пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200923
01.09.2009 | Мирослав Маринович
джерело: www.risu.org.ua

Ніколи більше?

Схожі повідомлення

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментарі до проекту Закону України «Про інформаційну безпеку України» (№5732 від 22 вересня 2004 р.)

Конвенція про захист прав людини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу 11 з Протоколами 1, 4, 6 і 7

Рішення Європейського Суду з прав людини.

Система підготовки польської поліції (за матеріалами МВС України)

Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми).

Аргументи на користь конституційного закріплення права на зброю (оновлено 16.11.2015)

Права людини в Україні 2009–2010. XXV. Права військовослужбовців

Виклад фактів №30. Система договорів Oрганізації Oб’єднаних Hацій в області прав людини

   

Вважати, що світ рухається по спіралі, означає бути великим оптимістом. Схоже, світ рухається по колу, а Бог лише встигає за цей час змінити декорації. Саме такі думки спадають на гадку, коли спостерігаєш за геополітичними настроями в Європі напередодні 70-ї річниці початку Другої світової війни.

Жахи війни забулися, а покоління, які ці жахи перетерпіли, практично відійшли. Оте рішуче повоєнне «Ніколи більше!» звучить у наш час якось глухо і механістично. А око мимоволі зауважує ознаки тих самих ілюзій, які засліпили Європу у ХХ столітті наприкінці 30-х.

Політики знову зайнялись переділом світу – ясна річ, заради «справедливішого світового порядку». Альтруїзм annus mirabilis – року чудес, яким звично уже називають рік 1989-й – щораз більше змінюється на егоїзм національних систем безпеки. Зранені гонори Росії щораз більше нагадують зранені гонори нацистської Німеччини, приниженої Версальським договором. У Москві перемагає давня нацистська доктрина «захисту своїх громадян на чужих територіях». Стара Європа, як і колись, не хоче жертвувати своїм добробутом задля захисту світових цінностей і готова укладати нові мюнхенські договори, цього разу вже з Росією. Ледь не в кожній державі Європи активізувалися політичні сили, які втомилися від багатокультурності, плюралізму й ліберальних свобод. Їх знову п’янить культ сили й «твердої руки». Й загалом бракує лише розкішного хвоста комети Галлея, щоб людство усвідомило: воно стоїть на порозі нових трагічних випробувань.

Висновок майже однозначний: духовний досвід повоєнної Європи на сьогодні вичерпано, а світовий порядок, який опирався на цей досвід, дає щораз більші тріщини. Чи встигне Європа зрозуміти причини, перш ніж знову порине в чергове безумство?

Серед усіх можливих пояснень є одне, яке видається мені засадничим. Ялтинська система європейської безпеки замовчала той факт, що в біснуватому танго вересня 1939 року брало участь двоє – гітлерівська Німеччина й сталінський СРСР. У пам’яті людства залишено злочини Аушвіца й Треблінки, Ґерніки й Бухенвальда, тоді як злочини ҐУЛАҐу й Голодомору, Соловків і Катині було приховано за пурпуровою тогою переможця. Апокаліптичне зло набуло вигляду рятівного добра. І тепер неспокутуваний злочин повертається примарою нового світового конфлікту.

Цю проблему не розв’язати новою конфігурацією військово-політичних блоків і тимчасовими компромісами. Задобрити зранену Росію не вдасться, як не вдалося задобрити зранену Німеччину. Тому докоряти українцям (як це часто роблять німці), що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам (як це недавно зробили в Міністерстві оборони Росії), що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні «помірні територіальні претензії». Світ узагалі повинен піднятися над суто тактичними мотиваціями, бо лише з вершин духовного переосмислення своїх ілюзій і визнання своїх помилок можна побачити рятівний вихід із нинішньої кризи.

Світові не вдасться зосередитись на вирішенні начебто важливіших геополітичних вузлів (як-от: проблеми тероризму чи палестинської проблеми), оминаючи проблему Росії. Жодному інженерові не вдасться збудувати надійний міст, якщо він не засвоїв цілий розділ із підручника «Опір матеріалів». Проте «розв’язати проблему Росії» не просто, бо намагання це зробити з допомогою простого рефлекторного противленства нічого не дасть. Вони лише підживлятимуть в Росії те, що начебто намагатимуться подолати.

Вихід я бачу такий. По-перше, злочини комунізму, звичайно ж, потребують суду, але навіть не задля покарання, а задля вияснення складу злочину. Жоден суд не покарає винуватців комунізму більше, ніж покарали себе вони самі. Натомість людству конче треба зрозуміти, які ілюзії та спокуси призводять до гріха комунізму, як свого часу це було зроблено щодо гріха нацизму. По-друге, треба добре задуматись над тим, хто має сидіти на лаві підсудних, а хто – на місці судді. Я не бачу народу, який мав би моральне право вдягнути суддівську тогу: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації загалом. І я бачу чимало народів (включно з українським), які мали б скласти Росії компанію на лаві підсудних. Адже від національних аспектів нікуди не сховатися: національність мали виконавці не лише нацистських злочинів.

Однак зупинитись лише на цьому означало би знову розминутися з істиною. Бо, по-третє, лінія між добром і злом проходить не через ідеологічну чи національну приналежність. Вона проходить через людське серце, в якому не тільки гніздиться гріх, а й міститься єдиний лік на нього – каяття і прощення. Тому єдиною духовною розв’язкою для «проблеми Росії» є спільне й солідарне визнання колишніми підкомуністичними народами своєї вини за поклоніння комуністичному звірові (а у випадку Росії – ще й за використання комуністичної доктрини для обслуговування своїх імперських інтересів), а також спільне й солідарне прощення одне одному за вчинені кривди. Час покаже, чи спроможні на це люди ще до катаклізму, чи лише тоді, коли доведеться в черговий раз витирати з чола кривавий піт війни, зарікаючись при цьому: «Ніколи більше!».

28.08.2009

Схожі повідомлення

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

Коментарі до проекту Закону України «Про інформаційну безпеку України» (№5732 від 22 вересня 2004 р.)

Конвенція про захист прав людини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу 11 з Протоколами 1, 4, 6 і 7

Рішення Європейського Суду з прав людини.

Система підготовки польської поліції (за матеріалами МВС України)

Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми).

Аргументи на користь конституційного закріплення права на зброю (оновлено 16.11.2015)

Права людини в Україні 2009–2010. XXV. Права військовослужбовців

Виклад фактів №30. Система договорів Oрганізації Oб’єднаних Hацій в області прав людини

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори