплень для відвідування дитячих закладів і правом на освіту для дітей, батьки яких свідомо відмовляються робити такі щеплення, особливо, коли такі щеплення протипоказані для дитини чи наносять їй шкоду.

15) Урегулювати на законодавчому рівні здійснення відеоспостереження в публічних місцях, порядок зберігання, доступу та знищення таких відеозаписів, позначення таких місць, спосіб контролю за такою діяльністю.



[1] Підготовлено Р.Тополевським, Центр правових та політичних досліджень «СІМ».

[2] Інформація про розгляд судами подань правоохоронних органів щодо надання дозволів на одержання інформації під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства, Інформація Прес-служби Верховного суду України від 7 квітня 2009 року //

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/3C922D8997530E69C2257591004ECC44?opendocument

[3] Інформація «Про стан законності в державі за 2008 рік (відповідно до статті 2 Закону України «Про прокуратуру»)», оприлюднена на офіційному сайті Генеральної прокуратури України: http://www.gp.gov.ua/ua/vlada.html?_m=publications&_t=rec&id=23367.

[4] Яворський В. «Відповідність оперативно-розшукової діяльності, що здійснюється СБ України стандартам прав людини» // Сайт УГСПЛ, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1240739358

[5] Хоча такі постанови мають рекомендаційний характер, однак вони спрямовані на забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства і дають уявлення про правову позицію Верховного Суду України, а тому є основою для винесення рішень місцевими та апеляційними судами. Див. Постанову на порталі ВРУ: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0002700-08

[6] «У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку».

[7] «Ошиблись номером» // Коммерсантъ-Украина. – №32. – 26.02.2008, http://kommersant.ua/doc.html?path=komua200803211484809.htm

[8] «БЮТ склав список посадовців-кандидатів на незаконне прослуховування» // Інформаційна служба «ТСН» телеканалу «1+1», 3 березня 2009 року, http://tsn.ua/ua/ukrayina/byut-sklav-spisok-posadovtsiv-kandidativ-na-nezakonne-prosluhovuvannya.html

[9] «БЮТ слил политиков, которых можно прослушивать» // http://24.ua/news/show/id/80752.htm

[10] «Заместитель генпрокурора Ренат Кузьмин: «Кое-кому хотелось, чтобы именно Кучма сел на нары» // Газета «Комсомольская правда» в Украине», 13 апреля 2009 г., http://kp.ua/daily/130409/176618/

[11] Текст ухвали доступний на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1233228499

[12] Марина Говорухіна, «За українцями стежать та підслуховують завдяки Кабміну. А треба згідно Закону» // Сайт УГСПЛ, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1233228174

[13] Проект закону № 2273 від 25.03.2008 року (автори народні депутати О.Шевчук, В.Литвин, В.Полохало, К.Самойлик). Див. на порталі ВРУ: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32124

[14] Проект закону № від 25.05.2006 р. N 808 (від 10.01.2003 р. N 2618 у ВР України IV скликання). Автори законодавчої ініціативи: М. Родіонов, С. Ніколаєнко, І. Юхновський, П. Толочко. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=27270&pf35401=88730

[15] Доступно тут: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=27270

[16] «СБУ задержала в Киеве торговца секретными базами данных» // Інтернет-видання «Корреспондент.нет», 2 вересня 2008 року, http://korrespondent.net/kyiv/572749

[17] У Києві засуджено торгівця інформаційними базами, які є власністю держави// Повідомлення Прес-центру СБУ від 23 січня 2009 року, http://sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=84505&cat_id=84464&mustWords=%D0%B1%D0%B0%D0%B7%D0%B8+%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%85&searchPublishing=1

[18] «Чому гальмується робота зі створення державного реєстру виборців, або як „зручно” працювати зі зв’язаними руками» // сайт Центральної виборчої комісії, http://www.cvk.gov.ua/drv/l_26062008.htm

[19] Розпорядження Кабміну від 12 березня 2008 року № 437-р, http://www.cvk.gov.ua/drv/l_26062008_d7.pdf

[20] Постанова Кабміну від 17 квітня 2008 року № 363, http://www.cvk.gov.ua/drv/l_26062008_d8.pdf

[21] Про бази даних державних установ дивись, наприклад: Перелік електронних інформаційних баз даних державних установ України // http://uk.wikipedia.org/wiki/Перелік_електронних_інформаційних_баз_даних_державних_установ_України

[22] Доступно тут: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1086-08

[23] Доступно тут: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=439-2008-%F0

[24] Проект закону № 3079 від 28.08.2008 року про внесення змін до статті 25 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (автор ініціативи – Кабінет Міністрів України), http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33169.

[25] Відкрите звернення Української Гельсінської спілки з прав людини до Президента України // Сайт УГСПЛ, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1239876680

[26] «Луценко розкаже киянам, що в їх "совість" рветься повія» // Інтернет-видання «Українська правда», 20.05.2008 р, .http://www.pravda.com.ua/news/2008/5/20/76109.htm

[27] Працівниками міліції ГУМВС України в м. Києві здійснено перевірку кандидатів у депутати Київської міської ради та Київського міського голови щодо можливої причетності до протиправної діяльності // Сайт МВС, 21.05.2008, http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/110121;jsessionid=207851BC99BA0D4B4DA94395BB2DD260.

[28] Див. докладніше: «Світлана Щербина: "Коли це сталося, телефонували і питали: "Як у вищому навчальному закладі може викладати повія?". На публічну образу керівника МВС і його підлеглих жінка відповість судовими позовами» // Газета «Товариш», № 62 (1100) 06.06.2008 – 09.06.2008 р., http://www.tovarish.com.ua/archive/1100/Tretia_pol/Svitlana_S.html; Урок для міністра. Печерський суд фактично визнав моральну і службову неадекватність Юрія Луценка // Газета «Товариш», № 41 (1229) 14.04.2009 – 15.04.2009 р., http://www.tovarish.com.ua/archive/1229/Urok_dlia_6871.html; Луценка оштрафували на 5 тисяч за звинувачення в проституції // Інформаційна служба телеканалу «1+1» «ТСН.ua», http://tsn.ua/ua/ukrayina/lutsenka-oshtrafuvali-na-5-tisyach-za-zvinuvachennya-v-prostitutsiyi.html

[29] «Адвокати на Рівненщині скаржаться на незаконний обшук та виїмку документів» // Сайт УГСПЛ, 9 квітня 2008 року, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1207740775; «ДЛЯ МІЛІЦІЇ ТА ПРОКУРАТУРИ: Наступ на рівненських адвокатів» // Сайт «Майдан», 9 квітня 2008 року http://maidanua.org/static/news/2007/1207768203.html

[30] «Луценко видасть своїм орлам на озброєння GPS навігатори» // Інтернет-видання «proUA», 16 квітня 2009 року, http://ua.proua.com/news/2009/04/16/160735.html

[31] Матвіїв А. Знімають усіх! За центральними вулицями Рівного ведеться цілодобове відеоспостереження

 «Рівне вечірнє». – 15 січня 2009. – № 4. – http://www.rivnepost.rovno.ua/showarticle.php?art=020040&highlight=%E2%B3%E4%E5%EE%EA%E0%EC%E5%F0%E8. Також, дивись Кудрін В. У Рівному встановлять відео спостереження. – «Рівне вечірнє». – 23 червня 2008. – № 46. – http://www.rivnepost.rovno.ua/showarticle.php?art=018533&highlight=%E2%B3%E4%E5%EE%EA%E0%EC%E5%F0%E8

[32] «На площах міста встановлено приховані камери» // Чернівецький інформаційно-розважальний портал, 28 травня 2008 року, http://citi.cv.ua/news/detail.html?id=11115

[33] «Посміхніться та не сперечайтесь: Вас знімала «відеокамера»! // ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області, http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/188294;jsessionid=8703484B858A4E72C05F98B5236D86BB

[34] «Львів «нашпигують» відеокамерами? // Газета «Високий замок», 26 березня 2009 року, http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=72669

[35] European commission for democracy through law (Venice commission), Opinion «On video surveillance in public places by public authorities and the protection of human rights», Adopted by the Venice commission at its 70th plenary session (Venice, 16-17 March 2007), http://www.venice.coe.int/docs/2007/CDL-AD(2007)014-e.asp.

[36] «Генпрокурор: експертиза підтвердила, що школяр Тищенко помер від щеплення» // Інформагенство «УНІАН», 19 вересня 2008 року, http://unian.net/ukr/news/news-273851.html; «Смерть Антона Тищенка напряму пов’язана зі щепленням – генпрокурор» // Телеканал «ICTV», 19 вересня 2008 року, http://ictv.ua/ukr/news_ukraine.php?news_id=118565;

[37] «НИ: Відмовитися від щеплення» // «Новинар», 19 травня 2008 року, http://novynar.com.ua/worldabus/27232

[38] Конова Н. Проверено на украинцах. – Профиль. – №12 (31). – , 05.04.2008 р., http://profil-ua.com/index.phtml?action=view&art_id=386; Україна серед світових лідерів з випробування нових ліків на пацієнтах.– Новинар.– №26.– 11 липня.2008р., http://novynar.com.ua/tech/31619, http://eco-ua.org/index.php?item=articles&sub=3440&d_id=3

[39] Partial decision as to the admissibility of Application no. 24429/03 by Sergey Dmitriyevich Solomakhin against Ukraine http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=836362&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649

[40] Case of Saviny v. Ukraine (Application no. 39948/06), judgment http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=844453&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори