пошук  
версія для друку
24.06.2009

Права людини в Україні - 2008. 12. Деякі аспекти права на захист від дискримінації та боротьби з расизмом і ксенофобією

   

[1]

У цьому розділі розглядаються деякі аспекти проблеми дискримінації, расизму та ксенофобії. Порівняльно із ситуацією, висвітленою в доповідях «Права людини в Україні – 2004», «Права людини в Україні – 2006» та «Права людини в Україні – 2007», змін на краще фактично не відбулося. Зберігає актуальність резюме проблем дискримінації та нерівності, наведене в доповіді «Права людини в Україні – 2006»[2]. У 2008 році законодавство, що стосується цієї сфери, не змінилося, а жодна з визначених проблем не вирішена. Тому аналіз і рекомендації, надані в минулих доповідях, залишаються актуальними і сьогодні. Так само в 2008 році не змінилося становище сексуальних меншин[3].

Слід одразу зауважити, що прямої дискримінації в Україні майже немає. Але широко поширена непряма дискримінація. Зберігається ситуація, коли найбільше розповсюджена соціальна дискримінація за віком та станом здоров¢я. Водночас спостерігається суттєва різниця між дійсно існуючою та уявною дискримінацією.

1. Дискримінація в масовій свідомості

Дослідження уявлень населення України щодо дискримінації майже не проводилися. Нам відомо тільки одне соціологічне дослідження, проведене кампанією TNS-Україна протягом січня-лютого 2005 року[4]. Лише 9.6% опитаних зазначили, що ані вони особисто, ані їхні знайомі не стикалися з фактами дискримінації, решта 90.4% назвали один або декілька прикладів. При цьому найбільш поширеними підставами дискримінації виявилися стан здоров¢я та вік – на них вказали, відповідно, 58.9% та 52.6% респондентів. Найчастіше згадуваними виявилися сфери праці (працевлаштування, кар’єрне зростання, звільнення) – 37.7%, отримання медичної допомоги – 30.2%, отримання соціальних послуг – 26%, одержання відповідної зарплатні – 25.7%, отримання адміністративних послуг – 23.1%.

У 2008 році Харківська правозахисна група разом із 18 партнерськими правозахисними організаціями провела соціальне-психологічне дослідження побутових уявлень про права людини[5] в 18 містах України. Дослідження проводилося в три етапи: а) анкетування за квотованою вибіркою, що відповідає демографічному складу населення за віком, статтю та родом діяльності; б) фокус-групи в кожному місті, що проводяться з метою уточнення моментів, принципово недоступних для дослідження за допомогою анкети; в) експертне опитування з залученням від 5 до 8 експертів в кожному з регіонів (державні службовці, правники, журналісти та активісти неурядових організацій). Було зібрано 907 анкет (в середньому 50 у кожному місті), така вибірка є репрезентативною щодо міського населення України[6].

У дослідженні серед іншого з’ясовувалося уявлення українців про дискримінацію. На питання «Які групи населення потерпають від дискримінації?» відповіді (можна було дати множинну відповідь) розподілилися таким чином:

«жінки» – 24, 0%

«чоловіки» – 3, 3%

«сексуальні меншини» – 19, 8%

«національні меншини» – 14, 2%

«релігійні громади» – 8, 1%

«російськомовні» – 10, 7%

«україномовні» – 9, 6%

«пенсіонери» – 40, 0%

«молодь» – 21, 2%

«робітники» – 17, 3%

«селяни» – 31, 5%

«люди розумової праці» – 12, 0%

«приватні підприємці» – 9, 4%.

Свою відповідь обирали від 0 (Кіровоград) до 30% (Донецьк) респондентів; близько половини відповідей – «не дискримінований ніхто»; серед інших категорій як дискриміновані згадуються бомжі, інваліди, матері з малими дітьми, багатодітні, «іноземні кольорові студенти», україномовні фахівці, члени різних субкультур, військові строкової служби.

Судячи з результатів дослідження[7], дискримінацію в Україні можна поділити на об‘єктивно існуючу та уявну, що насправді є проявом перебільшеного співчуття до себе та прагнення до незаслужених переваг. Якщо учасник опитування називає дискримінованою групу, до якої належить сам, це може інтерпретуватись як наявність справжньої дискримінації, або як бажання додаткових переваг для своєї групи, або як розбіжність між побутовим і правничим розумінням дискримінації, тобто в побуті під цим мається на увазі низька якість життя, бідність, негативне ставлення з боку державних органів тощо.

Однак, якщо дискримінованою називають іншу групу, тут скоріш за все йдеться про відомі опитуваним факти та співчуття до реальних жертв соціальної несправедливості.

За даними опитування ми маємо дуже поширену дискримінацію за віком (так званий ейджизм), над подоланням якої теоретично мали б працювати державні та громадські організації. Але інформація про таку роботу у нас відсутня. Найчастіше згадується дискримінація пенсіонерів і молоді, іноді – дітей.

За даними фокус-груп, серед дискримінаційних практик найбільш поширені вікові обмеження при прийомі на роботу. Практика відмови у прийомі на посаду надто молодих позбавляє їх можливості навчитись працювати. Надто «старим», тобто людям після 50, 40 чи навіть 30 років відмовляють у прийомі на роботу, бо тими, хто має досвід роботи, важче керувати маніпулятивними методами, нав’язувати безглузді прояви корпоративної лояльності. Досить часто бажання наймати чи не наймати певну категорію осіб викликане персональними фобіями керівника і позбавлене наукового обґрунтування.

Також недооціненою є ґендерна дискримінація – як жінок, так і, особливо, –чоловіків, наявність якої практично замовчується. Причина очевидна: скаржитись на дискримінацію себе за статтю суперечить стереотипам чоловічої поведінки в Україні. Ми досі маємо скоріше жіночі і скоріше чоловічі зайняття, а також стандартні ситуації, коли майже напевне несправедливо вчинять з чоловіком, але не з жінкою; чи навпаки. Але чіткі табу на чоловічі зайняття для жінок та жіночі для чоловіків, характерні для маскулінних суспільств, в Україні практично відсутні.

Як і стосовно бідності, тут грають велику негативну роль нав’язуванні іноземними ЗМІ нетипові для України зовнішні прояви гендерної ролі, і навіть створені за участю тих самих ЗМІ закриті для іншої статі гендерні субкультури. Нав’язане ЗМІ відчуття своєї невідповідності маскультовим стандартам формує своєрідні різновиди чоловічого та жіночого комплексу неповноцінності, які інакше навряд мали б значне поширення.

Однак в цілому оцінювати вплив ЗМІ на формування суспільної думки щодо актуальних проблем варто зважено. Зокрема, таке ретельно розкручуване та сильно політизоване питання, як дискримінація за мовною ознакою, знайшла досить скромне визнання.

Досить рідко в анкетах і на фокус-групах згадуються соціально невидимі групи населення, як то інваліди, хворі на СНІД, бомжі, представники молодіжних субкультур. Але тут ми маємо зробити поправку, що не всі учасники дослідження мають персональні контакти з представникам цих груп. Так само, соціально невидимими за межами районів компактного проживання є деякі етнічні меншини. Однак показники дискримінованості для цих груп в нашому дослідженні знаходяться на межі статистичної похибки; для уточнення таких показників потрібно значно модифікувати дизайн вибірки, а також опитати самих представників соціально невидимих груп, державних та громадських організацій, що з ними працюють безпосередньо. Це має бути предметом окремого дослідження.

2. Правові механізми дотримання права на захист від дискримінації та нерівності

У сучасному світі боротьба з расизмом, дискримінацією, ксенофобією та нетерпимістю вважається першочерговим завданням держави[8]. Зобов’язання захисту від них містяться в загальних (Міжнародні пакти про громадянські та політичні права і соціальні, економічні та культурні права 1966 року, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Європейська соціальна хартія) і великій кількості спеціальних (Міжнародна конвенція ліквідації усіх форм расової дискримінації, деякі конвенції Міжнародної організації праці, Європейська рамкова конвенція захисту прав національних меншин, Європейська хартія регіональних мов і мовних меншин тощо) міжнародних договорах з прав людини. Велику увагу цим питання приділяє Європейський Союз, який від 2000 року вимагає від кандидатів на членство в ЄС запровадження в національному законодавстві і практиці стандартів, визначених в Директиві 2000/43/ЕС, про дотримання принципу «рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження».

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, повинно забезпечуватися без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Оскільки Україна є учасником Конвенції, то рішення Європейського суду з прав людини за статтею 14 Конвенції мають бути враховані в українському законодавстві і практиці. Слід зазначити, що Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод забороняє дискримінацію за необмеженим колом ознак. Він ратифікований Україною у 2006 р.

Усе це вказує на необхідність суттєвих змін українського законодавства і практики, які на сьогодні не відповідають вимогам міжнародних договорів. Так, базова конституційна норма статті 24 Конституції про рівність перед законом та заборону дискримінації (зауважимо, що само слово «дискримінація» відсутнє як в конституційному тексті, так і в законодавстві) не розповсюджується на тих, хто перебуває на території України, але не є її громадянином. Поняття «корінних народів», про яких згадується в статті 11 Конституції України, не отримало розвитку в законодавстві, воно так і лишилося невизначеним.

Принцип рівності перед законом відображений у загальній формі в галузевих законах, нормах цивільного та адміністративного законодавства. Але в цих нормативно-правових актах відсутні антидискримінаційні положення, які унеможливлювали би дискримінацію в різних сферах суспільного життя, таких, як працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла, доступ до публічних та соціальних послуг, контрактні відносини між фізичними особами, фізичними та юридичними особами тощо та запроваджували би ефективні механізми та обов’язки державних органів для захисту від дискримінації і отримання компенсації завданої шкоди.

Так, Цивільний кодекс взагалі не містить поняття «дискримінація». Цивільно-процесуальний кодекс декларує розгляд на основі рівності перед законом незалежно від раси, національної приналежності, релігії, освіти, мови (стаття 6). Стаття 248 Кодексу про адміністративні правопорушення декларує розгляд на базі рівності перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних чи релігійних переконань, етнічної належності. Стаття 7 Сімейного кодексу встановлює, що члени родини не можуть мати привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних чи релігійних переконань, етнічної належності, мови та інших ознак. Такі ж загальні положення включені до Кодексу про працю (стаття 2-1), Закону «Про освіту» (стаття 3), Закону «Про загальну середню освіту» (стаття 6), Закону «Про дошкільну освіту» (стаття 9) та інші закони. Проте ці положення не розвинені і залишаються суцільними деклараціями. Наприклад, Закон «Про оплату праці» не включає жодного положення про рівність перед законом. Жоден нормативний акт, окрім Закону про рівні можливості жінок та чоловіків, не визначає і не розрізняє пряму і непряму дискримінацію.

Відсутність ясної і чіткої кваліфікації певних дій як дискримінації породжує безвідповідальність: дискримінація в Україні практично не карається (а це, в свою чергу, стимулює подальшу дискримінацію). Переважна більшість нормативно-правових актів містять сакраментальну фразу: «Особи, винні в порушенні законодавства, несуть цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність відповідно до законодавства України». Але цивільно-правова та адміністративна відповідальність за дискримінаційні дії в законодавстві не визначена. Що стосується кримінальної відповідальності, то вона застосовується тільки до фізичних осіб. Якщо адміністративна відповідальність буде запроваджена, то вона також буде стосуватися виключно фізичних осіб. Отже, представники меншин практично не захищені від дискримінаційних дій з боку юридичних осіб.

Кримінальне законодавство стосується дискримінації в статті 67 Кримінального кодексу України (ККУ), п. 3 частини 1 якої визнає вчинення злочинів на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату обставиною, яка обтяжує покарання, та в статті 161 ККУ «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної залежності або ставлення до релігії». Відповідно до статті 161 визнаються злочином «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Стаття 161 потребує змін. По-перше, її дія має бути розширена на всіх, а не тільки на громадян України. По-друге, захист честі й гідності мусить включати додаткові підстави окрім національності та релігії, – такі, як раса, колір шкіри, етнічна належність і мова. По-третє, стаття 161 не визначає чітко дії расистської та ксенофобної природи як злочини. По-четверте, довести умисел на виконання зазначених дій дуже важко, особливо, коли мова йде про публікацію текстів ксенофобного характеру. По-п’яте, за цією статтею неможливо притягнути до відповідальності у випадках, які трапляються, на жаль, доволі часто, коли в публікаціях вбачається образа почуттів чи приниження національної честі і гідності не конкретної людини, а етнічної групи чи народу в цілому. Нижче подаються конкретні пропозиції УГСПЛ щодо зміни статті 161.

Необхідно також розширити коло правопорушень, за вчинення яких передбачається кримінальна відповідальність. Відповідно до статті 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації кримінальним злочином є будь-яке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті; будь-яке підбурювання до расової дискримінації; всі акти насильства або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи людей іншого кольору шкіри або етнічного походження; надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування; участь в організаціях, що заохочують расову дискримінацію і підбурюють до неї, а також участь у таких організаціях чи в такій діяльності. Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначає як кримінальний злочин створення організацій і пропаганду ідей, пов’язаних з дискримінацією, передусім расовою. Отже, для забезпечення відповідності законодавства України міжнародним договорам необхідно вводити відповідні склади злочинів до Кримінального кодексу України.

Події 2006-2008 рр. в Україні переконливо довели, що законодавство вимагає змін у зв’язку з посиленням ксенофобії, насильства на расовому ґрунті і загостренням відносин між різними етнічними групами.

3. Проблема расизму та ксенофобії

До 2005 року рівень ксенофобії в Україні залишався порівняно невисоким і не перевищував її рівень в інших посттоталітарних країнах. Він був меншим, ніж в інших країнах Центральної та Східної Європи – Болгарії, Румунії, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччини, балканських країнах, і значно меншим, ніж в Росії. Але в 2005 році активізувалися різні молодіжні неформальні об’єднання, діяльність яких спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі, зокрема скінхеди («бритоголові»). Ці войовничо і агресивно налаштовані молоді люди, які часто використовували нацистську символіку, нападали на людей неслов’янської зовнішності, як мешканців України, так й іноземців, в тому числі, вихідців з Азії, Африки, Середнього Сходу, Кавказу – іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, туристів. Жертвами нападів стали також декілька працівників посольств та представництва ООН, а також члени їх родин. Посольства США та Франції вмістили на своїх сайтах попередження своїм громадянам щодо такого роду насильства[9].

Статистичні дані МВС України зафіксували чітку тенденцію до зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців, їхня кількість за п’ять років збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році[10]. При цьому переважали злочини відносно громадян країн СНД. У 2007 році щодо них скоєно 749 злочинів (63.5%), щодо іноземців з інших країн – 429 злочинів (36.4%). Відносно африканців було вчинено 25 злочинів, з яких 21 розкрито[11]. Відділити злочини, скоєні на расовому або етнічному ґрунті неможливо, оскільки статистика не передбачала окремого обліку таких злочинів. Зрозуміло, що ця статистика не відображає повну картину злочинів, вчинених на ґрунті ненависті: не щодо всіх іноземців вчинено посягання через їхню іншу національність, а також ці дані не показують злочини проти громадян України іншої національності.

Серйозною проблемою є також висока латентність таких злочинів, яка посилювалася зневажливим ставленням органів внутрішніх справ до цих злочинів, небажанням побачити їхню расистську чи дискримінаційну природу. Перевірка МВС у червні 2007 року показала, що керівники обласних управлінь не контролювали стан реагування на відомості про злочини проти іноземців. Унаслідок цього органи дізнання відмовили в порушенні кримінальних справ за двома третинами таких заяв та повідомлень, в Києві кримінальні справи порушувалися лише за кожним сьомим таким повідомленням[12]. Крім Києва найбільш критична ситуація спостерігається в АР Крим (тут зафіксовано тільки 4 злочини з 36 інформацій про протиправні посягання), Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях[13].

За повідомленнями Конгресу національних громад України (КНГУ), часті напади почалися з жовтня 2006 року і з тих пір не припинялися, їхня кількість швидко зростала. У 2006 році моніторинг КНГУ зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже 86 жертв, з яких 5 загинуло, а у 2008 року постраждало 83 іммігранта, 4 з них загинули[14]. На думку експертів КНГУ, це тільки верхівка айсберга, оскільки фіксувалися тільки випадки, які потрапили до публічної сфери, коли був наявний расистський характер злочинів. Згідно з відповіддю МВС на запит Харківської правозахисної групи, за січень-квітень 2008 року було скоєно 160 злочинів проти іноземців, серед них 7 умисних вбивств, розкрито 91 злочин, в тому числі 6 вбивств. За словами заступника міністра внутрішніх справ Михайла Вербенського, два вбивства вчинені на расистському ґрунті. МВС зафіксовано за цей період 33 злочинних посягання проти життя та здоров’я вихідців з Азії та Африки, з яких розкрито 28. А за словами президента Африканського центру в Україні Чарльза Асанте-Йебоа, за цей період постраждало більше тисячі іноземців, головним чином, вихідців з Африки, Індії, Китаю, Пакистану та Ірану[15]. Такий різнобій в даних пояснюється тим, що скарги на насильницькі напади подаються, як правило, тільки у випадку тяжких наслідків нападу.

Зростання насильства на расовому ґрунті змусило органи влади реагувати. МВС ухвалило 31 травня 2007 року «План заходів МВС України щодо протидії расизму на період до 2009 року»[16]. Основні пріоритетні напрями роботи за Планом – заходи превентивного характеру: виявлення рухів радикальних молодіжних угруповань та організацій, проведення роз’яснювально-профілактичної роботи серед їх членів, забезпечення правопорядку в місцях компактного проживання та перебування іноземних громадян, формування толерантного світогляду серед молоді. План містить освітні заходи: навчання співробітників органів внутрішніх справ щодо недопущення ксенофобії та дискримінації, протидії таким явищам, правові засади боротьби з ними, вивчення позитивного досвіду правоохоронних органів зарубіжних держав з цієї проблеми тощо. Даний План передбачає також аналіз чинного законодавства та внесення пропозицій щодо його удосконалення, створення спеціалізованого підрозділу по розслідуванню злочинів, скоєних іноземцями і проти іноземців, а також підрозділу по розслідуванню злочинів, скоєних на расовому або етнічному ґрунті.

У листопаді 2007 р. Міністерство закордонних справ України ввело окрему посаду Посла с особливих доручень з питань протидії расизму, ксенофобії та дискримінації. Основним завданням Посла є дії, спрямовані на попередження міжнаціональних та міжконфесійних конфліктів в Україні та координація заходів та дій в цьому контексті з іншими міністерствами та відомствами. В СБУ створено окремий підрозділ із виявлення та припинення дій, спрямованих на розпалювання расової чи національної ворожнечі.

Президент не ухвалював нормативні акти стосовно визначення державної політики щодо протидії дискримінації. Але він неодноразово звертав увагу правоохоронних органів на це питання, а також подав до парламенту законопроект № 1395 про посилення відповідальності за статтею 161 ККУ. За закликом Президента деякі органи влади почали впроваджувати антидискримінаційну політику, проте узгодження і системності у цих діях не спостерігалося.

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту затвердило План заходів щодо протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві на 2008-2009 роки[17]. Цей план стосується попередження певних форм дискримінації. Проте в ньому не простежується ефективних кроків для подолання дискримінації. Значною мірою План спрямований на вивчення цього питання. Існують великі сумніви щодо ефективності створення Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості.

Окремою проблемою є покарання за расистські та ксенофобні дії. Стаття 161 ККУ застосовується вкрай рідко. До 2007 року тільки одна людина була засуджена за цією статтею (організатор погрому в Київській синагозі після футбольного матчу в квітні 2002 року). Загалом у 2005-2007 році було порушено тільки сім кримінальних справ за статтею 161 ККУ. У 2005 було порушено 3 справи, які направлені до суду (Кіровоградська, Черкаська та Чернівецька області), в 2006 році – три справи в Києві, з них дві направлено до суду, а одна закрита за п.2 ст. 6 КПК, у 2007 р. – одну кримінальну справу в Одесі, яка передана до суду[18].

З початку 2008 року в управліннях МВС в Києві, Одесі, Львові та Луганську почали діяти спеціальні підрозділи кримінального розшуку для боротьби з насильницькими злочинами расистського характеру. За перші чотири місяці 2008 року було винесено чотири вироки за 161 статтею за напади на іноземців. Загалом у 2008 році у провадженні знаходилося 10 злочинів за статтею 161, зареєстровано 8 злочинів, 6 з яких скоєно групою осіб. Це 5 злочинів насильницького характеру (три вбивства в Києві, нанесення тілесних ушкоджень на расовому ґрунті в Києві і Тернополі), розповсюдження листівок антисемітського змісту в Одесі та погром кримськотатарського кладовища в Криму.

Кількість порушених справ за 161 статтею і ще більше кількість вироків вочевидь не відповідає масштабам расистських та ксенофобних дій. До того ж, відсутня інформація про обсяги застосування п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу, що передбачає в якості обставини, що обтяжує покарання «вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату». 6 лютого 2009 року Генпрокуратура та МВС України видали спільну вказівку № 11/128 «Про облік злочинів, що вчинені на ґрунті расової, національної чи релігійної нетерпимості, а також результати їх розслідування». Тепер правоохоронні органи зможуть проводили окремий облік злочинів, скоєних з мотивів расової чи національної ворожнечі. Слід зауважити, що необхідно поширити статистичну звітність і на випадки застосування ч.3 статті 67 ККУ.

Одна з причин неадекватної реакції правоохоронних органів і держави в цілому на расистські і ксенофобні дії – відсутність скарг від жертв расистських нападів, які не сподіваються отримати реальний захист. Інша причина – невдале, на нашу думку, формулювання складу злочину, яке у багатьох випадках серйозно утруднює доведення вини.

Тим не менше зусилля МВС дали результат: хвиля насильницьких нападів, яка невпинно росла з кінця 2006 року, починаючи з травня 2008 р. пішла на спад. Це зафіксував моніторинг КНГУ, за яким за перші 5 місяців 2008 року було 34 насильницьких напади, а за останні 7 місяців – 27 нападів. Звичайно, це свідчить про призупинення найбільш брутальних проявів расизму та ксенофобії і не означає суттєвої зміни на краще.

Якщо дискримінація ромів, іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки в 2007-2008 роках помітно виросла порівняльно з попередніми роками, то публічні прояви антисемітизму за останні два роки в 2007 році, навпаки, зменшилися. І це не зважаючи на політичну кризу і вибори до парламенту, які завжди ставали періодами росту антисемітизму. Слід зауважити, що і в період вересневих дострокових виборів були намагання деяких політтехнологів розіграти антисемітську карту: пов’язуванням з єврейським корінням спробували дискредитувати деяких лідерів виборчих перегонів, зокрема, Юлію Тимошенко та Юрія Луценка. Але на вибір електорату розповсюдження кількох антисемітських матеріалів не вплинув. А єдина політична сила, яка брала участь у виборах і мала в програмі ксенофобський принцип етнічно-пропорційного представництва, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» отримала 0.76% голосів виборців.

Причини зменшення публічних проявів антисемітизму полягають, на нашу думку, в згортанні з вересня 2007 року антисемітської діяльності Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП). Це дає підстави визначати характер публічних проявів антисемітизму в Україні як штучний.

Останніми роками МАУП був єдиним помітним центром видання антисемітських матеріалів. Якщо в 2006 році було зафіксовано 676 антисемітських публікацій, то в 2007 році – 542, при цьому вона спадала все різкіше: 183 публікації в першому кварталі, 137 – у другому, 147 – у третьому (в цей період проходила виборча кампанія) і 75 – в четвертому. Тенденція зменшення кількості антисемітських публікацій подовжилася і в 2008 році, коли спостерігалося десятикратне зменшення антисемітських публікацій порівняльно з 2007 роком[19]. У першому кварталі зафіксовано 17 публікацій, у другому – 15, у третьому – 11, і в четвертому – 10. Складається враження, що критика діяльності МАУП українським суспільством і державою (активізація протидії антисемітизму з боку держави стала особливо помітною з осені 2007 року), намагання Міністерства освіти і науки позбавити МАУП ліцензії, закриття декількох філіалів примусили МАУП загальмувати свою антисемітську кампанію.

Слід зауважити також, що ріст індексу соціальної дистанції за шкалою Богардуса, який щорічно вимірювався Інститутом соціології НАНУ, починаючи з 1994 року, торкнувся євреїв значно меншою мірою, ніж представників інших етнічних меншин і груп, що проживають в Україні. Відносно євреїв він виріс з 3.63 у 1994 році до 4.6 в 2007 році, а в 2008 році зменшився до 4.1. Соціальна дистанція українців відносно євреїв менше, ніж відносно румунів, угорців, поляків та представників інших європейських спільнот, не кажучи вже про традиційних «лідерів» – ромів, вихідців з Африки, Азії та Кавказу. Зазначимо також, що ріст насильства на ґрунті расової та етнічної ненависті, який спостерігається відносно вихідців з Африки, Азії та Кавказу, євреїв не торкнувся.

Як і раніше, найбільш дискримінованою етнічною меншиною залишаються роми. Ставлення суспільства до ромів залишається негативним. Соціологічні опитування свідчать, що упередження до ромів є більш розповсюдженим, ніж до осіб, що належать до інших національних меншин. Дослідження національної терпимості за шкалою Богардуса показали, що індекс нетерпимості до ромів всі ці роки перевищував 5 балів і поступово зростав. Таким чином, роми не сприймаються масовою свідомістю як постійні мешканці України

Маючи найвищий індекс нетерпимості в Україні, роми дуже страждають від соціальної дискримінації. Рівень безробіття серед ромів є найвищим, в середньому, умови їх життя є гіршими, ніж умови життя інших етнічних груп. Вони мають більше труднощів в доступі до освіти, медичного обслуговування та судової системи.

За свідченнями правозахисних організацій, які захищають права ромів, найбільше скарг стосується свавілля правоохоронців. Більшість з ромів малограмотні або взагалі ніде і ніколи не навчалися. Вони дуже залякані і бояться скаржитися. Тому, відчуваючи повну безкарність, правоохоронці примушують брати ромів на себе нерозкриті злочини. У місцях компактного проживання ромів міліція застосовує таку собі «профілактичну форму боротьби зі злочинністю». Рано вранці у ромський табір заїжджає група міліціонерів, заштовхує всіх чоловіків в автобус і везе в управління внутрішніх справ. Там люди знаходяться 3-4 години, потім з них знімають відбитки пальців і без пояснення причин відпускають. Ці дії є незаконними, але вони постійно повторюються.

«Програма державної підтримки соціально-духовного відродження ромів», розроблена ще у 2002 р. і доповнена у 2006 році, так і лишилася практично невиконаною, зокрема внаслідок мізерного фінансування – 100 тис. грн. У цій програмі було передбачено відкрити спеціальні класи для дітей ромів у дитячих садках і початкових класах середньої школи, щоб вони наздогнали за рівнем підготовки інших дітей. Але багато цілей не було досягнуто. За повідомленням ромських організацій, лише 68% ромів є грамотними і лише 2% мають вищу освіту. Основною причиною цього є бідність і відсутність ефективних програм, спрямованих на зміну стереотипів щодо ромів. Батьки інших дітей не хочуть, щоб діти навчалися разом з ромами, зокрема, ще й тому, серед ромів туберкульоз поширений значно більше, ніж серед інших етнічних спільнот. Багато ромів не мають доступу до поточної води, електрики, доріг, транспортних засобів і засобів комунікацій, і кожен десятий ром мешкає в антисанітарних умовах. Лише половина ромів має змогу їсти щодня. Внаслідок відсутності коштів доступ до медичного обслуговування значно гірше, ніж у представників інших спільнот. Безробіття серед ромів продовжує залишатися значною проблемою: за повідомленням ромських організацій, працює лише 38% ромів, і лише 28% з них мають повний робочий день. Взаємозв’язок між проблемами ромів у сферах освіти, зайнятості, житла, охорони здоров’я вимагає проведення досліджень і узгоджених дій з метою їх вирішення[20].

До дискримінації ромів долучаються не тільки посадовці або правоохоронці, але й численні ЗМІ. Заголовки і зміст матеріалів на кшталт «На промисел вийшла циганська бригада» або «Селяни Черкащини потерпають від розгулу приїжджих циган» не піддаються критиці. Якщо у вчиненні злочину підозрюється представник ромської меншини, то і працівники міліції, і журналісти завжди наголошують, що йдеться про циган.

Наявність «мови ворожнечі» є характерною рисою українських ЗМІ, які нав’язують негативні етнічні стереотипи, створюючи і маніпулюючи образами «кримінального кавказця», «нігерійця-наркоторговця», «китайської тріади» тощо. На нашу думку, прояви «мови ворожнечі» – це типовий вияв радше нефаховості і неосвіченості представників ЗМІ, аніж вияв ксенофобії чи расизму. Найчастіше некоректність виявляється у назвах матеріалів, що свідчить про «жовтизну» більшості засобів масової інформації, зокрема і електронних, і їх намагання привабити читачів «гарячими заголовками».

Помітно посилилася дискримінація кримських татар в 2007-2008 роках. Насамперед це пов’язано із конфліктами щодо самозахоплення земельних ділянок, які загострилися у 2007 році. Самозахоплення були для усіх мешканців Криму майже не єдиним можливим засобом отримати землю для будівництва житла і ведення хазяйства, і його використовували не тільки кримські татари, а й інші мешканці Криму. Станом на листопад 2007 року прокуратура автономії нараховувала п’ять тисяч випадків незаконного використання землі, із них близько п’ятисот самозахоплень здійснено кримськими татарами[21]. Але російськомовна преса Криму, спекулюючи на цій темі, писала тільки про кримськотатарські захоплення і розв’язала справжню антитатарську та ісламофобську інформаційну кампанію. Ксенофобія проти татар вихлюпується у вигляді образ, актів вандалізму щодо святих місць, зокрема, мусульманських кладовищ, і навіть фізичних нападів. Детальніше положення в Криму розглядається в окремому розділі.

Загалом слід підкреслити, що статус іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки має розглядатися в контексті расової дискримінації. Дослідження Інституту соціології НАНУ рівня соціальної дистанції з використанням шкали Богардуса свідчать, що індекс нетерпимості до цих груп перевищує 5 балів. Таким чином, масова свідомість не сприймає ці групи як постійних мешканців України. Відсутність усталеної міграційної політики, зневажливе ставлення до них працівників правоохоронних органів підсилює ксенофобні настрої у суспільстві. Тим більше, що високі посадові МВС дозволяють собі сумнівні та нетолерантні висловлювання щодо осіб «з Кавказу» та мігрантів загалом[22].

Огляд заходів держави щодо боротьби із дискримінацією та ксенофобією дає підстави для висновку, що узгодженої державної політики в цій сфері не існує, а дії держави залишаються в цілому малоефективними.

Заходи органів державної влади не містять пропозицій розробки та ухвалення антидискримінаціного законодавства, створення антидискримінаційних органів, вони не передбачають будь-якої допомоги жертвам дискримінації. Ці заходи також не спрямовані на систему державної освіти. Таким чином, незрозуміло, яку політику щодо боротьби з дискримінацією держава буде реалізовувати.

4. Організовані дії расистського та ксенофобного характеру

Однім з підтверджень малої ефективності дій держави проти ксенофобії є поблажливе ставлення до організацій, які постійно вчиняють расистські та ксенофобні дії та пропагують такі ідеї. Можна зрозуміти бажання органів влади не репресувати членів таких організацій і не заганяти такі організації в підпілля, а обмежуватися превентивними діями. Проте безкарність більшості расистських та ксенофобних дій породжує атмосферу їхньої вседозволеності і сприяє все більшої їх поширеності. Це, в свою чергу, створює стан пригніченості і морального терору у іноземців, які є об’єктом таких дій.

На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми даними МВС України, сьогодні їх налічується не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, об’єднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови[23].

Згідно з інформацією прес-служби СБУ[24], співробітники Служби приділяють пильну увагу діяльності деяких неонацистських угрупувань скінхедів в Одесі, Севастополі, Ялті, Києві, Харкові, Херсоні, Сумах, Донецьку, Дніпропетровську, Вінниці та Житомирі. Як бачимо, дані МВС та СБУ дещо різняться. Моніторинг правозахисних організацій свідчить, що масштаб дій та організованість неонацистських угрупувань більший, ніж це уявляться правоохоронним органам.

Так, на території міста Харкова та області активно розгорнула свою діяльність Харківська обласна громадська організація «Патріот України» (зареєстрована 17.01.2006). Діяльність цієї організації (персональний склад якої налічує близько 150 членів), згідно зі статутними документами, спрямована на відродження української націоналістичної ідеї, вшанування пам’яті борців за незалежність України (воїнів ОУН і УПА), протидію незаконній міграції мешканців країн Азії та Африки до України. Проте, відповідно до програми «Патріоту України», розміщеної на її сайті www.patriotukr.org.ua (див. також http://community.livejournal.com/patriotukrainy/), організація «виступає за монорасове мононаціональне суспільство». Її очільник А. Білецький прямо заявляє про те, що «український расовий соціал-націоналізм – ідеологія організації «Патріот України» (саме таку назву має його стаття, надрукована у збірці ідеологічних робіт та програмних документів «Український соціальний націоналізм»). А ідеолог організації О. Однороженко відверто пише у матеріалі «Соціал-націоналістичний рух та його основні завдання»: «Обмеженню та контролю будуть піддані всі інородчеські етно-расові групи, з їх подальшою депортацією на історичні батьківщини… Ми, українські соціал-націоналісти, розглядаємо так звані «людські раси» як окремі біологічні види, а людиною розумною в біологічному розумінні вважаємо лише Білу Європейську Людину».

З промови «Головного Провідника Організації» – Андрія Білецького на загальних зборах «Патріоту України», що відбулися 13 лютого 2009 року: «Для того, щоб вийти переможцем з боротьби треба знати ворога – з ким боротися. Як же можна охарактеризувати нашого ворога?! Загальна влада і олігархи. Хіба є у них щось спільне? Так, одне спільне є – вони євреї, або за ними стоять їх справжні господарі – євреї. Зі ста оприлюднених найбагатших людей України – 92 євреї, ще декілька татарського походження (Ахмєтов і т.д.)».

«Патріот України» має формування, які організовані за військовим принципом та проводить постійні «вишколи» для своїх членів. «Щоб утвердити право нації, є прийнятними будь-які методи: від публічних до підпільних, від місцево-локальних до глобально-масштабних, від парламентських до збройно-силових… Виправдані будь-які доцільні та достатні насильство та жорстокість», – пишуть у своєму буклеті новоявлені «патріоти».

Акції, що проводяться «Патріотом України», нерідко носять відверто ксенофобський та екстремістський характер. Організація намагається навіть стати своєрідним центром «соціал-націоналістичного руху в Україні». Так, 12 квітня 2008 року в Харкові було проведено так званий «Всеукраїнський з’їзд «Патріоту України», під час якого, за свідченням учасників, «було вирішено ряд важливих організаційних питань, обговорене стратегію й тактичні сторони подальшого розвитку «Патріота України» та соціал-націоналістичного руху, досягнуто ряд домовленостей про подальшу тісну співпрацю з РПНСД і козачими громадами Криму, які в ідеологічному плані є близькими Організації». (РПНСД – «Российское православное национал-социалистическое движение»).

Слід зауважити, що працівники правоохоронних органів зайняли позицію стороннього спостерігача у конфлікті між представниками «Патріоту України» та Харківською обласною організацією Товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка. Протягом року члени «Патріоту України», прикриваючись прихильністю до праворадикальних поглядів очільника харківської «Просвіти» М. Кіндратенка, фактично здійснили захоплення приміщення обласної «Просвіти» (розташоване у самому центрі міста, за адресою: вул. Римарська, 18), застосовуючи при цьому до членів її Правління засоби фізичного та морального тиску.

З цього приводу Харківська правозахисна група спрямовувала відкритого листа голові Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка П.М. Мовчану[25]. Однак, керівник всеукраїнської «Просвіти» вирішив за краще відмовчатися.

Відзначимо, що «Патріот України» вважає своїми соратниками УНТП – «Українську націонал-трудову партію». Не можна недооцінювати серйозність дій цієї організації. «Патріот України» – організація в самому дійсному змісті цього слова, що має чітку ієрархію, план дій, методи роботи з молоддю та засобами масової інформації. Сьогодні вона веде інформаційну роботу, рекрутінг, ідеологічну обробку своїх членів, фізичну підготовку, дає навички володіння зброєю. Зареєструвавши майже всіх членів організації як членів харківського товариства «Просвіта», організація одержала можливість легально вести роботу з молоддю в навчальних закладах[26].

Хоча у 2008 році в Харкові тільки «Патріот України» провів 9 публічних акцій, органами внутрішніх справ області «не було зареєстровано фактів участі в масових заходах на території Харківської області радикально налаштованих молодіжних угрупувань з проявами расизму». І «протягом минулого 2008 року підрозділами ГУМВС в області представники скінхедівського руху не затримувались». Однак, затримувались вони у місті Києві, під час подій 18 жовтня 2008 року, коли представники ГО «Патріот України» вчинили бійку з працівниками міліції. Тоді міліцією було затримано 143 правопорушника, 44 з них – з Харківської області.

На нашу думку, необхідна більш принципова позиція правоохоронних органів щодо злочинів, скоєних на расовому та етнічному ґрунті представниками таких організацій, та більш активна робота організацій громадянського суспільства з представниками цих організацій.

5. Прояви расизму та ксенофобії в Автономній Республіці Крим[27]

Міжетнічна напруженість, прояви ксенофобії та етнічної дискримінації часто проявляються у внутрішній громадській сфері Криму.

Невимогливість центральної влади в Україні призводить до того, що явища ксенофобії, шовінізму, расизму, факти розпалювання міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, а інколи і антидержавні дії навіть з боку державних службовців, які все частішають в Криму, лишаються безкарними.

Так, в ніч із 10 на 11 квітня в селищі Чистенькому (пригород Сімферополя) був розгромлений мусульманський цвинтар, невідомі зруйнували 39 надгробків. На паркані цвинтаря фарбою було нанесений напис «Татари геть із Криму», намальована шибениця і перекреслена тамга (національний герб кримських татар). Це стало лише черговим етапом руйнування мусульманських кладовищ. Попередній аналогічний чин стався у ніч із 9 на 10 лютого в селищі Нижньогірському, коли вандали зруйнували більше 200 надгробків. «У Криму стало злою традицією ледве не щодня робити діяння, які посилюють недовіру між людьми. Я не хочу виділяти злочини, вчинені за національною ознакою, але тенденції такі, що в Криму вже стало постійним явищем знищення мусульманських цвинтарів, – відзначив у коментарі журналістам перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. – Для нас очевидно: є сили, які хочуть підірвати ситуацію в Криму...»

За цими фактами були порушені кримінальні справи, відбулося кілька пікетувань Верховної Ради Криму з вимогою покарати злочинців, міліція взяла під охорону всі мусульманські цвинтарі Криму, на відновлення розгромлених вандалами мусульманських цвинтарів ВР АРК виділила 299 тисяч гривень, Рада міністрів АРК затвердила заходи щодо забезпечення охорони цвинтарів, місць поховань і культових споруджень у населених пунктах автономії. В ході спільної операції ГУ СБУ в АРК, прокуратури Сімферопольського району, Управління карного розшуку ГУ МВС України в Криму, а також відділення карного розшуку Сімферопольського РО, були затримані троє злочинців, які оскверняли могили на території Мирновської сільської ради Сімферопольського району, але інформації про їх покарання так і не було.

Про спротив відновленню мусульманської релігійної сфери свідчать ксенофобські дії, спрямовані проти мечетей. Так, 12 березня в селі Октябрьському Першотравневого району троє не впійманих молодиків зламали вхідні двері мечеті. Свідком цього став один з місцевих жителів, він негайно покликав сусідів і повідомив правоохоронців. Один зі зловмисників був затриманий, двом іншим удалося зникнути.

Виявом ксенофобії органів влади є історія з відмовою кримським татарам в будівництві соборної мечеті замість зруйнованої раніше. Не дивлячись на те, що в Сімферополі повним ходом триває відновлення Московським патріархатом висадженого в повітря в 1934 році собору Олександра Невського, кримські татари попри їх багаточисельні звернення, пікети тощо, не можуть отримати дозвіл на будівництво соборної мечеті. Так, 24 липня 2008 року міськрада Сімферополя прийняла рішення про заборону кримським татарам будувати соборну мечеть за адресою Ялтинська, 22, хоч кілька місяців тому міськрадою було прийняте рішення про виділення ділянки саме за цією адресою і відмовлено у виділенні ділянки за адресою по вул. Луговій, 6, яка була погоджена ще раніше. Дивно, але цього разу міськрада передумала, і рекомендувала кримським тарарам знову звернутися до депутатів з проханням виділити ділянку за адресою... по вул. Луговій, 6. А ділянка по вулиці Ялтинській ще 28 лютого 2008 року була оголошена міськрадою... лісопарковою зоною Сімферополя. Далі міськрада висунула ідею визначити місце будівництва мечеті шляхом референдуму. Господарський суд Автономної Республіки Крим прийняв рішення на користь будівництва Соборної мечеті в Сімферополі на вулиці Ялтинській, 22. Севастопольський апеляційний господарський суд, куди звернулася міськрада Сімферополя, не прийняв справу до розгляду, однак Сімферопольська міська рада звернулася у Вищий господарський суд України з позовом про скасування рішення Господарського суду АРК.

„Рішення Сімферопольської міської ради про заборону будівництва мечеті дестабілізує ситуацію в Криму», – заявив перший заступник голови меджлісу Рефат Чубаров на прес-конференції в Сімферополі 24 липня. На думку Рефата Чубарова, це рішення міськради «є цинічним і нелегітимним, незаконним», таким, що є виявом ксенофобії міськради Сімферополя.

28 липня делегати ІV Курултаю мусульман Криму направили лист Президентові України Віктору Ющенку із проханням посприяти в рішенні проблем повернення кримським татарам духовних святинь і будівництва Соборної мечеті. У відповідь Голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко «попросив деяких кримськотатарських політиків не грати на релігійних почуттях віруючих людей, а дуже виважено підходити до такої делікатної теми, як релігійні святині».

Підтримка органами влади псевдокозацьких структур в Криму та використання їх для протистояння общинам кримських татар, ставить репатріантів перед необхідністю створювати власні загони аскерів (воїнів), про що кілька разів заявляли Мустафа Джемільов, Рефат Чубаров та інші кримськотатарські політики. Таким чином, це стало механізмом переведення конфлікту «влада – кримські татари» при відмові влади задовольняти права та вимоги репатріантів, у, по суті, міжетнічний конфлікт «кримські татари – російські козаки», який став джерелом ксенофобських та расистських висловлювань, настроїв, дій.

Гучними проявами ксенофобських настроїв проросійських організацій у Криму є практика протидії та зривання громадських заходів українців та кримських татар силами активістів проросійських організацій, що є порушенням права українців на мірні зібрання. Достатньо привести приклади зі зривом в Сімферополі прес-конференцій, навіть прямих ефірів на ДТРК «Крим» з боку активістів проросійських та компартійних організацій.

Закінчення 2008 і початок 2009 року стали періодами активних проявів ксенофобії та випадків публікації агресивних нетерпимих матеріалів в ЗМІ Криму.

У статті «Карта украинизации» (№ 11, 27 січня 2009 року) «Кримська правда» намагається заперечити потребу переведення навчального процесу в вузах України на державну мову до 2012 року, і змушена апелювати до… державних службовців з Міносвіти, та комісії ВР АРК з питань освіти Анатолія Жиліна, які здавна заперечують право українців мати освіту власною мовою, називають її «галицийским диалектом».

Незалежно від теми, проросійські газети за будь-яких обставин свої матеріали повертають в антиукраїнському напрямку та заперечують те чи інше право України як держави, та право українців як народу. «Зачем в Крыму украинские морпехи?» – питає «Кримська правда» (№ 212, 19 листопада 2008 року), наголошуючи чомусь на національну належність, хоч в Україні, на відміну від Росії і СССР, війська ніколи не комплектувались за національною ознакою. «Зачем Крыму подносить патроны Киеву?» – алегорично питає «Кримська правда», аналізуючи бюджет автономії, не звертаючи уваги на те, що він на три чверті складається з дотацій та субвенцій державного бюджету.

З приводу постановки спектаклю «Маршрут товариша Сталіна» «Кримська правда» питається: «С кем вы, мастера халтуры?» (№ 216 за 25 листопада 2008 року) лише тому, що спектакль присвячено історії голодомору в Україні, який «Кримська правда» заперечує.

У численних статтях «Кримська правда» (див. наприклад, №№ 231 за 16 грудня 2008, № 13 за 29 січня 2009 року) виступає проти права кримських татар на володіння землею, фактично закликаючи правоохоронні органи України вживати силових методів проти репатріантів.

Традиційно «Кримська правда» охоче береться за трактування історичних проблем України і українського народу, повторюючи на всі заставки ті історичні перекручення, які вже давно спростовані істориками, однак є прикладами войовничої антиукраїнської та антитатарської ксенофобії. Так, в статті «Без права переписки» (№ 28, 19 лютого 2009 року) газета вкотре стверджує, що «Севастополь Україні не передавався», хоч істориками давно визнано, що Севастополь на той час перебував у складі Криму і переданий разом з ним, окремого акту про передачу міста і не могло бути.

У номері за 7 лютого 2009 року газета публікує пропагандивну статтю про книгу Георгія Крючкова та Дмитра Табачника «Фашизм на Украине: угроза или реальность?», в якій трактує намагання українців мати свою мову і свою державу як фашизм. Газета, перекручуючи суть сказаного, трактує слова Ющенка «єдина нація, єдина мова, єдина церква» як прояв фашизму на кшталт вимоги Гітлера «один народ, один рейх, один фюрер», не помічаючи принципової різниці між ними. Газета, як і в комуністичні часи, трактує поняття «націоналізм» лише як «шовінізм», стверджуючи, що він уже є в Україні «серцевиною ідеології і політичної практики».

«Если Тимошенко – Риббентроп, то Ющенко – Гитлер» – запевняє «Крымское время» (№ 14, 12 лютого 2009), в рубриці «Взгляд с улицы Русской». Газета смакує, як представники проросійських організацій «Никиту Хрущева закидали яйцами за то, что он подарил Крым Украине» (№ 18 за 21 лютого), широко розписує сценарії «гарячого» конфлікту в Криму («Предвкушение крымской войны» – № 122, 4 листопада 2008 року, і «Жириновский опубликовал сценарий войны в Крыму» – № 3, 17 січня 2009 року). В статті «Господин Кнут привез меджлисовцам пряник» «Крымское время» намагається довести, що твердження представників ОБСЄ про те, що в міліції не можуть служити люди однієї національності, є хибним. Очевидно, що російська толерантність для «Крымского времени» – це міліція, побудована за російською національною ознакою, очевидно, щоб не виникало ілюзій стосовно того, чиї громадянські права вона буде відстоювати…

У статті «Плюс бандеризация всей страны» (№ 2, 15 січня 2009), «Крымское время» заперечує право українського народу мати свої історичні дати та своїх історичних героїв, які відстоювали його права та свободи.

У статті «Голос Крыма – голос народа?» «Крымское время», статті якого просякнуті ксенофобією і нетерпимістю до українців та кримських татар, намагається перекласти ці якості на газети «Голос Крыма» та «Авдет». Її автор жваве обговорення міжнаціональних шлюбів в кримськотатарських газетах порівнює з фашистською ідеологією та намагається багаточисельні цитати з цих газет видати за «голос ворожнечі». Газета забуває, що в Німеччині були закони, а тут маємо справу з газетною дискусією, і тільки. «КВ» вважає яскравим прикладом «мови ворожнечі» такі слова «Голоса Крыма» – «Каково нам, крымским тартарам, – коренному народу Крыма, видеть по всему Крыму кресты…».

Таким чином, можна зробити висновок, що ксенофобія в кримських ЗМІ проявляється в двох іпостасях. З одного боку – це психологічна нетерпимість до представників інших народів, культур та мов на персональному людському рівні, а з іншого – це політична та історична, мовна і культурна нетерпимість до цілих націй, які мають складну минулу історію.

Поширеним явищем в Криму є «мова ворожнечі». Вона побутує у виступах депутатів з трибуни Верховної Ради АРК, виступах активістів на мітингах, в ефірі каналів телебачення, в пресі, в графіті. Перша мета таких висловлювань – заперечити в умах кримчан саме існування українського народу, української мови, правомірність створення української держави, викликати принизливе, зневажливе ставлення до українців і всього українського. Всі нижче наведені приклади є виявом масової ксенофобії, спрямованої проти цілої української громади Криму та проти українського народу і його держави загалом.

Так, 24 вересня 2008 року депутат ВР АРК від фракції Партії Регіонів Станіслав Матвєєв говорив з трибуни парламентських слухань: «Есть русские, есть часть русских, которых обозвали украинцами, нашли среди них национал-шизофреников, заразили определенную часть народа этими шизофреническими идеями и пытаются столкнуть русских и украинцев, чтобы помножить на ноль, а данную территорию оставить для поселения негров из Алабамы» («Крымское время» № 105, 27 сентября 2008 года), причому газета не засудила цей ксенофобський вислів, а навпаки – присвоїла йому титул «найбільш колоритного».

 Юрій Поляков («КВ», 19 квітня 2008 року): «В День дурака – 1 апреля – Президент «незалежной» Виктор Ющенко подписал указ «О целевом плане Украина-НАТО…» і «Вакарчук-старший поставил перед подразделениями министерства очередные стратегические задачи: отныне школы и вузы должны готовить поборников за дело Североатлантического альянса…» – хоч насправді мова йде про надання школярам та студентам вичерпної та об’єктивної інформації стосовно НАТО.

Такі газети як «Крымское время» і «Крымская правда» до визначення українського політикуму безпідставно використовують поняття «фашизм». «Крымское время» 24 квітня 2008 року: заголовок статті Наталії Кисельової «Украинский парламент постановил праздновать юбилей еще одного фашиста»..

Під надто частою рубрикою «Обыкновенный фашизм» Наталія Кисельова зумисне обманює читачів і підступно підмінює мету української держави, поєднуючи її з цілями фашизму: «Они говорят «возродить украинское», а подразумевают «уничтожить русское». 8 липня 2008 року газета закликає: «Сожгите его чучело еще раз! Вакарчук переводит все крымские школы на украинский язык», хоч мова в наказі міністра йде зовсім про інше.

Алєксандр Мащенко в № «КВ» за 03 липня 2008 року репортаж про мітинг в Сімферополі озаглавлює «Бандеровцам сказали: «Геть!». В Крыму бандеровцев снова закидали яйцами» і «Украине требуется проктолог!», – хоч жодна з верств кримчан не може підходити під визначення «бандерівців». Цей автор давно знайшов себе на ниві шизофренії: в «КВ» за 15 травня 2008 року він публікує статтю «Параноидальная форма шизофрении».

А що далі – тим більше. В «КВ» за 5 липня 2008 року той же автор пише: «В прошлом номере «КВ» мы утверждали, что Украине требуется проктолог для лечения бандеровского геморроя. Сегодня медицинские аналогии придется продолжить. Кроме проктолога, нашему суверенному государству, ну или, по крайней мере, отдельным украинским политикам, нужен еще и… психиатр».

19 липня 2008 року стаття «Западенские нацисты снова хотят лишить Крым автономии» супроводжується карикатурою з фашистськими символами. «КВ» за 3 квітня 2008 року «Обыкновенный бушизм» (Алєксандр Мащенко) і «Аккурат в день дурака пришло письмо от Вакарчука» (Наталія Кисельова).

Вона ж 10 квітня – «Аты-баты, шли дегенераты», Алєксандр Мащенко – «Украину придумали для того, чтобы вступить в НАТО?». Заголовки в «КВ» 17 квітня 2008 року: «Чертова дюжина патриотизма», «Главным врагом в новой украинской истории выбрали Россию», «Крым как кость в горле Украины», «Украина – это даже не государство?».

Наталія Кисєльова в «КВ» 30 квітня 2008 року – «И снова про мову, или Лингвоцид по-украински». 13 травня 2008 року – «За российские флаги на Украине будут сажать».

Аналітиками вже багато сказано про статті Наталії Астахової в «Крымской правде» (22 березня 2008 року) «Принесенные ветром» і її продовження «Посеявший ветер пожнет бурю» (16 апреля 2008 года) як про інструмент розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Сьогодні хочеться звернути увагу на наслідки цих статей. Як свідчить громадсько-політична обстановка в Криму після них, дискусія на сайті «КП», єдиним наслідком статей стало загострення міжнаціональних відносин між представниками кримських національних общин – між ними стало лунати більше образливих висловів, зневаги, безпідставних вимог депортувати то одних, то інших, безпідставних ідеологічних та історичних заперечень, побільшало ксенофобських вимог в мовній, освітній, земельній, правовій сфері тощо.

Висновок один – такі статті Астахової привели не до зменшення напруги, як це мало б статися в результаті виступу ЗМІ, в чому і полягає їх суспільна функція, а збільшили в кримському суспільстві масу ксенофобії, недовіри. Очевидно, результатом (і метою?) таких статей є лише міжнаціональний розбрат.

Продовженням «мови ворожнечі» слід також вважати безпідставне використання термінів «націоналізм» і «націоналісти» в тому ж розумінні, в якому вони вживалися комуністичною пропагандою в Радянському Союзі – як об’єктивно негативні поняття, а не як термін на визначення природної любові і поваги кожної людини до своєї нації. «КВ» за 26 червня 26 року – «Диктатура украинского национализма. Иван Вакарчук уничтожает высшее образование на русском языке» (Наталія Кисельова).

Інша сфера «мови ворожнечі» в Криму – настінні написи, графіті. Так, на вулиці Ракетній в Сімферополі вже кілька місяців красується напис «Смерть крымским татарам по-любому!». Як повідомляють інформаційні агенції, «На стінах переходу під мостом над рікою Салгир на перетинанні вул. Гаспринского і Шмідта в черговий раз виявлені образливі написи: «Хачи в зоопарк...» і зображений перекреслений кримськотатарський символ – тамга». На початку квітня 2008 року в Сімферополі були виявлені інші написи, образливі для кримських татар.

У тому ж місяці вже в Білогірську невідомі обписали центральну мечеть міста образливими написами. За інформацією прес-служби меджлісу , написи з’явилися на заборі мечеті 9 квітня. Їх зміст: «Крим для русских, татары – прочь!». 10 квітня аналогічні написи з’явилися в інших районах міста. При цьому, відзначалось у повідомленні прес-служби, зміст, стиль написів і колір фарби, якою вони виконані, повністю збігаються з аналогічними образами, які були виявлені минулого тижня в Сімферополі.

Загалом, прикладів безліч. Якщо узагальнити їх тематику, то можна зробити висновок, що застосування «мови ворожнечі», швидше за все носить скоординований характер, бо всі статті та вислови сконцентровані на одних і тих же певних темах: це намагання закласти в уми кримчан твердження про те, що російську мову, росіян в Криму нібито принижує та дискримінує українська держава та її посадові особи, це – заперечення голодомору в Україні, це постійні образи кримських татар, це формування принизливої, образливої громадської думки стосовно української мови, української держави, її посадових осіб.

6. Рекомендації Української Гельсінської спілки з прав людини щодо дій держави проти дискримінації, расизму та ксенофобії

Ці рекомендації ґрунтуються на вивченні рекомендацій міжнародних органів ООН, Ради Європи, ОБСЄ, узагальненні практики Європейського суду з права людини, ознайомленні з досвідом країн Центральної та Західної Європи, Європейського союзу, США та Канади, а також на аналізі фактів дискримінації й оцінці дій органів влади у цій сфері.

Основними цілями державної політики в сфері протидії дискримінації є зниження рівня дискримінації в суспільстві та зменшення кількості правопорушень, вчинених на ґрунті ненависті.

Невід’ємним елементом державної політики має стати співпраця з недержавними організаціями, особливо в сферах розробки законодавства, збору та аналізу інформації про дискримінацію, а також підготовці й проведенню освітніх і навчальних програм, спрямованих проти дискримінації.

6.1. Розробка та прийняття рамкового закону про заборону дискримінації

Такий закон мав би містити наступні положення:

– встановлення заборони дискримінації за будь-якою ознакою;

– визначення основних понять, необхідних для впровадження цього закону: «дискримінація», «пряма дискримінація», «непряма дискримінація», «позитивні заходи щодо протидії дискримінації», «віктимізація», «переслідування» тощо;

– визначення основних принципів державної політики в цій сфері, а також обов’язків держави;

– визначення основних стандартів і принципів доказування;

– визначення органів влади, що мають впроваджувати цей закон та здійснювати контроль за його виконанням.

Пряма та непряма дискримінація, а також підбурювання чи заклики до дискримінації повинні бути чітко заборонені.

Закон повинен поширюватися на всіх суб’єктів публічного та приватного права.

Закон повинен містити максимально можливий перелік сфер, де заборонена дискримінація, хоча такий перелік не може бути вичерпним:

– трудові відносини, включно з доступом до працевлаштування та допомогою у працевлаштуванні, працевлаштуванням та умовами праці, оплатою праці та підставами для звільнення;

– соціальне забезпечення, соціальний захист і соціальні послуги;

– охорона здоров’я;

– освіта;

– доступ до товарів і послуг, що є загальнодоступними;

– житло;

– здійснення правосуддя та діяльність правоохоронних органів;

– політична активність, включно з правом голосувати та займати посади.

Цей закон повинен забезпечувати обов’язок держави вчиняти позитивні заходи для попередження або компенсації шкоди, пов’язаною з дискримінацією, а також накладати пропорційні санкції за порушення антидискримінаційних норм. Ці санкції повинні передбачати виплату компенсацій жертвам дискримінації.

Держава повинна забезпечити доступ до суду для усіх жертв дискримінації, включаючи правову допомогу жертвам дискримінації, зокрема, обов’язок спеціального органу влади надавати консультації з цих питань, право громадських організацій надавати таку допомогу чи представляти інтереси осіб чи груп в органах державної влади, в тому числі в судах.

Важливим елементом є встановлення в цьому законі правил, відповідно до яких обов’язок доказування факту дискримінації:

– у цивільних справах покладається на позивача за винятком випадків, де відповідачем є суб’єкт владних повноважень;

– у адміністративних справах відповідач повинен довести відсутність дискримінації.

Такий закон повинен прямо передбачити, що статистичні дані, отримані за надійними методиками, можуть слугувати доказами дискримінації.

Потреба у такому законі зумовлюється тим, що в Україні дуже скупо регулюються зазначені вище положення. Певну прогалину заповнює закон про рівні права та можливості жінок і чоловіків, проте він стосується лише однієї сфери. Існуюча ситуація не дозволяє особі захиститися від дискримінації самостійно, а органи державної влади також не можуть належно виконувати цю функцію.

Без прийняття подібного закону заборона дискримінації залишається декларацією, що не підкріплюється нормативним регулюванням. Крім того, необхідно узгодити з цим законом норми галузевих законів про недискримінацію.

Закон повинен привести українське законодавство у відповідність до Директиви ЄС 2000/43/ЄС «Про забезпечення виконання принципу рівності осіб незалежно від расової чи етнічної належності».

6.2. Створення контрольних механізмів з дотриманням антидискримінаційних норм

Після впровадження антидискримінаційного законодавства та напрацювання судової й адміністративної практики його застосування, слід надзвичайно уважно вивчити питання необхідності створення окремого антидискримінаційного органу.

Функціями цього органу мають стати:

– впровадження державної політики щодо протидії дискримінації;

– участь у розробці програм по боротьбі з дискримінацією за різними ознаками;

– збір інформації про факти дискримінації, діяльність органів влади, їх аналіз та узагальнення;

– підготовка щорічної доповіді щодо дискримінації в Україні, що подається на розгляд Верховній Раді України;

– координація дій органів влади у сфері протидії дискримінації;

– періодичний аналіз нормативних актів на предмет дискримінації за різними ознаками;

– підготовка та супроводження проектів законів та інших нормативно-правових актів;

– контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у цій сфері;

– забезпечення надання правової допомоги жертвам дискримінації.

Контрольні функції цього органу мають містити такі повноваження:

– розгляд індивідуальних скарг осіб на дії органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;

– видача обов’язкових до виконання приписів щодо усунення дискримінаційних дій чи вжиття заходів у випадку бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;

– складання протоколів про адміністративні правопорушення щодо посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб за невиконання приписів чи вчинення інших адміністративних правопорушень у сфері дискримінації; прагнення до адміністративної відповідальності в цій сфері має відноситися до компетенції судів.

– орган державної влади та місцевого самоврядування у разі незгоди з приписом може звернутися до адміністративного суду з позовом про визнання припису незаконним.

Спеціальний антидискримінаційний орган може бути створений у три способи:

– створення окремої Національної комісії проти дискримінації, як спеціального органу державної влади;

– створення спеціального департаменту проти дискримінації в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

– створення спеціального Уповноваженого Верховної Ради України з питань протидії дискримінації.

6.3. Диверсифікація відповідальності за дискримінацію та забезпечення невідворотності покарання

Держава повинна забезпечити гнучку систему відповідальності за дискримінацію, що встановлювала б пропорційне покарання та надавала можливість жертві дискримінації отримати належну компенсацію за порушення своїх прав.

На думку УГСПЛ, держава повинна не так посилювати відповідальність, як завдяки гнучкій й чіткій системі відповідальності забезпечити неухильність відповідальності, можливо, навіть й не зі значним її розміром.

Кримінальне законодавство

На думку УГСПЛ, змін потребує стаття 161 ККУ:

1) Необхідно розширити суб’єктний склад жертв цього злочину, оскільки в чинній редакції вона стосується виключно громадян України, хоча й на практиці застосовується й не до громадян.

2) Оскільки фактично в цій статті міститься декілька складів злочинів, що стосується як публічних так і приватних відносин, необхідно змінити склад цього злочину:

– відповідальність за «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті» виділити в окрему статтю й перенести її до Розділу ХХ Кримінального кодексу (стаття 440-1), оскільки це більше б відповідало характеристиці цього злочину;

– декриміналізувати, тобто вилучити з Кримінального кодексу відповідальність за «умисні дії, спрямовані на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями», оскільки застосування кримінального покарання за образу, приниження честі і гідності не є пропорційними покаранням й порушуватиме свободу вираження поглядів відповідно до практики Європейського суду з прав людини;

– викласти частину першу цієї статті в такій редакції: «Систематичні умисні дії, спрямовані на пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

На думку УГСПЛ, немає потреби посилювати санкції за цей злочин, а необхідно забезпечити неухильне застосування цих санкцій до винних осіб.

Традиційно подібні статті в недемократичних країнах використовуються з репресивною метою. Такі приклади можна навести з практики застосування подібних статей у Росії. З огляду на це, усунення прямого умислу та не внесення ознаки систематичності вчинення таких дій до складу злочину у ч. 1 статті 161 Кримінального кодексу може призвести до негативних наслідків, шкода від яких буде значно більшою від можливого позитиву.

Необхідно значно частіше використовувати п. 3 ч. 1 статті 67 Кримінального кодексу України, що обтяжує відповідальність і впливає на розмір і вид призначеного покарання. Також можливо розширити зміст цієї ознаки, сформулювавши цю норму таким чином: «вчинення злочину з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі».

Законодавство про адміністративні правопорушення

Значно ефективнішим, ніж застосування норм Кримінального кодексу, є встановлення чіткої адміністративної відповідальності за певні конкретні дискримінаційні дії чи бездіяльність посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних та посадових осіб юридичних осіб.

На думку УГСПЛ, проблема полягає в значній мірі не так у встановленні відповідальності в законі, як у впровадженні культури притягнення до відповідальності за дискримінацію. Таким чином, доцільніше частіше застосувати відносно не значне покарання, ніж надзвичайно рідко достатньо суворе покарання. Така політика, на думку УГСПЛ, призведе до значно більш ефективної протидії дискримінації, оскільки суспільство та органи влади стануть чіткіше розуміти, які дії не можна вчиняти, оскільки вони становлять дискримінацію.

Також це полегшить застосування відповідальності й до поширювачів дискримінаційних матеріалів, у тому числі й ЗМІ, оскільки буде можливість застосовувати пропорційне покарання у вигляді штрафів до його авторів чи посадових осіб суб’єктів, що поширили таку інформацію.

На сьогодні, в Кодексі про адміністративні правопорушення відсутні правопорушення, котрі стосуються дискримінації. Доцільно встановити адміністративну відповідальність за:

– дискримінацію осіб чи групи осіб за політичною, релігійною, етнічною ознакою, віком, статтю чи іншою ознакою;

– публічні заклики до дискримінації особи чи груп осіб;

– поширення інформації, що містить заклики до дискримінації певних осіб чи груп, або інформації, що є дискримінаційною до особи чи певної групи осіб;

– виготовлення чи поширення реклами, зміст якої є дискримінаційним, або реклами, що містить заклики до дискримінації;

– виготовлення чи розповсюдження друкованих видань, що є дискримінаційними чи містять заклики до дискримінації;

– встановлення критеріїв прийому на роботу, що є дискримінаційними;

– відмова від надання медичної допомоги чи проведення медичного огляду на ґрунті дискримінації;

– незначне пошкодження майна, вчиненого з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;

– дрібне хуліганство, вчинене з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;

– не реагування на приписи спеціального антидискримінаційного органу.

Цей перелік не є вичерпним і додатково може встановлюватися відповідальність за інші конкретні дискримінаційні дії. Можливо, певні вказані положення є дискусійними і потребують більш докладного доопрацювання при розробці відповідного законопроекту.

Також, очевидно, що подібні види правопорушень можуть встановлюватися після прийняття загального антидискримінаційного закону, що надавав би визначення основних понять.

Санкції повинні передбачити штрафи від 10 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян зі збільшенням у разі вчинення цього ж правопорушення повторно протягом року чи громадські роботі.

Складання протоколів про такі адміністративні правопорушення можуть забезпечити працівники міліції, органів державної влади, що здійснюють контрольні функції по дотриманню антидискримінаційних норм, а накладення стягнень повинно здійснюватися в судовому порядку.

Важливо також внести зміни до статті 35 Кодексу про адміністративні правопорушення, що визначає обставини, які обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. Зокрема, необхідно внести додаткову обставину в такій редакції:

– «вчинення правопорушення з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі;».

Цивільне законодавство

Визначення певних дій, як правопорушення, дозволятиме подальше вчинення дій у порядку цивільного судочинства, зокрема:

– вимагати у судовому порядку вилучення друкованих видань чи ЗМІ;

– вимагати у судовому порядку припинення ЗМІ у разі систематичного (3 і більше разів протягом року) поширення інформації, що визнана дискримінаційною, чи містить заклики до дискримінації;

– вимагати у судовому порядку відшкодування заподіяної моральної та матеріальної шкоди.

При цьому вжиття заходів у порядку цивільного судочинства повинно відповідати принципу пропорційності втручання держави та необхідності в демократичному суспільстві.

6.4. Навчальні та освітні програми з толерантності та протидії дискримінації

Очевидно, що без зміни суспільного ставлення до проблеми дискримінації важко досягнути значних результатів у цій сфері. Тому, на думку УГСПЛ, необхідно:

– проаналізувати навчальні програми та підручники в школах та інших навчальних закладах на предмет наявності дискримінаційних положень та усунути такі положення;

– впровадити в систему шкільної освіти програми з толерантності та прав людини разом з відповідною підготовкою вчителів і можливістю незалежного моніторингу викладання цих дисциплін громадськістю;

– проводити навчання працівників правоохоронних органів з толерантності та прав людини;

– систематично проводити навчання працівників правоохоронних органів щодо питання розслідування правопорушень, заснованих на дискримінації;

– систематично проводити навчання суддів та адвокатів щодо питання дискримінації.

7. Рекомендації

1. Підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний закон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган.

2. Підготувати законопроект про зміни до Закону «Про національні меншини в Україні», провести експертизу законопроекту на відповідність стандартам ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу.

3. Розробити законопроект про зміни до Закону про мови, переглянути Закон про ратифікацію Європейської хартії про регіональні мови та мовні меншини.

4. Підготувати законопроекти «Про національно-культурну автономію», про зміни в Цивільному кодексі та інших законах та спеціальні програми з метою розвинути принцип недискримінації та передбачити спеціальні квоти для дискримінованих етнічних груп (рома, кримські татари, караїми, кримчаки, тощо).

5. Підготувати спеціальний виборчий закон для Автономної республіки Крим.

6. Провести інвентаризацію землі в АРК з метою вирішення проблеми надання земельних ділянок представникам депортованих народів.

7. Уточнити кваліфікацію складу злочину за статтею 161 Кримінального кодексу, ввести норми, які передбачають цивільно-правову та адміністративну відповідальність за дії, спрямовані на дискримінацію окремих осіб і верств населення.

8. Поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні.

9. Розробити і ухвалити зміни до законодавства з метою врегулювати одностатеве співжиття.

10. Створювати атмосферу нетерпимості до проявів расизму та ксенофобії, зокрема, розробити і проводити освітні і культурні кампанії, спрямовані на виховання толерантності до іноземців.

 



[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ.

[2] Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій. – Харків, Права людини, 2007. – с.260-263.

[3] Більш докладніше про це див.: Олександр Зінченков, «Положение гомосексуалов в Украине в 2008 г.», підготовлено регіональним інформаційним і правозахисним Центром для геїв і лесбійок «Наш мир», www.gay.org.ua

[4] Було опитано 1200 осіб віком від 16 до 75 років у населених пунктах усіх типів. Вибірка репрезентативна по Україні за ознаками статі і віку. Похибка становить 3%.

[5] Під побутовими уявленнями розуміються колективні та індивідуальні ментальні конструкти стосовно прав людини, характерні для громадян України; сукупність таких конструктів кореспондує з правосвідомістю.

[6] Віктор Пушкар. Соціально-психологічне дослідження побутових уявлень про права людини. / Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2009. – 88 с.

[7] Віктор Пушкар, цит. праця – с.64-66.

[8] Рішення Всесвітньої конференції з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості, ухвалене 20 серпня 1998 року.

[9] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008, п.117.

[10] Права людини в діяльності української міліції. – Київ-Харків, Права людини, 2009. – С. 118.

[11] Там само.

[12] Там само. – С. 119.

[13] Там само.

[14] Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине. Материалы мониторинга, 2007-2008 гг. – Киев, с.3

[15] http://www.rbc.ua/rus/newsline/2008/04/02/340999.shtml ; http://www.ridnews.com/content/view/809/77/

[16] http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/83652

[17] Наказ № 3716 від 10 вересня 2008 року. Заходи на виконання доручення Віце-прем’єр-міністра І. Васюника від 06.08.2008 № 11273/11/1-08.

[18] Права людини в діяльності української міліції. – Київ-Харків, Права людини, 2009. – С. 119.

[19] [19] Вячеслав Лихачев. Преступления на почве ненависти в Украине – 2008, www.kngu.org

[20] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008, п.п. 65-83.

[21] «Голос Крыма», №47, 16 листопада 2007 р.

[22] Галя Койнаш. Статті з розділу «Про ксенофобне ставлення до мігрантів» в книзі: Расизм і ксенофобія в Україні: реальність та вигадки. – Харків, Права людини, 2009. – С. 19-35.

[23] Олег Мартиненко. Расизм та ксенофобія в Україні – нові виклики у сфері захисту прав людини. Див.:

http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/114079

[24] «Киевские ведомости», 22 лютого 2008 р.

[25] http://www.khpg.org/index.php?id=1220617645

[26] Кобзін Д.О., Черноусов А.М. Нетолерантна діяльність та організації в Україні. Результати соціологічного дослідження. – Харків, ХІСД. – 2008. http://www.umdpl.info/index.php?id=1234950701

[27] Детальніше див.: Микола Семена. Расизм, шовінізм, ксенофобія та етнічна дискримінація в АР Крим. В книзі: Расизм і ксенофобія в Україні: реальність та вигадки. – Харків, Права людини, 2009. – С. 36-65.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори