пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200920
03.08.2009 | Ніколя Верт
джерело:
Часопис «Критика»

Жнива геноциду

   

Я пишу ці слова і думаю про те, що п’ятдесят років тому Українська республіка й українці, козацька та інші території на схід – величезний простір, заселений понад 400 мільйонами жителів нагадував один суцільний Бельзен. Чверть усього сільського населення, чоловіки, жінки та діти померли або вже були при смерті, а решта людей були настільки виснажені, що навіть не мали сили поховати своїх близьких чи сусідів. У той самий час (як і пізніше в Бельзені) загони вгодованих «охоронців порядку» та партійні функціонери здійснювали нагляд над загибеллю жертв.

 

В опублікованій понад 20 років тому й розпочатій цими словами пра­ці «Жнива скорботи» Роберт Конквест вловив суть Голодомору 1932– 1933 років. Передусім він зламав табу й наважився зіставити злочинні режими – нацистський і совєтський. Справді, за числом жертв – жертв зовсім забутих – совєтські голоди початку 1930-х можна порівняти хіба що з пізнішими злочинами нацистів. Показником виняткової масової жорстокости була тоді Перша світова війна. Кожен із 1500 її днів забирав у середньому по шість тисяч осіб; Франція втрачала на полі бою по 900 чоловіків за день, Німеччина – 1300, Росія – 1500. В 1932 – 1933 роках в Україні в тиші й безвісті щодня вмирало від голоду по 15 – 20 тисяч чоловіків, жінок і дітей. У Казахстані від голоду й епідемій померло понад третину населення – 1,4 мільйона людей: французька армія втратила стільки за чотири роки війни.

Ще одна підставова деталь, також висвітлена в Конквеста: під час голодомору жертви були ув’язнені у своїх селах загороджувальними загонами ҐПУ, які вартували залізничні станції й не дозволяли втекти тим, хто ще тримався на ногах. Смерть і голод, як показав у проникливій статті «Голод у селянській ментальності» Володимир Кондрашин, завжди були частиною селянського життя, селяни завжди на них зважали й упродовж віків виробили стратегії виживання, які підказували їм тікати в міста, шукаючи роботи й харчів. Але цей конкретний голод мав принципово інакшу сутність. Свідчення тих, хто вижив, не лише пов’язують голод із тотальною конфіскацією провізії (не тільки зерна, але й городини), яку вчиняли брутальні каральні загони «активістів» ҐПУ, вони також наголошують, що уражені голодом села ставали пастками для приречених на смерть людей.

У жовтні 1988 року російський історик із МҐУ Юрій Мочков повідомив на московській конференції з колективізації про недавню важливу знахідку в архівах: телеграму Сталіна, який наприкінці січня 1933 року наказав ҐПУ арештувати селян, що тікали з України та Кубані в пошуках їжі в різні реґіони Росії та Білорусі. Тільки через п’ять років, у 1993-му, видатний російський спеціяліст із совєтської історії Ніколай Івніцький, зміг дати перший детальний аналіз цієї сумнозвісної сталінської директиви від 22 січня 1933 року. Це один із дуже небагатьох документів, що свідчить про Сталінову особисту й безпосередню участь у Голодоморі. До середини березня 1933 року загороджувальні загони ҐПУ заарештували 220 тисяч селян, що тікали від голоду. 85% із них повернули назад до уражених голодом сіл, решта потрапила до таборів або була депортована.

Від початку 1990-х услід за працями Роберта Конквеста й Джеймса Мейса, спрямованими на подолання німотної тиші навколо совєтського голодомору 1930-х, та завдяки архівній революції 1991 року накопичено солідний корпус нових знань. Нарешті історіографія, хоч і болісно й запізно, але таки підійшла до більш-менш задовільного загального розуміння процесів, що вели до цих убивчих голодоморів.

Загальний аналіз розмаху совєтської комуністичної жорстокості показує надзвичайне місце штучних голодоморів початку 1930-х у загальній кількості людських втрат: «чистка» 1937 – 1938 років, наприклад, виявилася вшестеро менш смертоносною, ніж голод 1932 – 1933 років; кількість людей, що померли в ҐУЛАҐу між 1930 і 1953 роками, становить менше ніж третину від кількости загиблих від голоду на початку 1930-х. Голодувало тоді стільки само – чи й більше – людей, скільки їх було насильно змушено до праці за чверть століття. А ми знаємо, наскільки психологічний досвід голоду, особливо усвідомлюваного як штучний, впливає на тих, хто його пережив. Ця переоцінка не може не змінити нашого загального бачення совєтського експерименту й не пролити світло на деякі з його найреґресивніших рис, донедавна суворо засекречених.

Завдяки багатству нових джерел історіографія спромоглася зреконструювати політику, що створила підґрунтя для голодомору 1931 – 1933 років, сільськогосподарської катастрофи 1929 – 1933 років, «раскрестьянивания» (важливої концепції пізнього Віктора Данілова), та широкий спектр різноманітних (від опозиції до опору) реакцій селян на те, що їм бачилося як упровадження «другого кріпацтва».

Саме така контекстуалізація, базована на ретельному вивченні процесів ухвалення та виконання рішень, разом із реґіональними студіями різноманітних голодів, дозволила історіографії виокремити специфіку голоду в Україні та на Кубані.

Після «сталінської революції згори» казахи недорахувалися приблизно 1,3 – 1,5 мільйона чоловік – понад третину казахського населення, тобто з-поміж інших соціяльних чи національних груп вони постраждали найбільше. Однак те, що цей убивчий голод стався за рік перед іншими, суттєво відрізняє його від того, що коїлося в Україні та на Кубані після літа 1932 року. Казахський голод, підсилений страхітливими епідеміями, спричинив масову втечу геть зубожілих скотарів до Китаю, Західного Сибіру, Уралу й навіть на Поволжя. Це був незапланований результат цілковитого знищення кочівного та напівкочівного казахського господарства політикою колективізації та «осаджування на землю» – дещо химерною політикою, розробленою в Москві. Її застосування в цих далеких напівколоніяльних землях відобразило сильні антиказахські упередження місцевих чиновників, більшість яких становили росіяни. Як доводить Ніколо П’янцола разом з іншими дослідниками казахської трагедії, «відповідальність за масові смерті коливається десь між державою та суспільством, де місцеві чиновники тлумачили директиви центру на власний розсуд, і шкоду від вказівок згори перерозподілили з селян на скотарів <...> на підставі особливих владних стосунків у периферійних суспільствах, глибоко поділених на російських селян і казахських пастухів».

На Поволжі ситуація відчутно відрізнялася і від казахського, і від українського випадків, хоча більше скидалася на український. Вивчаючи голод на Поволжі, Кондрашин та Д’Анн Пенер аналізували ескалацію терору продрозкладки й «повну ко­лективізацію» в цьому хлібному реґіоні. Її впровадження бачиться їм останнім і вирішальним етапом кампанії, започаткованої в 1928 – 1929 роках. Вони висвітлюють особливо жорсткі заходи, як-от «чорні списки» колгоспів, часом навіть цілих районів, які «не виконали своїх обов’язків перед державою», зрештою, широке використання зброї голоду, щоби змусити селян викинути з голови нав’язливу ідею, нібито зерно, яке вони виростили, належить їм. Однак, як зазначає Данілов, навіть Постишев, який очолював надзвичайну комісію, скеровану в грудні 1932 року на Нижнє Поволжя для відбирання зерна, тимчасово пом’якшив найрепресивніші заходи, що їх пропонували Сталін і Каганович. Однак довго це не протривало. 16 лютого 1933 року політбюро своїм рішенням наказало ҐПУ «поширити на Нижнє Поволжя заходи, ухвалені ЦК 22 січня, щодо втечі селян за межі свого району, їх арешту й примусового повернення додому». Але там, на відміну від України, не було ані виразного національного питання, ані великої політичної загрози від національного руху – нібито пов’язаного із закордоном.

Рівень смертности від голоду, хоч і високий (понад пів мільйона), ніколи не сягав там того захмарного рівня, який був у районах, населених українцями.

Те саме можна сказати про кількість заарештованих, страчених чи депортованих.

За останні 10 – 15 років українське питання вивчали детальніше за будь-яке інше. Історики отримали доступ до дуже цінних нових джерел, як-от секретні резолюції політбюра чи ЦК КП(б)У; листування Сталіна з його найближчим оточенням (Кагановичем і Молотовим), яке дає нам змогу проглянути роздуми й рішення диктатора, якими він ділився тільки зі своїм «вузьким колом»; секретні рапорти ОҐПУ про ситуацію на «продовольчому фронті»; записи промов, розмов і спостережень Кагановича під час його поїздки на Північний Кавказ, що їх вів Кагановичів секретар; інші офіційні депеші, якими обмінювалися Сталін та його почет. Усі ці документи не тільки детально показують буяння голоду, але й уможливлюють детальний розгляд політичних механізмів і принагідно повсякденних процесів ухвалення рішень, що спричинили та загострили голод в Україні та на Кубані. Вони дозволяють нам чітко розмежувати совєтські голоди 1931–1932 років загалом та український голод після літа 1932 року. Ці нові джерела допомагають окреслити особливі риси українського голоду, який слід розглядати per se й аналізувати в ширшому контексті національних політик, репресій проти «українського націоналізму» й кінця «коренізації» в Україні та населених українцями територіях, як-от Кубань. Цей ключовий зв’язок помітили проникливі тогочасні італійські та німецькі дипломати, у 1980-ті на ньому наголосив Джеймс Мейс, а Тері Мартин на підставі нових доступних свідчень детально проаналізував його в революційній праці «Імперія підтримчих дій», у розділі «Національна інтерпретація голоду».

Нашому розумінню визначних рис голоду в Україні допомагає також дослідження таких вирішальних подій, як сильний селянський опір колективізації. Сталін ніколи не забував, що в березні 1930 року – на піку цього процесу – половина селянських повстань припала на Україну.

Завдяки важливому архівному дослідженню, здійсненому українськими колеґами, ми маємо тепер точну поденну хронологію, починаючи від літа 1932 року. Вона виявляє ескалацію репресивних заходів, що вказують на дедалі рішучіше використання голоду як зброї для придушення опору українських селян і, до певної міри, українських чиновників. Детальний аналіз поїздок Кагановича й Молотова на Кубань і Україну восени 1932 року, що його зробили Валерій Васильєв і Юрій Шаповал[1], увиразнює політичні й ідеологічні арґументи, до яких вдавалися сталінські уповноважені, та наполегливі кроки, спрямовані на штучне загострення голоду:

1932, 18 листопада: селянам наказали повернути й так мізерну частку з урожаю, яку вони отримали за свою працю;

1932, 29 грудня: скасовано ранішу партійну резолюцію, відповідно до якої тільки реґіональні совєтські виконавчі комітети могли санкціонувати – в окремих випадках – конфіскацію колгоспних запасів на користь держави;

1933, 22 січня: Сталін секретною директивою наказав закрити для міґрації селян кордони України та Північного Кавказу, вдавшися до конспірологічних мотивацій такого рішення – мовляв, втечу «голодуючих» селян «у пошуках хліба» зорганізували вороги совєтської влади. Цей захід відображає ріст Сталінового занепокоєння політичними наслідками міґрації українських селян, особливу увагу до якої зумовила його «національна інтерпретація кризи реквізиції зерна 1932 року». Цю інтерпретацію було остаточно сформульовано за місяць перед тим, коли рішення політбюра від 14 грудня поклало край політиці коренізації, що її проваджено в Україні від 1923 року. Її засудили через нібито небезпечне перетворення селянства України й Кубані в українців, свідомих своєї національної ідентичности. Правда, ця інтерпретація розвивалася протягом певного часу, що можна простежити на основі Сталінової кореспонденції: один із найкращих прикладів цього – лист до Кагановича від 11 серпня, де чітко описано Україну як «своєрідну» національну республіку, в партійну організацію якої проникли українські націоналісти й петлюрівці, котрі начебто служили намірам Пілсудського використати український націоналізм для анексії України.

Мабуть, про політичну ескалацію на межі 1932–1933 років ми знаємо більше, ніж про те, що ж насправді відбувалося в уражених голодом українських селах, передусім через блокаду. В цьому аспекті свідчення тих, що вижили, залишаються фундаментальним джерелом (і тут я хочу згадати про величезну працю, що її здійснили Володимир Маняк і Лідія Коваленко, збираючи спогади останніх свідків). Відкрито інші важливі джерела, авторства безпосередньо причетних до голоду злочинців, але з відомих нам причин вони є рідкісні. Голова ҐПУ в Україні Всеволод Балицький у документі, який багато що пояснює, наказував своїм підлеглим «доповідати про проблеми з продовольством тільки першим секретарям райкомів, тільки усно і тільки ретельно виваживши звіти. Це для того, щоб уберегтися від циркуляції записок державним апаратом, де вони могли би породити плітки. <...> Не пишіть особливих рапортів в українське ҐПУ. Мені досить бути поінформованим персональними листами, адресованими прямо мені».

Ці поодинокі джерела ҐПУ цікаво порівняти з іншими, інформативнішими внутрішніми рапортами чиновників різних установ, які чітко показують, що «таємний» голод зовсім таким не був. Ці документи часом містять прості, але прямі твердження. Ось як, наприклад, двома виразними реченнями підсумовує лєнінсько-сталінський принцип «Хто не працює (в колгоспі) – той не їсть» рапорт від службовця ЦВК, написаний у травні 1933 року: «У багатьох селах «мовчанка» зламалася. Люди знову говорять на мітинґах, навіть якщо це тільки тимчасово, і роблять так тільки для того, щоби попросити хліба чи пообіцяти, що якщо їх добре нагодують, то вони будуть працювати належним чином». Цей рапорт вторить рапортові Косіора до Сталіна, написаному двома місяцями раніше: «Незадовільне підготування до сівби в найбільше уражених районах показує, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму».

Свідчення злочинців, чиїми руками роблено голод, доносять до нас зверхній погляд, який зводить жертв ворогів у ран не-людей. Серед безлічі «ворожих провокацій» відзначено непоховання трупів. Високопоставлені чиновники ҐПУ рапортують про канібалізм у відстороненій манері антропологів, що описують «дикунські звичаї» або «примітивні племена». «Можна сказати, що канібалізм став звичкою. Є багато елементів, яких останній рік підозрюють у канібалізмі, які зараз знову беруться за своє: вбивають дітей, знайомих, навіть чужинців на вулицях. У багатьох селах, що вражені канібалізмом, кожен день посилює переконання людей, що їсти людську плоть – цілком прийнятно» (Розанов, голова київського ҐПУ, до Балицького).

Рапорти ҐПУ також відображають нав’язливий страх перед можливістю масових повстань змучених голодом селян. У той час, поки лютував голод, зростала влада енкаведистських трійок і втілювалися, кажучи словами Яґоди, «ґрандіозні плани» депортації сотень тисяч «куркулів, контрреволюціонерів і соціяльно шкідливих елементів». Ці документи також проливають світло на інше важливе явище, зафіксоване у промовистих італійських дипломатичних доповідях, що їх виявив Андреа Ґраціозі, – мобілізацію міського населення на польові роботи: міліція просто виловлювала людей, аби до прибуття поселенців з інших частин СССР забезпечити кращу урожайність у районах, спустошених голодом. Доповіді натякають також на неймовірний занепад і жорстокість, що супроводжували голод. Тут ідеться про різке зростання в селі бандитизму, вибухи насильства, самосуди над злодіями і навіть дітьми, впійманими на спробі поцупити кілька овочів. Згадувано також тортури, різного роду грабежі, масову відмову від дітей, не кажучи вже про канібалізм і трупоїдство. Та найжорстокіше насильство самого режиму та його аґентів, здійснюване проти народу, виливалося в очорнення самих постраждалих.

Історіографія голоду в СССР, особливо в Україні, дуже збагатилася за останні роки. Раніше замовчування цього масового злочину замінила жвава дискусія про його характер. Андреа Ґраціозі, здійснивши чіткий і об’єктивний аналіз, підсумував арґументи прибічників тези про геноцид і їх опонентів. Я не маю що додати й в основному згідний із його висновками. Але моє власне розуміння голоду в Україні змінилося за десять років, що минули від написання моєї статті до «Чорної книги комунізму». Там я наголошував, що українське селянство було «головною жертвою» голоду 1932–1933 років. Але, переглянувши ці трагічні події в цілому, я дійшов висновку, що в суті речей то був «останній епізод зіткнення між більшовицькою державою та селянством, розпочатого в 1918–1922 роках». До українського перекладу цієї книжки (він вийшов друком декілька місяців тому) я написав додаток, де взяв до уваги нові свідчення й нові арґументи, які переконали мене в тому, що український випадок – виразно особливий, і на запитання «Чи був Голодомор геноцидом?» єдино можливою відповіддю є «так».

У сфері дослідження геноциду існує багато проблем. Вона відрізняється від інших недостатньою узгодженістю основних принципів, як-от визначенням поняття геноциду, його типології, застосуванням порівняльного методу, часових рамок. Скот Штраус нарахував не менше як 21 різне означення геноциду. За такого, кажучи словами Лео Купера, «хаосу дефініцій» Конвенція ООН стосовно геноциду (1948) є чи не єдиним прийнятним варіянтом, оскільки вона єдина встановлює нормативну основу, хоч і містить вузькіші дефініції, ніж їх первісно запропонував Лемкін.

Для Лемкіна голод був третім і головним (разом із винищенням української еліти і розкладом Церкви) пунктом того, що він уважав «класичним прикладом совєтського геноциду, найдовшим і найширшим експериментом русифікації – знищенням української нації».

Щоби визнати або заперечити статус українського Голодомору 1932– 1933 років як геноциду на основі КонвенціїООН, слід з’ясувати два питання: по-перше, навмисности, а по-друге, етнічно-національної спрямованости (бо стаття II конвенції визнає тільки національні, етнічні, расові та релігійні групи, а не соціяльні або політичні). Щоб довести навмисність голоду в Україні та населених українцями районах Північного Кавказу, доказів є достатньо. Роман Сербин переконливо довів: секретна директива від 22 січня 1933 року, що наказувала блокувати Україну та Кубань, суттєво загострила голод і є достатнім доказом навмисности.

Чи переслідував Сталін селян України і чи розглядав їх як українців а чи як селян – питання, яке є ключовим для виправданости застосування терміна «геноцид» – досі предмет наукових суперечок. Однак, думаю, потрібно наголосити на важливому пункті: Сталін, який вважав себе і якого вважали в більшовицьких колах за «спеціяліста у національному питанні», іще під час громадянської війни цілковито усвідомив, що питання українських селян було «по суті, національним питанням, оскільки селяни складають рушійну силу національного руху» (Сталін, 1925). Знищуючи селян зброєю голоду, Сталін знищував найбільшу потужну національну силу, єдину, що могла опиратися будівництву совєтської імперії, а то й просто пустити її під укіс. Коли голод знищив принаймні 15–20% українських селян (а мільйонам інших залишив глибокий слід від цього травматичного досвіду), для тотального підкорення України й нищення її національної самосвідомости в діло пішли інші заходи, зокрема масові репресії проти української еліти й довгострокова культурна деукраїнізація тих українців, що жили на Північному Кавказі та на Кубані.

Завжди залишатиметься сильна напруженість між Історією, що тяжіє до виокремлень і розрізнень, та Законом, що прагне інклюзії та юридичного узагальнення. Ось чому політологи на зразок Жака Семелєна, який створив Інтернет-проєкт «Енциклопедія масового насильства», вимагає від історичних досліджень бути вільними від «тягаря юридичних дефініцій» і триматися якнайдалі від «змагання жертв». Я повністю згідний із ним. Казахські скотарі, російські селяни Поволжя, переселенці з усіх районів СССР (згадаймо, що тільки 1933 року 15% так званих «спецпоселенців» померли від голоду й епідемій) не були жертвами геноциду. Але вони масово помирали в тиші й забутті. З огляду на різні причини до сьогодні ніхто не захищає їх пам’ять. А вона не повинна бути втрачена.

Часопис «Критика»,

Березень-квітень 2009,

Число 3-4 (137-138)



[1] Статті Валерія Васильєва та Юрія Шаповала, написані на основі їхніх доповідей на конференції, «Критика» надрукувала в ч.12 за 2008 рік.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори