Справа Дем’янюка: Моральний Голівуд
Вплив інформаційної доби надто переоцінюють. Спокуслива простота Голівуду залишається привабливою і всюди проникає. Нам потрібні пігулки, щоб легше жилось, щоб жодних клопотів не мати із розумінням сенсу. Жахливі лиходії та шляхетні герої – щоб раптом їх не переплутати, – та щоб жодних незручних запитань щодо себе не виникало. Щоб у разі чого можна було перемкнутися на інший канал.
Звісно, з історією все складніше, адже вона не забезпечує гепі-ендами та не дотримується правил, за якими герої мусять перемагати. Але попит своєї аудиторії вміють ураховувати і політичні діячі, і ЗМІ, а також інтерпретатори історії.
Дещо врахували й цього року, коли депортували 89-річного Івана Дем’янюка, якого Німеччина звинувачує в причетності до вбивства тисяч євреїв у нацистському концтаборі «Собібор». Посилання на вік звинуваченого можна (і треба) відкинути, бо злочини проти людяності не мають терміну давності. Не надто політкоректним було б висловлення подиву чи претензії, що саме Німеччина тепер виступає в ролі Феміди. Навпаки, це можна тільки привітати.
Підозрюю, що передбачили також можливу плутанину щодо звинувачень. Адже Дем’янюка вже судили, фактично на підставі одних і тих самих доказів, але за різними звинуваченнями. У 1988 році його засудили на смерть в Ізраїлі, а за 5 років виправдали, бо виявилося, що не він був тим брутальним наглядачем Треблінкі на прізвисько «Іван Грозний».
Ті, хто стверджує, що Дем’янюк є невинуватим, наголошують, що його вже було виправдано, адже його переслідували ні за що. Або що це антиукраїнська кампанія. Німецька сторона трохи розмито згадує про «нові обставини» та висуває інші звинувачення, але навряд чи сильно переймається тим, що ЗМІ постійно згадують про того кривавого садиста, з яким Дем’янюка колись помилково спутали. Адже стороні звинувачення важливо, щоб цей процес «не провалився».
Я також вважаю, що воєнні злочинці мають відповідати за свої вчинки незалежно від віку. Проте ця справа викликає тільки гірке почуття провалу, а ніяк не тріумфу справедливості. Нових обставин, власне, немає, а ціле обвинувачення спирається на посвідчення, виписане на Івана Дем’янюка у таборі вишколу СС «Травники», список перевезень до «Собібору», а також свідчення українського наглядача з «Собібору» Гната Данильченка.
Все це було у розпорядженні уряду США і перед процесом в Ізраїлі, і потім, коли Дем’янюку спочатку поновили американське громадянство, а пізніше знову відібрали, «оскільки країна не має наміру терпіти перебування нацистських поплічників на своїй території». Звучить шляхетно, хоча не надто переконливо після вимушеного оприлюднення в 2005 р. архівних матеріалів про «таємну історію» тісних зв’язків між владою США та колишнім начальником відділу східних армій Абверу Рейнхардом Гейленом. Інші матеріали довели, що принаймні 5 соратників Адольфа Айхманна працювали на ЦРУ, яке теж намагалося завербувати 23 інших нацистів, і що серед людей Гейлена було щонайменше 100 колишніх есесівців та гестаповців.
У своїй недавній книзі «Переслідуючи зло» (Hunting evil), Ґай Валтерс (Guy Walters) пише, що всупереч усталеним міфам, більшість нацистів взагалі не переслідували. Він наводить приклад Фрідріха Бухардта (Friedrich Buchardt), який очолював Einstatzgruppe і брав безпосередню участь у винищенні десятків тисяч євреїв. Після війни він продовжив свою кар’єру працюючи на МІ6, себто англійську розвідку.
Список можна доповнити, але лицемірство держав-союзників нічого не змінює, і злочин не перестає бути злочином через те, що інші злочинці залишилися непокараними.
На відміну від згаданих і багатьох інших випадків, коли держави-переможці не могли не знати, з ким мають справу, тут немає живих свідків, які б могли спростувати або підтвердити свідчення Дем’янюка про те, що він перебував на той час у таборі для полонених у Холмі, а не в «Травниках» чи «Собіборі».
Проте пропонують ще один аргумент: «Всі обвинувачі Дем’янюка чи то у США, чи в Ізраїлі, чи тепер тут, у Німеччині, стверджують, що жодна людина не змогла б витримати тих нелюдських умов, які було створено у концентраційному таборі в Холмі». Тобто проти нього свідчить той факт, що він вижив.
Радянські полонені дійсно утримувалися в жахливих умовах, і смертність була високою. Чи був Дем’янюк наглядачем у «Собіборі» - не знаю, але, на відміну від «усіх обвинувачів», хотіла б лише сподіватися, що на місці полоненого я би відмовилася від такого шансу врятуватися. Судячи з впевненості прокурорів, наважусь припустити, що вони не читали слів Шаламова: «Лагерь был великой пробой нравственных сил человека, обыкновенной человеческой морали, и девяносто девять процентов людей этой пробы не выдержали».
А Дем’янюка звинувачують не в моральному провалі, а у злочині проти людяності, в причетності до вбивства 29 тисяч євреїв. Предстане він не перед Богом, а перед людьми, які, очевидно знають, як жили та гинули радянські полонені, та ні на мить не сумніваються, що моральний іспит вони б склали на відмінно.
Усі ЗМІ інформують нас, що суд над Дем’янюком напевно буде останнім процесом над «нацистськими злочинцями», що він стане завершальним етапом того, що почалось у Нюрнбергу. Лейтмотивом майже всіх статей на цю тему вже давно стала згадка про кількість «помічників Гітлера» в інших країнах. Читаємо наприклад: «Згідно з оцінкою таких експертів, як Дітер Поль із Інституту новітньої історії, кількість не-німців, які „готували, проводили чи підтримували акції знищення євреїв", була приблизно такою ж, як і кількість німців та австрійців, які займалися цією справою - приблизно 200 тисяч». Автори цієї статті навіть порушують «дражливе питання», чи мова не «йде про європейський проект, який лише через певний збіг обставин міцно причепився до німецької історії»?
На Нюрнберзькому процесі судили ініціаторів жахливого злочину проти людяності та людей, які свідомо і добровільно були причетні до цього злочину. Водночас відбувався інший, не судовий процес. Держави-союзники, зокрема СРСР, вирішували, хто може їм служити в умовах нової, Холодної війни. Дуже часто це диктувала політична кон’юнктура, а не потреба очищення та покути. Підросло нове покоління дослідників і журналістів, яким з відстані часу та сучасних умов життя все видається простим. Вони роблять сміливі висновки щодо провини одних чи других груп людей, які, мовляв, могли б більше робити для рятунку євреїв. Або за допомогою арифметики спрощують та розмивають складні моральні поняття. 200 тисяч німців та австрійців, 200 тисяч не-німців, а жодної згадки про те, чи добровільно брали участь, чи фактично вибирали між життям і смертю.
Хіба працівники німецьких фабрик, що виробляли Циклон Б для масового знищення в газових камерах, могли не знати, з якою метою його виробляють у таких об’ємах? Чи німецькі інтелектуали, зокрема Мартін Гайдеґер, які акцептували нацистський порядок, насправді не відповідальні за «остаточне вирішення»? Несуть, так само, до речі, як і інтелектуали з інших країн, які намагалися не бачити чи не афішувати злочини сталінського режиму проти людяності.
Важко повірити, що французи, які відправили 75 тисяч французьких євреїв «на схід», принаймні, не здогадувалися, що прирікають їх на смерть. Тобто причетні до масового вбивства. Вони це робили добровільно, хоча в сусідній фашистській Італії солдати елементарно відмовилися виконати накази й видати Гітлеру італійських євреїв.
Нічого нового тут немає й можна про все дізнатися у будь-якій бібліотеці чи в Інтернеті. Там же, якщо є бажання, можна прочитати про те, чим саме відрізнялися умови утримання англійських і радянських солдатів у німецькому полоні, а також, чим в Польщі або в Україні ризикували ті, хто давав притулок євреям.
Утім, можна вибрати простішу, необтяжливу роль глядачів, спостерігаючи, як герої, нарешті, зловили лиходія і справедливість було поновлено. Все просто, безболісно.
Не все пізнається у порівнянні, а чиясь вина не зменшиться через те, що інші теж грішили. Колись були виправданими намагання знайти «Івана Грозного» і притягти до відповідальності цього брутального садиста. Засудили невинуватого, якого не стратили тільки завдяки розпаду Радянського Союзу та виявленню помилки. Зараз ідеться щонайбільше про пересічного колаборанта, який у такий спосіб урятував собі життя.
Звісно, був у полонених моральний вибір, так само, як був він і у в’язнів радянських таборів, як і у Гайдеґера, коли він особисто сприяв звільненню єврейських колег, як і у працівників німецьких фабрик, які робили можливим апарат знищення. Одні керувались міркуваннями кар’єри чи політичної кон’юнктури, інші боялись залишитися без праці чи просто хотіли вижити. Були й такі, що свідомо та добровільно організовували та здійснювали страшне зло. Вони теж зробили моральний вибір, як і ті, хто у своїх цілях допомогли їм уникнути справедливості.
Замість завершення Нюрнберзького процесу та тріумфу законності ми знову маємо показовий процес, який викликає тривожне відчуття, що організаторам потрібен міф про справедливість, а не вона сама. Уроків історії ані вони, ані суспільство вперто не бажають засвоювати